Тема 5. Економічні вчення у Західній Європі

Вивчивши цю тему, ви будете знати:

· як відбувалося зародження класичної політекономії в Анлії та Франції;

· яким чином вплинули економічні погляди У. Петті та П.Буагільбера на формування світової економічної думки;

· що нового і які нові економічні ідеї внесли в економічну теорію фізіократи.

 

 

Знайомство з творчістю перших авторів класичної політичної економії в особі У.Петті (Англія) та П.Буагільбера (Франція) доцільно розпочати з двох цитат відомих вчених економстів. Одна з них належить Ш.Жиду та Ш.Рісту і її суть зводиться до наступного: ті, кого відносять до «класичної школи», повинні залишатися вірними принципам які заповідали перші вчителі економічної науки, намагаючись найкращим чином обгрунтувати, розвинути і навіть виправити їх принципи, але «не змінюючи в них того, що є їх суттю». Наступна цитата, яка належить М.Фрідмену, показує економістам на те, що процес формування економічної науки необхідно обговорювати не в логічних, а психологічних категоріях і не по «трактатах про науковий метод», а «по автобіографіям і біографіям», стимулюючи цей процес «за допомогою афоризмів і прикладів».

Уільям Петті (1623-1687) - основоположник класичної політичної економії в Англії, який виклав свої економічні погляди в творах, опублікованих в 60-80-ті рр. ХVII ст. Зі слів К. Маркса, У. Петті - «батько політичної економії... найбільш геніальний і оригінальний дослідник - економіст».

Його економічні теорії, хоча в багатьох випадках і неповні, все ж мали більш прогресивний характер, ніж у його попередників. Вчений вніс значний внесок у розвиток економічної думки.

У. Петті народився в м.Ромсі, в сімї ремісника, який виробляв сукно. В дитячі роки навчався в міській школі, де навчання давалося йому надзвичайно легко, особливо швидко хлопець оволодів латинню. В 14 років, не сприйнявши батьківського ремесла пішов з дому, найнявшись юнгою на корабель. На чужині, завдяки володінню латинню, Петті був прийнятий до Канського коледжу, який забезпечував слухачам повне матеріальне утримання. В коледжі він оволодів грецькою та французькою мовами, математикою, астрономією.

Після закінчення коледжу в 1640 році повернувся в Лондон, У.Петті не втрачав надії продовжити свою освіту. Заробляючи собі на життя кресленням морських карт, а потім службою у військовому флоті, через три роки 20-річний У.Петті покинув Англію для вивчення медицини за кордоном. В Амстердамі і Парижі пройшли перші чотири роки навчання під час якого він постійно користувався побічними заробітками. Закінчив медичну освіту У.Петті вже на батьківщині, провчившись ще три роки в Оксфордському університеті.

В 1650р. у віці 27 років У.Петті отримав ступінь доктора фізики, став професором анатомії одного з англійських коледжів. В 1651р. несподівано для багатьох прийняв пропозицію зайняти посаду лікаря при головнокомандуючому англійської армії в Ірландії, і з цього часу життя скромного лікаря кардинально змінилось. Проявивши завидну підприємливість, за підрахунками самого У.Петті, йому вдалось «заробити» 9 тис. ф. ст. за, здавалось би, звичайний урядовий підряд по підготовці планів земельних ділянок для наступних замірів і складення карти підкореної Ірландії. Як вияснилось, У.Петті оформив на своє ім’я купівлю землі на різних кінцях острову за всіх тих офіцерів і солдат, які не могли або не хотіли дочекатися отримання свого земельного наділу. Всього через 10 років, в 1661 році, 38-річний інтелігент-різночинець отримав рицарське звання, заслужив право називатися сером У.Петті. В подальшому стан заможного і практичного землевласника в сполуці з гострим розумом та чудовою інтуїцією відобразився на нових заняттях У.Петті, пов’язаних з описом власного бачення економічного життя суспільства і держави.

В результаті його наукової діяльності з’явився ряд творів які увійшли до скарбниці світової класики. В армії О.Кромвеля він працював над «Обзором земель армії». У 1662р. написав «Трактат про податки та збори», де визначив теорію вартості та закон вартості. В цьому творі вчений визначив, що в економіці існують свої закони і громадські закони не повинні йти їм наперекір. У 1691р. написав «Політичну анатомію Ірландії», де вперше ввів термін «політична анатомія». Крім цих творів його перу належать такі праці, як «Політична арифметика» (1683), та «Різне про гроші» (1685). В останній він стверджував, що гроші - це товар з функцією еквівалента, а кількість грошей необхідних для обігу визначається розмірами торгово-платіжного обороту. Вчений був прибічником заміни металевих грошей банкнотами. Не дивлячись на те, що в його ранніх роботах відчувається дух меркантилізму, У. Петі вважав неможливим заборону вивозу грошей. Він проявляв себе як прибічник кількісної теорії грошей.

Неприйняття меркантилістичних ідей відобразилось в творчості У.Петті, не тільки в зв’язку з характеристикою сутності багатства і шляхів його збільшення, а і в спробах виявити природу походження вартості, які впливають на рівень їх цінності на ринку. Трактовки, запропоновані ним в данному зв’язку, потім дозволили визнати його першим автором «трудової теорії вартості», яка стала однією з головних прикмет класичної політичної економії в цілому.

Для У. Петті характерним було намагання визначити вартість, і він фактично визначив це поняття, в його працях це «природна ціна». «Природну ціну» він звів безпосередньо до праці. Він вводить поняття «штучна ціна». «Оцінку всіх предметів необхідно звести до землі та праці», які є природними стандартами. Вчений дає такі визначення:

1. Величина вартості - рівний робочий час, причому праця - джерело вартості.

2. Вартість - форма суспільної праці.

3. Автор змішував розуміння праці як джерела мінової вартості з працею, як джерелом споживчої вартості.

Вчений намагався скласти рівняння між мистецтвом та простою працею.

Прибуток підприємця і землевласника охарактеризовані У. Петті таким поняттям як «рента». Він дає глибокий аналіз «таємної природи ренти». Називаючи рентою з землі різницю між вартістю хліба і витратами на його виробництво, він ввів таке поняття, як прибуток фермера. У. Петті стверджує, що вартість землі приблизно дорівнює такій самій сумі річних рент. Дивлячись на сутність походження позичкового відсотку У. Петті заявляє, що цей показник повинен дорівнювати «ренті з якоїсь кількості землі, яка може бути купленою на ті ж дані в позику кошти, при умові повної суспільної безпеки».

Заробітна плата, на думку У.Петті це вартість праці. Вчений займався трьома аспектами грошей: обрізка монети, законодавча зміна вартості монет, визначення грошей необхідних для обороту. Він виступив проти біметалізму. У.Петті вважав, що: «Ні держава ні окремі особистсті не в змозі нав’язувати обороту грошей». Він прийшов до висновку, що маса грошей, необхідних для обороту в один відрізок часу, рівна власній сумі цін товарів і середнього числа оборотів грошей. У.Петті першим подав ідею використання банків.

Мислитель вважав, що багатство це сукупність всіх матеріальних благ, створених працею. При аналізі капіталу вчений перейшов від торгівельного до промислового, але намагався виразити його в грошах. Вчений математично визначив національне багатство та національний прибуток. Він заперечував участь торговлі і торгового капіталу в створенні національного багатства. У.Петті увійшов в історію економічної думки як родоначальник класичної політичної економії.

П’єр Лепезан де Буагільбер (1646-1714) - родоначальник класичної політекономії у Франції. Як і засновник подібної школи економічної думки в Англії У.Петті, він не був професійним вченим - економістом. Вихідець з норманської сім’ї дворян П.Буагільбер, як і його батко, отримав юридичну освіту. Після одержання освіти мислитель спочатку займався літературною діяльністю. В 31 рік йому було надано адміністративну посаду судді в Нормандії. Через 12 років його професійні успіхи дозволили йому зайняти доходну і впливову посаду генерального начальника судібного округу Руана. На посту головного судді міста, в функції якого в ті часи входило загальномуніципальне управління, включаючи поліцейське управління, П.Буагільбер залишався на протязі 25 років, тобто майже до кінця життя, і лише за два місяці до смерті передав цю посаду старшому сину.

Гострий розум, високе громадське становище викликали інтерес П.Буагільбера до економічних проблем країни, спонукали розібратися в причинах низького рівня життя в провінціях Франції на рубежі XVII - XVIII ст. Свої перші реформаторські (антимеркантилістські) думки він опублікував у віці 50 років анонімно. В 1696р. вийшла його перша книга «Докладне описання стану Франції, причини падіння її добробуту та прості способи відновлення, або Як за один місяць дістати королю всі гроші, які йому потрібні, та збагатити все населення». Перша книга П.Буагільбера залишилась поза увагою, незважаючи на її гостру критику економічної політики меркантилізму, лідером якої в той період був міністр фінансів при королю Людовіку XIV Жан Батіст Кольбер. Останній сприяючи державній протекції по розширенню сітки мануфактур (в тому числі привілейованих королівських мануфактур, які отримували урядові субсидії), узаконив положення згідно якого держава сприяла експорту французьких товарів при обмеженні ввозу в країну імпортних товарів, обкладення непомірно високими податками сільськогосподарське виробництво, що негативно відображалось як на рівні промислового виробництва, так і національного господарства в цілому.

Пошук шляхів подолання негативних обставин в економіці став головним завданням і в наступних творах П.Буагільбера, опублікованих на початку XVIII ст. В них, як і раніше, він продовжував критику меркантилізму, обгрунтовував необхідність реформ, найбільше приділяючи увагу проблемам розвитку сільськогосподарського виробництва, в якому бачив основу економічного зростання та багатства держави. Зауважу, що аналогічний тенденційний підхід зберігся в економічній думці Франції аж до початку другої половини XVIII століття, коли тут процвітав фізіократизм, який пропагував вирішальну роль в соціально-економічному розвитку суспільства фермерського способу сільськогосподарського виробництва.

В 1707 р. ним було опубліковано свій оновлений реформаторський твір в двох томах під назвою «Звинувачення Франції». За різку критику на адресу уряду книга була заборонена. Але, невгамовний провінційний суддя тричі перевидав її майже повністю вийнявши з її змісту випади проти уряду, залишивши не стільки докази, скільки вмовляння і заклинання про необхідність проведення економічних реформ.

Згодом Буагільбер пише ще декілька теоретичних економічних досліджень: «Трактат про природу, виробництво та користь зерна», «Роздуми про природу грошей, багатства та податків», та «Дослідження про рідкість грошей». У цих працях вчений вороже ставиться до менкартилізму.

Головною причиною занепаду народного господарства він вважав політику Кольбертизму. Мислитель захищав інтереси сільського господарства. Виступав за відміну заборони на вивіз хліба. Вчений негативно відносився до заохочення з боку королівської влади розвитку промисловості. Буагільбер аналізував податкову систему, пропонував реформувати її. Підкреслював, що потрібні лише ті податки,які сприяють розвитку госопдарства. Він економічні закономірності шукав не в сфері обігу, а в сфері матеріального виробництва, основою якого вважав сільсіке господарство.

Видатний вчений виступав за економічну свободу. Багатством вважав не гроші, а реальне багатство у вигляді товарів. Він разом з Петті був родоначальником трудової теорії вартості. Мислитель вивів положення, що істинна вартість товару це є праця, закладена в нього, а міра вартості - це робочий час. Економічне життя суспільства, на думку вченого, проходить через обмін продуктами праці. Науковець показував, що розподіл праці та її спеціалізація є рушійною силою прогресу. П.Буагільбер стверджував, що кожне ремесло повинно прогодувати свого майстра. На його думку розподіл праці між галузями повинен проходити в результаті вільної конкуренції.

Помилкою Буагільбера було те, що він змішував працю, втілену в товарі, з природною діяльністю людини. Він не розумів двоїстого характеру праці. Ціллю товарного виробництва помилково вважав лише споживання. Він не розумів самої природи товарного виробництва, а це не дало йому можливість правильно охарактеризувати гроші та їх функції. Вчений вважав, що гроші безперестанно повинні знаходитися у русі, тільки вони зупиняться - все загинуло. П.Буагільбер визнавав лише єдину їх функцію - засобу обміну.

Характерно, що більш ніж через 100 років французькі екномісти-соціологи С.Сисмонді та П.Прудон, які відкинули багато положень класичної школи політичної економії, солідаризувались по ряду ідей своїх реформаторських програм з П.Буагільбером. Так, С.Сисмонді, також співчував бідним верствам суспільства. П.Прудон виступав як за вдміну грошей, так і за інші реформаторські ідеї, склад яких був на кордоні між утопією і анархією.

 

Економічне вчення фізіократів

 

Фізіократи - французькі економісти XVIII ст. Школа фізіократів виникла і розвивалась в перехідний період від феодалізму до капіталізму, коли у Франції широко розвивався мануфактурний капіталізм.

Франсуа Кене (1694-1774), визнаний лідер і основоположник школи фізіократів - специфічної течії в рамках класичної політичної економії. Слово «фізіократія» має грецьке походження і в перекладі означає «влада природи». В цьому розумінні представники фізіократизму виходили з визначної ролі в економіці землі, сільськогосподарського виробництва. Крім Кене значний внесок в розвиток фізіократизму зробив А. Тюрго (1727-1781). Пропагандистами ідей цієї школи були: Дюпон де Немур, Д’Аламбер, В. Мірабо, Г. Летрон. Розквіт цієї школи в класичній політекономії припадає на 60-70р. XVIII ст. Значення ідейфізіократів було в тому, що вони перенесли, на відміну від меркантилістів, свої дослідження з сфери обігу в сферу виробництва, чим заклали основу для дослідження та наукового аналізу капіталістичної системи виробництва.

Франсуа Кене народився у 1694р. в сім’ї селянина - торгівця, в якій нараховувалось 13 дітей, поблизу Версаля. Щоб стати медиком, в 17 років поїхав в Париж, де одночасно практикував в госпіталі і підробляв на життя в одній з ремісничих майстерень. Через 6 років отримав диплом хірурга і розпочав лікарську практику поблизу від Парижу в містечку Мант. В 1734р. надзвичайно популярному на той час лікарю Ф.Кене запропонував постійну роботу в якості медика в своєму домі в Парижі герцог Віллеруа. В 1749 р. після аналогічного «прохання» загальновідомої маркізи Помпадур Ф.Кене отримує ще більш почесну «службу», і, нарешті в 1752р. він стає лейб - медиком короля Людовіка XV. Останній прихильно ставився до нього, надав дворянство; звертався до Кене не інакше як «мій мислитель», слухав поради свого лікаря. Слідуючи одній з них, Людовік XV в якості корисних для його здоров’я фізичних вправ власноручно зробив на друкарському верстаті Ф.Кене перші відтиски «Економічної таблиці», яка стала, як виявилось згодом, першою спробою наукового аналізу суспільного відтворення. Згодом він досліджував філософію. Працював з 1756 р., над «енциклопедією» разом з Дідро, Гельвецієм, Тюрго та Мірабо. Вчений написав такі статті для енциклопедії: «Фермери», «Зерно»(1757), «Населення»(1756), «Економічна таблиця»(1758), «Податки». За політичними поглядами був монархістом. Науковець виступав за просвіту та реформи з боку королівської влади. В своїх статтях він показав протиріччя сільського господарства та політики абсолютизму. Ідеальним вважав ведення великого фермерського господарства з капіталістичним укладом та найманою працею. В своїй статті Ф.Кене приводить таблицю де дає порівняння сучасної продукції сільського господарства та раціональної. Крім того, вчений вперше в цій роботі вводить економічну категорію відтворення. Він підкреслює, що податки треба брати лише з тих класів, які присвоюють чистий продукт, а перенесення їх на земельну ренту - це часткова конфіскація земельної власності. Його робота «Загальні принципи економічної політики землеробської держави» (1758) стала економічною програмою фізіократів.

Вчений вів боротьбу з меркантилізмом. Вважав, що товари вступають в обіг вже з заданою ціною. Він не підійшов до поняття суті вартості, але ідея еквівалентності обміну була плідною. Кене вважав, що обмін не дає прибуток, а прибутки торгівлі це є «фонд витрат, який зникає з зміною процесу відтворення. Вчений не розумів суті першочергового накопичення капіталу, ролі торгівлі, промисловості.

В роботі «Природне право» (1765) він показує свою концепцію суспільного устрою. Вчений вважав, що суспільні закони є законами природного порядку. Вони встановлені богом для відтворення та розподілу матеріальних благ. В наступному творі «Китайський деспотизм» (1767) він розвивав цю ідею далі. Вчений вважав, що право людини на потрібні їй речі це: «право - на все схоже - на право кожної ластівки на всіх літаючих мух».

В теоретичній спадщині Ф.Кене важливе місце займає вчення про чистий продукт, який зараз називають національним доходом. На його думку, джерелами чистого продукту є земля та праця людей на ній. А в промисловості та інших галузях економіки чистої надбавки до доходу не відбувається, а є лише зміна первісної форми цього продукту. Стверджуючи це, Ф.Кене не вважав промисловість непотрібною. Він виходив з висунутого ним положення про виробничу сутність різних соціальних груп суспільства - класів. При цьому Ф.Кене стверджував, що нація складається з трьох класів громадян: виробничого класу, класу власників і класу безплідного; до виробничого класу відносив всіх людей, зайнятих в сільському господарстві, включаючи селян та фермерів; до класу власників - землевласників, включаючи короля і духовенство; до безплідного класу - всіх громадян поза землеробством, тобто в промисловості, торгівлі та інших сферах послуг.

Одночасно Ф.Кене не був тенденційним, ділячи суспільство на класи, він вважав, що працелюбні представники нижчих класів мають право розраховувати на роботу з вигодою. Заможність збуджує працелюбство тому, що люди користуються благополуччям яке вона надає, звикають до зручностей життя, до гарної їжі та одягу і бояться бідності і як наслідок виховують своїх дітей в такій самій звичці до праці та благополуччя, а везіння надає задоволення їх батьківським почуттям та самолюбству.

Для Ф.Кене належить перше в історії економічної думки достатньо глибоке теоретичне обгрунтування положень про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, з грошима, то Ф.Кене вважав, що гроші самі по собі є безплідним багатством, яке нічого не виробляє. За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будівлі, худоба і все те, що використовується в землеробстві на протязі кількох виробничих циклів є «первісними авансами» (основний капітал). Витрати на насіння, фураж, оплату праці робітників та інші, які здійснюються на період одного виробничого циклу (до року), він відносив до «щорічних авансів»(зворотний капітал). Але заслуга Ф.Кене є не лише в розділенні капіталу на основний і зворотний за його виробничою ознакою. Крім того, він зміг впевнено довести, що в русі знаходиться одночасно із зворотнім і основний капітал.

Про торгівлю Ф.Кене стверджував, що необхідна лише абсолютна свобода торгівлі як умова її розширення, позбавляючись монополій та скорочення торгівельних витрат.

Фізіократи висували ідею об’єктивності та закономіпності суспільного розвитку. На їх погляд суспільство - живий організм, а еконолмічне життя - природний процес, який має внутрішні закономірності. На відміну від меркантилістів, додатковий продукт вони перенесли з сфери обігу в сфериу виробництва. Вважали, що він виникає тільки в землеробстві. Промисловість на їх думку - безплідна галузь, а такі категорії як «чистий продукт» і торговий прибуток Кене вважав неекономічними категоріями і стверджував, що це є результатом обрахування. На думку фізіократів фермер одержує заробітну плату, а володар землі отримує «чистий продукт» - прибуток. Фізіократи першими заявили, що виробнича праця це праця, яка складає додаткову вартість. Гроші за словами Кене - засіб обміну і безплідне багатство. Розглядаючи капітал, то вони першими розділили його на оборотний та основний, але фізіократи обголосили його позаісторичною категорією, яка характерна всім епохам. Заслуга Кене в тому, що він першим ввів поняття відтворення, як постійне явище виробництва та збуту в знаменитій «Економічній таблиці» в якій він вперше ділить суспільство на три класи, але він ігнорував відношення класу до засобів виробництва. «Таблиця» - схема, що показує як проходить реалізація річного продукту суспільства і як формується відтвореня.

Наступним, не менш значним представником школи фізіократів був Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781). За походженням мислитель був дворянином. Його предки традиційно знаходились на державній службі в Парижі. Згідно сімейної традиції він як третій син вимушений був отримати духовну освіту. Але після закінчення семінарії і теологічного факультету Сорбонни 23-річний аббат А.Тюрго раптом вирішив відмовитися від церковної служби, не бажаючи, за його словами, «все життя носити маску на обличчі», і перейшов на державну службу. До того часу цей молодий чиновник добре володів шістьма мовами, коло його інтересів складали філософія, філологія, юриспуденція, природничі науки, художня література, поезія.

Вже на початку своєї службової кар’єри в магістратурі Парижу А.Тюрго найбільш за все цікавився хвилюючим його економічним становищем Франції. В 25 років він вже займав судібну посаду в парижському парламенті, а ще через рік - доповідника судібної паати, ставши помітною особою світських і філософських кіл французької столиці. В ці роки А.Тюрго зблизився з одним з колег - інтендантом торгівлі Венсаном Гурне, дружба з яким, в тому числі як з економічним настановником, продовжувалась аж до смерті В.Гурне в 1759 р. Разом з ним він бував в колі друзів Ф.Кене який проживав, як відомо, в одній з квартир на антресолях Версальського палацу.

Черговим службовим призначенням А.Тюрго в 1761р. було його призначення на посаді інтенданта (губернатора) в Ліможі (центр провінції Лімузен), яку займав майже 13 років. Представляючи центральну владу у віддаленій провінції, йому прийшлось керувати господарськими питаннями, в тому числі системою оподаткування. Саме в ліможський період життя А.Тюрго написав головні економічні твори «Роздуми про створення і розподіл багатств» (1766), незакінчену роботу «Цінність і гроші» (1769) та інші твори. Всі вони базувались на фізіократичних поглядах, а також на принципах ринкових економічних стосунків і перш за все вільнгої конкуренції і вільної торгівлі.

В 1774 р. А.Тюрго отримав останнє в своїй службовій кар’єрі призначення, коли Людовік XVI, який нещодавно вступив на престол, виділив йому пост морського міністра, а через декілька тижнів перевів на посаду генерального контролера фінансів, рівнозначну посаді міністра фінансів - найголовнішій в ті часи посаді у внутрішніх справах королівства.

За 18 місяців перебування на посаді генерального контролера фінансів А.Тюрго хоча й не досяг скорочення державних видатків, та все ж зміг провести ряд указів та законопроектів (едиктів), які відкривали можливість для всебічної лібералізації економіки країни. Але, кожне його реформаторське нововведення наштовхувалось на жорсткий опір парламенту, який знаходився під впливом придворного оточення, дворянства, духовенства та деякої частини підприємців, які намагалися зберегти своє монопольне становище. Через це реалізація положень едиктів була короткочасною перемогою А.Тюрго та його однодумців. В травні 1776р. королівським посланням йому було передано наказ про відставку, а через три місяці король відмінив всі едикти міністра-реформатора.

Головним досягненням Тюрго - міністра в період реформ було: введення вільної торгівлі зерном та борошном всередині країни; вільний ввіз та безмитний вивіз зерна з королівства; заміна натуральної дорожньої повинності грошовим поземельним податком; відміна ремісничих цехів та гільдій, які гальмували зростання підприємництва в промисловій сфері та ін.

Так як і фізіократи, А.Тюрго стверджував, що землероб є першочерговою рушійною силою в будь якій праці, що саме він виробляє на своїй землі заробіток всіх ремісників. На його думку, праця селянина - єдина праця, яка виробляє більше того, що складає сплату за працю, і через це він є єдиним джерелом багатства. Одночасно, критикуючи меркантилістів, до «багатства нації» А.Тюрго відносить перш за все землі і отриманий з них «чистий доход», оскільки, на його погляд, хоча гроші і складають безпосередній предмет накопичення їх, але гроші як такі складають непомітну частину сукупної суми капіталів, а розкіш безперервно веде до їх знищення.

У визначенні сутності та величини заробітної плати робітників А.Тюрго не розходився ні з У.Петті, ні з Ф.Кене, і вважав що вона «обмежена необхідним мінімумом для їх існування», і тим, що їм безумовно необхідне для підтримання життя. Але вчений заробітну плату відносив до числа елементів, які лежать в основі висунутого ним поняття «загальна економічна рівновага». Остання, за його словами, встановлюється між цінністю всіх виробів з землі, споживанням різноманітних товарів, різними видами виробів, числом зайнятих людей та ціною їх заробітної плати.

Як і Кене Тюрго людське суспільство ділить на три класи: виробничий (селяни); безплідний (ремісники); землевласники. Перші два він називає зайнятими, розділяючи кожен з них на підприємців і робітників.

Гроші Тюрго розглядає як один з товарів, маючи на увазі, що золото і срібло більш придатні для карбування монет. За його переконанням, гроші, тобто золото і срібло, змінюються в ціні не лише в порівнянні з іншими товарами, а й по відношенню одне до одного.

Серйозну увагу приділяв Тюрго дослідженню природи походження позичкового (грошового) відсотка. Він стверджував, що на протязі часу позики позичальник втрачає доход, який міг би отримати, а боржник може використовувати гроші для вигідних надбань, які можуть принести йому великий прибуток. Поточний відсоток на думку Тюрго є термометром ринку, за яким можна судити про надлишок чи недостатність капіталів, уточнюючи, зокрема, що низький грошовий відсоток - це і наслідок і показник надлишку капіталів.

В зв’язку з вивченням механізму формування цін на ринку А.Тюрго виділяє ціни на поточні і основні. Перші, на його погляд, встановлюються співвідношенням попиту та пропозиції, другі «по використанню до товару є те, що дана річ варта робітнику, і через це цей мінімум, нижче якого вона (ціна) не може знизитися». При цьому на думку А.Тюрго, рідкість є «одним з елементів оцінки» при придбанні товарів.

 

Резюме:

1. Родоначальником класичної англійської політекономії був Уільям Петті. Саме він першим дав визначення таким економічним категоріям: як вартість, заробітна плата, прибуток підприємця.

2. Засновником класичної політекономії у Франції був П’єр Лепезан де Буагільбер. Мислитель виступив з різкою критикою меркантилізму. Він першим переніс свою увагу на дослідження сфери виробництва.

3. Фізіократи висували ідею об’єктивності та закономірності суспільного розвитку. На їх погляд суспільство - живий організм, а еконолмічне життя - природний процес, який має внутрішні закономірності. На відміну від меркантилістів, додатковий продукт вони перенесли з сфери обігу в сфериу виробництва. Вважали, що він виникає тільки в землеробстві. Промисловість на їх думку - безплідна галузь, а такі категорії як «чистий продукт» і торговий прибуток Кене вважав неекономічними категоріями і стверджував, що це є результатом обрахування. На думку фізіократів фермер одержує заробітну плату, а володар землі отримує «чистий продукт» - прибуток. Фізіократи першими заявили, що виробнича праця це - праця, яка складає додаткову вартість.

4. Головною заслугою Ф.Кене було те, що він першим ввів в науковий обіг поняття відтворення.

5. А.Тюрго стверджував, що землероб є першочерговою рушійною силою в будь якій праці, що саме він виробляє на своїй землі заробіток всіх ремісників. На його думку, праця селянина - єдина праця, яка виробляє більше того, що складає сплату за працю, і через це він є єдиним джерелом багатства.

 

Контрольні питання

Що Ви розумієте під поняттям «Класична політекономія»?

Визначити причини виникнення класичної політекномії.

Охарактеризувати економічні погляди У.Петті.

Дати аналіз економічних поглядів П.Буагільбера.

Скласти порівняльну таблицю поглядів У.Петті та П.Буагільбера. Довести, що відмінності їх економічних теорій відбивали різний рівень господарського розвитку їх країн.

Показати, що погляди Ф.Кене були подальшим розвитком класичної політичної економії.

Проаналізувати «Економічну таблицю» Ф.Кене.

Що спільного і чим відрізняються економічні погляди Ф.Кене та А.Тюрго?

 

 

Тема 6. Економічне вчення Адама Сміта

Вивчивши цю тему, ви будете знати:

· в чому полягала суть методології А.Сміта;

· як розглядав вчений в своїх творах проблеми розподілу праці, обміну і вартості;

· як розглядав мислитель природу капіталізму і питання суспільного відтворення;

· що розумів А.Сміт під продуктивною і непродуктивною працею, а також доходами держави.

 

Англія другої половини XVIII, початку XІX ст. перетворилася на передову капіталістичну країну. Вона мала високорозвинуте товарне сільське господарство і швидкозростаючу промисловість, де відбувався технічний переворот, вела активну зовнішню торгівлю. В країні формувався робітничий клас, який виступив не тільки як політична, а й економічна сила, Він вимагав розширення своїх прав, порушував питання про кординальне поліпшення свого матеріального добробуту. Все це вимагало глибокого аналізу тих нових явищ, які відбувалися в господарстві Великобританії, переосмислення економічних поглядів попередників, розвитку тих ідей, що пройшли випробування часом, і критики тих, які вже не відповідали капіталістичним виробничим відносинам. Тому й з’являються вчені Адам Сміт і Давид Рікардо, з іменами і діяльністю котрих класична політекономія досягла свого найвищого розвитку, стала по-справжньому наукою. А, як усяка наука, вона мала свою метедологію, предмет дослідження і ті висновки, що мали практичне значення і зіграли значну роль у розвитку капіталістичної ринкової економіки. Оскільки це була наука, то ряд її принципових положень зберегли своє значення й до нашого часу і можуть стати на пригоді у розбудови Української держави.

А.Сміт. А. Сміт був економістом мануфактурного періоду. У той час промисловий переворот в Англії лише починався, і переважаючою ще залишилась мануфактурна форма виробництва з украй обмеженим застосуванням машин. Але тоді був досить високий рівень розподілу праці поміж робітниками. Людське суспільство Сміт розглядав передусім як мінову спілку, виходячи з того, що люди надаючи послуги один одному, обмінюються працею і продуктами праці, керуючись при цьому лише особистою користю.

Особистість розглядається просто як «економічна людина». Від всього іншого, що характеризує поведінку людини у суспільстві можна абстрагуватися. Але, переслідуючи особистий інтерес, кожна людина водночас найкращим способом сприяє інтересам продуктивних сил. При цьому сама логіка міркувань вченого приводить його до непомітного переходу від абстрактної людини до капіталіста, який прагнув найвигідніше використати свій капітал і тим самим об’єктивно сприяв прогресу суспільства.

А. Сміт писав про «невидиму руку» яка спрямовує складну взаємодію господарської діяльності багатьох людей і розподіл сукупної суспільной праці тим самим стверджуючи, що економічні явища визначаються об’єктивними і суб’єктивними законами. Умови за яких найбільш об’єктивно діють ці закони, він називав природним порядком, вчений був гарячим прихильником «натуральної свободи» в економіці, вільної гри господарських сил і вважав, що держава не повинна втручатися в економіку.

Головним твором А. Сміта є його книга «Дослідження про природу і причини багатства народів» над якою він працював протягом 1766-1776 р. Ця наукова праця користувалася таким широким попитом, що лише при житті її автора вона перевидавалася п’ять разів. «Дослідження» мало таку велику читацьку аудиторію й за межами Англії. Так в Російській імперії переклад цієї книги було здійснено в 1802-1805 рр. Книга А. Сміта складається з п’яти частин. Перша частина присвячена виробництву і розподілу і вміщає його вчення про вартість і доходи основних класів, друга - трактує поняття капіталу та його основних форм, третя - розглядає історичні умови виникнення капіталізму, четверта - розкриває ставлення до меркантелізму і фізіократів, яке полягає в критиці поглядів першого напрямку в економіці і позитивній оцінці другого, зокрема тих прогресивних і нових елементів, які трактували багатство країни не в грошах, а в масі товару. П’ята частина характеризує державні фінанси. До методології А. Сміта треба віднести і прагнення показати конкретну картину економічного життя, виробити рекомендації для конкретного виробництва. Це привело вченого до двоїстого методу дослідження. З одного боку, він простежує внутрішній зв’язок економічних категорій, або скриту структуру економічної системи. З другого боку, він становить поряд з цим зв’язок, який даний видимим чином у явищах конкуренції, і як він уявляється сторонньому спостерігачу, а також і людині, яка практично захоплена процесом капіталістичного виробництва і практично зацікавлена в ньому. Обидва ці способи розуміння у Сміта не тільки преспокійно вживається один біля другого, але й переплітаються поміж собою і постійно собі суперечать. Це спричинило до того, що його методами і теорією захопився і продовжив Рікардо, а також всупереч великим англійським політекономам представники різних економічних напрямків в першій половині XIX ст.

Розглядаючи сучасне йому суспільство як сукупність "економічних людей", Сміт ставить перед собою питання: що ж об'єднує їх у суспільство? І відповідає: розподіл праці. Вчений доводить, що оскільки кожний індивід спеціалізується на виробництві якогось одного предмета, то всі стають залежними один від одно­го. Суспільство ж є трудовою спілкою, збудованою на розподілі праці, а пра­ця, у свою чергу, пов'язує людей в єдине ціле. Праця, за словами Сміта, — єдине джерело багатства, в якій би галузі виробництва вона не застосову­валася. Розподіл праці, прискорюючи зростання багатства, є найважливішим фактором історії людства. Він підвищує продуктивність праці трьома способами: по-перше, збільшується спритність і майстерність робітників; по-друге, заощаджує час при переході від одного виду праці до другого; по-третє, сприяє винаходу машин. Отже, Сміт розумів роль розподілу праці в мануфактурі і тенденцію до розвитку машинного виробництва. Самий же процес розподілу праці, на думку вче­ного, має певний вплив на становище робітників. З одного боку, підвищення продуктивності праці на підвалинах розподілу спричиняє до поліпшення добробуту всього населення; з другого — підвищення продуктивності праці розпочалося в умовах капіталізму і всі вигоди мають від цього власники засобів виробництва. Роподіл праці обов’язково розширює обмін. Ці процеси, в міру розвитку капіталістичного виробництва, йдуть паралельно і постійно підштовхують один одного. Вони, безумовно, залежать і від грошей. Сміт назвав гроші вдало винайденим технічним засобом, що полегшує виробникам обмін продуктами праці. Серед функцій грошей учений особливо виділяв функцію