Сучасний інституціоналізм та зростання його значення під впливом змін у господарській практиці

У кінці ХХ ‑на початку ХХІ ст. інституціоналізм перетворився на один з провідних напрямів світової економічної думки. Предметом дослідження інституціоналізму є інститути, які мають місце в економіці, політиці, соціально-правовій і духовній сферах. Під інститутами в сучасній економічній теорії розуміються «правила гри» в суспільстві або «створені людиною» обмежувальні рамки, які організують взаємовідносини між людьми, а також система механізмів, що забезпечує їх виконання. Вони вибудовують структуру спонукальних мотивів людської взаємодії, зменшують непевність, організовуючи повсякденне життя.

Інститути поділяються на[70]:

· формальні — правила, які закріплені в законодавчих (на основі Конституції) та інщих нормативних актах, обов’язковість дотримання яких забезпечується спеціально уповноваженими особами (державними чиновниками), за рівнем дії вони є макро- і мікроструктурні;

· неформальні — загальноприйняті умовності й етичні кодекси поведінки людей (звичаї, традиції, неписані правила, що є результатом тісного сумісного існування людей, зокрема ― телефонне право).

З розвитком суспільства можлива зміна як формальних, так і неформальних правил, а також способів та ефективності примусу до виконання правил і обмежень (рис. 1). Зміни у формальних правилах вимагають значних витрат ресурсів, але вони відбуваються достатньо швидко. Зміни ж неформальних правил здійснюються поступово (еволюційно).

В економічній літературі існують різні тлумачення інституціоналізму, єдиної класифікації інституціональних теорій не склалося. Насамперед, зберігається поділ інституціоналізму на традиційний та сучасний, останній представлений двома напрямами — неоінституціоналізмом (neoistitutional economics) і новим інституціоналізмом (new istitutional economics).

 

 

 

Рис. 1. Виникнення нових інститутів як результат зіткнення нових і старих правил

 

Термін неоінституціоналізм вперше в 1953 р. використав М. Тул у дослідженні, присвяченому ідеям Т. Веблена та його послідовників. Упродовж 1850–1980-х рр. неоінституціональними вважали праці інституціоналістів так званої нової хвилі Дж.К. Гелбрейта, Д. Белла, Е. Тофлера, Г. Мюрдаля, Р. Хейлбронера, Дж. Ходжсона та ін., які створили теорії постіндустріальної цівілізаційної трансформації. Одночасно сформувався новий теоретичний напрям — «нова інституціональна економіка» (НІЕ) як варіант міждисціплінарних досліджень (enterprise), які поєднували економіку, право, політичні науки, соціологію тощо[71]. У 1990-х рр. під впливом праць Т. Еггертсона термін «неоінституціоналізм» поширився власне на праці НІЕ[72]. Це зумовило плутанину у поняттях «неоінституціоналізм» і новий інституціоналізм», у т.ч. в українській і російській економічній літературі.

Українська економічна література традиційно тлумачить неоінституціоналізм і новий інституціоналізм як два напрями інституціональної теорії (рис.2), що за умови спільного предмета пізнання (аналіз інститутів) мають принципові теоретико-методологічні відмінності. Український вчений А. Чухно визначає неоінституціоналізм як сучасний інституціоналізм некласичного напряму, новий інституціоналізм — сучасний інституціоналізм класичного напряму[73].

Відповідно до іншого погляду новий інституціоналізм є лише однією із складових неоінституціональної економіки. Це твердження авторитетної економічної енциклопедії «New Palgrawe: Dictionary Economics»[74], яка до складу «нової політичної економії» включає шість основних напрямів неоінституціоналізму: 1) теорію суспільного вибору (public choice economics); 2) теорію прав власності (economics property right); 3) нову інституційну економіку (new institutional economics); 4) теорію права і злочинності (economics law, economics crime); 5) політичну економію регулювання (political economy regulation); 6) нову економічну історію (new economic history).

 

 

 

Рис. 2. Класифікація інституціональних концепцій [75]

 

 

Засновником неоінституціоналізму вважають американського економіста Рональда Коуза, який в 1937 р. у статті «Природа фірми» ввів поняття трансакційних витрат — витрат на

укладання угод (контрактів), а в 1991 р. отримав Нобелівську премію за роботи в галузі дослідження трансакційних витрат і прав власності, їх вплив на інституціональну структуру фірми. Розвиток неоінституціоналізму пов’язаний із іменами видатних вчених: К. Ерроу, Дж. Стіглер, А. Алчіан, Г. Демет, О Вільямсон, Дж. Б’юкенен, Г. Беккер, Д. Норт, А. Оноре, Р. Фогель та ін. Економічна теорія неоінституціоналізму охоплює наступні основні теорії: трансакційних витрат, прав власності, контрактів (економіку регулювання), суспільного вибору, права і злочинності, домогосподарства, нову економічну історію.

Базовими для неоінституціоналізму є твердження, що утворюють «жорстке ядро» неокласики і без яких не може існувати жодна неокласична модель:

1) рівновага на ринку існує завжди, вона збігається з оптимумом за Парето (модель Вальраса-Ерроу-Дебре). Модель Вальраса-Ерроу-Дебре, розроблена вченими К. Ерроу і Дж. Дебре у 50-х рр. ХХ ст. на базі теорії загальної рівноваги Л. Вальраса, включає в себе моделі поведінки споживача та поведінки фірми. Виробники і споживачі розглядаються в ній не ізольовано, а як взаємодіючі елементи однієї системи. Модель належить до такого класу моделей рівноваги, в якому співвідношення цін, обсяги попиту і пропозиції визначаються одночасно.

У процесі формування своїх ідей вчені використали теорему Неша про гру з n -учасниками і показали еквівалентність понять конкурентної рівноваги та рівноваги гри з n -учасниками. Історія проблеми існування рівноваги досягла своєї кульмінації, коли Дж. Дебре опублікував підсумкову працю «Теорія вартості: аксіоматичний аналіз економічної рівноваги»[76]. В ній не тільки викладена аксіоматика системи загальної економічної рівноваги і був представлений доказ існування рівноваги, але й подані доведені обома вченими теореми добробуту, що встановлюють (однозначну) відповідність між конкурентною рівновагою і оптимумом за Парето.

Дж. Дебре присвятив свою працю розгляду двох основних проблем: поясненню цін на товари «як результату взаємодії мікроекономічних агентів приватної власності через посередництво ринків» та обґрунтуванню ролі цін в «оптимальному стані економіки». Вчений спробував вказати на ті критерії, за якими підприємці отримували можливість визначати найкраще використання ресурсів, способи виробництва більшої кількості товарів за

найменших витрат. Кожен виробник повинен знати свої виробничі можливості, а кожен споживач — власні потреби, і обидва учасники ринкової гри повинні уявляти обсяг ресурсів, яким володіють. У своїй «Теорії вартості» вчений подав повну аксіоматичну систему, яка описує поведінку споживача і поведінку фірми. Він показав, що конкретна рівновага забезпечує оптимальний розподіл товарів і послуг. Будь-який інший розподіл призвів би до погіршення позицій, як мінімум, одного учасника господарського процесу. Дж. Дебре зумів довести, що зроблені ним висновки повністю зберігають силу й за невизначеності перспектив. Теорія рівноваги, таким чином, фактично почала перетворюватися в науку про раціональну господарську діяльність, здобувши необхідний науковий апарат для аналізу проблем оптимального використання ресурсів;

2) індивіди здійснюють вибір раціонально (модель раціонального вибору);

3) переваги індивідів стабільні й мають ендогенний характер, тобто на них не впливають зовнішні чинники.

Неоінституціоналізм суттєво відрізняється від неокласики:

· по-перше, розглядається значно ширший спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін (поряд із приватною власністю, на якій роблять акцент неокласики, аналізуються також колективна, державна, акціонерна форми та порівнюється їх ефективність щодо забезпечення угод на ринку).

· по-друге, неоінституціоналісти неокласичні моделі доповнили поняттям інформаційних витрат — витрат, пов’язаних із пошуком і отриманням інформації щодо угод та ситуації на ринку в цілому;

· по-третє, поряд із виробничими (трансформаційними) витратами неоінституціоналісти припускають існування трансакційних витрат. Безліч адептів неоінституціоналізму вважають, що неокласична теорія звужує можливості свого економічного аналізу через те, що враховує лише витрати взаємодії людей із природою (трансформаційні витрати), в той час як сьогодні необхідно також приймати до уваги витрати взаємодії між людьми — трансакційні, які за сучасних умов зростаючого ускладнення соціально-економічних відносин набувають усе більшого значення. Їх можна визначити як витрати ресурсів (грошей, часу, праці тощо) для планування, адаптації та контролю за виконанням узятих індивідами зобов’язань у процесі відчуження та привласнення прав власності та свобод, прийнятого в суспільстві;

· по-четверте, завдяки використанню принципу «методологічного індивідуалізму» в центрі уваги неоінституціональної теорії перебувають відносини, що виникають всередині економічних організацій, тоді як у неокласичній традиції організація розглядалася як «чорна скринька», до якої дослідники «не намагались зазирати». У зв’язку з цим позицію неоінституціональної теорії можна охарактеризувати як мікроекономічну;

· по-п’яте, якщо неокласична теорія передбачала лише два види обмежень (фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, та технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних аґентів), то неоінституціональна теорія вводить ще одну групу обмежень, що зумовлені інституційною структурою суспільства і виконують свою роль після економічного вибору. Неоінституціональна економічна теорія відмовляється від будь-яких передумов і наголошує, що економічні аґенти діють у світі великих трансакційних витрат, недостатньо структурованих прав власності та жорстких інституційних реальностей, сповнених ризику і невизначеності[77].

по-шосте, якщо неокласика показує людину як істоту гіперраціональну, а опортуністичну поведінку не розглядає, то неоінституціональна теорія характеризує людину більш реалістично, що знаходить своє відображення у двох найважливіших поведінкових передумовах — обмеженій раціональності та опортуністичній поведінці. Опортуністична поведінка представявляє собою «слідування власному інтересу, що доходить до віроломства», тут йдеться про будь-які форми порушення взятих на себе зобов’язань[78]. Опортуністична поведінка — це прагнення до особистої вигоди з використанням підступності, включаючи прораховані зусилля щодо обману, приховування інформації та інші дії, що заважають реалізації інтересів організації. Індивіди, які максимізують корисність, поводитимуться опортуністично (наприклад, надаватимуть послуги гіршої якості й меншого обсягу), коли інша сторона не в змозі цього виявити. Значна частина соціальних інституцій, як формальних, так і неформальних, покликана мінімізувати неґативні наслідки обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки. За відсутності проблем обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки потреба у багатьох інституціях просто би зникла.

Новий інституціоналізм робить спробу створити нову теорію інститутів, адекватно оцінити вплив інституціонального середовища на формування моделі та стратегії соціально-екномічного розвитку. Методологічні основи нової інституціональної теорії грунтуються на засадах традиційного інституціоналізму:

· дослідження проблеми економічної теорії за допомогою неекономічних наук — права, історії, соціології та інших суспільних наук, використання міждисциплінарного підходу до аналізу економічних процесів;

· застосування індуктивного методу (рух думки від одиничних випадків до уза-гальнень), принципів історизму та еволюціонізму, розгляд економіки не в статиці, а в динаміці;

· використання принципу методологічного холізму, за яким увага акцентується на системі інститутів, на діях колективів (профспілок та уряду) із захисту прав індивідів, тоді як методологічний індивідуалізм неоінституціоналізму аналізує поведінку індивіда, який із власної волі та у відповідності до своїх інтересів вирішує, членом яких колективів йому вигідно бути;

· визнання необхідності соціального контролю над економікою, активної економічної та соціальної політики держави.

Сучасний інституціоналізм поєднує в собі відмінні підходи, серед яких можна виокремити шість основних:

1) нормативний інституціоналізм. Його засновниками є Джеймс Марч та Йохан Олсен, які значну увагу приділяли вивченню ролі норм у формуванні та функціонуванні інститутів і у визначенні індивідуальної поведінки;

2) інституціоналізм раціонального вибору, який наголошує, що поведінка є функцією правил та стимулів більше ніж норм та цінностей. Інститути виступають для цих груп системою правил та стимулів, дотримуючись яких, особи намагаються максимізувати власну корисність;

3) історичний інституціоналізм, який наголошує, що для розуміння логіки розвитку політики необхідно визначити початкові рішення, які визначають наступний політичний курс;

4) емпіричний інституціоналізм, який найбільшою мірою виступає спадкоємцем «старого» інституціоналізму й наголошує, що структура/система управління детермінує відмінності в способі реалізації політики та виборі, який здійснює влада;

5) інтернаціональний інституціоналізм, який стосується інститутів, що функціонують поза національними державними інститутами;

6) соціальний інституціоналізм, що охоплює систему взаємовідносин між державою та суспільством, зокрема, інститути неокорпоративізму.

Безумовно, жодна з означених версій сучасного інституціоналізму не забезпечує повного й вичерпного розуміння інституційної поведінки, але кожна з них відкриває свій, особливий ракурс цього широкомасштабного явища. Всі вони сукупно сприяють його кращому розумінню.