Проаналізувати процес обмеження та знищення української автономії (XVIII ст.)

Внаслідок укладення Переяславської (1654 р.) угоди Україна увійшла до Російської держави на правах автономії. Але політична автономія України існувала історично недовгий час. Особливе місце у системі заходів щодо обмеження української автономії займали ті з них, які були прийняті в часи правління Петра I та Катерини II.

Події 1707-1708 рр., а саме перехід гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла XII під час Північної війни, прискорили процес підпорядкування інституту гетьманства російському урядові. При гетьмані було засновано посаду царського резидента, з правом контролю над гетьманом і адміністрацією України. Російський цар почав поступово запроваджувати безпосереднє призначення полковників, минаючи гетьмана і порушуючи українські права і традиції. Замість старого виборного принципу набув чинності новий порядок заміщення посад полкової старшини і сотників. Призначаючи на вищі посади росіян та інших чужоземців, цар прагнув створити незалежну від гетьмана, але безпосередньо залежну від царя вищу адміністрацію і посварити гетьмана з старшиною.

У 1709 р. за наказом Петра І була зруйнована Запорозька січ (Чортомлицька).

Крім політичних, були здійснені і економічні заходи (зокрема заборона вивозу товарів з України), які призвели до того, що Україна змушена була вийти з європейського економічного простору і економічно перетворилася на колонію Москви. У 1720 році Сенат фактично заборонив друкувати книжки українською мовою.

Логічним продовженням політики уряду Петра І було створення у 1722 р. після смерті гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722) Малоросійської колегії – державної установи у складі 6 російських штаб-офіцерів, що мали здійснювати вищі судові, фінансові функції та нагляд за діяльністю Генеральної військової канцелярії та гетьмана.

Після смерті Петра І (1725 р.) московська політика щодо України була неоднаковою: часом вживалися більш жорсткі заходи, часом наставало полегшення. Період пільг для України прийшовся на правління Петра ІІ, коли було дозволено обрати нового гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727-1734).

Цариця Анна Іоанівна, яка вирішила повернутися до жорстких петровських заходів щодо України, у 1734 р. після смерті Д. Апостола знову скасувала гетьманство. Замість нього для управління Україною було створено Правління гетьманського уряду на зразок Малоросійської колегії.

За царювання Лізавети, дочки Петра І, коли проводився менш жорсткий курс щодо України, було востаннє дозволено обрати гетьмана в особі Кирила Розумовського (1750-1764).

Правління Катерини ІІ – заключна сторінка в існуванні інституту гетьманства в Україні: у 1764 р. цариця, яка негативно ставилася до існування української автономії, скасувала гетьманство – тепер вже остаточно. У 1782 р. Гетьманщина була поділена на 3 намісництва (губернії), які разом складали Малоросійське генерал-губернаторство з росіянином на чолі.

Причини ліквідації Гетьманщини у другій половині XVIII ст.:

1) укріплення російського абсолютизму призводило до посилення тенденцій централізації, уніфікації, русифікації. Автономне існування України у складі Російської імперії дедалі більше ставало явищем несумісним з абсолютистською монархією;

2) політика царського уряду була спрямована на інкорпорування українських земель до складу Росії з метою максимальної експлуатації людських та матеріальних ресурсів України;

3) розкол українського суспільства, який давав царському урядові змогу використовувати чвари між гетьманом та старшиною, між старшиною та селянами.

За таких обставин ліквідація автономії України було на той час явищем невідворотним. Наступним кроком російського царату було знищення Запорізької Січі в 1775 р. за наказом цариці Катерини ІІ. Серед причин її зруйнування слід назвати такі: 1) суперечки, сутички між царським урядом і козаками за землі запорожців. Росія створила на Запоріжжі цілу низку військових поселень; запорожці, зрозуміло, чинили опір; 2) Запоріжжя було осередком соціального протесту пригнобленого люду. Сюди бігли кріпаки, запорожці нерідко очолювали селянські повстання. З поглибленням соціального розшарування на Запоріжжі загострилися внутрішні протиріччя;

3) після перемоги Росії у війни проти Туреччини (1768-1774 рр.) цариця Катерина ІІ вважала, що Запоріжжя вже не буде відігравати значної ролі в охороні південних кордонів. Життя показало, що це було помилкою; 4) Після ліквідації Гетьманства (1764 р.) Запоріжжя зберігало свою автономію, тобто залишалося носієм української державності. Це здавалося царському урядові неприпустимим.

Зруйнування Січі, як і царська політика в українських землях в цілому, сприяло поступовому занепаду козацтва як соціального стану.

Наслідки зруйнування Січі: – було зліквідовано останній бастіон вільності від кріпацтва; – були остаточно знищені ознаки української державності; – ліквідація Запорозької Січі прискорила процес занепаду українського козацтва.

В 1783 р. на українських селян було поширено російський режим повного закріпачення. На підставі «Жалованої грамоти» 1785 р. українська шляхта мала одержати права російського дворянства разом з проголошенням шляхетських свобод, дозволу самоуправління, корпоративних установ тощо.

Таким чином, на кінець XVIII століття внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України, її права, вольності і привілеї. Із скасуванням гетьманства та полкового строю її було зведено до становища звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм і на всій її території насильно встановлювалися органи управління Російської імперії, а згодом і загальноросійське право і законодавство.

22. Охарактеризувати особливості розвитку українських земель під владою Польщі у XVIII ст. Повстанський рух (гайдамаки, Коліївщина)

 

Згідно з умовами Бахчисарайського договору 1681 р. територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Проте, спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують ухвалу і розпочинають процес активного заселення пустуючи земель правобережжя. У 1714 р. за польсько-турецьким договором Правобережна Україна опинилася знову під владою Польщі. Почалася нова колонізація українських земель польськими магнатами. До середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин, вигнаних у 1648 р., заволоділи 80% території Правобережжя. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. На цих землях встановлювали шляхетські порядки. Селяни змушені були відбувати важку панщину, виконувати інші численні повинності. У феодальну залежність від вельмож потрапляла дрібна шляхта. Під владу магнатів переходили міста, що втрачали рештки самоврядування. Було відновлено тяжкі утиски православної віри.

З початку XVIII ст. на правобережних землях розгортається народна боротьба проти соціального і національного гноблення. Вона набувала різних форм: від подання скарг і відмови виконувати панщину до розгрому панських маєтків та вбивства членів панської родини. Основним виявом антифеодальної та національно-визвольної боротьби став гайдамацький рух. Гайдамаки (від гайде – гнати, нападати) діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734 – 1738 рр., 1750 р., 1768 р. (Коліївщина).

Перше велике гайдамацьке повстання відбулося в 1734 р. Його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, у якій закликала до боротьби проти польської шляхти. Стихійний народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. Повстання очолив сотник Верлан, проголошений полковником. Гайдамаки нападали на шляхетські маєтки, руйнували їх, спалювали документи королівських судів, воєводських і повітових канцелярій. Селяни масово записувалися у козаки та заводили козацький устрій. Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж, Вінницю та інші міста. Лише наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого отримали перемогу над повстанцями. Частина гайдамацьких загонів відійшла у Молдавію, а решта тимчасово припинила збройний опір.

Нова хвиля національно-визвольного руху почалася навесні 1750 р. У гайдамацький рух влилися поповнення із запорізьких козаків. Найвідомішими ватажками повстанських загонів ставали переважно вихідці із Запоріжжя: М. Тесля-Мочула, О. Письменний, І. Подоляка та багато інших. Гайдамацькі загони здійснювали успішні напади навіть на добре укріплені міста, брали в облогу великі замки. Вони захопили Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Радомишль. Проте і цього разу повстання було розгромлене силами шляхетської Польщі й царської Росії.

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсько - козацьке повстання 1768 р., відоме під назвою Коліївщина 9від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей народний виступ був зумовлений взаємодією низки причин: економічних, соціальних, національних, релігійних.

Приводом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів на права православних на півдні Київщини. Уніатство намагалося за допомогою польських військ перетворити православних на уніатів. Катерина II пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. У 1768 р. польський король під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної та протестантської церков. Польська шляхта негативно поставилася до цього і перейшла до активних дій: створила збройні союзи – конфедерації, за допомогою яких розпочала «хрестовий похід» проти православних. Конфедерати руйнували православні церкви, монастирі, убивали священиків.

За проханням польського уряду для боротьби з конфедератами на Правобережжя вступає російське військо. Місцеве українське населення сприйняло появу російських військ як допомогу проти офіційної польської влади. Набула поширення чутка про те, що нібито Катерина II видала «Золоту грамоту», у якій закликала селян до боротьби з польською шляхтою. Всі ці обставини сприяли розгортанню селянсько-козацького виступу на Правобережжі.

Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив запорізький козак Максим Залізняк. Основною силою Коліївщини було селянство і козацтво. На бік повсталих перейшов уманський сотник Іван Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли міцну фортецю поляків – Умань. У другій половині травня – на початку червня 1768 р. повстанці визволили з-під польсько-шляхетської влади Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та інші населені пункти. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля і Волинь. У червні – липні діяло близько 30 повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи органи самоуправління. Російський уряд непокоїло поширення гайдамацького руху не тільки на власне польські землі, а також і на Лівобережжя. Росія виступила на боці Польщі. Об’єднаними силами польської шляхти і російського царизму Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися.

Історичне значення гайдамацького руху. Гайдамацький рух став яскравою сторінкою національно – визвольної боротьби українського народу. Він послаблював позиції польської влади на українських землях і мав народну підтримку.

Таким чином, встановлення контролю Польщі за Правобережжям у XVIIIст. відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху.