Економічний розвиток українських земель у XVI ст. – середині XVIII ст

На відміну від країн Західної Європи на українських землях домінуючим сектором господарства залишався аграрний, розвиток якого характеризувався повільним процесом становлення ринкових відносин, що було типовим для економічного розвитку країн Центральної та Східної Європи. У сільській місцевості проживало понад 95% населення. Процес первісного нагромадження капіталу в аграрній економіці не завершився в XVIII ст. і продовжувався до кінця XIX ст. Його особливістю на відміну від західноєвропейської було утвердження фільварково-відробіткової системи організації сільського господарства за умови збереження феодального характеру держави, що юридично закріплювала традиційні соціально-економічні відносини.

Генезис і розвиток ринкових відносин визначали:

· розвиток товарного виробництва у сільському господарстві. Господарство України активно залучалося до балтійського експорту сільськогосподарської продукції. Утвердилось поміщицьке торгове землеробство. Відбулось проникнення товарно-грошових відносин у селянські господарства. Використовувалася наймана праця;

· перебудова феодалами своїх маєтків на фільварки (економії в Наддніпрянській Україні) ― багатогалузеві господарства з товарним, орієнтованим на ринок, виробництвом та організацією праці кріпосних селян;

· формування недворянської земельної власності. Впродовж XVI–XVII ст. сформувалося козацьке землеволодіння. Земля була об’єктом продажу і купівлі в межах шляхетського стану., а в період Національно-визвольної революції загалом;

· обезземелення селянських господарств, зростання їх майнової диференціації;

· започаткування раціоналізації сільського господарства, галузевої та територіальної спеціалізації.

Про панування феодально-кріпосницьких аграрних відносин свідчать такі процеси:

· завершення формування станових привілеїв феодалів, переростання бенефіціального землеволодіння у феодальне, інтенсивне зростання великого землеволодіння;

· фільварково-відробіткова система організації сільського господарства. Феодальний маєток забезпечував розширене відтворення. Доменіально-фільваркове господарство звільнялося від виробничих витрат, використовуючи виробничі та матеріальні ресурси селянського господарства, яке втратило самостійне господарське значення;

· юридичне оформлення кріпосного права. Селяни стали особисто-спадково залежними від землевласника, були прикріплені до землі, втратили громадську і господарську дієспроможність. Феодал мав право на майно і працю селянина;

· переважання натурального господарства.

Аграрні відносини в Українській державі оцінюються в історико-економічній літературі по-різному. Частина вчених вважає, що всі перетворення не виходили за межі феодального господарства, яке ще не вичерпало потенційних економічних можливостей. Держава зберігала феодальний характер. Селяни домоглися особистої свободи, але були користувачами землі, залишався позаекономічний примус у вигляді грошової та натуральної земельної ренти.

Інші дослідники зміни в аграрних відносинах оцінюють як аграрний переворот: знищено феодальну власність, окрім монастирської та незначної шляхетської, права на які практично не були реалізовані; у приватних маєтках відробіткова рента трансформувалася у грошову і натуральну; сформувалася і стала переважати приватна індивідуально-трудова козацька і селянська власність на землю; суб’єктами господарювання були домогосподарства козаків і селян; розвивалися товарно-грошові відносини, в тому числі купівля-продаж землі. Це створювало умови для розвитку ринкових аграрних відносин і перетворення козацько-селянських господарств на товарні агрогосподарства. Проте економічний розвиток Української держави в складі феодально-кріпосницької Російської імперії був позбавлений цих перспектив.

У науковій літературі зазначено такі негативні економічні наслідки революції: демографічні втрати становили близько 65−70% всіх українців (приблизно 2,5−3,5 млн. осіб), зазнали руйнувань усі міста і села України.

Упродовж XVI – середини XVIII ст. міста стали промислово-торговельними центрами, але залишалися у системі феодальних відносин. Питома частка міського населення була незначною.

У Речі Посполитій Польській у містах проживало до 23% населення. В 40-х рр. XVII ст. налічувалося 970 міст і містечок. Населення міст становило від 1 до 3 тис. мешканців, містечок, які відрізнялися від сіл тільки ярмарками і торгами, ― до 700−800 мешканців.

Міста належали державі та приватним власникам (магнатам, шляхті та церкві). Більшість міст (80%) були приватновласницькими. Мешканці платили податки і виконували повинності на користь приватних власників грошима, натурою, відробітками (тижнева панщина, ремонт млинів, підводна, толоки, шарварки, сторожування, покриття витрат на військові потреби Польщі, утримання жовнірів). Державні міста були адміністративними центрами королівської влади на місцях і управлялися на основі магдебургського права. На території державних міст зберігалися юридики, що підривали ремесло й торгівлю, свідчили про пряме втручання феодалів у міське життя.

Мануфактурний період промисловості в Україні в історико-економічній літературі поділяють на два періоди. В XVI ст. – першій половині XVIII ст. розвивалися дрібні розпорошені та централізовані мануфактури, у другій половині XVIII ст. – 30-і рр. XIX ст. ― великі централізовані мануфактури.

Виникнення мануфактур відбувалося на основі сільських промислів, міського ремесла та кустарного виробництва такими шляхами: виробник ставав підприємцем; торговий капітал підпорядковував промислове виробництво; засновували приватні особи та держава. Позитивним чинником була власність на мануфактури представників усіх верств населення України (купців, шляхти, міщан, козаків, селян). У Лівобережній і Слобідській Україні в кінці XVII ст. – на початку XVIII ст. працювали понад 200 мануфактур. Будівництво великих централізованих мануфактур почалося в 20-х рр. XVIII ст. як промислова політика Петра І. У кінці XVIII ст. було 40 великих централізованих мануфактур. У Західній та Правобережній Україні великі централізовані почали засновувати в 70-х рр. XVIII ст.

За формами власності мануфактури поділялися на державні (казенні) та приватні (магнатські, шляхетські, купецькі, козацькі, селянські, змішані). За характером праці ― капіталістичні на найманій праці, кріпосницькі на примусовій та змішані. В Україні наймані робітники були майстрами-спеціалістами та переважно поміщицькими селянами на грошовій ренті. Найману працю широко застосовували купецькі, козацькі та селянські мануфактури. Поширилось три види кріпосних мануфактур: казенні, на яких працювали кріпосні робітники; вотчинні, які засновували феодали у фільварках, селяни на них працювали на умовах відробіткової ренти, не були позбавлені землі та засобів виробництва; посесійні, що були лише в умовному спадковому користуванні купців, яким згідно з указом 1721 р. Петра I дозволили купувати кріпосних селян для роботи на мануфактурах. До казенних та посесійних підприємств приписували державних селян, для яких податки замінювали відробітками на мануфактурах. Приписні селяни були лише тимчасовими працівниками на визначений строк. Частина вотчинних (феодальних) мануфактур здавалась в оренду.

Більшість учених вважають, що кріпосницька мануфактура ― це специфічна форма товарного виробництва, яка використовувала природні та людські ресурси феодального маєтку, ґрунтувалася на праці кріпосних селян на основі позаекономічного примусу. Робоча сила селянина товаром не була.

Мануфактури виникли в таких галузях промисловості, як харчова (борошномельна, винокуріння, виробництво олії, салотопна, цукрова), легка (текстильна: сукняна, полотняна, канатна), металургійна, лісова (паперова, поташна), хімічна (селітряна), миловаріння, друкарська, скляна. Енергетичною основою мануфактурного виробництва був водяний млин як гідроенергетична установка. Почали використовуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуплені у Великій Британії. Однак цей процес не набув послідовного, систематичного характеру.

Основним видом транспорту були гужові засоби, які використовували у двох експлуатаційних режимах ― чумацтво і підводна повинність.

Промислова політика Російської держави щодо українських земель базувалась на воєнних і господарських цілях та ідеях європейського меркантилізму. Царський уряд був організатором мануфактурної промисловості, надавав безвідсоткові грошові позики (до 20–30 тис. руб.), підтримував монопольні права власників мануфактур, залучав іноземні та вітчизняні капітали. Щорічні асигнування на будівництво мануфактур за Петра I становили 10%. Держава була споживачем товарів мануфактурної промисловості, зобов’язувала власників мануфактур продавати свої товари державним відомствам. Берг- і Мануфактур-колегії контролювали обов’язкові відносини між мануфактурами та державою.