Уповільнення економічного розвитку провідних індустріальних країн Європи та США в 1918–1928 рр.

Післявоєнний етап (1918–1923 рр.) характеризується кризовими явищами в економіці, глибина яких залежала від наслідків війни, політико-соціального та економічного розвитку, національних особливостей. Важливу роль відігравали загальні чинники: диспропорція галузевої структури, зменшення виробничих потужностей, конверсійні процеси, обмеженість інвестицій, гіпертрофована система державного регулювання, економічна експансія США тощо.

На етапі стабілізації (1924 р. – жовтень 1929 рр.) зростали темпи економічного розвитку і валові обсяги промисловості та торгівлі, модернізувалися старі та пришвидшено розвивалися нові галузі, зміцнювалися національні валюти. Економічна політика характеризувалася зменшенням втручання держави в економічне та соціальне життя країни.

У США високу господарську кон’юнктуру американської економіки змінила економічна криза, що почалася влітку 1920 і тривала до весни 1921 р. Обсяги промислової продукції скоротилися на 32%, доходи фермерів ― на 40%, кількість безробітних досягла 5 млн осіб., було зафіксовано 52 тис. комерційних банкрутств. Але вже в 1923 р. почалося економічне зростання й активізація виробництва.

Етап 1924–1929 рр. у історії американської економіки був часом «проспериті» ― економічного піднесення. Відбувся процес оновлення основних засобів виробництва на базі розвитку фундаментальних досліджень, технічно-технологічного переоснащення, стандартизації, впровадження наукової організації праці; розпочалося нове будівництво, пришвидшився розвиток нових галузей (хімічної, електричної, приладобудівної, автомобільної, радіотехнічної); країна перетворилась у світовий фінансовий центр, почалася економічна експансія.

США здобули першість у світовій торгівлі. Вартість товарного експорту збільшилася вдвічі. Наприкінці 1929 р. інвестиції за кордон досягли в 1929 р. 27,7 млрд дол., з них у Західну Європу ― 1,35 млрд дол. Американський капітал контролював економіку 14 держав Латинської Америки (з 20 незалежних), 1/3 гірничорудної промисловості Канади, в яку інвестиції перевищували англійські в 4,5 рази. Використовуючи плани Дауеса та Юнга, США контролювали промисловий потенціал Німеччини.

В аграрній економіці почався період машинного сільськогосподарського виробництва. Впродовж 1920–1929 рр. кількість тракторів збільшилась з 246 до 920 тис., зернових комбайнів ― із 4 до 61 тис., вантажних автомобілів ― з 139 до 900 тис. Однак тракторами, за американською статистикою, у той час були забезпечені лише 13,5%, а комбайнами — 1% господарств. Фермери застосовували техніку, мінеральні добрива, досягнення агрономічної науки.

Пришвидшився процес витіснення дрібних виробників. За 1920–1922 рр. втратили право власності 450 тис. фермерів, за 1924–1929 рр. ― ще 547 тис., або 8,7% від загальної кількості.

У Великій Британії стан економіки впродовж 1919–1929 рр. оцінюється в економічній літературі як депресивний. У 1919–1921 рр. спостерігалася економічна криза. Обсяги валового національного продукту зменшилися на 12%, промислове виробництво ― на третину, оптові ціни ― на 36%. Політика післявоєнної конверсії пов’язана зі зменшенням ролі держави в економіці. Проте після денаціоналізації військових заводів у руках уряду залишилося підприємств у 4 рази більше, ніж до війни. У 1921 р. уряд частково відновив контроль за залізницями, зменшив непрямі податки (акцизні збори на чай, цукор та інші продукти), розширив соціальну допомогу. Активізувався процес концентрації капіталу. В 1921 р. 2% власників володіли 64% національного багатства.

Структура промисловості базувалася на «старих» галузях[53] (металургійній, вугледобувній, суднобудівній, текстильній), що працювали на застарілому обладнанні, скоротивши виробництво на 18–55%. Зростання в 2–6 разів характеризувало авіаційну, автомобільну, електротехнічну галузі, однак вони становили лише 10% від усього обсягу індустрії, отже, не визначали основні тенденції економічного розвитку. Раціоналізація виробництва (конвеєрна система, масове і стандартне виробництво) відбувалася у нових галузях. Завдяки зростаючим інвестиціям англійських корпорацій розвивалася промисловість у домініонах (Індія, Австралія, Канада, Південна Африка, Нова Зеландія).

Посилилися процеси монополізації, що охопили всі галузі, особливо радіо- й електротехнічну, автомобільну, гумову, металургійну, бавовняну. Виникло понад 40 трестів, що контролювали 80–90% виробництва конкретної продукції. Визначилося лідерство п’яти найкрупніших банків. Але за рівнем монополізації Великобританія продовжувала відставати від США і Німеччини.

Велика Британія продовжувала втрачати позиції у світовій торгівлі. Її частка в 1929 р. зменшилася до 11%, в експорті ― до 12,5% (у 1913 р. становила відповідно 14% і 15,3%). Англійські товари на світовому ринку втратили конкурентоспроможність. Японці переважали англійців у торгівлі текстильними виробами, німці та поляки — за експортом кам’яного вугілля, американці — продукцією найновіших галузей промисловості. Велика Британія зберегла ринок високоякісних і дорогих товарів.

Уряд намагався зберегти лідерство у банківській сфері та зміцнити національну валюту. В 1925 р. було відновлено золотий паритет фунта стерлінгів. Його вартість становила 4,86 дол., що відповідало довоєнному співвідношенню англійської та американської валюти. У підсумку доходи банків збільшилися, а промисловців зменшилися через зростання ціни на англійські товари за кордоном.

Негативним чинником післявоєнної економіки була її залежність від імпорту сільськогосподарської продукції та промислової сировини. У країну ввозили понад 60% харчових продуктів, 100%бавовни, 2/3 залізної руди, 9/10 вовни тощо. Дисбаланс між імпортом і експортом негативно впливав на загальний стан господарства держави.

У Франції повоєнна економічна криза затягнулася до 1921 р., депресивний стан в економіці тривав до 1924 р. У 1921 р. індекс промислового виробництва становив 55%, сільськогосподарського ― 77% від рівня 1913 р., ціни на продовольство та товари народного споживання зросли в 5–7 разів.

Антикризові заходи сприяння розвитку важкої промисловості, державному розподілу сировини, замовлень і робочої сили, продажу державних підприємств приватним особам, давали змогу регулювати взаємовідносини між підприємцями і робітниками, ліквідовували карткову систему.

Французька промисловість характеризувалась посиленням концентрації. У 1921 р. на великих підприємствах (понад 100 працюючих) було зайнято 32,5% усіх робітників, на середніх (11–100 працюючих) ― 21,9%, на дрібних (1–10 працюючих) ― 45,6%.

У другій половині 1920-х рр. завершився процес перетворення Франції в індустріально-аграрну країну. У 1924 р. почала стабілізуватись та зростати французька економіка. Щорічні темпи економічного розвитку були одними з найвищих в Європі ― 5%. Промислове виробництво за 1920–1929 рр. збільшилося на 77%, у 1930 р. становило 140% від рівня 1913 р. Продовжувалася монополізація промисловості: видобуток вугілля контролювали 3 компанії, хімічну галузь ― 5, автомобілебудування ― 3, електротехнічну ― 1. Але у структурі промисловості переважали дрібні та середні підприємства. В 1931 р. у структурі населення стало переважати міське.

Основні чинники стабілізаційних процесів: возз’єднання Ельзасу та Лотарингії, відбудовні роботи, отримання 8 млрд золотих марок від Німеччини за репараційними платежами (переважно в натуральному вигляді), розвиток нових галузей (автомобілебудування, авіації, радіотехнічної, нафтопереробної, хімічної тощо), будівництво нових і реконструкція старих портів, стабілізація франка у 1926 р., раціоналізація виробничих процесів, збільшення у 2 рази видатків на військові потреби порівняно з довоєнним періодом, зміна колоніальної політики, що полягала у зростанні ролі колоній в експорті промислової продукції до 40%. Однак у харчовій та легкій промисловості, крім виробництва предметів розкоші, спостерігався застій.

Складним було фінансове становище країни. Проте доходи від цінних паперів у 3 рази перевищували доходи від промисловості. У 1926–1929 рр. з метою досягнення бездефіцитного бюджету проведено фінансову реформу, що охопила комплекс таких заходів: підвищення непрямих податків, збільшення тарифів у транспортній мережі, зменшення зарплати державним службовцям і пенсій, девальвації франка до 1/5 довоєнної вартості (один фунт стерлінгів дорівнював 123 франкам). Одночасно соціальна програма включала введення 8-годинного робочого дня, виплату пенсій і допомоги у зв’язку з безробіттям.

У Німеччині післявоєнна господарська криза продовжувалася до 1924 р. У Веймарській республіці (1919–1933 рр.) скорочувалося промислове виробництво. Імпорт та експорт становили лише 1/3 довоєнного рівня. Особливо зменшився вивіз промислової продукції ― на 50%. Катастрофічне становище в основних галузях економіки було причиною краху кредитно-фінансової системи Німеччини. Інфляція, повне знецінення національної валюти зумовило зниження рівня зарплати робітників і службовців, купівельна здатність населення становила 15–17% від довоєнного рівня. Одночасно під загрозою була сплата Німеччиною контрибуції союзникам (за 1918–1923 рр. у перерахунку на золото ― 8 млрд марок).

1924–1929 рр. ― це етап часткової стабілізації економіки країни. Відродженню господарства Німеччини сприяла система заходів. Радикальною була грошова реформа 1923–1924 рр., проведена з метою припинення інфляції. У жовтні 1923 р. паралельно з Рейхсбанком засновано Рентний емісійний банк з власною грошовою системою. Його капітал складався не із золота, а з боргових зобов’язань засновників — власників сільськогосподарських земель, промисловців, торговців і власників банків. Забезпеченням цих зобов’язань служили заставні листи й облігації на суму 4% від вартості їхніх фірм. Однак зобов’язання засновників банку, як і банкноти, обчислювалися в золотих марках. Капітал банку склав 3,2 млрд марок, з яких 1,2 млрд кредитували державі для покриття заборгованості Рейхсбанку і збалансування бюджету. Іншу частину (1,2 млрд) передавали Рейхсбанку для кредитування приватногосподарського обороту і, нарешті, інші 800 млн марок залишалися в резерві. У листопаді 1923 р. почали випускати рентні марки, а незабаром стабілізовані (1 рентна марка прирівнювалася до 1 трильйона паперових марок). При цьому рентні марки визнавали законним забезпеченням нарівні зі золотом. Стабілізація валюти дала змогу відносно швидко упорядкувати бюджет і протягом 1924 р. домогтися перевищення надходжень над витратами.

Стабілізаційну роль відіграв репараційний план Дауеса, розроблений міжнародним комітетом експертів на чолі з Ч. Дауесом (віце-президентом США в 1925–1929 рр.). План ухвалено 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції держав-переможниць. Стурбовані критичним станом німецької економіки, прагнучи відновити баланс сил у Європі, США виступили з ініціативою допомогти Німеччині.

План Дауеса (1924–1929 рр.) включав такі напрями:

· надання американських і англійських позик і кредитів на відбудову промисловості та оздоровлення фінансів Німеччини, контроль за використанням коштів;

· спрямування Німеччиною коштів, отриманих від відновлення промисловості, на виплату репарацій Великобританії та Франції, що репараційними платежами сплачували військові борги США;

· зменшення щорічних репараційних платежів, що встановлювалися у розмірі 1–1,75 млрд золотих марок. Джерела репараційних платежів ― надходженням за рахунок непрямих податків на предмети масового споживання, відрахування з доходів німецьких залізних доріг, виплати з доходів підприємств;

· спрямування основної маси промислової продукції з Німеччини в СРСР, щоб, як було раніше, не витіснити англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Із планом Дауеса, СРСР повинен за промислові товари постачати сировину в Німеччину.

План Дауеса сприяв вкладенню в економіку Німеччини 21 млрд золотих марок, репараційні виплати становили лише 10,2 млрд марок. З інфляцією було покінчено. Найбільше інвестицій надходило зі США (70%). Довготермінові кредити складали 2/3 основного капіталу німецької промисловості.

У червні 1929 р. план Дауеса замінено на план Юнга (американського банкіра, голови комітету експертів з розгляду репараційної проблеми). Репараційні платежі зменшувалися до 113,9 млрд золотих марок, термін виплат становив 59 років. Їх сплачували лише за рахунок державного бюджету та доходів залізниць, скасовувалися всі форми і види контролю над економікою і фінансами Німеччини. План терміново припинив окупацію Рейнського регіону в 1930 р. Розмір щорічних репараційних платежів із Німеччини зменшували відповідно до плану Дауеса на 20% і встановлювали на найближчих 37 років у сумі 2 млрд марок. Отже, промисловість отримувала додаткові кошти на розвиток. Для здійснення розрахунків щодо міжсоюзницьких боргів створено Банк міжнародних розрахунків, що забезпечив фінансування важкої промисловості та військового виробництва, зміцнив позиції американського капіталу в Німеччині. Економічна криза припинила дію плану Юнга. У 1932 р. його остаточно скасовано на Лозаннській конференції.