Втрата Великою Британією світового економічного лідерства. Кембриджська школа неокласики

Роль економіки Великої Британії у світовому господарстві. На початку XX ст. Велика Британія втратила промислову і торговельну монополію у міжнародній економіці, зберегла лідерство в кредитно-грошових відносинах. Зайняла третє місце у світовому промисловому виробництві, її частка зменшилася з 32% у 1870 р. до 14% у 1913 р. Країна виробляла лише 21,8% від світового виробництва вугілля, 13,2% ― від виплавляння чавуну, 23,2% ― від оброблення бавовни.

Зі зростанням світового товарообороту частка Великої Британії в 1900 р. зменшилася до 19,5%, у 1913р. ― до 15,5%. За останні два десятиліття експорт промислової продукції збільшився на 8%, у США ― на 230%, у Німеччині ― на 40%.

Причини втрати Великою Британією промислового та торгового лідерства:

· старіння техніки і технології виробничої бази, сформованої ще під час промислового перевороту. Промислова монополія, що гарантувала високі прибутки, уповільнювала впровадження досягнень НТР;

· обмеження інвестицій: капітали не вкладались в розвиток національної промисловості, а експортувалися. Загострення проблеми постачання сировини для нових галузей промисловості;

· відставання процесу монополізації виробництва за темпами і масштабами від рівня США і Німеччини;

· гальмування розвитку через орієнтацію на експлуатування колоній, що забезпечувало високі прибутки при застарілій техніці;

· у США, Німеччини, Росії, Японії у процесі інтенсивної індустріалізації виникли нові центри промислового виробництва. Їх товари вищої якості та дешевші потрапляли на внутрішній ринок Великої Британії;

· негативний вплив політики протекціонізму з боку США, Німеччини, Франції, які почали використовувати метод демпінгових цін;

· втрата англійською промисловістю національних джерел сировини, дестабілізуючим чинником була аграрна криза.

У Великій Британії неокласичну економічну теорію розвивали представники кембриджської школи. Найбільший внесок в розвиток неокласичної економічної теорії зробили А. Маршалл, А. Пігу.

Альфред Маршалл (1842–1924) ― відомий англійський вчений-економіст, засновник кембриджської школи.

На формування економічних ідей А. Маршалла значний вплив справили представники класичної школи (А. Сміт, Д. Рікардо, Т. Мальтус, Ж. Б. Сей, Дж. Мілль та ін.) і маржиналізму (Й. фон Тюнен, А. Курно, К. Менгер, Е. Бем-Баверк, Ф. Візер, Л. Вальрас та ін.), які вважали основною рушійною силою економіки економічну свободу і досконалу конкуренцію.

Свої економічні ідеї А. Маршалл виклав у 82 працях. Основні роботи ― «Економіка промисловості»(1889), «Принципи економікс» (1890), «Учення політичної економії» (1906), «Трактат про соціологію» (1916) «Промисловість і торгівля» (1919), «Гроші, кредит і комерція» (1923). Праця «Принципи економікс» вважається основною (складається із шістьох книжок). Вона в якості підручника замінила на багато років підручник «Основи політичної економії Дж. Мілля. Підручник постійно доповнювався і перероблявся за життя автора.

У теорії попиту А. Маршалл:

· виокремив індивідуальний попит окремого споживача від сумарного (сукупного), тобто ринкового попиту;

· сформулював закон попиту виходячи з двох підходів: на основі зростання ціни та насичення споживчого попиту. Згідно з першим підходом, обсяг попиту на товар зростає при зменшенні ціни, і, навпаки, зменшується при збільшенні ціни. В залежності від зростання або зменшення ціни буде збільшений або зменшений продаж обсяг товару. Згідно з другим – кожен наступний акт купівлі одного й того ж товару несе споживачеві порівняно меншу корисність (задоволення) і вигоду. Використання двох підходів до визначення закону попиту дозволив за суб’єктивною поведінкою покупців побачити об’єктивну економічну логіку. А. Маршалл графічно відобразив дію закону попиту у вигляді спадної кривої;

· розробив концепцію «цінової еластичності попиту». Під «ціновою еластичністю попиту» А. Маршалл розумів функціональну залежність зміни обсягу попиту від зміни ціни. А. Маршалл стверджував, що «ступінь еластичності (або швидкість реакції) попиту на ринку залежить від того, в якій мірі його обсяг зростає за даного зниження ціни або скорочується за даного підвищення ціни»;

· розрізняв еластичний і нееластичний попит. Попит є еластичним, якщо він змінюється більшою мірою, ніж ціна, яка викликала зміну попиту і нееластичним, якщо він змінюється меншою мірою, ніж ціна;

· дав математичне обґрунтування поділу попиту на еластичний і нееластичний. А. Маршалл показав, що за умов нееластичного попиту прибуток може збільшиться за рахунок зростання ціни, а за умов еластичного попиту ― за рахунок зменшення ціни;

· виявив різну ступінь еластичності попиту товарів в залежності від структури споживання, рівня доходів та інших факторів. А. Маршалл показав, що найменша еластичність попиту притаманна товарам першої необхідності. Вчений також зазначав, що потреби багатьох людей є нееластичними (попит на них не реагує на зміни цін), середнього класу – еластичні (попит реагує на зміни цін товарів, які вони відносять до предметів розкоші);

· ввів поняття «споживчий надлишок», яке пізніше отримало розвиток в економічній теорії добробуту. За А. Маршаллом, споживчий надлишок ― це різниця між ціною, яку покупець готовий був сплатити лише за те, щоб не обійтись без даної речі, і тою ціною, яку він фактично за неї сплачує.

У теорії пропозиції А. Маршалл:

· розрізняв грошові витрати виробництва від фактичних. Грошові витрати ― це платежі за ресурси, які підприємство (фірма) купує на відповідних ринках. Фактичні ― це витрати на усі ресурси, що використовуються у виробництві, незалежно від того придбані вони за гроші на стороні чи є власністю підприємства;

· звернув увагу на проблему зростання і зменшення віддачі від виробництва за умов розширення його масштабів. А. Маршалл відмічав, що, як правило, великий масштаб виробництва в конкурентній економіці забезпечує фірмі зниження ціни на товари і, відповідно, переваги перед конкурентами (завдяки постійно зростаючій економії від підвищення кваліфікації робітників і застосування спеціалізованих машин, обладнання). Загалом головну вигоду від такої економії отримує все суспільство;

· проаналізував особливості функціонування «представницької (репрезентативної) фірми», тобто фірми (нормальної ефективності) зі середніми галузевими показниками. Розмір такої фірми, на думку А. Маршалла, збільшується із зростанням сукупного обсягу виробництва якого-небудь товару, що вона виробляє. Це призводить до отримання нею і внутрішньої, і зовнішньої вигоди, обумовленої меншими, ніж раніше, витратами праці та зниженням інших витрат у процесі виробництва;

· обґрунтував наявність дії трьох економічних законів, які характеризують різну поведінку ціни пропозиції у різних галузях економіки. А. Маршалл стверджував, що: в одних галузях діє закон постійної віддачі (постійної продуктивності) згідно якого обсяг виробництва не змінюється незалежно від зміни ціни пропозиції (граничних витрат); у других ― закон зростаючої віддачі (зростаючої продуктивності), згідно якому обсяг виробництва збільшується при зменшенні граничних витрат і ціни пропозиції; у третіх ― закон спадної віддачі (спадної продуктивності) згідно якому обсяг виробництва збільшується за умов збільшення граничних витрат і ціни пропозиції;

· розмежував постійні, змінні, граничні та загальні витрати виробництва. Під граничними розумів витрати на виробництво останньої одиниці блага у всьому його запасі. А. Маршалл ототожнював граничні витрати з тією мінімальною ціною (ціною пропозиції), за якою підприємець ще згоден продавати дану кількість товару;

· запровадив поняття «періоди часу» й виділив серед них короткий, довгий і тривалий (дуже довгий). Показав, що у тривалому періоді часу постійні витрати стають змінними;

· обґрунтував теоретично і графічно залежність пропозиції від ціни.

У теорії ринкової рівноваги А. Маршалл:

· узагальнив погляди ранніх маржиналістів про функціональну залежність між основними елементами функціонування ринкового механізму: ціною, попитом і пропозицією;

· показав, що у випадку зниження ціни пропозиції попит зростає, а пропозиція зменшується. І, навпаки, у випадку зростання ціни пропозиції попит зменшується, а пропозиція зростає;

· обґрунтував ціни як регулятора ринку, який вчений характеризував як єдиний організм рівноважної економіки, що складається із мобільних і добре поінформованих один про одного суб’єктів господарювання. У цій теорії А. Маршалл звернув увагу на функціональну залежність між ціною, попитом і пропозицією як залежність між рівноправними ринковими силами, яку представив у графічної формі на основі співставлення кривої попиту (DD) і кривої пропозиції (SS). В результаті отримав ринкову ціну, або ціну рівноваги, яка встановлюється у певній точці (Е) на основі перетинання цих кривих. Коли попит і пропозиція перебувають у рівновазі, кількість товару, що виробляється за одиницю часу, можна назвати рівноважною кількістю, а ціну, за якою він продається, рівноважною ціною. Графік, на якому перетинаються криві попиту і пропозиції, прийнято називати «хрестом Маршалла» (див. рис. 2).

Рис. 2. Хрест Маршалла

Хрест Маршалла свідчить про те, що: 1) тільки при ціні бажання одних і готовність інших збігаються на кількості ; 2) крива виражає закон спадної граничної корисності даного товару для споживачів; 3) крива так само виражає закон зростання граничних витрат для виробників; 4) ринкова цінність товару визначається рівновагою граничної корисності і граничних витрат. Обидві величини взаємно регулюють одна одну.

Досліджуючи взаємозалежність ціни, попиту і пропозиції А. Маршалл показав, що за умов вільної конкуренції, якщо ринкова ціна починає перевищувати ціну рівноваги, то пропозиція буде перевищувати попит і ціна почне знижуватися. Якщо ринкова ціна стає нижчою за ціну рівноваги, то попит починає перевищувати пропозицію і ціна почне підвищуватися.

А. Маршалл проаналізував вплив територіального фактору і фактору часу на взаємодію ціни, попиту і пропозиції. На основі цього аналізу вчений:

· відмітив складність врахування і величезну роль фактору часу у цій взаємодії і вказав на необхідність виокремлення довгострокового і короткострокового періодів;

· пояснив, що у короткостроковому періоді головним регулятором ціни є попит, тоді як пропозиція незмінна, вона не встигає за коливанням попиту. Для зміни пропозиції потрібні нові умови виробництва, додаткові виробничі ресурси. У довгостроковому періоді, роль основного ціноутворюючого фактора переходить до пропозиції та пов’язаних з нею витрат виробництва. І чим цей період триваліший, тим більшого значення набуває вплив витрат виробництва на ціну пропозиції.

Наукова спадщина А. Маршалла є великим кроком у розвитку економічної науки, надбанням усього людства; актуальність її не втрачено і донині. Головний твір науковця «Принципи економікс» ― видавався вісім разів.

Після смерті А. Маршалла кембриджську економічну школу очолив Артур Сесіл Пігу (1877–1959) ― відомій англійський економіст, визнаний лідер кембриджської школи.

Методологія досліджень А. Пігу побудована на використанні позаринкових елементів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

А. Пігу ― автор багатьох наукових праць, у яких проповідував ідеї неокласичної системи, вільного підприємництва і досконалої конкуренції. Найбільшу популярність вченому принесла книга «Багатство і добробут» (1912), яка багато разів перевидавалася. У 1932 р. вона вийшла у переробленому і розширеному вигляді під назвою «Економічна теорія добробуту».У книзі досліджується вплив позаринкових елементів на економічний розвиток суспільства, якому властива недосконала конкуренція; аналізуються основні причини, які впливають на добробут у суспільстві; причини глибоких суперечностей між приватними і загальними інтересами; виявляється роль держави у забезпеченні добробуту нації.

Головна ідея книги ― розробка концепції економіки добробуту. в який А. Пігу:

· виокремив соціальний і економічний добробут. Економічний добробут вчений розглядав як частину загального добробуту, яка складається із кількості задоволень, що можуть бути оцінені у грошовому еквіваленті. Соціальний добробут ― це загальний добробут, який включає суму життєвих благ економічного та соціального характеру. До соціальної частини благ А. Пігу включив показники якості життя, умов праці та відпочинку, забезпеченості житлом, умов довкілля, доступності освіти і медичного обслуговування, громадський порядок тощо. Вчений вважав, що основою соціального добробуту є економічний добробут;

· розрізняв добробут окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому. А. Пігу стверджував, що за рівнем забезпеченості життєвими благами добробут суспільства є набагато більшим, ніж добробут окремої особи або соціальної групи. Вчений розумів економічний добробут суспільства як суму добробуту окремих індивідів, що находить відображення у «національному дивіденді» (національному доході). Останній розглядав як показник загального обсягу заробітної плати, рентних платежів, процента і прибутків, отриманих у процесі виробництва;

· проаналізував проблему узгодженості економічних інтересів різних соціальних верств населення. Це дозволило А. Пігу вийти на такі поняття як суспільний і приватний чисті продукти. Під суспільним чистим продуктом вчений розумів «сукупний приріст національного дивіденду». Це національний дохід ― величина, яка залишається, якщо із річного потоку товарів і послуг відрахувати усі витрати по відшкодуванню витрачених капітальних благ. Приватний чистий продукт ― це «приріст благ, які можна продати, а також приріст доходів того індивіда, який забезпечує капіталовкладення»;

· вважав національний дивіденд показником не тільки ефективності суспільного виробництва, але й мірою суспільного добробуту. Використовуючи розмір національного дивіденду в ролі показника добробуту, А. Пігу виходив з того, що національний дивіденд досягає максимуму лише тоді, коли граничний суспільний продукт або, що те ж саме, граничні суспільні витрати на придбання ресурсів у всіх альтернативних застосуваннях однакові. А. Пігу звернув увагу на недосконалість цього показника як вимірника національного добробуту;

· обґрунтував залежність економічного добробуту від: 1) розміру національного доходу, збільшення якого створює умови для підвищення рівня добробуту «найбільшої кількості людей»; 2) способу розподілу національного доходу між членами суспільства. Досліджуючи різні способи розподілу національного доходу, А. Пігу розвивав принцип «найбільшого блага для найбільшої кількості людей». На думку вченого, максимум добробуту можна досягнути шляхом більш рівномірного розподілу доходів, хоча це може негативно вплинути на нагромадження капіталу і виробничу енергію;

· досліджував відносини розподілу національного доходу між окремими особами, соціальними групами і суспільством в цілому. А. Пігу виходив з того, що національний дохід підпадає під дію принципу спадної корисності. В результаті перерозподілу доходу сума задоволення бідних верств суспільства зросте більше, ніж зменшиться сума задоволення багатих;

· обґрунтував вплив на динамічність економіки реального світу, якому властива недосконала конкуренція, саме неринкові сили. Вони, стверджував А. Пігу, порушують досконалість ринкового механізму і спричиняють розбіжності між приватними і суспільними інтересами. До них науковець відніс: монополії та «зовнішні ефекти». Виникнення монополій, стверджував А. Пігу, викликає зростання цін і зниження інвестицій, що знижує майбутній національний дивіденд (національний дохід). На думку вченого, це виправдовує втручання держави в економічне життя.

Аналізуючи дві форми державного втручання в економіку: пряму і непряму, А. Пігу стверджував, що пряме втручання має включати лише державний контроль над цінами і обсягами виробництва. Необхідність прямого втручання держави в економіку науковець тимчасово допускав у зв’язку з надмірним посиленням монополії. Непряме (опосередковане) втручання можливо лише через податки і субсидії. Вчений пропонував установлення прогресивного оподаткування, введення відчутного податку на спадщину. Він висунув ідею касових залишків, яка зараз широко використовується у сучасній неокласичній теорії під назвою «ефект Пігу». Цей ефект виникає у випадку, коли рівень доходів людей скорочується повільніше, ніж спадають ціни. У цьому випадку реальні доходи зростають, збільшуючи сукупний попит і пропозицію.

Розглядаючи проблему зайнятості (безробіття). А. Пігу обґрунтував неминучість періодичних змін темпів зростання сукупного доходу і рівня зайнятості. Вчений стверджував, що зайнятість залежить від реальної заробітної плати і від реального попиту на працю;