Тема 12. Економічна думка другої половини хіх -початку ХХ ст.

· що нового внесли в економычну науку «Нова історична школа» і «соціальний напрямок»;

· як відбувався генезис і еволюція маржиналізму; які особливості мали Австрійська, Кембриджська та Амереканська школи маржиналізму.

Друга половина ХІХ- початок ХХст. новий етап у розвитку економічної науки. Це спричинилося тим, що, по-перше, капіталізм вільної конкуренції поступався монополістичному капіталізму, який прагнув підпорядкувати собі внутрішній та зовнішній ринки, головним чином у сфері збуту, по-друге, на зміну гострим соціальним конфліктам (Паризька Комуна у Франції березень - травень 1871 р., травневі події в Чікаго у 1886 р.) прийшло розуміння до правячих верств і багатьох науковців необхідності пошуків громадянськоі гармонії у тодішньому суспільстві, по-третє, поширення марксизму серед певної частки пролетаріату та інтелегенції з його постулатами експроприації приватної власності, встановлення диктатури пролетаріату і побудови комуністичного суспільства, що розвиватиметься за якимись новими економічними законами - все це вимагало дати чітку відповідь, що собою являють ті процеси, які відбувалися в тодішньому господарському житті і чи може економічна наука дати конкретні рекомендації і спрогнозувати подальший розвиток господарства на терені застосування математичних методів, а також спростувати ті положення марксизму, що мали утопічний, вигаданий характер і кликали до насильницького, кривавого перетворення суспільства, до тупикового шляху в розвитку людства. Політична економія набула подальшого розвитку в країнах Заходу і Російської імперії.

У 70-х рр. ХІХст. у ряді країн зя’вляється нова, або молода історична школа політекономії. Найбільше поширення вона набула в Німеччині, де в певній мірі розвивала ідеі історичної школи. Нова історична школа відбивала особливості розвитку капіталізму цієї країни, наявність тут феодальних пережитків і навіть патріархальних відносин, недостатньо високий рівень промислового капіталізму.

Найвідомішими представниками нової історичної школи були Г.Шмоллер (1880-1917), Л. Брентано (1844-1931), К.Бюхнер (1847-1930), а також В.Зомбарт (1861- 1941).

На відміну від історичної школи В.Рошера, К.Кніса та ін., які полемізували з класиками англійськоії політекономії та утопічними соціалістами молоде покоління політекономів виступило з гострою критикою марксизму. Для цього воно звернулося до історії народного господарства, опису економічних явищ і фактів. У публікаціях новоі історичної школи теоритичні проблеми капіталізму: вартість, додаткова вартість, суть капіталізму, історичні тенденції капіталістичного нагромадження фактично змінилися і по суті ігнорувалася сама ідея об’єктивного економічного закону.

Як і їх попередники, представники нової історичноі школи відмовилися від абстрактного методу дослідження, відкидали можливість наукового економічного аналізу і необхідності узагальнення історичного матеріалу. Вони вважали, що першорядним завданнням економічної науки є лише пошук конкретних історичних фактів. Німецьких вчених вабила не розробка великих проблем економічної історії, а видання монографій, присвячених історії невеликих господарств, цехів, міст своєї країни. В межах історії народного господарства школа зробила великий внесок у нагромадження значного фактичного матеріалу.

Спільним для молодої історичної школи було пояснення історичних фактів з позиції примату психології та етики у соціально-політичному житті суспільства, тобто німецькі вчені прагнули подивитися на історичні та господарські процеси очима людини, яка брала в них безпосередню участь і відчувала на собі їх вплив.

Нова історична школа велике місце в своїх працях відводила питанням пошуків і встановлення класового миру, оскільки лише гармонійні стосунки в суспільстві відкривають перед ним обрії швидкого і неухильного розвитку

В історико-економічних працях Г.Шмоллера «Історія дрібного ремісничого виробництва в Німеччині в ХІХ ст». (1870). «Народне господарство, наука про народне господарство та його методи» (1897) ідеалізовані середньовічні порядки, «Священні традиції німецької нації», покладається надія на «могутній, законний монархізм», «мудрий і твердий уряд», котрі можуть перешкодити проявам «класового егоїзму і класових зловживань». За допомогою монархії деякі представники нової історичної школи хотіли вирішити гостре на той час робітниче питання розробивши і запровадивши ряд соціальних реформ. У 1872 р. в Ейзенаху було засновано «спілку соціальної політики». Провідними її теоретиками стали університетські професори, тому програму цієї організації називали «катедер-соціалізмом» (соціалізм на кафедрі). Ця програма передбачала запровадження обов’язкової початкової освіти, державного регулювання праці дітей, підлітків, жінок, страхування робітників на випадок хвороби і нещасних випадків, встановлення пенсій за старістю і непрацездатністю на яку віддавалася певна частка від заробітної платні. Передбачалася також організація споживчоі та житловоі кооперації за рахунок коштів робітників. Конфлікти поміж робітниками і підприємцями мали узгоджуватися у спеціальних третейських судах. Представники катедер-соціалізму завжди підкреслювали, що їхня програма ніяким чином не спрямована проти приватної власності, в тому числі на засоби виробництва і капітал. Шмоллер, котрий входив до правого крила «Спілки соціальної політики», вважав що для запобігання соціальної революції правлячим класам потрібно піти на певні реформи, оскільки занадто велика нерівність у майні і розподілі доходів може викликати «різку станову боротьбу».

На дещо інших позиціях стояв Л.Брентано. Він автор багатьох наукових праць: «Сучасні робітничі гільдії» (1871-1872), «Про відношення заробітної платні і робочого часу» (1877), «Аграрна політика» (1897), в яких висловлюється думка, що головним фактором «класового миру», є «не освічений монархізм», а активна діяльність профспілок.Дійшовши такого висновку, автор запропонував перенести досвід британського тред-юніонізму на німецький грунт. Брентано вважав, що товар - праця, яку продає робітник підприємцю, невід’ємна від свого власника. Цей товар робітник часто-густо продає на украй невигідних умовах. Для того, щоб усунути цю несправедливість, робітники мають об’єднатися у профспілки, які зможуть забезпечити своїм членам більш сприятливі умови для продажу свого товару на ринках праці.

Л.Брентано був також прихильником створення споживчої кооперації, ефективного фабричного законодавства і різного роду реформ, які поліпшили життя трудящих. Ці ідеї набули у подальшому широкого розповсюдження в соціал-демократичних теоріях і практичній діяльності соціал-демократичних партій.

Історію народного господарства досліджував К.Бюхер. Вчений поділяв її на три стадії: домашнє господарство (без обміну), міське господарство, пов’язане із працею ремісників на замовлення або для близьких ринків, і народне господарство, де формується загальнонаціональний ринок, на якому товар проходить через руки багатьох посередників. За основу розподілу історичних епох К.Бюхер поклав «довжину шляху» від виробництва до споживача. Періодизація вченого тлумачила економічну історію з позицій мінової концепції, залишаючи осторонь визначальну роль виробництва. Стадія «народного господарства», за якою йшов процес повсюдного поширення торгівлі і утворення єдиних національних ринків, ототожнювалася К.Бюхером капіталістичною економікою. Проте він не врахував, що дійсну загальність товаро-грошові відносини набувають лише тоді, коли на їх терені виникає новий спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва.

З новою історичною школою був тісно пов’язаний відомий економіст В.Зомбарт (1863-1941), професор спочатку Бреславського, а згодом Берлінського увіверситету. В своїх наукових працях «Соціалізм і соціальний рух в ХІХ ст.» (1926) та ін. Він пропагував і розвивав методологію історичноі школи, у більшій мірі Г.Шмоллера. Зомбарта цікавила не тільки чиста політекономія, як наука, а й проблеми сучасного життя, на які він дуже швидко відгукувався.

В перших своїх працях вчений дотримувався деяких марксистських поглядів, пізніше перейшов на позиції крайнього консерватизму, які в певній мірі перекликалися з ідеологією фашизму. В своїй книзі «Герої і торговці» (1915) він розвивав расову теорію, проповідував мілітаризм і шовінізм. Після того, як в Німеччині до влади прийшов фашистський режим, В.Зомбарт випустив книгу «Німецький соціалізм», де намагався теоритично обгрунтувати фашистську економічну програму. В книзі «Про людину» викладені засади расової теорії, згідно якої люди сортируються за расовими ознаками, типами і формами побудови черепу. Не позбавленний був Зомбарт й антисемітизму.

В своїх працях вчений відкидав існування об’єктивних законів суспільного розвитку він вважав, що вони не пізнавальні і не можуть стати предметом наукового аналізу. Виходячи з цього, В.Зомбарт зовсім по іншому трактував категорії політекономії.

Так, вартість відображалася ним як та що існує лише в свідомості і себе не виявляє. Якщо в перших своїх працях вченний вважав, що вартість може бути використана лише як «робоча ідея» як «уявлюваний факт», необхідний для вирішення цілого ряду проблем політичної економії, то в наступній монографії «Три політичні економії» він заявляв, що поняття вартості не може бути використано навіть й як «робоча їдея» з сили того, що вона мовляв скомпроментувала себе. Додаткову вартість він уявляв у вигляді «теоритичного сисмону», абстракції, якою можна скористатися тільки для зручності економічного аналізу.

Майбутне суспільство В.Зомбарт змальовував у вигляді «соціального плюралізму», в якому капіталізм у перспективі буде перетворений у змішане господарство, де нормально співіснуватимуть декілька господарських форм: капіталізм, кооперативне господарство, суспільне господарство, ремесло і селянське господарство. До соціалістичних форм вчений відносив кооперативи і громадські підприємства, які повинні увібрати й утримувати в собі властивості капіталізму. Сам же капіталізм поступово перебудується й стане спокійнішим, розумнішим і усталеним. В результаті між «стабілізованим» й «урегульованим» капіталізмом і соціалізмом не існуватиме ні якої різниці, в наслідок чого робітникі капіталістичних країн не виявлять ніякої зацікавленості у соціалістичному суспільстві.

У 90-х роках під впливом нової історичної школи в Німеччині виникає так званий «соціальний напрямок» у політичній економії. Його попередники Р.Штольцман (1852-1930) - автор праці «Мета господарства» (1909) і Р.Штаммлер (1856 -1938), перу якого належить монографія «Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії» (1896).

Цьому напрямку була притаманна велика увага до таких соціальних наук і явищ, як право, етика, звичаї. За основу економічних процесів вони брали правові відносини людей, походження яких пояснювалося впливом релігії. Представники «соціального напрямку» дійшли висновку, що економіка регулюється вільними побажаннями людини її «естетичними ідеалами» і що ці ідеали полягають у недоторканості приватної власності, і вони обгрунтовувалися не тільки з індивідуальної, але й суспільної і моральної точок зору.

Економічні категорії ці вчені розглядали лише як правові відносини. Так, Штольцман доводив, що праця являє собою природну категорію, котра регулюється моральними факторами. Видаючи об’єктивну економічну категорію вартості за «суб’єктивну цінність», автори «соціального напрямку» зумовлюють існування цієї категорії правовими стосунками. Капітал визначається також як «історико-правова категорія», не пов’язана з відносинами експлуатації найманої праці підприємцями. Робітники і капіталісти, дійшли висновку вчені, виконують соціальні функції, які випливають з вищих соціально - етичних принципів. Частка окремих представників цих класів визначається важливістю виконуваних ними функцій. Звідси виходить, що підприємець є громадським уповноваженим, який знаходиться на службі у суспільства.Тому певна частка суспільного продукту забов’язана своїм походженням не праці робітників, а діяльності капіталістів. На підставі своїх досліджень Р.Штольцман встановив, що в капіталістичному суспільстві відбувається нівелюування матеріального становища робітників і підприємців, стирається грань між класами, частина підприємців розорюється, а частина робітників перетворюється у капіталістів. Та й сам добробут у «граничного підприємця», тобто такого, хто одержує найменший нормальний прибуток, практично не відрізняється від становища добре оплачуваного робітника. Суспільство грунтується на гармонії інтересів окремих класів, а антогонізм є ніщо інше, як протиріччя між виконавцями та організаторами, що мають різні здібності. Розмірковуючи з проблеми збільшення заробітної платні, вчений вважав, що робітник і капіталіст однаково зацікавленні у підвищенні свого добробуту, і тому неможна підвищувати заробітну платню за рахунок відповідного зниження прибутку підприємця.

Марксистська політекономія піддавала ніщивній критиці погляди представників історичної школи, але з вищенаведеного випливає, що чимало з того матеріалу, дослідженного і оформульованого цією економічною думкою, знайшло своє практичне втілення в краінах сучасної ринкової економіки.

МАРЖИНАЛІЗМ, що відомий також під назвою теорії граничної корисності і граничної продуктивності (marginal - граничний) перетворився у самостійну течію політекономії у другій половині ХІХ ст.

Характерною рисою маржиналізму є психолизація економічного аналізу. Його прихильники дивилися на предмет свого дослідження очима ізольованого суб’єкта, що бере участь у господарській діяльності. Представники цього напрямку виходили з такоі посилки, що участь цього індивідума в економічних процесах повністю зумовлена тим, які це несе йому вигоди й втрати. Побудова теорії власне зводилося до того, щоб на основі психологічних і суб’єктивних оцінок пояснити різні економічні явища - оцінку, попит, пропонування, витрати виробництва тощо.

Маржиналізм мав декілька напрямків, які в політекономії одержали назву: школи. Найбільш значний внесок зробили австрійська, кембриджська та американська школи. Маржиналізм мав своїх прихильників в Росії та Україні. Провідними представниками австрійської школи маржиналізму були К.Менгер (1840-1921), Ф.Візер (1851-1926), Є. Бем-Баверк (1851-1914).Подібні ідеї були висунуті англійським вченим С.Джевонсоном, якій відомий як один з перших економістів - математиків. Проблемами взаємодії ціни, попиту і пропонування, займався А.Маршалл, який очолив кембрижську школу політекономії. Ефективність використання факторів виробництва і розподіл вартості продукту між їх власниками стали головним питанням американської школи, яскравим представником якої був Дж. Б.Кларк.

Якщо розглянути спільні риси маржиналізму, то вони полягають запереченні експлуататорської суті буржуазного суспільства і класових антогонізмів, ідеалізації капіталістичного ринкового механізму, ігнорування суперечностей відтворення і можливості економічних криз. Вчені які дотримувалися поглядів маржиналізму, одержали вагомі результати при вивченні конкретних проблем ринку, зокрема взаємозв’язку ціни і попиту на окремі товари, комбінація різних факторів виробництва у межах певного підприємства тощо.

Маржиналізм часто-густо називають «суб’єктивистською течією». З цим можна погодитися, бо провідний принцип маржиналістської методологіїсуб’єктивно - психологічний підхід до пояснення економічних явищ. Основною визначальною ознакою економічних явищ і процесів вона вважає психологію суб’єктів, і мотиви котрими вони користуються у своїй господарській діяльності, їхні власні оцінки.

Маржиналізм грунтується також на принципі раціональної поведінки людини в ринковій економіці. Представники цього напрямку економічної думки розглядають усе господарство як сукупність раціональних суб’єктів, що беруть участь на ринку з метою максиміляції особистої користі. Різниця між учасниками полягає в тому, в якій сфері виробництва, розподілу, обміну або споживання вони прагнуть домогтися своєї мети, а також і в тому, що будь-яку економічну ситуацію вони оцінюють суб’єктивно з точки зору своєї власної користі. Зрозуміло, що такий підхід виключає із маржиналіських теорій не тільки визнання соціальних суперечностей, а й саму соціальну структуру суспільства.

Важливе місце в методології маржиналізму посідає принцип РІДКОСТІ, тобто в основу теорії різних шкіл закладалося припущення про обмежену, фіксовану величину пропонування того чи іншого блага. В результаті його ціна потрапляла в повну залежність від попиту, як у свою чергу пов’язувався із об’єктивними оцінками. Отже, дослідники спочатку розглядали монопольну ринкову ситуацію, а лише затим аналізували ринок, на якому панувала ринкова ситуація. Звідси випливає принцип рідкості застосовується для поєднання різних ланок маржиналіських теорій, утвердження гегеморії суб’єктивних оцінок. Засновники маржиналізму не мали єдиної думки з приводу того, яким мусить буть аналіз - причино -наслідковим чи функціональним. Економісти австрійської школи були прихильниками першої позиції і вбачали своє завдання у встановленні причино- наслідкових зв’язків між господарськими явищами, прагнучи, наприклад, вияснити, на чом грунтується утворення кінцевої ціни. Представники кембриджської та американської шкіл, а також економісти -математики категорично відкидали цей принцип, розглядаючи лише функціональні взаємозв’язки економічних феноменів поза залежністю від того, який з них є причиною, а який наслідком. Таким чином, у маржиналіській політекономії кінця ХІХ-початку ХХст. Взяла верх друга точка зору, а австрійці залишилисяв її історії як останні теоретики, що прагнули просякнути в глибину господарських процесів і дати їм грунтовне наукове тлумачення.

Маржиналізм, як теорія і методоллгія наступних політекономічних вчень, допоміг порушити чимало проблем капіталістичного ринку, пізнання його конкретних форм і повернув економічну науку обличчям до потреб попиту, давши імпульс численним прикладним дослідженням ринку і ціноутворення. Йому належить заслуга в аналізі монопольних ринків, а принцип обмеженості ресурсів посів важливе місце у працях економістів -математиків. Суб’єктивні оцінки маржиналістів грунтуються на тому, що поведінка учасників економічної системи дійсно обгрунтовується мотивами, котрі повинні уважно вивчатися суспільними законами.

Головним у методології австрійської школи був суб’єктивно - психологічний фактор. Спираючись на нього, вчені прагнули побудувати послідовну вільну від внутрішніх суперечностей економічну теорію, спрямовану на вивчення причино - наслідкового механізму ринку.

Више вже йшлося про антимарксистську спрямованість маржиналізму. Оскільки в економічній теорії марксизму найважливіше місце посідає проблема вартості, то вчені австрійської школи першорядну увагу приділяли саме цьому питанню.

Вони важали, що ціна базується не на вартості, яка визначається витратами праці, і навіть не на споживчій вартості, а на корисності самої речі. Ціни залежать від того, чи потрібен даний продукт споживачам, навіть граничної потреби, яка формується у раціональних учасників економічного процесу.Під терміном «гранична корисність», який вперше був введений у науковий обсяг Ф.Візером, вчені маржиналісти розуміли суб’єктивну оцінку якимось індивидом корисності останьої одиниці запасу певного блага. Головні принципи теорії граничної корисності були сформульовані К.Менгером у праці «Засади політичної економії». Він визначав, що гранична корисність деякого блага заложить від двох факторів: інтенсивності індивідуальної потреби при даному розмірі запасу, тим більше індивід цінує блага і тим більша його гранична корисність. Чим менше інтинсивність потреби тим нижча оцінка, яку раціональний суб’єкт дає граничній корисності. Наприклад, коли якась річ виходить з моди, то її гранична корисність для споживача стає значно меншою, попит на неї падає. Така залежність одержала назву правила граничної корисності, що поступово знижується.

Виділивши фактори, які визначають граничну корисність, К.Менгер разом з цім рішуче відкидав вплив на неї з боку цін.Тут у його міркуваннях не вистачає достатньої чіткості та економічної логіки. Якщо припустити вплив цін на граничну корисність, виявиться, що остання зовсім не є кінцевими засадами цін. Тоді утворюється замкнуте коло, коли ціни пояснюються цінами, а значить руйнується первісний задум австрійської школи - її надії на створення послідовної суб’єктивно - психологічної теорії.

В чому ж тут справа? В умовах розвинутого ринкового виробництва та грошового обернення і потреба, і маса благ, котрі надходять у споживання, все заложить від цін. Якщо ми поставимо себе на місце будь-якого підприємця, то розпочнемо свою справу лише тоді, коли знатимуть, які ціни на даний продукт склалися на ринку. А якщо це так, то значить маса (запас) блага пов’язана з ціною, а від неї в свою чергу заложить і гранична корисність. Звідси випливає, що схема К.Менгера швидше за все на пригоді для сукупності натуральних господарств, котрі обмінюються між собою надлишками продукції, коликтивної робінзонади, але ні в якому разі не могла служити ні абстракцією капіталістичного виробництва, ні орієнтиром його розвитку. Цей шлях міг привести австрійську школу до економічної реальності.

Але був і інший шлях, який спрямував маржиналіську теорію у напрямку реального господарського механізму через визнання залежності граничної корисності від цін, перехід на позиції визнання права на існування й інших теорій і функціонального аналізу.

К.Менгер вивчав ринок з фіксованим пропонуванням певного товару, і в результаті виявилось, що ціну диктує попит.Оскільки останній ставився у залежність від граничної корисності, вона перетворювалась на фактор, що визначав відповідну ціну. Проте ця теорія має дещо штучний характер, бо грунтується в основному на принципі рідкості і не завжди витримує випробування практикою життя, бо на ринку, як правило, існує не сталість, а розширене пропонування, а це позбавляє граничну корисність якості головного регулятора цін.

Одним із відомих теоретиків австрійської школи був Б.Бем-Баверк. В своїй основній праці «Засади теорії цінності господарських благ» він доводив, що граничні корисності визначають ціни не опосередньо через попит, а прямо встановлюючи межі їх коливань. Верхня, максимальна межа ринкової ціни якогось товару заложить від суб’єктивної оцінки покупцем його корисності. Вище цієї межі ціна піднятися не може, бо тоді вона негативно відіб’ється на добробуті споживача і суперечило б принципу раціональної поведінки. Вища, мінімальна межа ціни зумовлена суб’єктивною оцінкою корисності даного товару з боку продавця. Керуючись тими ж мотивами, що й покупець, продавець також не може спустити свою оцінку нижче визначеної ціни. Якщо припустимо, на певному товарному ринку суб’єктивна оцінка покупця становить, скажимо 90 доларів, а суб’єктивна оцінка продавця 70 доларів, то ринкова ціна коливатиметься в цих межах і встановлюватиметься в результаті взаємодії, зіткнення інтересів обох сторін. Ця теорія Бем-Баверка неоднарозово піддавалася критиці з боку маркситської політекономії, яка вважала, що такий погляд з однією з моделей робінзонадної економіки, де продавець є одначасово й виробником і, ведучи натуральне господарство і оцінюючи граничну корисність власної продукції, збуває на ринку тільки її надлишки. Такий образ ринку мовляв погано узгоджується з капіталістичною високотоварною економікою. Між тим такі високоавторитетні сучасні вчені, як Макконелл, Брю, Самуельсон, спростовують цю точку зору і стоять на наукових позиціях, близьких до Бем-Баверка.

Оскільки австрійський вчений вважав, що граничні корисності виконують роль межі змін ринкових цін, то ці суб’єктивні оцінки мусять бути вимірювані, а значить, й співвимірюванні, притому у грошовій формі. Це викликало потребу пояснити механізм такого вимірювання і співвимірювання. Щоб вирішити це, австрійські вчені звернулися до поняття граничної корисності грошей, прирівнюючи її до суми граничних корисностей товарів, котру споживач може придбати на останню одиницю свого грошового доходу. Перехід вчених австрійської школи до аналізу грошової форми обміну був закономірним, бо викликався законами капіталістичного ринку.

Значне місце у теоритичних пошуках австрійців обіймоло питання про витрати виробництва. Цьому присвячені праці Ф.Візера. Раціональні суб’єкти, зазначав вчений, формують свої оцінки граничної корисності лише до тих благ, які безпосередньо пов’язані з їхніми потребами, тобто до предметів споживання. Індивіди не здатні оцінити далекіх від них факторів виробництва, яким австрійці дали назву «виробничи блага». Це означає, що ціни останіх визначаються не прямо, а опосередньо, через граничні корисності споживчих товарів, які були вироблені за допомогою капіталу і праці. Витрати виробництва таким чином потрапляють у залежність від вказаних граничних корисностей, що повністю відповідає маржиналіському принципу зверхності споживання над виробництвом.

Отже, одне й теж благо, може використовуваться для випуску різних предметів споживання, які характерезуються не однаковими граничними корисностями. Що ж у такому випадку визначатиме ціну даного виробничого блага? Та гранична корисність підкреслював Ф.Візер, яка має найменшу величину, бо вона, виходячи із висновків Бем -Баверка, дорівнює максимальній ціні, за яку покупець готовий її придбати. Якщо б ціна вказаного засобу виробництва залежала не від найменшої, а від будь-якої іншої граничної корисності, відповідне зростання витрат виробництва зробило б збитковими виготовлення ряду споживчих товарів. Виділивши з багатьох споживчих благ, зробленого з певного виробничого блага, те, що має найменшу граничну корисність, Ф.Візер назвав його граничним продуктом. Це дало йому змогу сформулювати таке поняття: гранична корисність граничного продукту зумовлює ціну виробничого блага, яке пійшло на його виготовлення, і відповідну частку витрат виробництва, а ці витрати виробництва визначають граничні корисності інших, «неграничних» споживчих продуктів, що були виробленні із вказаного блага.

Це поняття відомо в економічній науці як закон Візера. У виготовленні споживчих товарів бере участь не один, а де кілька факторів виробництва, які, зрозуміло, приносять доходи підприємцю. Ця проблема також стала об’єктом дослідження економістів австрійської школи.

Найбільш оригінальною була теорія відсотку, розроблена Бем-Баверком. Вчений для її обгрунтування вводить такі поняття, як «теперешне благо» (заробітна платня) і «майбутнє благо» (засоби виробництва, праця робітників, гроші). Прибуток розглядається ним як різниця між оцінкою «теперешніх» і «майбутніх благ»; причому «теперешне благо» оцінювалося вище за «майбутне благо». Придприємець авансує капітал і відмовляється тим самим від теперешнього блага в ім’я майбутнього блага і одержує прибуток, оскільки мусить очикувати, щоб реалізувати блага. Іншими словами ми, припустимо, що кредитор передає позичальнику терміном на один рік 1000 доларів. Оскільки власник грошей припускає зменшення оцінок граничної корисності, одержання від боржника тїєї ж суми спричинило б до зниження його добробуту. Кредитор, виходячи з принципу раціональної поведінки, не бажає миритися з цією перспективою. Він вимагає від позичальника повернення не 1000дол., а, наприклад, 1100 дол., збираючись тим самим як мінімум компенсувати можливе погіршення свого становища. Бем-Баверк вважав такий обмін еквівалентним, а різниця в 100 дол. розцінювалась як відсоток.

Отже, на відміну від марксистської політекономії, яка вважала, що прибуток є наслідком привласнення капіталістом додаткової вартості, тобто жорстокого гноблення робітників, маржиналісти австрійської школи бачили в одержанні доходу результат «очікування».

Маржиналізм знайшов своїх прихильників в Англії, а його ідеї знайшли подальший розвиток у працях Ф. Еджуорта, А. Пігу, А. Маршалла. Найбільш вагомий внесок в економічну науку зробив останній А. Маршалл (1842-1924) автор таких загальновідомих праць як «Принципи політичної економії», «Основи економічної науки» та «Промисловість і торгівля». Оскільки вчений працював у Кембріджському університеті, цей напрямок у маржиналізмі одержав назву «Кембриджської школи».

А. Маршалл та його прихильники внесли у маржиналістський напрямок політекономії ряд нових ідей. Він по-перше піддавши критиці деякі позиції австрійців відмовився від зверхності суб’єктивних оцінок граричрої коросності в аналізі цін, крім того, відхилив погліди своїх співвітчизників: Дж. Мак-Кулоха, Р. Торренса на кінцеве обгрунтування ціни у витратах виробництва. По-друге, А. Маршалл і його прихильники прагнули згуртувати в одне ціле теорію граничної корисності і теорію витрат виробництва і на підставі цього порушити питання про те, що ні попит, ні пропонування не мають приоритету з точки зору визначення цін, оскільки є рівноправними елементами механізму ринкового ціноутворення. Прагнучи знайти уммо? балансу попиту і пропонування, маржиналісти широко використовували поняття ринкової рівноваги, яка була введена в науковий обіг ще до Маршалла. Але завдяки праць вченого ця категорія перетворилася на поширений елемент сучасної немарксистської політекономії.

В центрі уваги економістів кембріджської школи знаходився механізм ринкового формування цін. А. Маршалл визнавав лише функціональний аналіз, усі три параметри ринку (ціна, попит, пропонування) розглядалися ним разом, в їх взаємодії.

Ринковий механізм, вважав англійський вчений, діючи в умовах необмеженої конкуренції, встановлює залежність попиту і пропонування від ціни. Якщо на певному ринку ціна товару зростає, то попит на нього падає, а пропонування також зростає. Коли ж навпвки, ціна йде донизу, попит зростає а пропонування скорочується. Звідси випливає, що ринкова ціна в ході цих коливань може набути певної стійкості, стати ціною рівноваги, при якій попит на данний товар урівнюється з його пропонуванням.

В той же час ринкова система працює у протилежному напрямку, визначаючи рух ціни співвідношеннями попиту і пропонування. Пропонування, йдучи попереду попиту, примушує ціну повертатися назад, до риски рівноваги. Якщо ж ринкова ціна виявляється нижчою за ціну рівноваги, то вона підштовхує попит угору. Той збільшується, випереджуючи рівновагу, що тягне за собою підвищення ціни в бік точки рівноваги.

Ця закономірність може виявитись лише тоді, коли попит і пропонування в рівній мірі впливають на зміну ціни. Але вона змінюється й досить сильно в залежності від протяжності відрізків часу. Коли досліджується короткотривалий період, виявляються одні закономірності, за довготривалою перспективою -- інші. Рівноправ’я зникає: то попит, то прополнування бере на себе роль головного регулятора ціни.

При короткотривалому інтервалі приоритет одержує попит, оскільки пропонування більш інерційне і не встигає за постійними коливаннями попиту. Воно нерідко запізнюється, відстає, оскільки для його змін потрібні нові умови виробництва, а, буває, й допоміжні виробничі потужності. Тому в цей час величина пропонування перетворюється на вирішальний ціноутворюючий закон, а будь-яке його підвищення веде до зростання цін.

У данному випадку виникає різниці між новою, більш високою ціною товару і витратами його виробництва, а також нормальним прибутком. У підприємця створюється тимчасовий додатковий доход, або КВАЗИРЕНТА. В міру розгортання виробництва, яке прореагує на зростання попиту, збільшуються розміри пропонування, а ціна падає, знищуючи квазиренту.

Коли ж йдеться про довготривалу перспективу, роль оновної ціноутворюючої сили переходить до пропонування і пов’язаних з ним грошових витрат виробництва. чим довшим є період часу, тим сильніша їх дія на розвиток у порівнянні з впливом попиту. Тепер причина полягає принаймні в тому, що саме виробництво визначає рух потреб, які згодом виступають у вигляді граничних корисностей і попиту.

А. Маршалл ввів у практику економічної теорії поняття «еластичність попиту», яке показує кількісну залежність величини попиту від рівня цін товару. Під «еластичністю попиту» він розумів співвідношення між зростанням попиту, який має запас, і падінням ціни, або ступенем зменшення запасу і підвищення ціни. «Еластичність попиту» можна сформулювати й як функціональну залежність попиту від зміни цін. Еластичний попит буде в тому випадку, якщо попит на товар змінюється в більшій мірі, ніж ціна цього товару. Припустимо, що величини граничної корисності ідоходу постійні. Припустимо також, що ринкова ціна якогось товару збільшилася (зменшилася) на 1%, а попит на нього, який знаходиться під впливом цієї ціни, скоротився (зріс) більш за 1%. Тоді за А. Маршаллом, рух попиту буде еластичним за ціною. Нееластичним попит буде тоді, коли зміна попиту на товар відбувається в меншій мірі, ніж зміна його цін, тобто, коли попит змінюється менше як на 1% за одновідсотковими коливаннями ринкових цін. Теорія «еластичного попиту» має чимале практичне значення для ринкової економіки, оскільки вона надає певної орієртації в галузі політики цін.

У питанні вартості А. Маршалл стояв на позиціях суб’єктивної психологічної школи. Вартість товару він зводив до витрат виробництва. Останні, на думку вченого, являють собою суму жертв робітників, зумовленою важкістю їхньої праці, і жертв підприємця, що виражається в його «утриманні» від споживання капіталу. Робітник докладає зусиль у процесі праці, підприємець зусиль, щоб «утриматися» від бажання витратити свій капітал. Обидва ці зусилля продуктивні і створюють вартість.

А. Маршалл вніс у політекономію поняття «позитивна» і «негативна» корисності. Перша з них надає людині насолоду, друга – страждання. «Зусилля» робітників і «жертви» капіталістів вчений відносить до негативної корисності. Він писав, що праця означає не бажання трудитися, а жертвувати своїми насолодами, мати неприємні відчуття. Утримання капіталіста від використовування належного йому капіталу для особистого споживання також є жертвою і відмовою від задоволення. В такому випадку він спрямовує свій капітал на виробництво, розраховуючи на одержання більш високого відсотку.

Як і його попередники, А. Маршалл поділяв підприємницький капітал на дві частки. Перша розглядалася як компенсація трудових витрат підприємця по управлінню виробництвом, а друга виступала у вигляді платні за ризик, пов’язаною з працею на незнайомий ринок.

Значним представником американської школи маржиналізму був Дж. В. Кларк (1847-1938), професор Колумбійського університету. Він автор ряду наукових праць, головними з яких є «Розподіл багатства», «Суть економічної теорії».

Американська школа маржиналізму на відміну від австрійської та кембріджської шкіл головним предметом своїх досліджень зробила аналіз проблем виробництва і родподілу, що грунтувалися на концепції граничної продуктивності праці і капіталу. Дж. Б. Кларк висунув ідею про статику і динаміку господарського життя, що стало найпоширенішим елементом методології сучасної економічної науки.

Економічна статистика вивчає закони «соціального», або «організованого» господарства, тобто ринкову економіку. Вона є наукою про закони рівноваги економіки в стаціонарному стані, в якому не відбувається <