Зародження інституціонального напряму економічної думки як обґрунтування соціального контролю суспільства над економікою

У першій третині XX ст. в умовах панування ідей економічного лібералізму сформувався новий напрям в економічній теорії, що отримав назву інституціоналізм. Він був започаткований у США в кінці XIX ст. працею Торстейна Веблена (1857–1929) «Теорія бездіяльного класу» (1899). Терміни «інститут», «інституція» у перекладі з латинської означає стійкі традиції, закріплені звичаї, порядки, закріплені правилами, нормами, законами. Термін «інституціональна економічна теорія» вперше використав американський вчений В. Гамільтон, виступаючи на зборах Американської економічної асоціації в 1918 р.

Інституціоналізм сформувався як гетородоксія (альтернатива) неокласичному напряму (ортодоксії) досліджень ринкової економіки. Впродовж XX ст. перетворився із суто американського вчення на провідний напрям економічної думки. У розвитку інституціональних економічних теорій виділяють два періоди:

Ø традиційний інституціоналізм, який поділяють на а) ранній критичний інституціоналізм, представниками якого є американські вчені Т. Веблен, Дж. Коммонс, В. Мітчелл та англійський вчений Дж. А. Гобсон (перша третина XX ст.); б) пізній (зрілий, позитивістський) інституціоналізм, який представляють А. Берлі. Г. Мінз, Дж.М. Кларк, С. Чейз, Й.А. Шумпетер (кінець 1920-х – 1940-і рр.); в) соціально-інституціональний (40–60-ті рр. XX ст.), основоположником якого вважають Дж.К. Гелбрейта.

Ø сучасний інституціоналізм, що охоплює неоінституціоналізм та новий інституціоналізм із 70-х рр. XX ст (Р. Коуз, О. Вільямсом, Д. Норт, Г. Мюрдаль, Р. Хейлбронер).

Американські корені раннього інституціоналізму пояснюються загостренням соціально-економічних проблем у країні, зумовлених по-перше, швидким процесом монополізації економіки, посиленням конкурентної боротьби та проявами економічної нестабільності економіки (циклічності, неповної зайнятості), по-друге, загостреням соціальних протиріч і заворушень, зростанням масової організованості представників найманої праці та фермерів, посиленням впливу робітничих і профспілкових організацій. Ідейно-теоретичними та методологічними джерелами раннього інституціоналізму були досягнення німецької історичної школи (історичний та емпіричний методи дослідження, обґрунтування взаємозв’язку економічної науки з іншими суспільними дисциплінами, регулятивної ролі держави та ліберального реформізму в теоріях і концепціях «організованого капіталізу», «державного капіталізму», «соціальної солідарності» тощо); англійського ліберального реформізму Дж.С. Мілля та ідеї реформування капіталістичного суспільства у соціалістичне Фабіанського товариства[54].

Група американських учених (Т. Веблен, Дж. Коммонс, В. Мітчелл, Є. Богарт, В. Гамільтон, К. Паркер, П. Хомен та ін.) доводила, що ідеї економічного лібералізму не можуть пояснити сучасний економічний розвиток. Для його аналізу необхідні нові теорія та державна політика. В традиційному інституційналізмі простежують два начала: критичний, як негативне відношення до вільного підприємництва та бізнесу, та позитивний, як прагнення до модернізації існуючого ладу.

Ранній американський інституціоналізм представляють три школи: соціально-психологічна, соціально-правова, кон’юнктурно-статистична.

Соціально-психологічний інституціоналізм Т. Веблена (1857–1929). У працях «Теорія бездіяльного класу» (1899), «Інстинкт майстерності та рівень розвитку технології виробництва» (1914), «Політика реконструкцій» (1919), «Абсентеїстська власність і підприємництво у новий час» (1924) учений аналізував економічні процеси з точки зору психології колективу, ідей соціального дарвінізму та еволюційного розвитку.

Т. Веблен заперечував положення класичної та неокласичної теорії щодо раціональної економічної людини, яка виступає як суб’єкт максимізації корисності. Він доводив, що людина у своїй діяльності керується підсвідомими природними психологічними та біологічними інстинктами, зокрема інстинктами майстерності, батьківського почуття (самозбереження та збереження роду), пустої цікавості, суперництва і наслідування. Теорія, яка пояснює економічну поведінку людини, повинна охоплювати позаекономічні чинники, використовувати дані соціальної психології. Веблен започаткував науку економічна соціологія.

Т. Веблен уперше ввів в економічний лексіон поняття «інститут» — це спільна свідомість, певний спосіб мислення, притаманний великій спільності людей, який обумовлений традиціями, звичаями, що формуються у процесі історичного розвитку. Господарський суб’єкт, який робить, вибір знаходиться у певному суспільному середовищі, отже, на його рішення та дії впливають інститути як реальні внутрішні чинники. Інститути — це результат процесів, що відбувалися у минулому; вони пристосовані до обставин минулого, і тому не перебувають у повній гармонії з вимогами сучасності. Інститути визначають цілі, якими керується людина. Коли цілі та інститути співпадають, складаються задовільні соціальні та економічні умови. Тому необхідно оновлення інститутів відповідно до законів еволюції і «вимог нинішнього часу». Еволюційна наука для Т. Веблена — це дослідження походження і розвитку економічних інститутів, а також погляд на економічну систему як на «кумулятивний процес», а не «саморегульований механізм». Він наголошував, що суспільне життя — це боротьба за виживання, процес відбору та пристосування, зокрема інститутів.

Т. Веблен був основоположником нового методологічного прийому — технологічного детермінізму та технократичної концепції індустріальної системи. Наголошував на ролі техніки та науково-технічного прогресу у суспільному розвитку.Капіталізм (за визначенням ученого — грошове господарство) проходить дві стадії розвитку: панування підприємця і панування фінансиста. Основними елементами ринкової економіки він вважав індустрію (матеріальне виробництво на машинній техніці) та бізнес (сферу обігу). Між ними існує суперечність (дихотомія), оскільки метою представників індустрії (функціонуючих підприємців, інженерів, робітників) є розвиток і вдосконалення виробництва, а представники бізнесу орієнтовані лише на отримання прибутку. Протиріччя загострюються з економічним розвитком. Фінансисти не беруть участі у виробництві, їх панування грунтується на абсентеїстській власності [55] (відсутній, невловимій власності, що представлена цінними паперами, облігаціями, так званим фіктивним капіталом, операції з яким забезпечують спекулятивні доходи фінансовій олігархії або бездіяльного класу). Корпорації, засновані на акціонерно-кредитній основі лише максимізують прибуток і обмежують виробництво. Корпоратизація економіки (корпоративна революція) призводить до насилля і таємних змов. Оскільки на промисловій стадії розвитку суспільства домінуючим чинником впливу на інституції є наука, техніка і технологія, то розв’язання суперечностей можливе через перехід влади до технократії (інженерно-технічної інтелігенції) на чолі з «Радою техніків». Для цього необхідна «революція менеджерів» — страйк технічних спеціалістів, що змусить бізнес відмовитися від влади. Панування технократії буде спрямоване на функціонування виробництва для суспільних потреб. Першим серед західних економістів Веблен обґрунтував ідею суспільного контролю над економікою в інтересах суспільства шляхом радикального реформування механізму господарювання або ліквідації власності фінансової олігархії.

Соціально-правовий інституціоналізм Джона Р. Коммонса (1862–1945). — видатного вченого і практика. Він є автором праць «Розподіл багатства» (1893), «Політика реконструкції» (1918), «Правові основи капіталізму» (1924), «Інституціональна економіка, її місце в політичній економії» (1934), «Економічна теорія колективних дій» (1950, після смерті автора).

У Дж. Коммонса розуміння інституціоналізму охоплює колективні дії, персоніфіковані колективними інститутами — сім’єю, профспілками, торговельними об’єднаннями, виробничими корпораціями, державою, політичнними партіями, правовими нормами. Серед інститутів колективної дії виключне значення має право. На його думку, суспільство є системою правових норм та інститутів. Недосконалість правових норм призводить до «нечесної конкуренції». Право має примат над економікою, через удосконалення юридичних процедур держава регулює економічні відносини, забезпечує прогресивний розвиток. Інституціональна економіка не досліджує виробництво, це — предмет вивчення «інженерно-політичної економії».

Дж. Коммонс запропонував періодизацію капіталізму на стадії: первісну, підприємницьку, фінансову (банківську), адміністративну. Аналізуючи робітничий рух і трудові відносини, зазначав, що їх змістом є право на робоче місце через заключення колективних договорів, встановлення гармонії інтересів на стадії адміністративного капіталізму.

Він проаналізував «соціальний конфлікт» через «нечесну» монополістичну конкуренцію підприємців і сформулював засади «теорії соціальних конфліктів» і «теорії угод». Стверджував, що вирішення конфлікту можливе мирним шляхом через співпрацю професійних груп, з яких складається суспільство, на основі угод. Теорія угод — це теорія компромісних рішень для досягнення єдності думок і дій. Угоди поділяв на ринкові (акти купівлі-продажу), адміністративні (відносини між керівниками та підлеглими), розподільчі (цінові). Зміст угоди містить такі складові: визначення конфлікту, взаємозалежність учасників конфлікту, процедура вирішення конфлікту. Угода — центральний елемент економічних відносин. Аналізуючи робітничий рух і трудові відносини, зазначав, що їх змістом є право на робоче місце через заключення колективних договорів, встановлення гармонії інтересів на стадії адміністративного капіталізму.

Кон’юнктурно-статистичний (емпірично-прогностичний) інституціоналізм Веслі Клер Мітчелла (1874–1948). У публікаціях «Історія зелених білетів» (1903), «Ділові цикли» (1913), «Лекції про типи економічної теорії» (1935), «Вимірювання ділових циклів» (1946), «Типи економічної теорії» (1949). В. Мітчелл головну увагу приділяв проблемам промислових криз, зайнятості та грошового обігу.

Інституціональну основу теорій В. Мітчелла становив аналіз мотиваційної (психологічної, соціальної тощо) поведінки людини в її грошових інтересах. Вчений вважав, що грошовий фактор у вигляді обігу грошових знаків, діяльності фінасово-кредитних установ справляє найважливіший вплив на поведінку людини. Головне завдання політичної економіі полягає у поясненні грошових відносин через поведінку людини, використовуючи інституціональний аналіз економічних і позаекономічних проблем. Для цього необхідна описова економічна статистика, що дозволяє емпіричним шляхом через збір, узагальнення та систематизацію фактичного матеріалу розкрити причинно-наслідкові зв’язки, кількісні залежності між динамікою окремих показників.

У 1917 р. В. Мітчелл створив Комітет економічних досліджень у Гарвадському університеті, упродовж 1920–1945 рр. очолював Національне бюро економічних досліджень, працю в яких спрямовував на систематизацію статистичного матеріалу з різних сфер господарського життя для прогнозування господарської кон’юнктури. В його основі був аналіз динамічних рядів та спроби його екстраполяції на визначені відрізки часу. На основі аналізу динамічних рядів були зроблені перші прогнози економічного зростання шляхом побудови кривих, що показували середні індекси ряду показників національного господарства. Це був значний вклад у формування науки економетрії. Однак, учений не претендував на оцінку економічної політики уряду і розробку для нього практичних рекомендацій, зокрема щодо запобігання економічному спаду.

Особливу увагу В. Мітчелл приділяв аналізу циклічних коливань і конструюванню моделі безкризового розвитку економіки.