Причини посилення впливу та модернізація неокласичної доктрини у другій половині ХХ ст.

Наприкінці 70-х – на початку 80-х років ХХ століття кейнсіанство втрачає позиції провідної економічної теорії Заходу, зменшується його популярність в урядових, академічних колах, серед широкої громадськості. Натомість набирають впливу економічні школи, які обстоюють класичні і неокласичні ідеї невтручання держави в господарське життя суспільства.

Розглянемо причини повернення до теоретичних шкіл і поглядів, що обстоюють механізми ринкового самореґулювання економіки.

Інструментарій неокейнсіанства (теорії економічного зростання, концепції циклу та антициклічного реґулювання), насамперед, бувспрямований на забезпечення стійкої динамічної рівноваги та пом’якшення циклічних коливань. З позицій кейнсіанської доктрини не можна було пояснити циклічні спади 1970-х рр., які супроводжувались структурними та валютно-фінансовою кризами. Перші не можна було пояснити з позицій кейнсіанської доктрини, адже вона апелювала до сукупного попиту, а не пропозиції. Припинення у 1971 р. обміну доларів на золото фактично означало крах Бреттон-Вудської валютної системи, після чого посилилась критика кейнсіанців, як її ініціаторів.

Ще однією причиною кризи кейнсіанства стало посилення в середині 70-х рр. інфляційних процесів, що дало підстави опонентам звинуватити прихильників кейнсіанських рецептів реґулювання економіки в іґноруванні інфляційної небезпеки та монетарних факторів розвитку.

Крім того, кейнсіанці, як прихильники кривої Філліпса, виявились неспроможними пояснити явище стаґфляції(поєднання безробіття і інфляції). Як відомо, кейнсіанська доктрина передбачала, що зростання інфляції є ціною або платою суспільства за невисоке безробіття. Проте, циклічна криза 1973–1975 рр. стала першою стаґфляційною кризою, коли поєднувались безробіття і скорочення виробництва та неконтрольована хронічна інфляція.

До причин дискредитації кейнсіанства можна віднести також збільшення чисельності державного управлінського апарату та його бюрократизацію; зменшення стимулів для приватного бізнесу внаслідок проґресивного оподаткування; посилення споживацьких настроїв через високий рівень соціальних виплат; девальвацію особистого успіху та приватної ініціативи ― традиційних цінностей системи вільного підприємництва. Усі ці негаразди критики приписували саме використанню кейнсіанських методів реґулювання економіки, які передбачали значне посилення ролі держави.

Розглянуті вище причини зумовили те, що період кінця 70-х - початку 80-х рр. ХХ ст. став періодом експансії неокласики. Проте, це вже була не та минувша, «стара» неокласика, яку свого часу потіснили кейнсіанці після «великої депресії». Вона значно модернізувала свій аналітичний апарат відповідно до вимог практики. ЇЇ представники, з одного боку, повертаються до класичних і неокласичних ідей ринкового самореґулювання, а з іншого ― на відміну від традиційної неокласики, основну увагу зосереджують не на оптимізації поведінки фірми, а на переважно макроекономічних проблемах: причинах циклічних коливань і умовах досягнення та механізмах відновлення довгострокової економічної рівноваги, аналізі факторів сталого економічного зростання, шляхах подолання інфляційних процесів і т. ін. При цьому зазначені макроекономічні процеси вони намагаються пояснити виходячи із класичних та неокласичних положень як мікроекономічної теорії, насамперед ― щодо раціональності поведінки господарюючих суб’єктів, яка передбачає оптимальне використання ресурсів та інформації ― так і загальних положень класиків та неокласиків ― досконалість конкуренції, гнучкість цін і заробітної плати, пріоритет пропозиції, а не попиту і т. п. Фактично, мова йде про створення органічної, цілісної макро- та мікротеорії на єдиних теоретико-методологічних засадах.

Основними теоретичними засадами неокласики даного періоду є:

· визнання ринкової системи господарювання найкращою з огляду забезпечення економічної ефективності та створення умов для економічного зростання;

· головна цінність суспільства – не соціальна справедливість, а свобода, у тому числі ― економічна, яка ґарантується приватною власністю;

· обмеження державного втручання в економіку та скорочення державного сектору через програми реприватизації; вивільнення приватної ініціативи шляхом дереґулювання, послаблення реґламентації господарської діяльності, лібералізації антимонопольного законодавства;

· визнання пріоритетності не попиту, а пропозиції, для стимулювання якої рекомендується зменшення податкового навантаження;

· забезпечення збалансованості державного бюджету шляхом скорочення соціальних програм та зниження рівня соціальних виплат;

· визнання пріоритетності грошово-кредитного реґулювання економіки як основного інструменту забезпечення неінфляційного зростання;

· обґрунтування впливу очікувань економічних суб’єктів на реальний перебіг економічних процесів.

Неокласичні ідеї кінця 70-х – початку 80-х рр. ХХ ст. репрезентують три основні школи (течії):

1) монетаризм, який визнає виняткову важливість грошей в економіці, вважає грошову масу і темпи її зміни головним фактором економічної кон’юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики ― прямого реґулювання темпів зростання грошової маси;

2) теорія економіки пропозиції, яка обґрунтовує переорієнтацію економічної політики із стимулювання сукупного попиту на стимулювання сукупної пропозиції за допомогою, насамперед, податкової політики (шляхом зменшення податкових ставок);

3) теорія раціональних очікувань (або нова класична макроекономіка), за якою економічні суб’єкти здатні діяти раціонально, передбачувати наслідки економічної політики уряду й нейтралізовувати її своїми діями.

Теорія монетаризму

Монетаризм є однією із найвпливовіших течій неокласики другої половини ХХ століття, представники якої надають грошам та грошово-кредитній політиці першочергового значення.

Якщо концепція Дж.М. Кейнса сформувалась на тлі критики класичної та неокласичної теорій (так звана «кейнсіанська революція»), то монетаризм часто називають контрреволюцією, що вказує, насамперед, на його опозиційність до кейнсіанства. Порівняльна характеристика даних теорій наведена у таблиці 12.7.

Безумовним лідером монетаризму, який рішуче виступив у 60-х рр. ХХ століття проти теорії і практики кейнсіанського реґулювання економіки, є Мілтон Фрідмен (1912–2006)―професор Чиказького університету, представник Чиказької економічної школи, лауреат Нобелівської премії з економіки (1976). Його науковий доробок знайшов відображення у таких головних працях: «Теорія споживчої функції» (1957), «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867–1960» (1963, разом із Г.Дж. Шварц), «Роль монетарної політики» (1968), «Оптимальна кількість грошей і інші нариси» (1969), «Теоретичні основи монетарного аналізу» (1972). Крім Мілтона Фрідмена, представниками монетаризму, які здійснили вагомий внесок у розвиток даної концепції є Г. Шварц, К. Бруннер, А. Мелцер, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден, Д. Лейдлер.

Термін «монетаризм» вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення підходу, що виокремлює грошову масу в якості головного фактору економічної кон’юнктури.

Варто відзначити, що монетаризм пропагує себе і є відомим насамперед як теорія і політика грошового обігу та ідеологічна доктрина ліберал-консерватизму, а не як загальноекономічна теорія. Монетаристи надають перевагу особливому типу грошово-кредитної політики ― прямому реґулюванню темпів зростання грошової маси на противагу іншим методам впливу, насамперед, фіскальній політиці та грошово-кредитному реґулюванню, орієнтованому на вплив через відсоткові ставки.

Основними концептуальними засадами теорії економіки пропозиції є: орієнтованість економічної політики на пропозицію, виробництво, а не на попит; повномасштабне зниження податків як головний засіб стимулювання трудової діяльності, заощаджень, інвестицій і на цій основі ― забезпечення економічного зростання, а також як основний інструмент боротьби із інфляцією; крива А. Лаффера і оптимальний рівень податкових ставок; обмеження державного реґулювання економіки, скорочення державного сектору і державних витрат, насамперед ― у соціальній сфері; обґрунтування інфляції витрат.

Головними бар’єрами на шляху розширення пропозиції і ефективного використання факторів виробництва вважаються надмірний рівень оподаткування, що зменшує стимули до праці, заощаджень й інвестицій, а також інституційні обмеження (діяльність профспілок, законодавчий мінімум зарплати і допомога по безробіттю, обмеження свободи підприємництва через встановлення жорстких умов ліцензування, антитрестівського законодавства, екологічних норм; розширення масштабів бюрократичного контролю у зв’язку із збільшенням частки державного сектору).

Розглянемо більш детально арґументацію прихильників теорії економіки пропозиції.

Фактори пропозиції праці. Відомо, що зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції праці. Пояснюється це просто: оскільки віддача від кожного додаткового часу роботи зменшується зі збільшенням податків, домашні господарства працюватимуть менше, надаючи перевагу дозвіллю. В цьому виявляє себе так званий «ефект заміщення». Проте, варто відзначити, що існує і протилежний ефект ― «ефект доходу» ―домашні господарства працюватимуть більше, адже стають біднішими через зростання податків.

Крім того, на думку прихильників ЕП, система державної соціальної допомоги, зокрема, великий розмір виплат у зв’язку із безробіттям, також скорочує чисельність бажаючих працювати. Таким чином, система державного соціального забезпечення та високі податки стають головними факторами зростання безробіття. Тому зменшення оподаткування трудових доходів та зняття інституційних перешкод сприяє розширенню пропозиції праці й забезпечує економічне зростання.

Однак, доцільно зауважити, що результати емпіричних досліджень не підтвердили високого ступеня залежності між податками на заробітну плату та пропозицією робочої сили, а також значного впливу системи соціального страхування від безробіття на пропозицію праці. Як показали розрахунки М. Еванса, М. Боскіна та Фуллертона еластичність пропозиції праці за чистим доходом є вельми невеликою і становить в середньому 0,15. Дослідження 80-х рр. щодо впливу допомоги по безробіттю на його тривалість і величину довели, що цей вплив не є значним. Так, збільшення розміру допомоги по безробіттю на 10% додає до середнього періоду безробіття від трьох до шести днів, а в цілому система страхування від безробіття додає до рівня безробіття за одними розрахунками 0,2–0,3%, за іншими ― 0,75 та 0,5–1%.

Фактори пропозиції капіталу. Високі податки й активна державна соціальна політика є також важливими чинниками зменшення заощаджень і інвестицій. Пояснюють це прихильники теорії ЕП наступним чином.

По-перше, державні витрати на соціальні потреби змінюють співвідношення між поточним споживанням і заощадженнями на користь першого, адже зайняті розраховують на фінансову та іншу допомогу держави (наприклад, у вигляді пенсій, допомоги по безробіттю). Як наслідок ― відбувається зменшення заощаджень, кредитних ресурсів (джерелом яких виступають саме заощадження), що викликає уповільнення економічного зростання та неґативно впливає на зайнятість.

По-друге, високі податкові ставки на прибуток призводять до зменшення граничної ефективності витрат капіталу, що також гальмує нарощування інвестицій і економічне зростання. Крім того, надмірне оподаткування доходів від цінних паперів у поєднанні із інфляцією спричинює зменшення дивідендів та рендитів (відсотків) по акціях і обліґаціях, що спонукає акціонерів утриматись від капіталовкладень.

По-третє, зменшення прибутковості інвестицій через високі податкові ставки та постійну інфляцію призводить до зростання частки морально застарілого обладнання та гальмування впровадження досягнень НТП.

Для стимулювання заощаджень і інвестицій та на цій основі ― забезпечення нарощування виробництва і зайнятості ― представники ЕП пропонують:

1) зменшити граничні ставки податків на прибутки підприємств (оптимальний рівень за А. Лаффером ― 30-35%) і доходи фізичних осіб;

2) проводити політику прискореної амортизації, що збільшує внутрішні джерела інвестицій;

3) запровадити податкові пільги щодо реінвестування капіталу;

4) зменшити оподаткування доходів від власності (рендитів і дивідендів). Це, з одного боку, підвищує схильність населення до заощаджень, збільшує пропозицію позичкового капіталу і зменшує рівень позичкового відсотка. А з іншого ― забезпечує зростання зовнішніх інвестиційних ресурсів корпорацій шляхом збільшення ринкової вартості їх активів. Збільшення останньої виникає внаслідок більшої привабливості корпоративних цінних паперів через зростання виплачуваних дивідендів і рендитів.

Яскравою ілюстрацією теорії та практичних рекомендацій прихильників теорії ЕП є так звана «крива Лаффера». Вона отримала свою назву за прізвищем економіста Артура Б. Лаффера (1940 р.н.), який пропагував її на початку 1980-х рр. у США (за його словами, в перший раз він накреслив її на серветці у одній із вашингтонських ресторацій). Крива Лаффера набула особливої популярності завдяки групі економістів-прихильників теорії ЕП, які мали великий вплив в адміністрації Р. Рейгана.

Як бачимо із рис. 1, починаючи з нульової ставки податку (t), її збільшення призводить до зростання податкових надходжень, Проте, за певної величини податкової ставки (за Лаффером це 30–35%) подальше її нарощування призводить не до збільшення, а до зменшення податкових надходжень внаслідок неґативного стимулюючого впливу.

Рис. 1. Крива А. Лаффера

 

Причинами скорочення податкових надходжень за умов перевищення оптимального рівня оподаткування виступають:

1) зменшення стимулів до трудової діяльності, заощаджень та інвестицій і як наслідок ― скорочення ділової активності;

2) платники податків, за умов високих податкових ставок, намагатимуться ухилятись від сплати податків, що призводить до тінізації економіки.

Тому, повномасштабне зниження податків, на думку а Лаффера, призведе до збільшення виробництва і зростання доходів, суттєво розширить базу оподаткування і як наслідок ― доходи бюджету не скоротяться.

Доцільно відзначити, що з часом представники теорії ЕП вимушені були визнати, що довгострокову інфляцію можна подолати тільки за допомогою обмеження пропозиції грошей, що перевищує потреби зростаючої економіки, а податкові засоби здійснюють лише дуже помірний внесок в послаблення інфляційних процесів.

Представники теорії ЕП, на відміну від монетаристів, жорстко виступали проти дефіциту державного бюджету. Монетаристи в цьому питанні займали не зовсім послідовну позицію. З одного боку, вони виступали в цілому проти бюджетних дефіцитів, тому що вважали їх фактором непередбачуваної інфляції (в разі емісійного покриття). Проте, з іншого – робили із цього правила певне виключення, а саме ― вважали, що дефіцит бюджету не становить серйозної загрози для економіки в тому випадку, коли його розміри та способи фінансування не суперечать монетарному правилу, орієнтованому на стабілізацію темпів зростання грошової маси.

Причина різко неґативного ставлення прихильників теорії ЕП до бюджетних дефіцитів ― ефект витіснення (crowd-out effect) приватного попиту на кредитні ресурси державним. Теоретичний і економетричний аналіз даного явища започаткував американський економіст Р. Барроу. Суть ефекту витіснення полягає в тому, що якщо дефіцит державного бюджету покривається шляхом державних запозичень (через емісію та продаж державних цінних паперів), то держава стає загрозливим конкурентом приватному бізнесу на ринку кредитних ресурсів. Ці ресурси перекачуються у сферу державного споживання, головним чином ― непродуктивного, що є важливою причиною уповільнення економічного зростання та зниження ефективності національної економіки. М. Фелдстайн зазначає, що федеральні дефіцити у США прямо конкурують з приватними інвестиціями щодо ресурсів, які представлені приватними заощадженнями.

Для повного збалансування державного бюджету представники теорії ЕП вважали за необхідне, як й монетаристи, скоротити кількість і вартість «неефективних» соціальних програм.