Тема 10. Економічна думка в Україні та росії в другій половині хvііі - в першій половині XIX ст.

 

Вивчиши цю тему, ви будете знати:

· як розвивалась економічна думка в Україні в 60-70-х рр. XVIII ст.;

· якими були соціально-політичні і економічні погляди Г.С.Сковороди та С.Ю.Десницького;

· які економічні ідеї пропагували такі документи як “Торчинський маніфест” та “Універсал до селян”;

· як відбувалась еволюція економічних поглядів О.М.Радіщева та декабристів;

· як розвивалась економічна думка в Україні в першій половині ХІХст.

В історії економічної думки в Україні та Росії важливе місце займає період з другої половини ХVІІІ й до середини XIX ст. В цей час відбувався розклад феодально-кріпосницького ладу та розвиток капіталістичного способу виробництва, тобто кріпосницька система переживала глибоку кризу і закономірно поступалася перед новими капіталістичними відносинами.Ці нові явища прагнули збагнути і пояснити представники різних напрямків економічної думки. Одні, які належали до офіційного дворянського напряму, намагалися законсервувати існуючі порядки і посилювали кріпосницьку експлуатацію. Налякані такими могутніми народ­ними виступами як “Коліївщина” (1768) на Правобережній Україні, селянською війною під проводом О.І.Пугачова (1773-1775) в Росії, повстаннями селян і рядових козаків (голоти і сіроми Запорізької Січі та Новоросійської губернії-Донецького і Дніпровського пікенерних полків), у с.Кліщинцях Лубенського повіту (1761-1774) представники дворянськоїї економічної думки вважали за необхідне зміцнення центрального державного апарату і посилення місцевої адміністрації. В другій половині ХVІІІст. в Україні виникає й буржуазно-ліберальний напрям. Водночас розвивалася передова соціально-політична, філософська та економічна думка, яка відбивала інтереси українського і російського народів, ненависть їх до гнобителів, пробуджується в нашій країні й усвідомлення необхідності боротьби за національне визволення.

В середині ХVІІІст. “Соборне уложення” царя Олексія Михайловича, прийняте в Московській державі ще в 1649р., занадто застаріло, і тому російcька імператриця Катерина II, намагаючись зберегти феодально-кріпосницькі відносини, вирішила розробити нові підходи держави до стосунків між поміщиками і селянами. 3 цією метою влітку 1767р. було скликано Комісію для укладання нового Уложення.

При обговоренні селянського питання в Комісії відразу ж позна­чилися різні напрями. Погляди поміщиків-кріпосників і військової старшини виражали Г.Полетика, В.Кіпніст, З.Забела, Г.Божич, А. Кондратьев, М.Куликівський та ін. Виразниками буржуазно-ліберального напрямку в Комісії були А.Маслов, Г.Короб¢їн, Я.Козельський та ін. Вони висловлювалися за обмеження кріпосного права, намагалися знайти шляхи підвищення продуктивності праці селян-кріпаків, критикували жорстокість поміщиків, яка примушувала їх тікати із рідних осель.

Великою активністю на засіданнях Комісії відзначався депутат Яків Павлович Козельський. Це був майор, землевласник з Новоросії. Він на засіданнях Комісії виступав проти привілеїв родового дворя­нства, закликав його поступитися своїми привілеями вихідцям із но­вого офіцерства та чиновництва, висунув пропозицію про прийняття нових законів, які нормалізували б відносини між поміщиками та їхніми селянами.

З метою стимулювання зацікавленості селянства у веденні свого господарства новоросійський землевласник вважав за доцільне, щоб по­міщики надавали їм право особистого і навіть спадкового користуван­ня невеликими ділянками землі, що дало б поміщикам можливість одер­жувати ще більші прибутки.

На зовсім інших позиціях стояв депутат від Хоперської фортеці (СлобІдська Україна) козак А.Алейніков, який піклувався про добробут Малоросії. Він сміливо критикував кріпосницькі порядки, намагався розкрити причини тяжкого становища селян, козацтва та міської бі­дноти, вимагав скасування кріпосного права.

На той час купувати землі з кріпаками мали право лише дворяни. На Комісії проти цих привілеїв виступили депутати майже всіх станів, бажаючи самі володіти кріпосними селянами, одержуючи вигоди від підневільної праці. Проти цього виступив Алейніков. Він пропонував також, щоб на фабриках працювали лише вільні люди. Ця пропозиція мала надзвичайно велике значення, оскільки відповідала вимогам часу: ад­же тоді створювався внутрішній ринок, а він вимагав надходження на нього особливого товару - робочої сили.

В другій половині ХVIIIст. продуктивність праці кріпаків постій­но знижалася. Поміщики головну причину цього вбачали в “ледарстві” і “дармоїдстві” своїх селян. А.Алєйніков, виступаючи в Комісії, пояснював таке явище незацікавленістю виробників результатами своєї праці, озлобленням викликаним нестерпними податками. Звільнення селянства від кріпосної неволі Алєйніков пов¢язував із справедливими правовими нормами. Він рекомендував депутатам прийняти справедливі закони аргументуючи це прикладами з історії європейських країн. “Ми бачимо цілу Європу, говорив козак, - яка в кріпосних селянах ніякої потреби не має”.

В своїх виступах козацький депутат порушив ще ряд економічних питань які могли б поліпшити становище простих людей. Деякі депутати висували в Комісії пропозицію про заборону селянам продавати продукти їх праці вроздріб і зобов'язаний збувати ці товари купцям оп­том. Алєйніков рішуче протестував проти таких вимог. Разом з бага­тьма українськими депутатами він відстоював вільну торгівлю, яка велася через прикордонні малоросійські митниці з європейськими та азіатськими державами, що було вигідно українському купецтву і спри­яло зовнішній торгівлі.

До демократичного напряму громадської думки належав також й просвітник Яків Павлович Козельський (1729-1795), рідний брат згадуваного вище майора. Він один з перших теоретично обгрунтував необхідність негайного скасування кріпосного права, вважаючи, що во­лодіння кріпосними душами аморально.

Я.Козельський один із перших в Україні аналізував економічні категорії сучасного суспільства. Він розглядав просте і розширене відтворення, теорії грошей, вартості, прибутку, кредиту, праці, капіталу. Просвітник вважав, що простим відтворенням є такий процес, коли немає ніякого прибутку та баришу, а розширеним, коли власних засобів виробництва намагається збільшити частку товарної продук­ції свого господарства і зцією метою посилює гноблення своїх ра­бів. Праця в процесі виробництва поділяється на необхідну і додаткову. Вчений засуджував, як надприродне явище, коли людина змушена частку вироблюваної продукції або власного майна віддавати іншому у вигляді “дарунку”.

Розглядаючи питання народонаслення, Я.Козельський критикує тих кріпосників, які злигодні і бідність трудящих пояснювали їхньою плодючістю і пропонували обмежувати народжуваність.

Для вченого немає сумніву, що джерелом усіх багатств є праця. За кріпосницьких відносин продуктивною працею займається лише частина суспільства, яка переважно не зацікавлена в підвищенні її ефективності. Щоб збільшити загальну суму суспільного багатства, Я.Козельський вважав за необхідне зробити працю обов¢язком кожної здатної до неї людини і вжити заходів що до підвищення її продуктивності, тобто виявив прихильність до загальної трудової повинності. Ці його ідеї були викладені в книзі “Государь и министр”.

Ідеалом Козельського є суспільство трудівників, рівних що до міри праці і міри споживання. Тоді суспільство може жити в достатку й без злигоднів. Робочий день не буде дуже тривалим, -“Мені здається писав він, - що для праці людини досить вісьми годин на добу, інші вісім годин вона може використати на одягання, їжу та розваги, а треті вісім годин - на сон”.

Проте вирішальним фактором, вважав вчений, є не тривалість робо­чого дня а продуктивність праці, а це може стимулювати лише матеріальна зацікавленість. Для цього треба рекомендувати матеріальні винагороди, а також заохочення морального характеру, наприклад, малювати “портрети гідних і заслужених людей і ставити їх у громадські будівлі”. Головне ж полягає в тому, щоб людина розуміла: вона працює на себе й на суспільство, її праця потрібна і корисна всім.

Я.Козельський - пристрасний захисник рівності, свободи, насамперед свободи господарської діяльності людей. Його заслугою є й те, що він одним із перших в історії вітчизняної громадської думки прист­расно виступив на захист “маленьких людей”, їхньої людської гідності, свободи, добробуту.

Український просвітник раніше за Сміта відкидав невірне уявлення фізіократів про утворення “чистого продукту” лише в землеробстві сільськогосподарською працею. Джерелом вартості він вважав будь-яку працю. “Потрібно знати, - писав Я.Козельський, - що не золото й срібло, а працьовитість складає багатство народів”.

Значною постаттю в українській культурі є Григорій Савич Сковорода (І722-1794). Поряд з філософськими поглядами він висловив чимало важливих екеономічних думок. Розмірковуючия про внутрішню суть людини, Г.Сковорода тлумачив її як боротьбу двох начал - добра і зла. Злі люди - це ті, хто “серце своє, тобто самих себе загубили”.

Згодом Григорій Савич починає вбачать джерело зла в соціальній нерівності та несправедливості, в розчленуванні суспільства на бідних і багатих. У ці поняття він вносить конкретний соціальний зміст. У творі “Бесіда” мислитель говорить про “житейське море”, в якому панує “гонитва за багатством, дармоїдство і паразитизм”. “Злії люди це ті, хто у гонитьбі за золотою монетою втрачають людську суть. У людей праці Г.Сковорода бачить чисте серце, що піднялося над усякою поганню”.

В творах українського філософа порушується питання про систему управління - зверху донизу. Всіх правителів він порівнював з вовками, що правлять у вівчарні. Тому селянин, хоч і працює вдень і вночі все ж перебуває в тяжкому стані й убозтві, бо його розорюють ці правителі. В “Байці про котів” Сковорода дає характеристику всій системі управління, показуючи як вона грабує бідняцьку частину украї­нського села.

Велику увагу в своїх творах мислитель приділяв праці, візьмемо “Алфавіт, чи буквар світу”. Тут йдеться про визначальну роль праці в діяльності людини, та в житті суспільства. Необхідно звернутися до природи, розпізнати, “для чого ти народився”, і тоді діяльність люди­ни може бути суспільно-корисною. Адже здатність людини до праці й є справжньою природою людини. Тому, вона може вибрати собі роль у суспільному житті, виходячи із своєї внутрішньої схильності, зі своєї природи (“сродності”). “Паши землю или носи оружие, - пише Сковорода, - отправляй купеческое дело или художество свое, делай то, к чему рожден, будь справедливый и миролюбивый гражданин”.

Праця-основа всього суспільного життя, початок і кінець радості людини й суспільства. На осмислення, розуміння цієї радості була спрямована теорія українського мислителя. Він віддавав шану праці в той час, коли для панівних класів вона розглядалася як негідне за­няття “підлих” і “черні”.

Економічна думка другої половини ХVIIIст. збагатилася поглядами Семена Юхимовича Десницького (1740-1789). Він народився в Ніжині в міщанській сім¢ї. Освіту здобув у Московському, а згодом - С.Петербурзькому університетах. У 1761р. його відправляють “для продолжения своих наук... в Лондон, а оттуда в Глазговский университет в Шотландию”. Тут у ті роки викладали такі відомі мислителі як Адам Сміт, Давид Юм, Вільям Блекстоун, Джеймс Уатт. У Глазго Десницький здобув ступінь доктора права. В 1767 р. він повернувся в Росію, став професором Московського університету де першим з викладачів став читати курс російського права. За видатні заслуги в розвитку юриспуденції Десницького - засновника історичної школи права в Російській імперії обрано членом Російської Академії Наук.

Економічні погляди Десницького відбивали демократичні ідеї то­го часу. Він був послідовним критиком існуючого кріпосницького ладу, який, на думку вченого, гальмував господарський розвиток, був реакційним, нежиттєздатним, зумовлював відсталість країни. Іншим важливим питанням, що цікавило Десницького, було питання про природу власності, насамперед земельної, оскільки саме “земля, - за словами вченого, - как недвижимое имение начинается завсегда во всех государствах за надежнейшее сокровище”. Адже монопольне право дворянства на землю та володіння нею було основою феодально-кріпосницького ладу.

С.Десницького цікавило насамперед питання про зародження соціально-економічної нерівності, встановлення влади одних людей над іншими на початковому етапі розвитку людства - в первісному суспільстві.

Крім того, він прагнув розкрити джерела державності, роль держави в пригніченні більшості народу. “Каким образом другие премногие склонились уступить свою природную вольность и поддаться власти и поведению немногих? И, наконец, какими ухищрениями тьмы народов одержаны в покорении против собственной воли и собственного интереса избрали (змушені-авт.) последовать тем мерам, какие только заблагорассуждалось правительствующим для их поведения предписать?” С.Десницький намагався відповісти на одне з найпекучіших питань тієї доби, а саме, чому в одних європейських країнах, насамперед Нідерландах, Англії, почасти у Франції кріпосницьке поневолення було ліквідоване, а в інших, зокрема східноєвропейських - Польщі, Російській імперії тощо, воно не тільки тривало, а й посилювалося.

Шукаючи відповідь на це питання, вчений виходив з того, що історія дюдства розвивається поступально, в ній нема нічого довічного і незмінного, що в людському суспільстві як і в приророді, відбувається безперервний розвиток від нижчих аморфних форм до вищих і досконаліших. Він вважав, що спільність історичних і господарських умов неминуче породжуе у різних народів однакові суспільно-політичні інститути, які проте мають і свої специфічні риси залежно від конкрет­них умов “происхождение и возвышение обществ человеческих, - писав він, - есть средство всем первоначальным народам”. При цьому вчений вважав, що соціально-економічний розвиток різних країн необхідно вивчати в історико порівняльному плані, в “сравнении народов”, бо тільки так можна відновити їх справжню “историю, правление, законы и обычаи и измерить их различные представления в науках и художествах”.

С.Десницький намагався відповісти на питання, які фактори слід ви­знати вирішальними в сфері економічного і суспільного розвитку, у вста­новленні приватної власності, у зміні різних “общежительств”, або суспільних укладів тощо. Найголовнішим фактором, що визначає в решті- решт до зміни в економічному і суспільному розвитку є праця, або, точніше кажучи, більш або менш усвідомлена трудова діяльність людей. Праця, трудова діяльність людей відігравали, на думку вченого, визначальну роль також в історії виникнення приватної власності, зміні форм власності і володіння. Праця також є мірилом цінності речей, “ибо человек... за то больше стоит (тобто більіїе цінує-авт.)... что он с большею труднстью снискивает”.

Власність вважав С.Десницький, також історична, а не одвічна і незмінна категорія. На світанку людства власності і права власності, або законів, які регулюють її, не було. Колективні форми ведення господарства в цей період визначили й колективну власність. “В первобытные времена и в первоначальном естественном состоянии, когда народы получают главнейшее пропитание ловлею диких зверей и собираемых плодов, самозарождаемых на земле, мы не видим... ясного понятия о собственности”, - писав вчений в статті “Юридическое рассуждение о разных понятиях, какие имеют народы о соботвенности имения в различных состояниях общежительства...,говоренное апреля 21 дня 178І года.

Але згодом становище почало змінюватися. Приручення диких тварин, зайняття скотарством означало не тільки новий щабель у розвитку господарства, а й самого поняття про власність або права власності.

Первісне скотарство мало екстенсивний характер, бо за цієї доби земля як головна умова виробництва ще не перетворюється на приватну власність. Тоді ще не було місця також для майнової, економічної нерівності, гноблення та експлуатації як відчудження продукту або частини його.

Нові стимули для виникнення приватної власності, зауважує С.Десницький, з’явилися лише з переходом від скотарства до землеробства. Але навіть на цьому ступені, оскільки землеробство є ще екстенсивним за своїм характером, приватна власність на землю ще не набуває повного розвитку: “Следовательно, в первоначальном хлебопашеском состоянии всякий обыватель занимает для оебя столько земли сколько ему надобно и сколько он в состоянии обрабатывать оныя, от чего у таких народов и самое количество земли примечается почти равномерным у каждого хозяина”.

Більш сприятливі умови для появи приватної власності на землю виникають в період переходу до інтенсивного землеробства. Остаточного розвитку приватна власність у стародавньому світі набуває лише в процесі дальшого суспільного поділу праці, відокремлення землеробства від ремесла, перетворення його на самостійну галузь виробництва і виникненння на цій основі обміну, торгівлі.

Виникнення приватної власності, на думку вченого, мало велике прогресивне значення і не тільки тому, що було результатом зрушень у матеріальному виробництві і основою для його дальшого розвитку, але й в зв’язку з тим, що сприятливо вплинуло на звичаї: зростає по­чуття людяності, зникають такі родові інститути, як канібалізм, умертвління полонених іноплемінників та ін. Але, з другого боку, приватна власність стає підґрунтям для соціального розшарування і нерівності, бо превосходное человека богатство и изобилие во всем” неминуче “придает человеку чести, достоинства и преимущества”. Іншим наслідком зародження приватної власності була, за Десницьким, поява законодавства, спрямованого на захист права власників, на придушення будь-якого протесту поневолених.

Соціальне розшарування первісного суспільства, поява багатих, з одного боку, і бідних - з другого, з неминучістю призводить до утворення державної влади, яка повинна забезпечити виконання нових законів. Влада в державі при цьому належить заможним людям: великим землевласникам, скотарям тощо. “Итак, - пише Десницький, - превосходное богатство єсть первый источних воех достоинств, чинов и преимущества над другими (людьми - авт.). Превосходное такое ж богатство действительное есть начало и основание всех чинопочитаний и оного разделения властей... у варварских народов единственно посредством богатства превосходного начальники и атаманы делаются над своим согражданами и удерживают свое достоинство над всеми”.

Погляди С.Десницького де в чому збігаються з поглядами Жан-Жака Руссо. Як і французький мислитель, він вважав, що саме поява приватної власності привела до поділу людей на багатих і бідних. Але Десницький не поділяв ідеї Ж.Ж.Руссо про те, що в основі кожного суспільства лежить якийсь неписаний “договір”, не ідеалізував перві­сного суспільства і доводив, що перехід від дикості до цивілізації має прогресивне значення.

Феодалізм, пише вчений, не довічний. За його останньою стадією настане новий період - знищення кріпосної залежності і “процвітання” тобто “купецьке”, буржуазне суспільство: зникає “порабощение действия в рассуждеянии целого отечества” і вже “в иных государствах оно уничтожено”, але “в других закостенело”, тобто законсервувалося. С.Десницький вважає, що обов'язково на зруйнованому феодальному ладі виникають в Західній Європі “процветающие даржавы”.

Видатними пам’ятниками антифеодальної літератури ХVІIIcт. є “Торчинський маніфест” і “Універсал для селян”. Вони становлять, безперечно, важливий етап у розвитку суспільно-економічної думки в Україні. “Торчинський маніфест” був конфіскований місцевими властями на ринку м.Торчина (нині селище Луцького повіту Волинської області/) 14 червня 1767 р.

В цьому документі, написаному польською та українською мовами, критикується монопольне право щляхетства на земельну власність і малюеться жахлива картина безпорадного становища більшості селянства Правобережної Ураїни, що входила до складу Речі Посполитої. Селяни в Польщі, говориться в “Маніфесті” позбавлені шляхтою людських прав, доведені до стану невільників і з покоління в покоління залишаються “рабами”. “Описуваіи ж докладно становище селянства, зауважують автори “Маніфесту”, немає рації, бо вам, панам, і без того добре відомо, що всі без винятку з нами чинять”. Що ж пропонується в цьому документі? “Ми просимо світлі стани (шляхетство - авт./), щоб землі, якими ми користуємось були нам віддані у спадкову власність, щоб нам дозволяли користуватися частиною лісів, щоб під хуру нам їздити не більше як двічі (на рік - авт.) і не далі, як на 12 міль, щоб вартова повинність була нам обмежена панською садибою, щоб плата за треби з нас була визначена, щоб в ніякому разі не віддавали (в оренду — авт.)... щоб дозволили нам вільно переходити з одного маєтку в інший за умови залишення кожним замість себе з дозволу поміщика іншого господаря, щоб були скасовані помочі (додаткові, невизначані польові роботи на користь землевласника - авт.), щоб пенщину ми відробляли влітку і взимку по всій Короні (Польщі - авт.) три дні на тиждень, щоб сплачували ми від робочого коня на два злотих”. Якщо ці умови будуть взяті до уваги, то селяни згодні взяти на себе деякі обов’язки. “Ми обіцяємо, - записано в “Маніфесті”, - виставити на свій кошт по одному чоловіку від кожної сотні на допомогу проти воргів віри і Вітчизни”.

Коли аналізуєш “Маніфест”, виникає питання, чому в цьому документі кріпаки висувають такі помірковані вимоги? Очевидно, цей документ складали представники порівняно заможних верств населення: або мщани, або різночинна інтелігенція, або нижче духовенство. Вони виступали проти жорстокостей феодального ладу, засуджували його, але не бажали ніяких народних виступів проти існуючих соціально-економічнлх відносин.

В той же час складальники “Маніфесту” відчували наближення загальнонародного виступу о всій Польщі і в такий спосіб прагнули домогтися у панівного класу поступок для заможного селянства і сільских священників. У документі відчуваєтьося поперадження: “Це все не жарт і написано не для розваги нашої. Вибирайте самі - або ви трохи поступитесь на нашу користь, або ми найдемо спосіб оборонити себе. У нашому пригніченому становищі, у тому ганебному невільництві, в якому перебуваємо, бог не зробив нас боягузами. Ми знайдемо союзників усюди, куди б не звернулися”.

“Уніварсал для селян” з'явився влітку 1768р. на Правобержній Україні під час повстання, відомого як “Коліївщина”. Цей документ також написаний двома мовами. Він невеликий за змістом, тому його доцільно процитувати повністю: “Обивателі Корони, мешканці шляхетських, королі­вських і церковних маєтків! Ваш час наспів! Прийшла пора визволитись із неволі, скинути панське ярмо - той тягар який ми тягли донині. Уздрів бог з вишини небес тяжку нашу долю, почув зойки і ридання наші по­слав нам оборонців, які відомстять за зло, заподіяне вам панами. Отже поспішайте на допомогу до тих, хто хоче зробити вас свобідними й наділити вольностями. Прийшов час помститися за всі муки, глум і знущання, за нечувані здирства, які досі ви терпите від своїх панів. Посилаємо до вас ватажків, яким ви повинні вірить і за якими повинні йти зі збрєю, що в кого є. Кидайте землі свої, жінок і улюблених дітей. Не будете тужити за ними, бо скоро побачитесь. Дасть нам бог перемогу, і будете самі собі панами вільними, коли винищите гадюче кодло - панів своїх, що до­нині ссуть вашу кров. Звертались ми до вас і раніш, але ви нам не вірили, тепер же, коли браття ваші в Україні і Поділлі почали щасливо визволятися з неволі ярма панського, ви повірите нам! З ім'ям Бога поспідшайте до нас на допомогу!”

З тексту “Уніварсалу"” випливає, що його складачі закликалл до знищення феодально-кріпосницьких порядків, а значить і ліквідації поміщицької монополії на землю. Оскільки цей документ з'явився під час псвстання, можна припустити, що до його авторства якоюсь мірою причетні й М.Заліз­няк, І.Гонта або хтось інший із народних ватажків. За своїм революційним характером і антифеодальною спрямованістю “Універсал” яскрава пам'ятка антикріпосницького протесту.Деякі автори вважають, що це своєрідна “декларація прав людини і громадянина”, яка з’явилася в Україні задовго до Великої французської буржуазної революції, пояснюють це гострими суперечностями, що викликалися на Правобережжі важким феодальним і релігійним гнітом і тією безперервною хвилею народних повстань, які відбувалися в Україні протягом ХVІ-XVІІ ст. і гайдамацькими виступами у ХVІІІcт.

Значною постаттю в суспільному житті Російської імперії та в розвитку її економічної думки кінця XVIIIст. був Олександр Миколайович Радіщев (1749 - 1802).

Економічні погляди викладені ним у працях “Подорож із Петербурга до Москви” (1790), “Ось опис мого володіння, помістя, вотчини, обо назови як хочеш”, “Опис Тобольського намісництва”, “Про податки”, “Про гостинний двір, що при Біржі”, “Лист про китайський торг” та ін.

О.М.Радіщев був послідовним ворогом кріпосного права і вважав за необхідне знищити його. При цьому треба ліквідувати поміщицьке землеволодіння і встановити селянську власність на засадах особистої вільної праці. Ця думка була стрижнем економічної теорії російського мислителя.

Одним із головних постулатів О.М.Радіщева була впевненість в тому, що на чолі економічного прогресу повинен стояти селянин з його землеробством і промислами. Саме цим можна пояснити його перевагу сільським промислам перед розвитком великої мануфактури, що збагачується за рахунок селян і ремісників. Для російського мислителя важливо не те, скільки буде зайнято капіталу чи випущено продукції в промисловості, а скільки населення буде мати в ній особистий доход.

Вирішуючи питання про промисловий розвиток Російської імперії, Радіщев насамперед враховував інтереси ремісників і селян, захищав їх власність на засоби виробництва та пропонував заходи, спрямовані на усунення конкуренції з боку великих підприємств.

З позицій інтересів селянства мислитель підходив до проблеми і внутрішньої торгівлі, вважаючи, що торгівельна діяльність дозволяє їм отримувати додаткові прибутки від реалізації своєї продукції. Тому необхідно підтримувати саме таку торгівлю, а не комерційну діяльність великих купців і скупників. До цих представніків великого капіталу Радіщев відносився украй негативно, оскільки вони експлуатували безпосередніх виробників. З цих же позицій ставився Радіщев до організації банків, які обслуговували лише поміщиків. Він ба­чив, що податки лягають важким тягарем на плечі селянства.

Радіщев чимало уваги приділяв питанням економічної теорії. Зокрема вивчаючи закони грошового обертання, він значно глибше за західних вчених досліджував природу паперових грошей. Олександр Миколайович вбачав у грошах такі якості, завдяки яким “всякий товар они предоставляют и на всякий товар менять можно”. Радіщев виділяв здібності грсшей бути мірилом уоіх речей, засобом, що приводить усе в обернення, засобом_платежу (вексльне обернення і кредит), заообом створення скарбів і нагромадження, а також засобом міжнародного торгу. Якщо класики політекономії Сміт і Рікардо не бачили якісної різниці між металевими і паперовими грішми, то Радіщев розрізняв повноцінні, фундаментальні гроші від їхніх знаків паперових грошей. Це дозволило йому глибоко зрозуміти деякі ознаки інфляції та її негативну роль у народному господарстві й для населення. “Бумажиные деньги суть гидры народные” писав мислитель, а “государь, которые деньги делает, если не вор, то насильствователь”. Радіщев був прихильником дешевого кредиту і рекомендував для цього сприяти утворенню великих капіталів.

Російський мислитель мав власну думку й про ціну товару, розуміючи “справжню ціну” і “додаткову” або “приростаючу” ціну. Справжня ціна товару - це те, що коштує його виробникові або продавцеві і покупцю нікому в прибуток не може бути. Коли ж на виробництво товарів витрачаються, як він писав, задатки - будівлі, знарддя, худоба і насіння, то створюється додаткова ціна, яка є прибутком усім тим, через чиї руки вона проходить. Прибуток, вважав Радіщев створюється лише при обміні.

Екокомічні погляди Радіщева розвинули Декабрнсти. Їх ідеї були викладені в програмних документах: “Руська Правда” П.І.Пестеля, “Конституція” М.Муравйова, в книзі М.І.Тургєнєва “Досвід теорії податків”.

Передусім треба відзначити, що економічна програма перетворення суспільства в Російській імперії передбачала скасування кріпосного права. Правда, питання про селянську власність на землю кожний із названих вище декабристів розумів по - своєму. П.І.Пестель вважав, що потрібно кожному селянину надати право безкоштовно користуватася землею із громадського фонду. Цей фонд створювався за рахунок конфіскації частини поміщицьких і державних земель, яка надходила у підпорядкування кожної волості, а та вже розподіляла її поміж селянами.М.Муравйов спочатку вважав, що селян потрібно звільнити лише з присадибними ділянками, а всю землю залишити у власності поміщиків. Згодом, вже перебуваючи під арештом у фортеці він дійшов висновку про передачу кожному селянському двору по дві десятини землі, про це й записав в останньому третьому варіанті своєї “Конституції”.

Найбільший внесок в економічну теорію зробив М.І.Тургенев. По - перше, він також розробив свою аграрну програму. Вона залишала всю землю в руках у поміщиків, оскільки перспективу економічного зростання в сільському господарстві Тургєнєв вбачав лише за великими господарствами. Вільні селяни повинні на його думку, перетворитися на найманих робітників,і в цьому автор бачив запоруку економічного розвитку держави. Одним із факторів подальшого економічного процвітання Росії є свобода внутрішньої та зовнішньої_торгівлі. Це, по друге. Уряд повинен дозволити кожній приватній особі самій шукати своїх вигід, і розпоряджатися капіталами за власним розумом. Як в промисловості, так і в сільському господарстві і торгтвлі мати. рівні можливості для своєї корисної діяльності. В зовнішній торгівлі. Тургєнєв захищав фритредерську політику, яка надавала повну волю купцям і -дворянам купувати іноземні товари. Але він не відмовлявся Й від простекціонізму держави у зовнішньоекономічних зносинах в інтересах розвитку вітчизняної промисловості.

Розглядаючи податкову політику держави, декабрист вважав, що вона повинна захищати інтереси народу, його добробуту. Податки треба визначати за розмірами доходів, сплачувати їх податкосплатники_можуть тоді, коли це вигідно і зручно їм, а сама податкова служба мусить бути простою і дешевою для держави.

Не обминув Тургєнєв й питання про гроші. Він був противником грошово-паперового обертання, що використовується для_покриття дефіциту державного бюджету і прогнозуавав, що врешті рещт асигнації зникнуть. Декабрист вважав, що паперові гроші можуть бути в обігу до тих пір, поки вони становлять “равное_в действии” з металевою монетою, а їх випуск співмірюється з вимогами господарського обертання, цінність ж підтримується золотими монетами. Якщо ж паперових грошей випускається більше потреб_обертання то їх цінність проти цінності золотих монет знижується, і вони перетворюються на податок, “неравномерно расспределенный между гражданами”. Знецінення паперовяих грошей породжує невпевненість у господарських контрагентів, одні з яких розорюсться, а інші багатіють. Це спричиняє до несправедливого перерозподілу прибутків і зруйнування кредитних відносин. За думкою Тургєнєва, збереженню і зміцненню здібності громадян покликаний сприяти, державний кредит, який в решті-решт прийде на зміну паперовим грошам. Причому, писав російський політеконом, це можливо лише в умовах республіканського ладу, який налагодить справедливе регулювання кредитних відносин. Отже, в теорії грошей і кредиту Тургєнєв пішов далі Сміта, поставивши проблему використання паперових греошей в інтересах народного добробуту.

В першій половині XIХ ст. визрівало незадоволення кріпосним пра­вом. Воно охопило широкі маси селянства. Посилився його антикріпосницький рух. В 20-40 рр. XIX ст. відбувалися заворушення селян в різних губерніях. Одне з них відбулося в селі Швайковка Бердичівського повіту Київської губернії в 1844р. і мало широкий резонанс на Правобережній Україні. Воно свідчило про те, що кріпосне право повністю вичерпало себе. Особливо ненависною була для кріпаків панщи­на. Так, в рапорті Володимироького земського справника Київському, Подільському і Волинськомугенерал губернатору Д.Г.Бібікову в 1848 р. було вказано, що селяни графині Браницької в селах Кримна і Дубечна Володимирського повіту кількістю більше як 3 тис. чол. відмовилися виконувати панщину і вимагали замінити її оброком. Нерідко зе-ляни вимагали перевздення їх до казенних селян. Навіть чиновники ІІІ-го відділення “власної його імператорської величності канцелярії” у звіті за 1849 р. змушені були визнати, що “приводом. безпорядків, що відбувалися між поміщицькими селянами в різних місцях, здебівьшого було намагання їх до волі”.

Розуміння необхідності скасування чи пом¢якшення кріпосного права просякало в різні верстви інтелиігенції. Негайного звільнення від кріпацької неволі вимагали петрашевці, а також члени таємної політичної організації в Україні “Товариства св.Кирила і Мефодія”.

Видатним українським економістом і статистиком був Д.Журавський (1810-1856), який у 1845р. переїхав із Петербурга до Києва і працював тут на різних посадах.

У своїй праці “Статистическое описание Киевской губернии”. /Спб.,-1852. - Ч.1-3/ він показав, що в 30-40 х рр. ХІХ ст. на поміщицьких мануфактурах, які використовували малопродуктивну кріпосну працю, виробництво різко скоротилося і вони поступалися місцем купецький мануфактурам, котрі ставали дедалі вигіднішими, бо там працювали вільнонаймані робітники.

Аналізуючи причини низького рівня вітчизняної промисловості Д.Журавський дійшов висновку, що це зумовлюється кріпосним правом і нерозвинутістю внутрішнього ринку. Натуральний спосіб господарювання і бідність народу не дозволяли понад 50 млн.чол. у Російській імперії споживати вироби фабричної промисловості. Окрім того, більшість населення лише виробляла сировину, яка з-за слабкого розвитку промисловості тут не оброблялася і тому вивозилася за кордон.

Український вчений грунтовно вивчав питання про стан і перспективи дрібного виробництва. Він спостерігав, що споживачами фабричних товарів були лише “достатні класи”, тобто поміщики, купці, чиновники - порівняно незначна частина населення, яка до того ж віддавала перевагу іноземним виробам. Потреби ж більшості простого люду могли задовольнити ремісники, вироби яких були значно дешевшими і тому доступними. А якщо так, то треба сприяти поліпшенню якості продукції дрібних виробників, з тим щоб вони не поступалися фабричним виробам.

Д.Журавський не заперечував й необхідності подальшого розвитку великої промисловості, причому доводив, що вона може розвиватися і удосконалюватися поряд з дрібним виробництвом, але в даних умовах дрібні промисли, що обслуговують більшість населення, заслуговують на підтримку з боку уряду.

Український вчений намагався теоретично удосконалити досвід капіталістичного розвиткуЗахідної Європи і взяти все краще і прийнятне для вітчизняного народного господарства.

Заслугою Д.Журавського є дослідження ним економічних процесів у тогочасному сільському господарстві. На підставі числених статистичних даних він дійшов висновку, що можуть вистояти і розвиватися лише великі поміщицькі маєтки, де відбувалися процеси капіталізації. Невеликі ж дворянські господарства приречені на занепад і