Які шляхи формування феодальної власності на землю та феодальної залежності селянства?

Починаючи з VII ст. королі надавали церковним, знатним і великим світським землевласникам імунітет ― право звільнення від державної юрисдикції та самостійного здійснення функцій державної влади: судової, адміністративної, фінансової ― в межах сеньйорії (назва феодального маєтку у Франції) або певної території 1. Імунітетним правом користувалися середні та дрібні вільні землевласники, міське населення. Це посилило соціальну та політичну могутність землевласників, а також сеньйоральну анархію, особливо в кінці IX−X ст.

Сеньйоральна анархія сприяла поширенню процесу комендації, коли вільна людина покладала захист своєї особи та майна на земельних магнатів: світських і духовних осіб, монастирі. Командирувалися міське населення, середні та великі землевласники, вільні селяни щодо більш знатного і заможного.

Комендація зумовила формування сюзеренно-васальних соціальних відносин. Особу, яка брала на себе комендацію, називали сюзереном (сеньйором). Договір, закріплений грамотою, надавав сеньйору право верховної власності на землю, а васалу ― право спадкового володіння, визначені особисті та майнові зобов’язання стосовно сеньйора, функції державної (публічної) влади: судової, адміністративної, фінансової (збирання податків). Головним обов’язком васала була військова служба. В умовах панування натурального господарства економічну, соціальну та політичну могутність землевласника оцінювали з огляду на кількість його васалів.

У 714–715 рр. Карл Мартел (майордом-управитель останнього франкського короля династії Меровінгів і засновник династії Каролінгів) провів аграрно-військову реформу, змістом якої було одержавлення земель і надання земельних володінь корони у вигляді бенефіція ― довічного володіння за умови васальної присяги на користь сюзерена та військової служби. Одночасно васалам передавалася частина посадових функцій графа. Наступні франкські королі та земельні магнати наслідували таку політику. Склалося бенефіціальне (умовно-службове тимчасове) землеволодіння, що ґрунтувалося на сеньйорально-васальних відносинах. У IX ст. із визнанням васальної служби спадковою бенефіцій перетворився на феод ― умовно-службове спадкове володіння (закріплено Керсийським капітулярієм 877 р.). Якщо васал порушував свої обов’язки, сеньйор мав право за рішенням суду відібрати бенефіцій. Проте такі випадки траплялися рідко. Власники феодів складали лицарський стан1. Відносини між ними базувалися на основі феодальної ієрархії. Драбина феодальнихвідносин охоплювала власників повного суверенітету в особі короля (його вважали першим серед рівних), герцогів, графів, віконтів, баронів, які переходили від одного до іншого сеньйора або намагалися були самостійними; ще нижче знаходились власники сеньйорій-шателеніїв; найнижче ― дрібні сеньйори або звичайні лицарі (шевальє).

Поширеною була така форма перетворення вільного селянина у залежного як прекарні відносини. Їх суть полягала у відчуженні алоду дрібного власника на основі договору на користь церкви або світського феодала за умови повернення його як прекарія («землі, наданої на прохання») в довічне користування («прекарій повернутий»). Існував також «прекарій нагороджений», коли надавали додатковий наділ землі.

Упродовж VIII−IX ст. сформувалося феодально залежне селянство. Воно охоплювало різні категорії: рабів-серів, вільновідпущеників, колонів і франків, які втратили право власності на алод. Їх правовий та соціально-майновий статус уніфікувався. Згідно із капітулярієм 847 р. кожен вільний селянин мав знайти сеньйора. Селянство об’єднували загальні назви: серви ― особисто та поземельно залежні від власника землі (феодала), їх повинності мали спадковий характер; віллани ― особисто вільні та поземельно залежні. Оскільки селянин не був повноправно вільним, то не був зобов’язаний виконувати військову службу. Рентні відносини стали основною формою експлуатації селянства.

Важливим джерелом господарської історії та економічної думки є капітулярії ― інструкції, що регламентували управління феодальним маєтком. Найвідомішим є «Капітулярій про вілли» (794 р.), виданий як регламент королівських маєтків. Каролінгський маєток розвивався на натурально-господарській основі, мав значні території. Організація праці будувалася на основі експлуатація сервів, які були особисто-спадково залежними селянами від короля і отримували наділи-манси, з використанням натуральної та відробіткової системи рентних відносин. Працювали також дворові селяни (провендарі). Завданням управителя було забезпечення потреб королівського двору. Із цією метою розвивали сільське господарство, що було головною сферою діяльності, та вотчинне ремесло. Проводилася політика створення запасів, реалізації лише надлишків, виготовлення військового спорядження.

Отже, у Франкській державі VI−IX ст. генезис феодального земельного ладу базувався на основі синтезу романізованих і общинногенних елементів. Традиції пізньоримського приватного землеволодіння асимілювалися з алодиальною формою власності. Вільне дрібне землеволодіння було витіснено великим, община як форма господарювання у франків була замінена феодальним маєтком-сеньйорією. Сформувалося феодально залежне селянство. Впродовж VIII−IX ст. селяни втратили алодиальну землю як власність, але зберегли її як наділ, необхідну умову господарювання.

XI−XIII ст. були періодом зрілих феодальних аграрних відносин. Панувала феодальна власність на землю. Існували такі її види: королівська, світська, духовна. Ієрархія соціальних і земельних відносин на основі договору між сеньйором і васалом обмежувала права феодалів на землю. Ці відносини були верховними (алодиальними, носіями яких була королівська влада), сеньйоральними та васальними (рицарське утримання землі). Економічний зміст васальних відносин полягав у перерозподілі феодальної ренти між членами панівних верств населення. За правом майорату феод повністю (або дві його третини) успадковував старший син. Із XII ст. феод відчужувався, але покупець визнавав васальний договір. У Німеччині лени охоплювали, крім землі, податки, мито, посади, карбування монет. Ленне право регулювало всі сторони господарського життя.

У сільському господарстві основним господарюючим суб’єктом був феодальний маєток (сеньйорія у Франції, манор в Англії, грундгершафт у Німеччині). Феодальний маєток ― це комплекс феодальної земельної власності та пов’язаних з нею прав на феодально-залежних селян. Виробництво організовували в рамках селянських господарств і домену, який присвоював шляхом феодальної ренти значну частину праці селян. У землекористуванні зберігалися общинні порядки: черезсмужжя та примусові сівозміни, система відкритих полів. Права селян щодо користування альмендами визначав власник. Маєток мав натурально-самодостатній характер: багатогалузевий, виробництво продуктів споживчої вартості з реалізацією надлишків, існування ремісничого виробництва. Управляли маєтком прикажчики або самі сеньори.

Приватна (сеньйоральна) юрисдикція поступово витіснила державну. Розширилися сеньйоріальні права. Феодальна залежність селянина від сеньйора охоплювала особисту, поземельно-економічну, адміністративну, судову і військово-політичну. Сеньйорально-селянські відносини визначали соціальний статус та економічне становище селянства (розміри наділів, ренти та повинностей), що фіксував звичай. У соціально-правовому відношенні селяни поділялися на тих, які перебували в особисто-спадковій залежності, та вільних від неї, зокрема французькі серви та віллани, англійські коттери та віллани, німецькі лейбайгене та херіге. Впродовж XII–XIII ст. селяни звільнилися від особисто-спадкової залежності. Зберігалися вільні алодисти, передусім в Німеччині й Англії. Вони залежали від держави через представників влади. Всі селяни брали участь в укладенні майнових і земельних угод, успадковували та продавали майно. Селянські господарства поділяли на повнонадільні, півнадільні, чверть надільні.

Феодальна земельна рента мала три види: натуральну, грошову і відробіткову. Більшість вчених вважає, що співіснували всі види ренти, але переважала натуральна та грошова. Відробіткова рента не перевищувала кількох тижнів на рік. Селянські повинності стосувалися військових постоїв та реквізицій, торгового та дорожнього мита, будівельних робіт, виплат за сервітути ― правокористуватися чужою власністю, у тому числі альєндами, за одруження, успадкування майна, феодального найму ― примусової праці за плату. Поширення набув баналітет ― монопольне право феодала на господарські об’єкти для переробки сільськогосподарської продукції (селяни користувалися млином, виноградними пресами, печами сеньйора). Селяни платили державні податки як складову сеньйоральних платежів, церковну десятину. У Франції феодали збирали таллю ― екстраординарний податок.

В історико-економічній літературі України обґрунтовано дві основні точки зору щодо статусу селян Західної Європи в XI−XIII ст. на етапі класичного феодального господарства. Частина вчених оцінює залежність селян як кріпосний стан: особисто-спадкова залежність, прикріплення до землі, відсутність права на вихід з-під влади феодала були загальноєвропейським явищем. Однак в європейській науці панує думка, що поняття «кріпосний селянин» і «кріпосне право» характерні для пізнього середньовіччя у країнах Центральної та Східної Європи. Кріпосне право ― це система правових норм феодальної держави (отже, має загальнодержавний статус), спрямованих на особисто-спадкове прикріплення селян до землі, ознака доменіально-відробіткового господарства. У Західній Європі спроби заборонити відхід селян від землі на державному рівні не мали успіху.

У XIV−XV ст. відбулися зміни в аграрних відносинах та організації сільського господарства, що мали значення аграрного перевороту. Докорінні зміни виявилися у таких загальних процесах, як:

· викуп селянами особистої свободи без землі, майнове розшарування;

· основними формами селянського землекористування були спадкове, протягом життя та оренда. Формувалися різні типи селянських господарств: економічно заможні із власною або орендованою землею, малоземельні та безземельні;

· доменіальні землі здавали в оренду на один–три–дев’ять років, що давало змогу швидко пристосуватися до змін економічної кон’юнктури, або для їх обробітку використовували найману робочу силу;

· зростання економічної ролі селянського господарства та зменшення домену, значення його зберігалося у галузях, зорієнтованих на ринок: тваринництві, лісових промислах, вирощуванні технічних культур, садівництві, городництві;

· комутація земельної ренти ― заміна відробіткової та натуральної ренти фіксованою грошовою (цензом). Цензова система при розширенні виробництва в господарстві селянина і зростанні цін на сільськогосподарську продукцію забезпечувала збільшення доходів і виробничих витрат. Заміна феодальних повинностей фіксованими платежами;

· зменшення сеньйоральної та зростання державної (податкової) залежності селянства;

· зростання товарності сільського господарства, втягування у товарно-грошові відносини феодальних і селянських господарств, становлення стійких економічних відносин між селом і містами, сільським господарством і промисловістю.

Економічні процеси у сільському господарстві були зумовлені сукупністю соціально-економічних та політичних причин, серед яких: а) демографічна криза внаслідок чуми середини XIV ст., коли протягом наступних 100 років населення Європи зменшилося на третину, а населенні пункти ― на 50%; б) внутрішні суперечності у феодальному маєтку, економічні можливості якого не задовольняли потреби власників і селян; в) зростання міст і збільшення обсягів товарного виробництва, що створювало можливості для ринкового розвитку сільського господарства; г) формування централізованих монархій та посилення центральної влади, поступовий перехід селян під юрисдикцію держави; д) заміна класичного феоду рентним, коли васал отримував за службу лише ренту з наданої у користування землі або грошову винагороду. Це руйнувало феодальну ієрархію. Основу васальних відносин становили гроші, а не земля; є) масові народні повстання проти феодального гноблення (наприклад, повстання Уота Тайлера у 1381 р. в Англії, Жакерія в 1385 р. у Франції).

Шляхи реформування сільського господарства у кожній країні мали свої особливості.

У Франції королі руйнували норми васального права. Дворянство переходило на королівську службу, не займалося господарством. Зменшення доменіальних земель зумовило утворення так званої чистої («селянської») сеньйорії. Селяни користувалися землею на правах цензиви або оренди. Феодали зберігали монополію на землю та систему баналітетів. Селяни без обмежень продавали, закладали, заповідали цензову та купували землю, що сприяло формуванню селянської власності. Оренда забезпечувала сеньйорії 80% доходів. Найчастіше укладали договір короткотермінової оренди ― на три-дев’ять років. Використовувалася наймана праця.

В Англії існували такі типи селянських господарств: фригольдерські з правом землевласності; копігольдерські («протягом усього життя») на основі землекористування з виплатою грошового фіксованого цензу; орендовані. Розпочалося формування верстви фермерів (йоменів) ― вільних орендарів, які займалися вівчарством або були посередниками між власниками та утримувачами землі. Використання найманої праці стало звичним явищем. Проте англійські селяни не домоглися спадкових прав на землю, як у Франції.

Особливістю аграрного розвитку Англії було започаткування реформи землеустрою ― ліквідації системи черезсмужжя та відкритих полів, об’єднання феодалами та заможними селянами земель в одну ділянку, її обгородження і вилучення з примусової сівозміни, обмеження прав селян щодо користування громадськими землями. Як наслідок, значна частина селянства зазнавала обезземелювання і ставала батраками (коттерами).

У Німеччині на північно-західних землях сформувалася значна верства вільних заможних селян-орендарів ― майєрів, які займалися товарним господарюванням на 4–7 повних наділах, використовували найману працю та передавали землі в суборенду. На південно-західних землях переважали дрібні господарства селян на здольщині або половинщині. Власниками ґрунтів ставали міщани. На колонізованих заєльбських (східних) землях аграрні відносини ґрунтувалися на основі так званого німецького права. Колонізація (локація) відбувалася шляхом заснування сіл на необроблюваних землях за трипільною системою. Її організовував спеціальний локатор-осадчий на основі локаційної грамоти. У процесі землеустрою орні землі об’єднували на основі трипілля в компактні поля, кожне з яких ділилося на ниви відповідно до кількості селянських господарств. Селянська родина отримувала три ниви (озиму, яру і парову), що складали в сукупності гуфу землі, що в два‑три рази було більш ніж у Старій Німеччині (вважають, що гуфа була фламандського взірця, в середньому 16,8 га), платила чинш (слов’янська назва цензу), десятину і земельний податок на користь князя.

У другій половині XV ст. на німецьких землях, особливо в Остєльбії, почалася феодальна реакція. Феодальний маєток перебудовувався на фільварок ― багатогалузеве, товарне господарство, виробництво в якому організовувалося на доменіальній землі на основі відробіткової ренти селян з власною тягловою силою та інвентарем. Земля фільварку (домену) збільшувалася за рахунок селянської та громади. Селянські господарства обезземелювалися. Кількість повнонадільних селянських господарств залишали такою, щоб їх тягловою силою та інвентарем обробити землі фільварку.

Сільське господарство впродовж XI−XV ст. було панівною галуззю економіки. Традиційно розвивалися рільництво, городництво, садівництво і тваринництво. Сільське господарство повільно прогресувало завдяки внутрішній колонізації земель, удосконаленню агротехніки, знарядь праці та організації виробництва, підвищенню виробничого досвіду селян. Значну роль відіграла матеріальна спадщина Римської імперії. В XIV−XV ст. сільське господарство почало набувати товарного характеру, посилилася господарська спеціалізація регіонів. Накопичувалися знання з агрономії, з’явилася спеціальна література для популяризації раціоналізаторських методів господарювання. Однак вона була доступною лише для феодалів. Селяни господарювали, дотримуючись давніх звичаїв.

3. Періодизації феодальної економіки на території України (VI−XV ст.)

Розвиток феодальної економіки на території України був органічною частиною загальноєвропейського процесу, однак мав певні особливості, головними з яких є хронологічно пізніше завершення формування зрілої феодальної економіки, утвердження в XVI ст. і збереження до середини XIX ст. феодально-кріпосницького господарства, повільний процес становлення ринкової економіки (Україну вважають країною так званого другого ешелону підприємницького розвитку).

Питання періодизації феодальної економіки на території України залишається дискусійним. Поширеним є поділ на такі періоди.

Ø VI ст. − 30-ті рр. XII ст. ―період становлення (генезису) феодальної економіки. Охоплює два етапи: 1) VI−VIII ст. ― у межах державно-племінних об’єднань склавінів та антів (VI−VII ст.) і державних утворень-князівств за загальною назвою «Руська земля» (VIII−IX ст.); 2) в умовах Київської держави (882 р. − 30-ті рр. XII ст.). У східних слов’ян сформувалася власна модель генезису феодальної економіки. Феодалізація відбувалася повільно на основі розкладу первіснообщинних відносин, а отже, мала общинногенний характер. Рабство існувало як патріархальне. Рабовласницька економіка не склалася.

Ø XII−XV ст. ― період розвитку феодальної економіки. У сучасній історико-економічній літературі поширена думка, що на території України формування зрілої феодальної економіки завершилося в XII ст. – першій половині XIV ст. за часів політичної роздробленості (в той період були Київське, Галицьке, Волинське, Переяславське, Чернігово-Сіверське князівства) та Галицько-Волинської держави (1199−1349 рр.). Деякі вчені утвердження зрілих феодальних відносин пов’язують з польсько-литовською добою другої половини XIV − XV ст.

Ø XVI−XVIII ст ― розвиток феодально-кріпосницької економіки в умовах становлення ринкової економіки.

Ø Остання третина XVIII ст. – перша половина XIX ст. ст ― криза феодальної економіки і розвиток ринкової економіки як укладу.

У VI ст. слов’яни стали відомі за власним ім’ям, яке є самоназвою. Про це зазначають візантійські автори, в тому числі Йордан у праці «Про походження та діяння готів» (551 р.) та Прокопій Кесарійський в «Історії війн» (550−554 рр.).[28] У період Великого переселення народів у V−VII ст. сформувалися три великі гілки слов’ян: східні, західні, південні.

У VI−VII ст. на території України відомо три східнослов’янські археологічні культури: празька, котру пов’язують з племенами склавінів, територія яких займала лісостепову Україну (поширилася також на території Словаччини, Чехії та Моравії); пеньківська, населення якої відоме за назвою анти, котре жило між середнім Дніпром і середнім та нижнім Дністром, колочинська на території Верхнього Подніпров’я та басейнів Десни і Сейму, а також на землях балтів і угрофінів. Назва анти в перші роки VII ст. зникає. Вважається, що антський політичний союз був розгромлений аварами, частина антів переселилася на Балкани, інша об’єдналася із склавінами, прийнявши їхню назву.

Це був період ранньоцивілізаційних суспільств, в яких почався перехід від територіальної землеробської громади до сільської територіальної громади за назвою вервь («мир», «людіє») із алодиальною власністю окремих домогосподарств. Громада складалася з дворищ (10−15 димів-господарств малих сімей однієї великої патріархальної родини), об’єднаних сусідством та економічними зв’язками. В історичній літературі дворище описується як єдиний самостійний житлово-господарський комплекс з полями, сіножатями, лісами, ріками, озерами тощо. Більшість учених стверджує, що земля переходила у володіння малих сімей, які утворювали самостійні господарства (домогосподарства) і витісняли великі патріархальні родини. Лише окремі сільськогосподарські роботи виконували на спілку. Альєндами (випасами, луками, лісами, водоймами) общинники користувалися спільно. Громада зберігала верховну власність на землю, виконувала адміністративно-судові функції. Розвивалося майнове та соціальне розшарування, пов’язане з формуванням інститутів князівської влади, старійшин із родоплемінної верхівки і дружинної організації. Політичний лад слов’янських племен раннього середньовіччя мав ознаки державних утворень (територіальних воєнно-політичних союзів).

У VIII−IХ ст. на основі племінних союзів, відомих за етнополітичною мапою «Повісті минулих літ»[29], формуються територіальні об’єднання ― землі-князівства. Політична федерація союзів племен (полян, сіверян, древлян, уличів) відома в історичній літературі як державне утворення Руська земля з центром у Середньому Подніпров’ї. Суспільно-політичний устрій того часу мав характер військової демократії. Східнослов’янські племена на території України репрезентовані археологічними культурами типу луки-райковецької, волинцівської, роменської.

Продовжувався перехідний період утвердження сільської територіальної громади-верві з економічносамостійними домогосподарствами та алодиальною приватною земельною власністю. Аграрні відносини характеризували «окняжіння» (одержавлення) земель у межах окремих князівств; розвиток приватно-індивідуального господарства; посилення земельної нерівноті, перетворення великої земельної власності на головне багатство; збереження власності громади на орні землі та альєнди. Формувалися відносини особистої залежності та підданства. Поглиблювалося майнове і соціальне розшарування. Продовжувався процес формування племінної та військової знаті. Вона збагачувалася, привласнюючи значну частину воєнної здобичі, захоплюючи землі громади, в результаті стягування данини з населення, розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Було поширене рабство, джерело якого ― війни. Рабом міг бути лише іноплемінник. Рабство мало яскраво виражені патріархальні ознаки.

У сільському господарстві поширилося орне землеробство з двопільною системою. Ремесло було самостійним видом діяльності. Формувалися спеціалізовані ремісничі центри. З’явилися укріплені поселення ― городища або протоміста (первісні міста). Вони були адміністративними, воєнними, релігійними центрами племінних князівств та сільськогосподарської округи. Реміснича та торговельна господарська діяльність у протомістах ставала постійною.

Торгівлю східнослов’янських племен у наукових працях називали торгівлею «арабського періоду», що мала транзитно-посередницький характер між Арабським Сходом і Візантією, а також Північно-Східною Європою. Один із найдавніших торговельних шляхів ― «із варяг у греки» ― поєднував Балтійське море з Чорним. Головними предметами торгівлі слов’ян були хутро, віск, мед, раби. Ввозили дорогі тканини, книги, вино, столовий посуд з глини, скла та металу, намисто, перли, бронзові фібули, янтар, зброю, овочі, прянощі.

Вчені вважають, що віче племені розпоряджалося племінним скарбом (зародок казни), куди передавали частину воєнної здобичі, надходжень від мита, судових штрафів, данини. Частина надходжень зосереджувалася у князівському скарбі, до якого надходила продукція власного господарства князя.

Таким чином, господарство східнослов’янських племен характеризувалося переходом до територіальної громади з приватною земельною власністю та індивідуально-приватним господарством, розвитком ремесла, міст і торгівлі. Почався процес формування феодальних відносин.

Київська Русь ― це найбільша держава раннього середньовіччя в Європі. В середині XI ст. її територія охоплювала всі східнослов’янські землі від Чудського, Ладозького та Онезького озер до верхів’їв Волги та Оки, середнього Дніпра, польських і литовських земель. У науковій літературі полеміка щодо рівня феодалізації Київської Русі триває. Важливими джерелами з історії становленні феодальних відносин є правові документи «Руська Правда», «Правда Ярославичів»[30], Статут Володимира Мономаха (1113 р.), що формували так зване «руське право». Вони встановлювали норми права відповідно до канонів християнської релігії. Закріплювали права феодалів на землю і покарання за його порушення, соціальну структуру суспільства, правовий статус різних категорій населення, скасовували окремі положення «звичаєвого права», регулювали організацію вотчинного господарства. Ці документи ― важливе джерело, на якому ґрунтується дослідження історії Київської Русі.

З утворенням державності процес феодалізації впродовж X ст. пришвидшився. Розвивалася алодиальна власність малої сім’ї на землю. Спадкові володіння, які передавали у спадок, продавали та купували, називались «жизнь» як синонім до західноєвропейського алоду. Більшість учених вважають, що класичний алод не сформувався. Зберігалося громадсько-селянське землеволодіння. Громада-вервь обмежувала розпорядження землею. Продовжувався процес «окняжіння» земель у межах окремих князівстві формування державної власності на землю в особі удільного князя. Зростала велика приватна земельна власність. Вона формувалася на основі приватногосподарської ініціативи (приватного права) шляхом захоплення земель громади і селян, колонізації (займання) нових земель та в результаті князівських дарувань дружинникам і знатним людям. Оскільки великих землевласників почали називати боярами, в науковій літературі цей процес отримав назву «обоярювання» земель. Близько 888 р. князь Володимир провів адміністративно-військову реформу. З метою посилення великокнязівської влади та утвердження верховної власності великого київського князя на землю було скасовано удільні князівства, державу поділено на землі-волості довкола великих міст (Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир на Волині тощо). Великий київський князь надав князям-намісникам (синам або довіреним особам) землі-волості в управління (на «стіл») на умовах договору вірності, виконання адміністративних функцій, несення військової служби, надання фінансової допомоги. Волость надавалася на правах кормління ― стягування податків, частина яких надходила київському князю як верховному власнику землі. Втрачаючи стіл, князь одночасно втрачав землю-волость, що була невідчуженим володінням бенефіціального типу.Князі-намісники не мали права передавати волость у спадок, відчужувати її без згоди київського князя, за зраду або непокірність втрачали волость. Князі постійно переходили з однієї землі-волості до іншої. У великих містах зберігалася також практика запрошення їх на князівський стіл вічем ― органом верховної влади населення у вирішенні державних питань.

Формувалися сеньйорально-васальні відносини. Великий київський князь надавав землі у кормління дружинникам і знатним людям. Князі-намісники ― своїм дружинникам і місцевій знаті, яка не належала до оточення великого київського князя. Виникла професійна верства службовців: військових та управлінців ― великих землевласників. Найвищий соціальний статус мали «земські бояри» і «княжі мужі». Сформувалася ієрархічна структура землеволодіння, що ґрунтувалася на міжкнязівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Вони, порівняно із Західною Європою, мали такі особливості: формувалися повільно впродовж XI–XIII ст., значно пізніше, ніж на Заході; відносини покровительства і служби були нестійкими, не чітко вираженими та оформленими юридично; феодальна драбина була трирівневою: великий київський князь ― князі-намісники; великий київський князь ― князівські бояри; князі-намісники ― земські бояри.

Великий київський князь надавав намісникам і великим землевласникам імунітетні права: здійснення функцій державної судової, адміністративної, фінансової влади в межах певної території. Проте рівень імунітетних прав залишається дискусійним питанням серед науковців.

Отже, надання бенефіціального типу охоплювали не землі з селянами, а лише передбачали право збирання податків з населення даної території та імунітетні права (подібно до англійського бокленду). За історичними джерелами, лише в кінці XI ст. – на початку XII ст. почалося надання боярам землі зі селянами. Наприкінці XI ст. після з’їзду князів у Любечі в 1097 р. почався процес перетворення земельних бенефіціальних надань на феодальне умовно-спадкове володіння («Кождо держить отчину свою»). Він не завершився в домонгольський період.

Співіснували такі форми власності на землю, як державна (уособлення верховної влади київського князя), колективна або громадсько-селянська та приватна феодальна. Склалися такі види великого приватного землеволодіння, як власне князівське, боярське, церковне. В історичній літературі велике приватне землеволодіння і господарство-маєток отримали назву вотчина. Частина вчених вважає, що вотчина ― це лише алодиальне землеволодіння, яке можна вільно відчужити (купити, продати, передати у спадок).

Після прийняття християнства в 988 р. церква існувала на введену князем Володимиром десятину ― десяту частину князівських данин, прибутків із судових і торгових мит. Церковне землеволодіння виникло і збільшилося у другій половині XI−XII ст. із надань князів, вкладів князів, бояр і членів їхніх родин «на помин душі», приватного придбання, заселення пустищ.

При формуванні феодальної земельної власності та феодально залежного селянства значення мали ті ж чинники, що і в Західній Європі: відчуження алоду, переваги великого землеволодіння над дрібним, формування відносин панування і підпорядкування, а в середині панівної верстви ― покровительства і служби, надання імунітету. Проте монополія феодалів на землю не сформувалася. Більшість учених вважають, що селяни Київської держави були переважно особисто вільними та економічно самостійними. Не було масового обезземелення селян і формування їх феодальної залежності. Стримуючими чинниками феодалізації були значні незаселені та неосвоєні землі, за рахунок яких зростало князівсько-боярське землеволодіння, та сільська громада, що обмежувала право відчуження землі, перерозподіляла між селянами землі, що залишалися в колективному володінні, відповідала за збирання податків і виконання повинностей на основі кругової поруки.

 

Тема 6. Господарство та економічна думка у країнах Європейської цивілізації (XVI − середина XVIII ст.)

План

1. Формування Європейської цивілізації. Вплив цивілізаційних факторів на господарство країн Європейської цивілізації

2. Становлення ринкового господарства у країнах Європейської цивілізації. Меркантилізм

3. Становлення класичної політичної економії (В. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене, А. Тюрго, А. Сміт)