Дати оцінку масовим репресіям в УСРР (кін. 20-х – 30-ті роки ХХст.)

5 грудня в газеті “Правда” з’явилася датована днем убивства Кірова постанова ВЦВК про внесення змін до діючих кримінально - процесуальних кодексів союзних республік. Розслідування справ про “терористичні акти” проти представників радянської влади тепер вимагалося закінчувати в строк не більше десяти днів, слухати ці справи без участі сторін, не допускати подачі клопотань про помилування й касаційного розгляду справ, виконувати негайно вирок про вищу міру покарання, якою був розстріл. Репресії переросли в масові після пленуму ЦК ВКП(б) у лютому - березні 1937 р. Сталін заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи саботажників, шпигунів і диверсантів і 31 липня 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М.Єжова місцевим органам НКВС, згідно з яким за чотири місяці треба було репресувати 268950 чоловік, з них негайно знищити 75950. Репресії здійснювалися позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому, начальника обласного управління НКВС і прокурора області.

Репресувалися не тільки керівні особи, але й рядові робітники, колгоспники, інтелігенти. Суспільство все глибше опускалося у прірву страху. Заарештованих піддавали тортурам за особистою вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКП(б). Не витримуючи фізичних мук, вони давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих. Так забезпечувався черговий приплив арештів.

Україна постраждала від цього “полювання на відьом” більш, ніж інші регіони. Служіння Сталіну вірою і правдою впродовж багатьох років не врятувало партійно - державне керівництво республіки. З 62 членів ЦК КП(б)У, обраного ХІІІ з’їздом республіканської партійної організації в червні 1937 р., були звинувачені у ворожій діяльності 55 чоловік. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10, з 5 кандидатів у члени політбюро – 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, включаючи Косіора.

11 червня 1937 р. газети повідомили, що військовий трибунал виніс смертний вирок звинуваченому у шпигунстві і зрадництві заступнику наркома оборони маршалу М.Тухачевському. Разом з ним смертний вирок було винесено командуючому військами Київського військового округу Й.Якіру, а також іншим відомим військовим діячам. У військах відбулося масове винищення кадрів. Більшість командних посад довелося заміщувати людьми, які не встигли закінчити навіть середніх військових навчальних закладів.

З Москви відряджалися уповноважені в супроводі підрозділів НКВС, щоб за виразом з передовиці газети “Правда”, “викурити і поруйнувати гнізда троцькістсько-фашистських блошиць”. В Україну були направлені М.Єжов і М.Хрущов. Незабаром після цього розгорнулася суцільна заміна складу керівних органів республіки. У січні 1938 р. Хрущов приїхав до Києва вже на постійну роботу як виконуючий обов’язки першого секретаря ЦК КП(б)У.

В 1938 р. хвиля масових репресій, яка дістала назву “єжовщини”, почала спадати. В грудні цього року з’явилася коротка інформація про звільнення Єжова від виконання обов’язків наркома внутрішніх справ. На цій посаді його замінив Л.Берія. XVIII з’їзд ВКП(б), який відбувся у березні 1939 р., зареєстрував істотне зміцнення становища Сталіна в партії і державі. Старі кадри партії були винищені майже повністю. З 1966 делегатів попереднього з’їзду на цьому були присутні тільки 35. Ставати в опозицію Сталіну ніхто більше не наважувався.

 

Проаналізувати розвиток національно-культурного будівництва в Україні в 20-30-ті роки ХХ ст. Політика коренізації, її особливості та причини згортання

 

У 1930 р. в УРСР почали запроваджувати загальнообов'язкову початкову освіту. У 1934р. було встановлено три типи загальноосвітніх шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7 років), середня (10 років). Протягом другої п'ятирічки мав завершитись перехід до обов'язкової семирічної освіти.

Збільшилась кількість вищих навчальних закладів, до них приймали в основному через робітфаки — підготовчі відділення, що комплектувались партійними та профспілковими організаціями за класовим принципом.

Широке визнання здобули наукові дослідження Л.Ландау, О.Бродського, О.Палладіна, В.Добротька, Ю.КОндратюка та ін. Всесвітньо відомими стали праці офтальмологів В.Філатова.

Продовжувала розвиватись українська література, яка своїми здобутками збагатила скарбницю культури. Значним явищем у літературному житті республіки були твори П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, П.Панча, Ю.Янковського, І.Ле, О.Довженка, З.Тулуб, А.Головка, Ю,Смолича, М.Куліша, І.Микитенка, О.Корнійчука, М.Хвильового, О.Вишні та ін.

У ті роки великий внесок у розвиток музичної культури зробили Л.Ревуцький, Б.Лятошинський, М.Вериківський, В.Косенко, К.Данькевич, П,Козицький та ін.

Переборюючи труднощі, продовжували працювати художники старшого покоління М.Бойчук, Ф.КРичевський, Г.Світлицький, О.Шовкуненко, митці молодшого покоління А.Петрицький, М.Дерегус та ін., скульптори Б.Іванов, Л.Муравін, графік В.КАсіян та ін.

Чільне місце в розвитку української культури посідало театральне мистецтво, в якому творили П.Саксаганський, М.Садовський, О.Сердюк, Н.Ужвій, А.Бучма, оперні співаки — Б.Гмиря, З.Гайдай та ін.

Новими творами збагачувалось кіномистецтво України. Вагомий внесок у його розвиток зробили О.Довженко, І.Кавалеридзе, І.Савченко, І.Пир'єв, Л.Луков. В УСРР з 1929 по 1937 рр. було знято 180 фільмів.

У цілому культурне життя УРСР досягнуло значних успіхів у 20-30-ті роки.

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 p.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. У цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 p.p. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової продукції українською мовою.

Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо) проводилася серед компактно проживаючих за межами УРСР груп українців. На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн. українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — майже 2 млн., в Курській губернії — 1,3 млн., Воронезькій — 1 млн., на Далекому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб.

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі Української СРР було утворено автономну Молдавську республіку, а протягом 1924—1925 pp. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню.