Тема 17. Економічна теорія Дж. М. Кейнса і політика неокейнсіанства

Вивчиши цю тему, ви будете знати:

* якими були передумови виникнення теорії «зайнятості, відсотку і грошей»;

* в чрму полягала теоретична система Дж.М.Кейнса;

* яку економічна програму для виходу з кризи пропонував Дж.М.Кейнс;

* які тенденції має сучасне Кейнсіанство.

 

Світова економічна криза 1929-1933 рр. вдарила з шаленою силою як по розвиненим, так і нерозвиненим в промисловому відношенні країнам. В історичну науку вона увійшла під назвою «Велика депресія». Це була сама глибока і довга криза в історії капіталістичної ринкової системи. Саме через це в 1929-1933 рр. закінчився період «потайного» розвитку економіки, то був час кінця цілого ряду старих і відкриття нових технологічних горизонтів, появи нової цивілізованої системи. Інакше кажучи в 1930р. закінчився той тип економічного зростання, який був характерним для XIX ст. «Велика депресія» народила «Новий курс» Ф.Рузвельта і економічну теорію Кейнса. Неокласична концепція виявилачь неспроможною відповісти на питання про причини кризи.

Якщо сила неокласичної теорії кінця XIX - початку ХХ ст. Поширювалась переважно на мікроекономічний аналіз, то в умовах нетипової кризи, яка супроводжувалася массовим безробіттям, виникла потреба і в іншому - макроекномічному аналізі, до якого, зокрема звернувся один з найвидатніших економістів нашого століття англійський вчений Дж.М.Кейнс.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. визначила виникнення нових проблем наукових досліджень, які не втрачають своєї актуальності і в наші дні, тому що головний їх склад - це державне регулювання економіки в ринковому господарстві. З тих часів беруть свій початок націлені на вирішення цих проблем два теоретичних напрямки. Один з них спирається на вчення Дж.М.Кейнса і називається кейнсіанським (кейнсіанство), а інший, який обгрунтовує альтернативні кейнсіанству концептуальні рішення, називається неоліберальним (неолібералізм).

Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) - видатний вчений-економіст сучасності. Він навчався у не менш значного вченого засновника Кембриджської школи економічної думки А.Маршалла. Але, наперекір вчителю, не став його послідовником, чим мола не затьмарив славу свого вчителя.

Оригінальність осмислення наслідків самої довгої і важкої кризи 1929-1933 рр., яка охопила переважну більшість країн світу, відобразилась в абсолютно неординарних в той час положеннях виданої в той час Дж.М.Кейнсом в Лондоні книги під назвою «Загальна теорія зайнятості, відсотку та грошей» (1936). Ця робота принесла йому надзвичайно широку популярність і визнання, тому що вона вже в 30-х рр. стала теоретико-методологічною базою програм стабілізації економіки на рівні урядів в ряді держав Європи та США. А сам автор книги був радником у складі уряду Великобританії і розробив багато практичних рекомендацій в галузі економічної політики, що добавило до його наукового успіху і значне приватне багатство, і високий суспільний стан. Адже за всю парламентську історію Великобританії Дж.М.Кейнс став першим серед вчених-економістів, кому було надано англійською королевою титул лорда, який давав право участі в якості пера в засіданнях верхньої палати парламенту в Лондоні.

Біографія Дж.М.Кейнса як науковця і громадського діячаскладалась слідуючим чином. Істотні задатки до математики, виявлені ще в школі, стали важливою допомогою в роки навчання в Ітоні в Королівському коледжі в Кембріджі (1902-1906). Причому йому довелось слухати «особливі» лекції самого А.Маршалла, за ініціативою якого в Кембріджському університеті з 1902р. було введено курс «економікс» замість «політичної економії» в традиціях класичної школи. Післяуніверситетська кар¢єра Дж.М.Кейнса - синтез діяльності в сфері і державної служби, і публіцистики, і економічної науки.

З 1906 по 1908 р. він був співробітником міністерства, пропрацювавши перший рік у військовому відділі, а потім - у відділі доходів, статистики та торгівлі.

В 1908 р. за запрошенням А.Маршалла йому було надано можливість прочитати курс лекцій по економічній проблематиці в Королівському коледжі, після чого з 1909 по 1915 р. Кейнс займається тут викладацькою роботою на постійній основі одночасно і як економіст, і як математик.

Вже перша його економічна стаття під назвою «Індексний метод» (1909) викликала пожвавлений інтерес, його відмічають навіть призом Адама Сміта.

Невдовзі Дж.М.Кейнс отримує і громадське визнання. Так з 1912 р. він стає редактором «Економічного журналу», зберігши за собою цю посаду до кінця життя. В 1913 - 1914 рр. став членом Королівської комісії по фінансах і грошовому оберненню Індії. Ще одним призначенням цього періоду стало затвердження його в якості секретаря Королівського екномічного товариства. Нарешті широку популярність принесіла і перша, видана в 1913 р., книга «Грошове обернення і фінанси Індії».

Потім популярний в своїй країні учений-економіст Дж.М.Кейнс дав згоду перейти на службу в британське казначейство, де з 1915 по 1919 р. займався проблемами міжнародних фінансів, виступав нерідко в якості експерта в фінансових переговорах Великобританії, які проводились на рівні премь¢єр міністра і канцлера казначейства. Зокрема, в 1919 р. він є головним представником казначейства на мирній конференції в Парижі і одночасно представником британського міністра фінансів в Вищій економічній раді Антанти. В тому ж році видана ним книга «Економічні наслідки Версальського мирного договору» приносить йому всесвітню популярність; її перекладають на різноманітні мови.

Дж.М.Кейнс невдовзі на значний період залишає службу в державних закладах, сконцентрувавшись на викладацькій роботі в Кембриджському університеті і підготовці наукових публікацій. В їх числі з¢являються «Трактат про ймовірність» (1921), «Трактат про грошову реформу» (1923), «Економічні наслідки містера Черчілля» (1925), «Кінець вільного підприємництва» (1926), «Трактат про гроші» (1930), «Як сплатити за війну» (1940) і деякі інші, які вели великого вченого до самої головної, яка з¢явилась в 1936 р. праці - «Загальної теорії».

До активної громадсько-політичної діяльності Дж.М.Кейнс повертається в кінці 1929 р., коли з листопада того ж року його призначають членом урядового комітету фінансів і промисловості. А в роки другої світової війни (в 1940 р.) він призначається радником британського казначейства. В 1941 рю його включають до складу урядової делегації для участі в підготовці матеріалів по договору ленд-ліза і інших фінансових документів з урядом США. Слідуючий 1942 р. став роком призначення на посаду одного з директорів Англійського банку. В 1944 р. його затверджено головним представником своєї країни на Бреттон-Вудській валютній конференції, яка розробляла плани створення Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції та розвитку, а потім призначається одним з членів правлінь цих міжнародних фінансових організацій. Нарешті, в 1945 р. Дж.М.Кейнс знову очолив англійську фінансову місію, на цей раз в США, для проведення переговорів в зв¢язку з закінченням допомоги по ленд-лізу і узгодженням умов для отримання у США великого займу.

Звертаючись до біографії Дж.М.Кейнса, можна з повною впевненістю стверджувати, що зараз він зміг би віднести і в свою адресу написані ним в завершенні «Загальної теорії» слова про те, що «ідеї економістів і політичних мислителів - і коли вони праві, і коли помиляються - мають набагато більше значення, ніж прийнято думати. В дійсності лише вони і правлять світом».

За оцінкою багатьох економістів, «Загальна теорія» Дж.М.Кейнса стала поворотним пунктом в економічній науці ХХ ст. і багато в чому визначає економічну політику країн і в дійсний час. Її головна ідея полягає в тому, що система ринкових економічних відносин не є ідеальною і саморегульваною і що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку.

Новаторство економічного вчення Дж.М.Кейнса в методологічному плані проявилось, по-перше, в перевазі макроекономічного аналізу мікроекономічному підходу, який зробив його основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічної теорії, і, по-друге, в обгрунтуванні (виходячи з «психологічного закону») концепції про ефективний попит, тобто потенційно можливим і стимульованим державою попиті. Спираючись на власну «революційну» по тим часам методологію дослідження, Дж.М.Кейнс на відміну від своїх попередників і наперекір пануючим економічним поглядам стверджував про необхідність недопущення з допомогою держави зниження заробітної плати як головної умови ліквідації безробіття, а також про те, що споживання через психологічно визначену схильність людини до зберігання зростає набагато повільніше доходів.

По Кейнсу, психологічна схильність людини зберігати деяку частину доходу стримує збільшення доходу через скорочення капіталовкладень, від яких залежить перманентне отримання доходу. Віносно граничної схильності людини до споживання, то вона, на думку автора «Загальної теорії», постійна і може через це обумовлювати стійке співвідношення між збільшенням інвестицій і рівнем доходу.

Сказане свідчить про те, що в методології дослідження Дж.М.Кейнса враховується немаловажливий вплив на економічне зростання факторів таких як: держава (стимулююча споживчий попит на засоби виробництва та нові інвестиції) і психологія людей (визначаюча ступінь усвідомлених взаємовідносин господарюючих суб¢єктів). Разом з тим кейнсіанське вчення є ні що інше як продовження основних принципів неокласичного напрямку економічної думки, через що і сам Дж.М.Кейнс, і його послідовники (так як і неоліберали), слідуючи ідеї «чистої економічної теорії», виходять з пріоритетного значення в господарчій політиці суспільства перш за все економічних факторів, визначаючи їх кількісні показники і зв¢язки між ними, як правило, на базі методів граничного і функціонального аналізу, економіко-математичного моделювання.

Дж.М.Кейнс не заперечував вплив меркантилістів на створену ним концепцію державного регулювання економічних процесів. Його спільні з ними судження очевидні: в устрімленні збільшення маси грошей в країні (як засобу їх здешевлення і відповідно зниження ставок позичкового відсотку і збільшення інвестицій в вирбництво); в одобренні зростання цін (як спосіб, стимулюючий розширення торгівлі і виробництва); в визнанні того, що недостатність грошей є причиною безробіття; в розумінні національного (державного) характеру економічної політики.

В згаданій «Загальній теорії» Дж.М.Кейнса чітко простежується думка про недоцільність надмірної бережливості і накопичення і, навпаки, можливій користі всемірного розходування засобів, оскільки, як думав вчений, в першому випадку засоби, скоріше всього, набудуть неефективну (грошову) форму, а в другому-можуть бути направленими на збільшення попиту і зайнятості. Він також різко і аргументовано критикує тих економістів, які відстоюють догматичні постулати «закону ринків» Ж.Б.Сея і іншим суто «економічним» законам, називаючи їх представниками «класичної школи».

В зв¢язку з цим Дж.М.Кейнс писав: «З часів Сея і Рікардо економісти-классики вчили: пропозиція сама породжує попит... що вся вартість продукції повинна бути витраченою прямо чи побічно на купівлю продуктів». На основі підтверджуючих дану тезу витягів з «Основ політичної економії» Дж.С.Мілля і «Чистої теорії національних вартостей» А.Маршалла Дж.М.Кейнс приходить до висновку, що у класиків і їх послідовників «теорія виробництва і зайнятості може бути побудованою (як у Мілля) на основі натурального обміну; гроші ж ніякої самостійної ролі в економічному житті не відіграють», саме тому «закон Сея... рівносчльний гіпотезі, що не існує перешкод по досягненню повної зайнятості».

Але Дж.М.Кейнс робить протилежний висновок% «Психологія суспільства така, що з зростанням сукупного реального доходу збільшується і сукупне споживання, але не в тій мірі, в якій зростає доход». Саме в цьому і є недвозначна його теоретико методолгічна позиція, у відповідності з якою для визначення причин неповної зайнятості, а також для обгрунтування методів її зовнішнього (державного) регулювання «психологія суспільства» має не менше значення, ніж «закони економіки».

Між іншим нарощування інвестицій і викликане цим зростання національного доходу і зайнятості населення можна розглядати як доцільний економічний ефект. Останній отримав в економічній літературі назву ефекта мультиплікатора, означає, що «збільшення інвестицій приводить до збільшення національного доходу суспільства, причому на більшу величину, ніж початкове зростання інвестицій». В специфічній суті механізму цього «ефекту» знаходиться відповідь на питання, чому в різних наукових пошуках Дж.М.Кейнса так багато уваги приділяється концепції мультиплікатора, яку, за його словами ввів в екномічну теорію ще в 1931 р. Р.Ф.Кан.

Але характеризуючи «мультиплікатор зайнятості» Р.Ф.Кана як показник що дозволяє вимірювати «співвідношення між збільшенням сукупної зайнятості в галузях, безпосередньо пов’язаних з інвестиціями» рекомендований власний коефіцієнт Дж.М.Кейнс назвав «мультиплікатором інвестицій», який на відміну від мультиплікатора Р.Ф.Кана характеризує положення про те, що «коли відбувається приріст загальної суми інвестицій, то доход збільшується на суму, яка в К раз перевищує приріст інвестицій. Причина такого положення, підкреслює Дж.М.Кейнс, знаходиться в постійно нагадуваному ним же «психологічному законі», в силу якого «по мірі того, як реальний доход зростає, суспільство бажає споживати частку, яка постійно зменшується».

Далі він приходить до висновку про те, що «принцип мультиплікатора дозволяє дати загальну відповідь на питання яким чином коливання інвестицій, які складають відносно невелику частину національного доходу, здатні викликати такі коливання сукупної зайнятості і доходу, які характеризуються набагато більшою амплітудою». Але, за переконанням, «хоча в бідному суспільстві розміри мультиплікатора порівняно великі, вплив коливань в розмірах інвестицій на зайнятість стане набагато більшою в багатому суспільстві, тому що можна передбачити, що саме в останньому поточні інвестиції складають набагато більшу частку поточної продукції».

Відповідно суть ефекту мультиплікатора дійсно проста.Так чи інакше тут необхідно привести яскраву думку М.Блауга про значення ефекту мультиплікатора. Він, зокрема, пише: «Капіталісти, вчив нас Кейнс, можуть витягнути себе з важкого становища за допомогою зав’язок від власних черевиків, а саме через мультиплікатор. Вирішальним моментом є потяг до інвестування».

Через декілька десятиліть, поділяючи ідеї Дж.М.Кейнса про «схильність людей до збереження», Дж.К.Гелбрейт писав, що «ці доходи повинні бути інвестовані і, таким чином, витрачені (або компенсовані витратами ще кого небудь). В протилежному випадку купівельна здатність буде знижуватися. Товари будуть залишатися на полицях, об’єм замовлень знизиться, об’єм виробництва спаде, безробіття збільшиться. В результаті відбудеться спад».

Результатом свого дослідження Дж.М.Кейнс вважав створення теорії, яка показує на життєву необхідність створення централізованого контролю в питаннях, які зараз надані переважно приватній ініціативі...Держава повинна буде впливати і керувати схильністю до споживання частково шляхом відповідної системи податків, частково фіксуванням норми відсотку і, можливо, іншими способами», тому що «саме в визначенні об’єму зайнятості, а не в розподілі праці тих, хто вже працює, існуюча система виявилась недієздатною». Ось чому, за ствердженням Дж.М.Кейнса, «встановлення централізованого контролю, необхідного для забезпечення повної зайнятості, потребує, звичайно, значного розширення традиційних функцій уряду... Але все ж залищаються широкі можливості для прояву приватної ініціативи і відповідальності».

Ефективність регулювання державою економічних процесів, згідно Дж.М.Кейнсу, залежить від відшукання засобів під державні інвестиції, досягнення повної зайнятості населення, зниження і фіксування норми відсотку. Він при цьому вважав, що державні інвестиції у випадку їх недостатньості повинні гарантуватися випуском додаткових грошей, а можливий дефіцит бюджету буде анулюватися зростанням зайнятості і падінням норми відсотку. Інакше кажучи, згідно концепції Дж.М.Кейнса чим нижча норма позичкового відсотку, тим вищі стимули до інвестицій, до зростання рівня інвестиційного попиту, що в свою чергу розширює межі зайнятості, веде до зниження безробіття. При цьому вихідним для себе він вважав таке положення про кількісну теорію грошей, у відповідності з яким в реальній дійсності «замість постійних цін при наявності невикористаних ресурсів і цін, зростаючих пропорційно кількості грошей в умовах повного використання ресурсів, ми практично маємо ціни, поступово зростаючі по мірі збільшення зайнятості факторів».

В зв’язку з цим М.Блауг пише: «Для Кейнса повна зайнятість залежить від правильного співвідношення ставки відсотку і заробітної плати і може бути досягнутою скоріше шляхом зниження першої, ніж скороченням другої. Фундаментальна причина безробіття у Кейнса полягає в тому, що ставка відсотку в довгостроковій перспективі залишається занадто високою...». Разом з тим, по Блаугу, «згідно кейнсіанській теорії подвоєння грошової маси не приводить до подвоєння рівня цін, але при цьому впливає на ставку відсотка... тому, що кейнсіанська функція попиту на гроші, зокрема спекулятивного, враховує «грошову іллюзію» або реакцію індивідів на будь яку, навіть номінальну зміну запасів наявних грошей».

В одній з недавніх оцінок вчення Дж.М.Кейнса, зробленій С.В.Брагінським і Я.А.Певзнером, говориться, що «економісти до Кейнса» не звертали істотної уваги «...на те що збереження здійснюють споживачі, а інвестиції - виробники і рішення перших і других не завжди відповідають одне одному». Саме тому істотним є і висновок М.К.Бункіної, суть якого зводиться до слідуючого положення: ефективний попиті перш за все інвестиції повинні стати об’єктом державного регулювання.

В сучасному кейнсіанстві домінує дві тенденції: американська, пов’язана з іменами ряду економістів США, і європейська, пов’язана перш за все з дослідженнями французьких економістів.

В числі американських послідовників вчення Дж.М.Кейнса найчастіше за інших згадуються Е.Хансен, С.Харріс, Дж.Б.Кларк та ін. Спираючись на вчення Дж.М.Кейнса, вони вважали доцільним збільшення податків і доходів населення (до 25% і більше), збільшення розмірів державних займів і вмпуску грошей для покриття видатків держави (навіть якщо це збільшує інфляцію і дефіцит державного бюджету).

Ще одним доповненням в кейнсіанство є «заміна» методу перманентного регулювання і направлення приватних і державних інвестицій на метод маневрування державними видатками в залежності від економічної коньюктури. Так, наприклад, в періоди підйому економіки інвестиції обмежуються, а в період вповільнення або спаду - збільшуються (не дивлячись на можливий бюджетний дефіцит).

Нарешті, якщо Дж.М.Кейнс в своїй теорії спирався на принцип мультиплікатора, який означає, що зростання доходів супроводжується зниженням зростання інвестицій, то в США (по теорії Е.Хансена) було висунуто додатковий принцип - принцип акселератора, який означає, що зростання доходів в конкретних випадках може збільшувати і інвестиції. Сенс доповнення в слідуючому: деякі види обладнання, машин і механізмів мають порівняно довгий строк виробництва, і чекання цього строку психологічно впливає на розширення виробництва необхідного обладнання або машин в об’ємах, перевищуючих реальний попит, а значить, зростає і попит на інвестиції.

Економісти Франції (Ф.Перру та ін.) вважають необов’язковим положення Кейнса про регулювання позичкового відсотку як засобу стимулювання нових інвестицій. Вважаючи, що саме корпорації з переважанням частки державної власності є домінуючою і координуючою силою суспільства, вони акцентували увагу на використанні індикативного методу планування економіки як визначного засобу впливу на незатухання інвестиційного процесу. При цьому індекативному плануванні пропонується з метою постановки обов’язкових задач лише для державного сектору суспільного господарства і довгострокових прогнозів в цілому; альтернативне індикативному імперативне планування розглядається як директивне, соціалістичне і тому вважається недопустимим.

В 50-рр. Деякі прибічники головних ідей економічного вчення Дж.М.Кейнса і його послідовників в частині обгрунтування необхілності і можливості державного регулювання економіки (через відсутність в умовах стихійного ринку рівноваги між попитом і пропозицією) сприйняли ці ідеї в якості вихідної ідеї для розробки нових теорій, суть яких зводилась до вияснення і обгрунтування механізму постійних темпів економічного зростання. В результаті виникли неокейнсіанські теорії зростання, засновані на обліку системи «мультиплікатор-акселератор» і моделювання економічної динаміки з використанням характеристик взаємозв’язку накопичення і споживання.

Головними представниками згаданих теорій економічного зростання стали профессор Массачусетського технологічного інституту Євсей Домар (народ.1914) і професор Оксфордського університету Роберт Харрод (1890-1978). Їх теорії (моделі) з’єднують загальний висновок про доцільність постійного (стійкого) темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги (поступового руху) економіки, при якому можливе досягнення повного використання виробничих потужностей і людських ресурсів. Іншим положенням моделі Харрода-Домара є визнання передумов про постійність в довгостроковому періоді таких параметрів, як доля збережень в доходах і середня ефективність капіталовкладень. І третя подібність є в тому, що обидва автори досягнення динамічної рівноваги і постійність зростання вважали не автоматично можливим, а результатом відповідної державної політики, тобто активного державного втручання держави в економіку.

Ознаки за якими розрізняються моделі Е.Домара та Р.Харрода викликані лише деякою різницею в вихідних позиціях побудови моделі. Так, в основі моделі Р.Харрода лежить ідея про рівність інвестицій і збережень, а в моделі Е.Домара вихідним вважається рівність грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропозиції).

Разом з тим і Е.Домар, і Р.Харрод спільні в своїх переконаннях про дійсну роль інвестицій в забезпеченні зростання доходів, збільшення виробничих потужностей, вважаючи, що зростання доходу сприяє збільшенню зайнятості, яка в свою чергу не допускає недовантаження підприємств і безробіття. Це переконання є виразом безумовного визнання цими авторамикейнсіанської концепції про залежність характеру і динаміки економічних процесів від пропорцій між інвестиціями і збереженнями, а саме: випереджуюче зростання перших - причина підвищення рівня цін, а других - причина недовантаженості підприємств, неповної зайнятості.

Ось така суть кейнсіанського напрямку теорій державного регулювання економіки, оцінка яких, включаючи «Загальну теорію...» Дж.М.Кейнса, в працях сучасних економістів є неоднозначною.

Резюме:

1. Передумовою виникнення економічної теорії Джона Мейнарда Кейнса була світова економічна криза 30-х років, яка увійшла в історію під назвою «Велика депресія».

2. Головна ідея Кейнса полягає в тому, що система ринкових економічних відносин не є ідеальною і саморегульваною і що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку.

3. Голвними економічними категоріями кейнсіанства є «повна зайнятість», «інвестиції», мультиплікатор», «Сукупний попит» та ін.

4. Послідовниками Кейнса стали Євсей Домар і Роберт Харрод (1890-1978). Їх теорії (моделі) з’єднують загальний висновок про доцільність постійного (стійкого) темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги (поступового руху) економіки, при якому можливе досягнення повного використання виробничих потужностей і людських ресурсів.