Тема 8. Економічні ідеї першої половини хіх ст.

Вивчивши цю тему, ви будете знати:

 

· як розвивалася політична економія у Франції;

· що нового внесли в економічну науку англійські вчені;

· як відбувався генезис політичної економії в США;

· як відбувався процес еволюції економічнх ідей в Німеччині, та які економічні ідеї пропагувала історична школа.

 

 

Перша половина ХІХ ст. В Західній Європі та США знаменувалася завершенням промислового перевороту, загострення боротьби робітників за свої соціально-економічні і політичні права. В цих умовах не всі постулати класичної політекономії могли дати чітке пояснення новим процесам. Економічна думка намагалася просягнути в ці явища, що виявлялися під тиском капіталістичних виробничих відносин. Вчені-політекономи зверталися до тих положень смітіансько-рікардіанської теорії, які не були глибоко досліджені англійськими вченими і давали своє неординарне тлумачення. Цей напрямок в економічній науці одержав назву «вульгарної політичної економії».

Одним із представників цього напрямку був Жан Батіст Сей (1767-1832). Свої погляди він виклав у трактатах «Трактат політичної економії» (1803), «Катехезис політичної економії» (1817), «Курс політичної економії» (1828-1830).

На відміну від своїх попередників Сей поділив політекономію на три частини: виробництво, розподіл і споживання. Ця градація не відбивала тих глибинних зв’язків, які складали підвалини процесу відтворення. Відокремлюючи розподіл і споживання в самостійні розділи економічної науки і ставлячи їх з самого початку поряд з виробництвом як цілком самостійні категорії, Сей розривав дійсний зв’язок між цими основними елементами суспільного відтворення, в якому певний тип відносин виробництва завжди зумовлює певну структуру розподілу і споживання.

Розглядаючи капіталістичне виробництво, що включало в собі такі необхідні фактори як працю, засоби виробництва (капітал, за термінологією Сея) і землю, вчений доводив, що вони притаманні будь-якому способу виробництва і тому довічні. На підставі цього Сей сформулював закони, згідно яких буржуазні відносини існуватимуть завжди, бо вони є природними, як природні відносини виробництва і розподілу.

Свій погляд мав Сей на вартість і доходи.Він протиставляв трудовій теорії вартості «теорію корисності», згідно якій виробництво створює корисність, надає речам цінність. «Цінність, писав Сей,- є мірилом корисності» предмету. Хоч у даному випадку французський вчений вартість ототожнював із споживчою вартістю, але з точки зору класичної політекономії твердженя Сея було абсурдом, бо корисність не може стати основою вартості, адже споживчі вартості, що обмінюють товари, якісно різні і тому якісно незрівнювані. Він сказав нове слово в політекономії, розглядаючи ці категорії очима споживача і ставши попередником такої течії в економічній науці як маржиналізм.

Оригінальними є ідеї визначення доходів у буржуазному суспільстві. Вище вже йшлося про три фактори виробництва. Кожний з них: праця створює заробітну платню, капітал- відсоток, земля - земельну ренту. Оскільки заробітна платня, відсоток і рента подані як природне породження праці, засобів виробництва і землі- найпростіших елементів усякого виробництва, постільки буржуазні форми доходів визначаються як природні і довічні.

Сей одним із перших ввів у політекономію «підприємницький доход», що характеризується ним як винагорода за працю самого підприємця. Вся різниця між підприємцями і робітниками зводитсья лише до рівня заробітної платні: більш висока зарплата підприємця має своєю підставою більш високі обов’язки підприємця, його талант, «діяльність, дух порядку і керівництво».

Ця теза Сея викликала нищівну критику з боку марксистської економічної думки, оскільки вона спростовувала положення про антагонізм між пролетаріями і буржуазією, про необхідність класової боротьби і закономірність соціалістичної революції. Між тим сучасна економічна теорія і практика країн з розвинутим ринковим господарством підтверджують справедливість висновків Сея. У відомій книзі американців Кемпбела Р. Макконела і Стенлі Брю «Економікс» зазначається, що підприємницька здібність, подібно землі, праці та капіталу, - це такий же рідкісний ресурс, що має свою ціну. Тому у витрати виробництва повинні входити не тільки заробітна платня робітникам і службовцям, відсоток на капітал і рентні платежі за землю, а також платня підприємцю за виконувані ним функції по організації виробництва. Платня за виконання цих функцій підприємцем називається нормальним прибутком. Отже, підприємець зацікавлений у виробництві будь-якого продукту лише тоді, коли загальний прибуток від реалізації досить великий, щоб з нього можна було б сплатити заробітну платню, відсоток, ренту і одержати нормальний прибуток.

Французський вчений розробив «теорію збуту, яка відома як «закон Сея». В ньому закладена проста ідея про те, що самий процес виробництва товарів створює доход, який повністю дорівнює вартості вироблених товарів. Це значить, що виробництво будь-якого обсягу продукції автоматично забезпечує доход, необхідний для закупівлі всієї продукції на ринку. Пропонування породжуе власний попит. Суть закону Сея можна простіше за все пояснити на прикладі мінової торгівлі. Швець виробляє взуття і пропонує обміняти його на сорочки або панчохи, вироблені іншими працівниками. Пропонування взуття шевцем викликане його попитом на інші товари. Отже, це притаманне буцім-то для всіх товаровиробників і для всієї економіки в цілому: попит мусить бути таким же як і пропонування. Дійсно, як модель економіки із замкненим потоком, так і метод вимірювання національного доходу припускають щось подібне.

Доход, одержаний від виробництва будь-якого загального обсягу продукції, будучи використаним, мусить стати достатнім для забезпечення адекватного загального попиту. За відповідністю структури ринку попитом споживача всі ринки звільняються від продукції. Може статися - все, що потрібно підприємцям для продажу продукції в умовах повної зайнятості, - це виробляти дану продукцію: закон Сея гарантує - видатки на споживання будуть достатніми для успішної її реалізації. Але вчений не врахував тієї обставини, що якусь частку доходу витратять не повністю. Тоді вона не знайде відбиття у попиті. Заощадження викличуть порушення, збиток у потоках доходів - витрат природньо підірвуть ефективну дію закону Сея. В цьому відбивалося недостатнє розуміння економічних процесів сучасного французському вченому капіталістичного виробництва.

У 40-50-х рр. ХІХ ст. серед великих підприємців Франції значною популярністю користувався Фредерік Бастіа (1801-1850). Він був автором яскравих памфлетів, в яких повів боротьбу проти політики протекціонізму за свободу торгівлі, яка б дозволила французським виноробам вигідно збувати свою продукцію. Бастіа був послідовним противником соціалістичних ідей, вважав абсурдним вчення про соціальний антагонізм і прагнув довести, що сучасне йому буржуазне суспільство є «найпрекраснішим, найдосконалішим, найміцнішим, всесвітнім і найсправедлівішим з усіх асоціацій». Всі законні інтереси гармонійні. В цьому головна думка мого твору.»-писав Бастіа про свою основну працю «Економічні гармоні» (1850). Гармонію він передбачає в обміні та нічим не обмеженій конкуренції. Свою ідею вчений обгрунтував «теорією послуг» Сея, суть якої полягала в тому, що купівля-продаж є взаємний обмін рівноцінними послугами. Якщо Сей гадав, що послуги надають не тільки люди, а й речі і сили природи, то Бастіа обмежився тільки особистими послугами, в якій би сфері суспільного життя вони не надавалися. Звідси випливає, що послуги виробництву надають не тільки робітники, але й капіталісти і землевласники. Це положення жорстоко критикувалося марксистами з позицій обов’язковості антагоністичних суперечностей в капіталістичному суспільстві, де у робітників і підприємців - капіталістів не може бути спільних інтересів. Але в середині ХІХст. і значно пізніше, особливо після поразки Паризької Комуни в 1871р., виявляються тенденції до пошуків спільних інтересів підприємців і робітників, адже їх добробуд цілком залежить від спільної праці, і без пошуків взаємної гармонії суспільство нормально функціювати не може.

Поглиблюючи цю думку, Бастіа дійшов висновку, що частка робітників у національному продукті в міру збільшення капіталу зростає не тільки абсолютно, але й відносно. На той час це був сміливий висновок, який марксистською політекономією не визнається й донині, хоча в розвинутих країнах Заходу у наш час простежується тенденція зростання в національному продукті частки середнього класу, до якого входять і робітники, і фермери і селяни.

Економічна думка в Англії першої половини ХІХ ст. пов’язана з Т.Р. Мальтусом (1766-1834). Він, як вчений, формувався в умовах промислового перевороту, коли швидко розорювалися маси дрібних виробників, створювалася резервна армія праці, зростав пауперизм (зубожіння) серед частки населення, поширювалися радикальні ідеї Годвіна та інших соціалістів-утопістів, які пов’язували бідування трудящих з пануванням приватної власності.

В своїх працях «Досвід про закон народонаселення» (1798), «Дослідження про природу та зростання земельної ренти» (1815), «Початки політичної економії» (1820) автор прагнув пояснити злиденне становище значної частини англійського суспільства непомірним зростанням населення.

Вчений вважав, що в природі здатність рослин і тварин стримується «законом підупадання плодючості грунту». Населення за чверть століття подвоюється, попереджував автор, і зростає в геометричній прогресії (1,2,4,8,16,32,64,126,256,312,1024,2043 тощо), а засоби існування навіть за найсприятливіших умов не можуть зростати швидше, ніж за арифметичною прогресією (1,2,3,4,5,6,7,8,9,10,11 і т. д.). Це спричинить до того, що через два століття населення співвідносилося б до засобів існування як 256 до 9, а через три століття - як 1096 до 13. Ось в чому полягає «закон народонаселення», який буцім-то діє «незмінно і могутньо» з самого «походження суспільства». Надлишок населення прирікає його на злигоди, голод і вимирання. Мальтус вбачав головним завданням свого дослідження донести до «нижчих класів» ці істини, щоб вони стали більш слухняними і шкідливі вчення «про необхідність загальної ломки суспільного устрою» не приймали до уваги.

Виводячи свій «закон народонаселення», Мальтус не враховував, що кожному способу виробництва притаманні свої засоби динаміки зростання населення. Крім того, підрахунки вченого невірні: бо свою геометричну прогресію зробив на підставі зростання населення в США в XVIII - XIXст. ігноруючи той факт, що в цю країну йшов безперервний потік еміграції. Що до підупадання плодючості грунту, то вже в середині ХІХст. люди навчилися не тільки відновлювати ці його властивості, а й домагатися високих врожаїв, удосконалюючи технологію сільськогосподарського виробництва. І все ж ігнорувати деякі висновки Мальтуса не треба. Вже у ХХст. перед людством повстала проблема про регулювання народжуваності, і в наш час розроблені в ряді країн урядові програми планування сім’ї.

В праці «Початки політичної економії» Мальтус розглянув ряд теоритичних проблем і зокрема питання вартості, прибутку і реалізації. Автор виступив проти рікардіанської трудової теорії вартості, протиставляючи їй той смітіанський варіант визначення вартості товару працею, яка купується на виробництво даного товару. Але на відміну від Сміта, Мальтус вважав, що кількість праці, якою може розпоряджатися товар, пропорційна не витраченій на його виробництво праці, а витратам виробництва цього товару, до яких вчений відносив витрати живої і уречівлюваної праці й прибуток на авансовий капітал.

В концепції витрат і реалізації виробництва Мальтус включав прибуток безпосередньо у вартість товару поряд з працею, і тому прибуток з самого початку виступав як щось самостійне і незалежне від нього. Звідси випливає: прибуток є лише мінімальним надлишком до ціни товару, а обертання - тією сферою, де цей надлишок виникав би за рахунок того, що товар продавався б дорожче своїх витрат. Але те, що підприємець виграв би від надлишку в ціні, як продавець, він зразу ж втрачав би як покупець, і реалізація продукту ставала б неможливою.

Виступ Мальтуса проти рікардіанської теорії викликав дискусію поміж прихильниками цього напрямку в політекономії. Один із послідовних рікардіанців Джеймс Мілль (1773-1836) пішов далі свого вчителя в галузі практичних висновків з теорії земельної ренти, вимагаючи націоналізації державою всіх земель. Що до теоретичних суперечностей вчення Рікардо, то від них Мілль відкараскувався загальними фразами. В праці «Елементи політичної економії» (1821) вчений стверджував, що джерелом вартості треба визнати не лише живу працю, але й працю нагромаджену, уречівлювану в засобах виробництва, а це не відповідало трудовій теорії вартості. Мілль вважав, що робітник і підприємець є власниками виробленого продукту. За це робітник одержував від капіталіста заробітну платню - грошовий еквівалент своєї частки у виготовленому продукті, інша частка продукту належить підприємцю, складає частку його продукту, джерелом якого є праця капіталу як вираз нагромадженої праці.

В 1825р. Вийшла книга «Початки політичної економії» Дж.Мак-Куллоха, в якій автор дав оригінальне тлумачення праці, визначаючи її як рід дії або операції незалежно від того виконується вона людьми, машинами, тваринами, чи силами природи. Звідси випливало, що прибуток - це частка вартості, що створена нагромадженою працею, тобто капіталом.

Економічні погляди Нассау-Вільяма Сеніора (1790-1864) викладені в «Основних початках політичної економії» (1837). В своїх працях вчений висунув два нових положення. Одне з них він назвав «теорією утримання». Вчений теорії Рікардо про працю, як джерело вартості, протиставив теорію, згідно з якою витратами виробництва є два елементи: праця і капітал.

Сеніор суб’єктивно підходив до цих факторів. Праця розглядається ним як жертва робітника, котрий втрачає свої дозвілля і спокій, і капіталіста, який утримується від непродуктивного споживання свого капіталу. Винагородою цих жертв для робітника і капіталіста є відповідно заробітна платня і прибуток. Якщо проаналізувати цю тезу Сеніора, то випливає, що реальний процес сворення вартості зовсім позбавлений суб’єктивного переживання агентів виробництва, до того як чисто пасивний акт, утримання взагалі не може нічого створювати.

На той час в Англії робітники активно боролися за скорочення робочого дня з 11,5 годин до 10 годин. Сеніор виступив проти цієї акції, доводячи, що за 10,5 годин відтворюється вартість авансового капіталу, а в останню годину створюється прибуток. Якщо скоротити робочий час, то це спричинить до повного зникнення прибутку. Але ця «теорія» не витримує критики, бо процес виробництва товарів є разом з тим процесом виробництва вартості і додаткової вартості, бо кожна одиниця товарної маси є носієм відповідної частки як сплачуваної праці, так і прибутку. Будучи чесним вченим, Сеніор згодом зрозумів абсурдність свого висновку і відмовився від нього.

Одним із вчених, хто сказав вагоме слово в політекономії середини ХІХ ст. був англійський економіст і філософ, син Джеймса Мілля - Джон Стюарт Мілль (1866-1873). В своїх працях «Нариси відносно невирішених проблем політичної економії» (1844) і п’яти книгах «Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії» (1848) він розробив основні елементи класичної політекономії, доповнюючи їх аналіз характеристикою «нових віянь» епохи і підводячи таким чином теоретичний базис під програму соціальних реформ, покликаних поліпшити існуючий лад.

Мілль не відкидав наявності закономірностей у соціально-економічному розвитку суспільства, але водночас різко протиставляв закони розподілу законам виробництва, які поряд з законами обміну розглядаються як самостійні, по суті не пов’язані поміж собою розділи економічної науки. Якщо закони і умови виробництва багатства мають характер істин, властивий природним наукам «і в них нема нічого, що залежить від волі», то, навпаки, «правила, які визначають розподіл багатства, такі, котрими їх роблять думка і побажання правлячої частки суспільства, і вельми різні в різні століття і в різних країнах». Отже, з цієї цитати випливає, що вчений визначав історичний розвиток характеру розподілу, і цим Мілль зробив певний внесок у тодішню економічну теорію.

Аналізуючи питання вартості, вчений ототожнює її з міновою вартістю. Він пише, що під вартістю, або міновою вартістю речі треба розуміти її загальну торгівельну силу, владу, котру дає володіння даною річчю над товарами, які продаються взагалі. Мілль був прихильником теорії видатків виробництва і не виключав з величини витрат вартість основного капіталу, зводячи всі витрати до розмірів заробітної платні і прибутку.

Теорія витрат виробництва не може вирішити проблему вартості. Дійсно, якщо вартість товару визначається вартістю витрат на його виробництво, то виникає питання, на яке Мілль не зміг дати чіткої відповіді: а саме, чим визначається вартість цих витрат? З’являється проблема: як порівняти заробітну платню і прибуток? Англійський вчений не зміг це пояснити. Основою заробітної платні він вважав працю, а засадами прибутку-протяжність виробничого періоду і різницю в структурі основного капіталу. Проте, залишається незрозумілим, як все це можна порівняти.

Мілль висловив цікаві думки про вплив ціни на попит, а також про функціональні зв’язки між ринковою вартістю, попитом і пропонуванням. Нині в економетриці широко використовується поняття «еластичність попиту». Хоч вчений не користувався цим поняттям, проте він зумів охарактеризувати закономірності вимірювання попиту на основні групи товарів при зміні цін.

Англійський вчений досліджував проблему продуктивної і непродуктивної праці. Продуктивною він вважав працю, що виробляє багатство, тісно пов’язане з уявою про нагромадження. До багатства Мілль відносив майстерність, енергійність, та інші якості робочої сили, які можуть використовуватися у виробництві матеріального добробуту. З цього випливало, що праця, зайнята виробництвом довготривалих цінностей, втілених людиною в будь-які живі і неживі речі, є продуктивною. Непродуктивна праця, за визначенням Джона Стюарта, є будь-яка праця, що не створює матеріального багатства, продукти котрого не можуть нагромаджуватися, а продуктивне споживання, писав вчений, це таке споживання, що веде до зростання продуктивних сил у країні. Всі інші види споживання не є продуктивними.

Джон Мілль цікавився й проблемами соціально-економічного розвитку, поліпшення суспільного устрою. Він вважав, що «найкращим станом людства був би такий, коли ніхто не бідний, ніхто не прагне стати заможнішим, і нема ніяких причин боятися бути відкинутим назад з-за зусиль інших проштовхнутися вперед». З цих думок дехто, зокрема Чернишевський, дійшли висновку, що англійський вчений накреслив певні риси комуністичних асоціацій, хоча заклику до переходу до цієї нової якості суспільного розвитку ніде в його працях нема. Більше того, існування комуністичного способу виробництва Мілль вважав малоймовірним. Він схилявся до можливості удосконалення системи капіталістичної приватної власності і підкреслював, що головною метою розвитку суспільства є надання кожній людині реалізувати свої здібності і можливості через удосконалення відносин приватної власності.

Наприкінці XVIIIст. американський народ виборов право на самостійний розвиток і, одержавши перемогу у визвольній війні над Англією, створив свою державу Сполучені Штати Америки. Наявність вільних плодючих земель та інших природних багатств, широка іміграція капіталів і технічної культури Старого Світу, формування американської нації, терен менталітету котрої складали ініціативаа і прагнення до власного бізнесу - все це прискорило розвиток капіталізму і спричинило до економічного піднесення країни. До того ж демократизм американського суспільства, яке з повагою відносилося до своєї Конституції, незначна соціальна напруга - всі ці обставини переконували вчених - економістів і політичних діячів у розумності існуючих відносин і гармонії інтересів американського народу.

Одним із тих, хто прагнув дати об’єктивний аналіз сучасної йому економіки, був Генрі Чарлз Кері (1793-1879). З під його пера вийшли такі праці: «Принципи політичної економії» (1837-1840), «Підвалини соціальної науки» (1837-1839) і більш короткий виклад цього твору «Керівництво до соціальної науки» (1865).

Основною думкою, що проходить крізь усі дослідження Кері, є обгрунтування «гармонії інтересів», поєднання їх із захистом протекціонізму, що відповідав тоді потребам промисловості США, з різкою критикою системи Рікардо, з якою пов’язувалася ідеологія фрітредерства. Таке негативне ставлення до класика англійської політекономії пояснюється тим, що викриття ним суперечностей буржуазного суспільства давало на той час теоритичну зброю соціалістичної критики капіталістичного ладу. «Система Рікардо, - писав Кері, - є система ворожнечі і прагнення розпалити як війну поміж станами, так і проміж націями».

Для того, щоб аргументувати життевість теорії гармонії, американський вчений сформулював «закон розподілу», згідно якого із зростанням продуктивності праці робітника збільшується як у пропорції, так і в сумі, частка ж капіталістів збільшується в сумі, але зменшується в пропорції. Цей закон Кері виводив з того, що вартість товару визначається не фактично витраченою на його виробництво кілікістю праці, а витратами виробництва цього товару. Але із зростанням продуктивності праці витрати на відтворення продуктів, в тому числі і засобів виробництва, зменшується. Це спричиняє до падіння цінності капіталу, який вчений ототожнює із засобами виробництва, і зниження відсотку, тобто тієї частки продукту праці, яка виплачується власникові капіталу. Відповідно зростають цінність праці та її частка в продукті».

Кері незгодний з рікардіанською теорією земельної ренти. Головну увагу він зосередив на проблемі переходу від гірших земель до кращих і зниженні в зв’язку з цим земельної ренти на користь підприємців і робітників. Насправді самий порядок втягування земель в обробку взагалі немає відношення до утворення ренти. Кері ж фактично заперечував існування земельної ренти, зводячи її до відсотку за капітал, вкладений в землеробство, і не розрізняв, чим відрізняється підприємець від власника.

Розглядаючи проблему всесвітньої «гармонії націй», Кері засуджував Англію за її прагнення до промислової монополії і перетворення решти світу на свій аграрно-сировинний придаток і вважав, що найефективнішим засобом проти цього є система протекціонізму.

На початку ХІХст. Німеччина залишалась аграрною феодальною країною з низькопродуктивним виробництвом. За своїм економічним розвитком Німеччина відставала від розглянутих нами країн. Лише в 40-60рр. XIXст. тут остаточно склалися капіталістичні відносини, які тісно перепліталися з пережитками феодалізму в сільському господарстві й політичному ладі. Молода німецька промисловість була ще не здатна конкурувати зі своїми західними партнерами. Тому вона потребувала митної охорони для зміцнення своїх позицій на внутрішньому ринку. Для цього потрібно було покласти край політичній роздробленості країни, створити єдину й сильну державу.

Німецька буржуазія відкидала революційні методи вирішення цього завдання й усі свої надії покладала на пруського короля. Зрозуміло, що ці погляди відбивала німецька політекономія, для якої була притамана ідеалізація феодального минулого, культ пруської держави та її активного втручання в економіку.

У своїй праці «Національна система політичної економії», що вийшла друком у 1841р., німецький учений Фрідріх Ліст (1789-1846) виступив проти світового промислового панування Англії, проголосив себе поборником націоналіілої єдності Німеччини. Він хотів бачити свою батьківщину першорозрядною промисловою державою, яка такою стала під опікою протекціонізму й почала відігравати значну роль у світі.

Ліст виступив з ідеєю «національної економіки», згідно з якою господарство кожної країни розвивається за власними законами, тому для кожної держави притаманна своя політекономія, завдання котрої полягає у створенні найсприятливіших умов для розвитку продуктивних сил даної нації. Таким чином, наука політекономія підмінялася ним економічною політикою, стрижнем якої стала ідея про «вихований протекціонізм».

Німецький учений був неоригінальним у своїй ідеї. До нього її вже висували американець Гамільтон і француз Фер'є. Але він більш вагомо це обгрунтував, а також розробив учення про стадії економічного розвитку. В національно-економічному поступальному русі вчений виділив п'ять головних стадій: дикості, чабанську, землеробську, землеробсько-мануфактурну й землеробсько-мануфактурно-комерційну. Остання стадія уявлялася Лісту господарським ідеалом, досягнення якого неможливе без політики промислового протекціонізму.

Обгрунтуванням цієї політики була й теорія «продуктивних сил». Добробут нації, вважав учений, зумовлюється не кількістю багатств чи мінових цінностей, а ступенем розвитку продуктивних сил, перш за все, фабрично-заводської промисловості. «Здатність створювати багатство, — писав Ліст, — безкінечно важливіша за саме багатство».

Значне місце в економічній науці Німеччини першої половини XIXст. посіла «історична школа». Засновниками її були Вільгельм Рошер (1817-1894), Бруно Гільдебрант (1812-1878) і Карл Кніс (1821-1899).

Основні ідеї цього напрямку «вульгарної політекономії» були викладені в їх працях: «Політична економія сучасного і майбутнього» (Б.ГІльдебрант,1848), «Короткі підвалини курсу політичної економії з точки зору історичного методу» (В.Рошер, 1849), «Політична економія з точки зору історичного методу» (К.Кніс,1853).

Основні тенденції історичної школи полягали в тому, що по-перше, її засновники зрозуміли: політична економія перестала бути власністю одних лише вчених, залишила їх кабінети й почала приводити до руху народні маси, тому потрібно виробити такі рекомендації, які дозволили б поліпшити добробут трудящих, удосконалити існуючі економічні відносини. По-друге, ідеологи історичної школи відкидали принципи трудової теорії вартості, зводячи вартість товару до її корисності. Вони підтримували та обґрунтовували тезу Сея про прибуток як більш високу заробітну платню підприємців і «неречових капіталів», зараховуючи до них професійні навички й перетворюючи таким чином на власників капіталу робітників, які мали високу кваліфікацію. По-третє, представники цієї школи висунули «історичний метод» у політичній економії. Він полягав у запереченні об'єктивних економічних законів і загального значення їх для одних і тих же ступенів розвитку різних народів. «Однакового економічного ідеалу — писав Рошер, — не може бути для народів, як не можна пошити різні сукні з однієї матерії». Таким чином, історична школа відтворювала думку Ліста про політичну економію як національну науку, що покликана вивчати національне господарство, розвиток якого визначається нібито виключними особливостями природи, характером народу та його установ.

Засновники історичної школи, і, зокрема, Гільдебрант, запропонували свій варіант періодизації історії націй, їх господарський розвиток мав три фази: природне господарство середніх віків (натуральне господарство), грошове господарство, кредитне господарство. В основу такої періодизації німецький учений поклав спосіб обміну. Свою схему він починав лише із середньовіччя, ігноруючи при цьому той факт, шо просте товарне виробництво і товарообмін існували й на більш ранніх етапах історії людства. Не враховував Гільдебрант і того, що між простим товарним виробництвом і капіталістичним існували суттєві відмінності, відносив капіталізм до другої фази панування грошового господарства. Кредитне господарство було виділене вченим в окрему стадію, воно зображалося як взірець економічного розвитку суспільства, як уособлення «доброчесності». Обмін продуктами грунтується на цій стадії на «чесному слові, на довір'ї, на моральних якостях», кожний робітник може стати підприємцем, а кредит буде силою, здатною усунути «панування грошей і капіталу» та перетворити сучасне суспільство на засадах справедливості. Гільдебрант у даному випадку не зрозумів, що кредитне господарство є лише однією з форм грошового господарства, його подальшим розвитком.

По-четверте, методологією історичної школи став «повзучий» емпіризм. Він зводився до відмови від економічної теорії й заміни її економічною історією, каталогізації та опису історичних фактів. Одним із проявів боротьби проти економічної теорії була боротьба з методом логічної абстракції, який узяли на озброєння ще класики й без якого взагалі неможливий науковий аналіз політичної економії.

Такий напрямок у науковій діяльності історичної школи переслідував принаймні дві мети: боротьбу із соціалістичними ідеями, які на той час поширювали в світі і, безперечно, в Німеччині. Читачам прищеплювалася думка, що соціалістичні проекти перетворення суспільства не є породженням нового часу, що вони висувалися ще в сиву давнину й тоді вже збанкрутувалися. Історична школа намагалася виправдати й ті залишки феодалізму, що зберігалися в економічному та політичному житті Німеччини. Вона доводила, що все існуюче мало право на життя і це властиво не тільки сучасному їй суспільству, а й попередній історії.

 

Резюме.

Найвідомішими представниками економічної думки цього періоду у Франції були Жан Батіст Сей та Фредерік Бастіа. Вони залишили за собою величезну творчу спадщину яка і зараз інтенсивно використовується в економічній науці, зокрема «теорія збуту» Сея.

Істотний вклад в розвиток економічної теорії в Англії зробили такі мислителі як Т.Р.Мальтус, Д.Мілль, Н.В.Сеніор, Мак-Кулох. В їх працях знайшли відображення ті економічні процеси, які мали місце в тогочасному суспільстві.

Для американських вчених того періоду характерними були виступи проти політики фрітредерства. Це пов’язувалось передусім з протидією США проти світового економічного панування Англії.

Німецька «історична школа» по своєму трактувала розвиток економіки і одним із своїх головних завдань вважала протидію соціалістичним ідеям які на той час набули надзвичайного поширення в Європі.

 

Питання для роздумів і завдання.

1. В чому полягає суть концепції «трьох факторів виробництва» Сея?

2. Що необхідно розуміти під «теорією збуту» Сея?

3. Що нового в економічну науку вніс Ф.Баста?

4. В чому полягає суть «закону народонаселення» Мальтуса?

5. Як розглядали економічну теорію американські вчені?

6. Якою методологією користувалась «історична школа»?

7. Що нового внесли в економічну науку німецькі вчені?