Розгром троцькістської опозиції

Відразу після смерті Леніна у 1924 утворилося декілька угруповань всередині керівництва партії,кожна з якої претендувала на владу. Троцькому протистояла більшість керівництва країни на чолі з Зінов'євим, Каменєвим і Сталіном, так звана «трійка». Привід до конфлікту з Троцьким був в тому, що, на його думку, необхідно було всіляко сприяти всесвітній революції. При цьому Сталін відстоював концепцію побудови соціалізму в одній країні. Але насправді коренем конфлікту була боротьба за концентрацію всієї повноти влади в руках Сталіна. Троцький був усунутий з займаних посад, його прихильники були витіснені від керівництва Партії і держави. Погляди Троцького («троцькізм») були оголошені ворожою ленінізму дрібнобуржуазною течією. В середині 1920-х років до нього приєдналися Зінов'єв і Камєнєв, які після розгрому Сталіном т.зв. «Нової опозиції» стрімко втрачали владу. В липні-жовтні 1926 року Троцький, Зінов'єв, Камєнєв були виключені з політбюро. Проти «троцькістів» і «зінов'євців» почалися справжні гоніння і репресії. В лютому 1929 р. Троцький був видворений за межі СРСР, а 1940 — вбитий агентом НКВС.

Вважається, що «троцькістів» було остаточно розгромлено у 1934 році. 26 січня 1934 року на «З'їзді переможців» Сталін заявив: «Ми перемогли ворогів партії, тобто троцькістські і бухарінські групи опозиції, але залишки їх ідеології все ще живуть в умах індивідуальних членів…, а також їх контрреволюційна програма відновлення капіталізму в СРСР.»

Протягом 1934—1936 років з лав партії було виключено 18,3 % із 1916,5 тисячі її членів, більшість яких було заарештовано і страчено. Зокрема з 1966 делегатів «З'їзду переможців», 1108 було арештовано й більшість із них розстріляні. Пізніше чистки торкнулися також і органів НКВС — з 1 жовтня 1936 р. по 15 серпня 1938 р. було арештовано 2273 чоловік, з них за «контрреволюційні злочини» — 1862. Після приходу Берії за 1939 рік до них додалося ще 937 чоловік.

[ред.] Ліквідація куркульства як класу

Сталіну і партійному керівництву для проведення колективізації на селі потрібна була опора. Сталін розумів, що найбільшим ворогом його планам є клас заможного селянства і тому партія взяла курс на ліквідацію куркульства. Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.

Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку. З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули.

Та найстрашнішим засобом боротьби сталінської влади проти українського селянства став Голодомор 1932—1933 років.

53. похуй

54. Конституція УРСР 1937 року складалася з 146 статей, об'єднаних у 13 розділів.

Розділ перший характеризував суспільний устрій УРСР. Політичною основою визнавалися Ради депутатів трудящих. Але вони не могли бути самостійною владою у своїй традиційній формі і не могли стати такою владою в парламентській формі. Цілковитий контроль над державою і суспільством, як і раніше, здійснював підвладний генсеку партійний апарат.

До Конституції УРСР 1937 року вперше увійшло положення про Комуністичну партію, як керівне ядро всіх громадських і державних організацій. Економічною основою УРСР визнавалися соціалістична система господарювання і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, яка мала форму державної або кооперативної власності.

Розділ другий регламентував державний устрій. У ньому було закріплено декларативне право виходу УРСР зі складу СРСР. Практика свідчила, що це положення було фікцією.

У третьому — сьомому розділах визначалася структура, порядок утворення, компетенція, основні форми і метоли діяльності, а також підзвітність вищих і місцевих органів державної влади і державного управління УРСР і Молдавської АРСР.

Інші розділи Конституції присвячувалися суду і прокуратурі, правам і обов'язкам громадян, виборчій системі тощо. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні. Категорія "позбавленців", тобто осіб, які вилучалися з політичного життя через їх належність до "експлуататорських верств", ліквідовувалася. Селяни одержували рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах треба було формувати не за виробничими одиницями (завод, фабрика), а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Система функціонування влади стала іншою: з'їзди рад різного рівня замінювались інститутом сесійних засідань місцевих і Верховних (республіки та Союзу) рад. Нові ради набули зовнішніх рис парламентської влади.

У розвиток статей Конституції УРСР про виборчу систему 25 лютого 1938 року ЦВК УРСР приймає "Положення про вибори до Верховної Ради УРСР".

Вибори у Верховну Раду УРСР відбулися 26 червня 1938 року. Було обрано 304 депутати, серед них — 153 робітники, 76 селян, 75 службовців; за партійним складом—222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних; за національним складом 186 українців, 111 росіян і 7 представників інших національностей. Соціальний, національний, партійний і демографічний склад депутатів ретельно дозувався на етапі висування кандидатур. Звертає на себе увагу винятково висока частка службовців (24,7 відсотка) і росіян (36,5 відсотка) у складі депутатів. Це свідчило про те, що партійно-державна номенклатура займала привілейоване становище під час визначення депутатського корпусу.

Текст виборчого бюлетеня підчас виборів 1937—1938 років лицемірно не відповідав залізній практиці висування тільки одного кандидата — від "блоку комуністів і безпартійних". У примітці на бюлетені містилася така рекомендація; "залишіть прізвище одного кандидата, за якого ви голосуєте, решту викресліть". Під час вільних виборів голосуючий зобов'язаний був визначити своє ставлення до одного у письмовій формі, тобто викресленням одного слова з альтернативної пари слів ("згоден — не згоден").

Організуючі вибори за сталінською конституцією, цю процедуру "спростили". В разі наявності у бюлетені тільки одного прізвища досить було без письмових позначок опустити його в урну. Вважалося, що це і є позитивним рішенням виборця. В обстановці репресій майже не виявлялося сміливців, які 6 наважилися зайти в кабіну для голосування, щоб викреслити прізвище офіційно схваленого єдиного кандидата від блоку "комуністів і безпартійних". Люди брали бюлетень і Йшли повз кабіну під поглядами членів комісії, які уважно стежили за кожним, щоб опустити в урну незайманий папірець.

Вибори до місцевих органів влади і управління були проведені на основі Положення про вибори в обласні, районні, міські, сільські і селищні Ради депутатів трудящих, яке було прийняте 27 липня 1939 року Верховною Радою УРСР.

Конституція УРСР 1937 року мала статті, які гарантували права особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалася свобода друку і зборів, недоторканність особи, житла і листування, вводився принцип відкритості судових процесів, підтверджувалися права звинувачених на захист тощо. Як уже зазначалося, в дійсності ці демократичні норми не діяли, це була лише ширма, яка прикривала тоталітарний режим.

Світова спільнота дійсно була введена в оману. Французький письменник Ромен Роллан назвав Конституцію СРСР "мрією людства". Але ніхто в світі не знав, що ця мрія існувала тільки на папері.

55. 1930-ті pp. в історії культури СРСР і УРСР були часом «культурної революції» — складової частини соціалістичних перетворень у радянській державі. Було ліквідовано неписьменність, створювалися нові школи, фабрично-заводські училища (ФЗУ), технікуми й вищі заклади освіти. У 1933 р. було відновлено діяльність університетів. Радянська влада поставила за мету сформувати нову інтелігенцію із середовища робітників і селян. Наукові досягнення і відкриття були необхідними для побудови соціалістичного суспільства. У 1930-ті pp. АН УРСР стала центром науково-дослідної роботи: відбувалося становлення таких галузей знань, як нелінійна механіка, теоретична фізика, теорія зварювання металів, було проведено ядерну реакцію. Створювалися академічні інститути електрозварювання, гірничої механіки, економіки, історії України, української літератури, фольклору.

У цей же період керівний режим прагне підкорити інтелігенцію інтересам партії та держави. Згортається політика українізації, закриваються українські школи і школи національних меншин.

Українська культура стає важелем для зміцнення влади більшовиків, з'являється термін «буржуазний націоналізм».

56. Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь), молоде покоління літераторів заявило про себе на повен голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об'єднань. Літературно-художні об'єднання виникали і розпадалися, дискусії спалахували з новою силою.

Найвідомішими об'єднаннями цього часу були "Плуг" — спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ — Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялись групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувались твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. Жваві дискусії про шляхи розвитку української літератури викликала діяльність Миколи Хвильового. Він був росіянином, членом більшовицької партії, проте щиро прагнув розвитку української культури. Виступаючи в дискусіях 20-х років, М. Хвильовий наголошував на тому, що без Європи українське відродження неможливе. Його статті викликали захоплення в українських письменників.

У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922—1933 pp. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри — А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мар'яненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.

У 1920-ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Звенигора" і "Арсенал"). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька.

Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького. Популярними були хорова капела "Думка", Київський симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі.

Правдиве відображення дійсності проголосила своїм завданням Асоціація художників Червоної України. Члени Асоціації — С. Іжакевич, К. Трохименко, ф. Кричевський та інші — за допомогою нових виразних засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. Плідно продовжував працювати М. Бойчук та послідовники його оригінальної школи ("бойчукісти"). З'явились нові імена талановитих художників та скульпторів (А. Петрицький, В. Касіян).

Отже, у 1920-х роках українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.

Історичні передумови

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

58. похуй

59. Політичний курс правлячої більшовицької партії був спрямований на формування в суспільстві атеїстичного світогляду. За цих обставин традиційна для України громадська інституція -православна церква, єдина легальна організація, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної ідеології, відчувала на собі дедалі зростаючий тиск держави. 1 січня 1928 р. був введений у дію Адміністративний кодекс УСРР, котрий поміж інших містив розділ «Правила про культи».
З його прийняттям декрет уряду УСРР про свободу совісті втратив чинність. Слід відзначити, що роком пізніше подібний закон було затверджено в РСФРР. Таким чином, у справі відходу від демократичних норм державно-церковних відносин УСРР тримала сумнівну першість. На зламі 20-30-х років, в умовах різкої зміни політичної атмосфери в країні, ставлення до релігії й церкви стало зовсім нестерпним. Слова «піп», «куркуль», «петлюрівець» сприймались як синоніми.
Особливо жорстоких гонінь зазнала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). У 1929 р. органи ОДПУ звинуватили її в антирадянській діяльності. Церква на початку 1930 р. на своєму надзвичайному з'їзді змушена була заявити про свою самоліквідацію. Розгорнулася кривава розправа над священиками, церковним керівництвом. Було заарештовано близько 2000 священиків і майже всіх ієрархів УАПЦ, у т. ч. митрополитів В. Липківського, М. Борецького, І. Павловського. В другій половині 30-х років в Україні не залишилося жодної парафії з українською мовою богослужіння. Смертю мучеників загинули тисячі представників інших напрямів у християнстві та інших релігійних конфесій України.
Другу п'ятирічку Й. Сталін оголосив «безбожною п'ятирічкою», «п'ятирічкою знищення релігій». У 1934-1935 рр. розгорнулося здійснення плану масового нищення культових споруд. Жертвами цього варварства радянської влади стали численні пам'ятки церковної архітектури України. Серед них Михайлівський Золотоверхий собор, Микільський військовий собор, Трисвятительська церква, Богоявленський собор Братського монастиря і церква Успіння Богородиці (Пирогоща) у Києві, Свято-Миколаївський монастир у Харкові, Покровський собор у Запоріжжі, Успенський собор у Полтаві. Тисячі культових споруд стояли пустками чи були перетворені на склади, кінотеатри, божевільні і навіть в'язниці. У середині 30-х років в Україні залишилося лише 9 % діючих церков (у порівнянні з 1913 р.). Віруючі України перестали бути рівноправними громадянами, перетворившись на людей нижчого гатунку.
Пануючий державний атеїзм посилював вплив на населення більшовицької партії, але разом з тим спричиняв глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.

 

 

70. Мобілізаційні заходи 1941 р… Евакуація в східні райони СРСР..

Безприкладної у світовій історії, справді героїчною і драматичної епопеєю стало масове переміщення в перший період Великої Вітчизняної війни з небезпечних районів СРСР на Схід населення, промислових підприємств, майна МТС, колгоспів і радгоспів, культурних та наукових установ, запасів продовольства, сировини та інших матеріальних цінностей. Здійснена в Радянському Союзі евакуація за своїми масштабами і термінами була унікальною виробничої операцією. Тим часом у вітчизняній історіографії, як у радянській, так і в сучасній російській (не кажучи вже про зарубіжної), справжня тема до сих пір належить до числа досить слабо розкритих в науковому плані. У військово-історичної та економічної літературі до цих пір немає великих досліджень, спеціально присвячених історії перебазування продуктивних сил СРСР в 1941-1942 рр.. Одна з головних причин такого становища полягає в тому, що до останніх 10-15 років багато важливих документи, матеріали, цифрові відомості, безпосередньо пов'язані з цією проблематикою, були закриті для дослідників. Ворог вдерся на велику територію європейської частини СРСР і поставив під загрозу райони, де проживало 40% всього населення країни, було розташоване 31850 промислових підприємств, з них 37 заводів чорної металургії, 749 заводів важкого і середнього машинобудування, 169 заводів сільськогосподарського, хімічного, деревообробного та папероробної машинобудування, 1135 шахт, понад 3 тис. нафтових свердловин, 61 велика електростанція, сотні текстильних, харчових та інших підприємств. Необхідно було вжити екстрених та ефективні заходи, щоб зірвати ці плани агресора. Директива Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б) від 29 червня 1941 р. закликав населення при вимушеному відході Червоної Армії "викрадати рухомий залізничний склад, не залишати ворогові жодного паровоза, жодного вагона, не залишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального" [8]. Зрозуміло, така вимога в повному обсязі було явно нездійсненним, але воно означало заклик до максимального порятунку від ворога всього, що можна було врятувати. Все цінне майно і продовольчі запаси, які неможливо було евакуювати в тил, підлягали руйнування і знищення. Слід врахувати, що сама по собі евакуація, як правило, супроводжується значними матеріальними і фінансовими втратами. Одне лише припинення виробничого процесу на тисячах підприємств означало для радянської держави збиток у десятки і сотні мільйонів рублів. Але на це довелося йти в ім'я порятунку від ворога і збереження великої частини продуктивних сил країни і подальшого їх використання в інтересах фронту, якнайшвидшого створення і розгортання потужної воєнної економіки СРСР. Що стосується загальних підсумків евакуації людських ресурсів СРСР, то згідно з попередніми результатами вивчення даних перепису еваконаселенія від 1 лютого 1942 р. і по ряду інших джерел з угрожаемой зони вдалося перемістити на Схід різними видами транспорту в 1941-1942 рр.. близько 17 млн. чоловік. Колишній генерал вермахту К. Тіппельскірх вважав, що "все населення, здатне носити зброю, вдалося вчасно евакуювати" [77], але на тлі 63-65 млн. радянських громадян, що залишилися на окупованій території, таке твердження видається явно завищеним. Звичайно, з різних причин багато наших громадяни опинилися під фашистським ярмом. На закінчення підкреслимо, що хоча евакуація в СРСР у 1941-1942 рр.. супроводжувалася багатьма, часто неминучими втратами, її головна мета - врятувати від фашистських загарбників мільйони радянських громадян, основну частину промислових і сільськогосподарських ресурсів та інших матеріальних цінностей - була успішно досягнута.