Особливості змішаних економічних систем індустріально розвинених країн світу

Економічну систему індустріально розвинених країн Європейської цивілізації 50–80-х рр. XX ст. визначають як «змішану економічну систему» (mixed market economi), змістом якої є поєднання та взаємодія ринкових і неринкових відносин, ринкового механізму та державного реґулювання. Перші її ознаки проявлялися ще в роки Першої та Другої світових воєн, Великої депресії 1929–1933 рр., коли виникала необхідність втручання держави в економічне життя. Ринковий механізм доповнювався активною роллю держави, яка організовувала, реґулювала та координувала економічні процеси. У 50–80-х рр. XX ст. відбулася пролонґація системи реґульованої ринкової економіки у змішану економічну систему.

В економічній літературі основний зміст змішаної ринкової економіки типологізують на основі фундаментальних зрушень у структурі економічних систем національних економік і співвідношення в господарському механізмі ринку та плану.

Склалися різні типи та моделі змішаної економічної системи провідних країн світу. В економічній літературі існують різні підходи до їх ідентифікації у критеріальних аспектах.

Поширеними є такі точки зору:

1) у Західній Європі змішана економіка набула ознак соціально-ринкового спрямування, США ― вільноринкового капіталізму, Японії ― державно-керованого капіталізму. Тип змішаної соціально-ринкової економіки характеризує поєднання елементів індивідуалізму, корпоративізму[68] та державної стратегії соціального захисту.

2) виокремлено такі національні моделі ринкової економіки: німецька неоліберальна, французька неоетатична, анґлійська неоетатична, шведська модель розподільного соціалізму, американська неоліберальна, японська державно-керована корпоративна ринкова економіка, південнокорейська, китайська;

2) існують три варіанти моделей змішаної економіки: консервативний (виступає за обмежене опосередковане втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення умов діяльності приватного бізнесу), ліберальний (передбачає проведення інституціональних і соціальних реформ, раціональне поєднання ринкового механізму і державного реґулювання), соціал-реформістський (обґрунтовуює реформування капіталізму у напрямі «демократичного соціалізму»).

В історичному аспекті ідейні джерела змішаної економічної системи започатковані представниками німецької історичної школи, традиційного інституціоналізму, соціал-реформізму, неолібералізму та у вченні Дж. М. Кейнса.

Представники німецької історичної та соціальної шкіл обґрунтовували необхідність державного реґулювання ринкового механізму та зростаючу активність держави в економічному житті, розробили теорії «організованого капіталізму», «державного соціалізму», «ліберального соціалізму» і «соціального плюралізму».

Представники раннього та позитивістського інституціоналізму наголошували на важливості «революції в економічних функціях держави», яка має бути організатором національного виробництва та суспільного контролю щодо механізмів ринкової економіки.

Соціал-реформістський варіант модифікації ринкової економіки вперше почав розробляти Дж. С. Мілль у середині XIX ст. Ґрунтуючись на твердженні, що закони розподілу є суб’єктивними і формуються суспільством, він пропонував рекомендації щодо реформування суспільних відносин, аналізуючи «розумні межі» діяльності уряду. Один із основоположників лібералізму Дж. Гобсон обґрунтував політику перерозподільного оподаткування, суспільного контролю за бізнесом.

 

 

У кінці XIX ст. – у першій половині XX ст. представники соціал-демократичних економічних концепцій (Е. Бернштейн, К. Каутський, Р. Гільфердінґ, Е. Турбін, А. Кросленд, Т. Майер та ін.) у руслі доктрини «демократичного соціалізму» розробляли програми еволюційних проґресивних суспільних перетворень, економічних реформ, переходу до суспільства майбутнього, яке є багатоваріантним і не має чітких часових меж реалізації. Програми соціал-демократичних партій пропонували утвердження суспільної власності, державне планування, справедливий розподіл, забезпечення політичних і соціальних прав людей. У 1940 р. анґлійський лейборист Е. Турбін у праці «Політика демократичного соціалізму» наголошував на посилення ролі держави в економічних і соціальних процесах.

Питання механізму активного втручання держави у макроекномічні процеси із використанням ринкових важелів розробляв Дж.М. Кейнс.

У 1950 – 1980-х рр. проблеми модифікації ринкових систем у змішану економічну систему, синтезу ринкового механізму і державного реґулювання економіки розглядалася представниками різних напрямів економічного думки: неокейнсіанства та неокласичного синтезу, інституціоналізму, неокласики.

У середині XX ст. інституціоналізм перетворився на один з провідних напрямів світової економічної думки. В 1950–1970-х рр. домінувала соціально-індустріальна течія, що досліджувала еволюційну системну трансформацію капіталістичного суспільства, фактори соціально-економічних зрушень, зокрема визначальну роль науково-технічного проґресу та науково-технічних революцій. В українській економічній літературі традиційно в межах соціально-індустріальної течії виокремлюють теорії системної трансформації капіталізму та соціально-інституціональні технократичні концепції. Ознакою всіх досліджень є поєднання економічної теорії та соціології.

Основою теорій системної трансформації ринкового суспільства є твердження про еволюційний розвиток під впливом різноманітних факторів, насамперед науково-технічного проґресу та державного реґулювання. Необхідність втручання держави в економічні відносини, перетворення її на центр оптимізації економічного та суспільного розвитку загалом було зумовлено:

· зниженням функціональної спроможності ринку, що проявлялося у недостатноьму реаґуванні ринку на соціальні проблеми (соціальне забезпечення, соціальний захист, справедливий розподіл доходів), неспроможності вирішення довгострокових перспектив розвитку суспільства, розв’язання глобальних загальносвітових проблем;

· необхідністю стимулювання та впорядкування конкуренції як умови відтворення економічної системи, упередження її неґативних результатів.

Теорія «народного капіталізму», розроблена економістами та соціологами, об’єднує концепцій: «демократичного капіталізму» або «дифузій власності», «управлінської революції» та «революції в доходах». Їх основою є аналіз змін у структурі акціонерного капіталу та власності.

Концепція «демократичного капіталізму» або «дифузії власності» (А. Берлі, Т. Карвер, Е. Джонстон) стверджує, що з розвитком ринкової економіки відбувається перехід від індивідуально-приватної власності до плюралізму форм власності за провідної ролі акціонерної. Як результат, відбувається розпорошення власності (дифузія), що свідчить про демократизацію суспільного устрою.

Концепція «управлінської революції» (революції менеджерів) (П. Друкер, Дж. Бернхем, Т Ніколс) доводить перехід влади у корпорація від власників до управлінцев-менеджерів, які керуються суспільними інтересами, а не мотивами прибутку.

Згідно концепції «революції в доходах» (С. Кузнєц, Дж.К. Ґелбрейт, К. Боулдінґ, Е. Хансен та ін.) у розвинених країнах ринкової економіки відбулося вирівнювання доходів різних соціальних груп і сформувався кількісно переважаючий так званий середній (за доходами) клас. Саймон Кузнєц ― нобелівський лауреат 1971 р., у праці «Частка вищих доходів груп у національнму доході та заощадженнях» (1953) на основі аналізу динаміки розподілу національного доходу США за 1919–1948 рр. показав систематичне зменшення доходів вищих груп населення. Доцільно зауважити, що вчені В. Перло і Р. Міллс довели необґрунтованість висновків С. Кузнєца, який тенденційно скориставався статистичним матеріалом.

Автори теорії «колективного капіталізму» Г. Мінз і А. Берлі розрізняли капіталізм приватний вільної конкуренції та колективний, що уособлювався в діяльності корпорацій. Зростання кількості акціонерних компаній, на їх думку, сприяє збільшенню чисельності акціонерів, серед яких також тисячі найманих робітників.

Теорія «держави загального добробуту» (А. Піґу, К. Боулдінґ, Е. Хансен, Дж.Д. Коул, Дж. Стрейчі) визнає позитивну силу держави, спрямовану на досягнення соціальної гармонії та загального високого рівня добробуту.

Теорія «суспільства достатку» Дж.К. Ґелбрейта обґрунтовує виключну роль держави у забезпеченні рівноваги між приватним споживанням і задоволення суспільних потреб, таких як освіта, охорона здоров’я, боротьба з бідністю, голодом тощо.

Теорія «соціального партнерства» (С. Чейз, Ф. Перру, Дж.М. Кларк, П. Дракер, П. Семюелсон та ін) ґрунтується на ідеї «класового миру» між працею і капіталом, політиці «соціального діалогу», що спроможні забезпечити економічне зростання через укладення колективних трудових договорів і гуманізацію трудових відносин.

Теорію «змішаної економіки» продовжували розвивати соціально-демократичні концепції. «Демократичний соціалізм» став офіційною доктриною Соціалістичного Інтернаціоналу (1951). Визначалися пріоритетні напрями побудови соціалізму: політична демократія (парламентська форма правління, сильні профспілки, демократизація господарського законодавства та економічної політики); економічна демократія як шлях побудови змішаної економіки, заснованої на плюралізмі форм власності, співіснуванні різних форм управління виробництвом, демократизації державного управління; соціальна демократія, змістом якої є реформування соціальної сфери, активна соціальна політика. Соціальний захист широких верств населення. Доктрина соціал-демократії визнавала різноманітність національних моделей соціалістичного суспільства, серед яких виокремлюють скандинавський «розподільчий соціалізм», лейбористський «корпоративний соціалізм», французький «самокерований соціалізм».

4. Економічний розвиток у 1970 ‑ середині 1980-х рр. Актуалізація неокласики

Світовий економічний розвиток упродовж 1970-х – першої половини 1980-х рр. визначали дві світові кризи 1973–1975 рр. і 1979–1981 рр. Їх особливість ― певна синхронізація циклічних коливань в економічно розвинених країнах. Ознакою динамікиекономічного розвитку було зниження темпів порівняно з 1950–1970 рр. Так, середньорічні темпи зростання ВВП в економічно розвинених державах у 1971–1980 рр. становили 3,1%, а в 1981–1990 рр. ― 2,6% (у 1961–1970 рр. ― 5%). Знизилися інвестиції в економіку. Скоротився обсяг торгового обороту. Зростало безробіття.

· Циклічні кризи поєднувалися зі світовими структурними, сировинними, енергетичними, валютними, кредитно-грошовими кризами.

Існує точка зор, що світові циклічні економічні кризи 1973–1975 рр. і 1979–1981 рр. стали вихідним моментом становлення постіндустріальної структури суспільства.

Кейнсіанська модель державного реґулювання економіки, спрямована на стабілізацію і стимулювання економічного зростання, підтримання високого рівня зайнятості та цінової стабільності за рахунок державного реґулювання, була вичерпана. Відбулася дискредитація політики реґулювання попиту бюджетно-податковими засобами. Так, боротьба з інфляцією передбачала стримування попиту, а подолання спаду вимагало навпаки його стимулювання. Збільшення бюджетних витрат лише сприяло зростанню інфляції. Внаслідок цього посилилась критика кейнсіанства, а разом з ним і неокласичного синтезу. Посилилися позиції монетаристів, які вважали, що державі слід надавати перевагу грошово-кредитним методам регулювання, зокрема обмежити контроль за обсягом грошової маси.

Відбулася пролонгація сучасної науково-технічної революції (СНТР) у сучасну науково-технічну і технологічну революцію (СНТТР), що характеризується впровадженням ресурсозберігаючих технологій, електронної автоматики, біотехнології, інформатики, інтернаціоналізацією структури відтворення. Пришвидшилася структурна перебудова суспільного виробництва на базі наукомістких ресурсозберігаючих технологій, електронної автоматики, інформатизаці.

У США в 1980-х рр. модель державного реґулювання економіки отримала назву «рейганоміка»1, будучи варіантом неоконсервативної політики. Теоретична основа «рейганоміки» ― концепція пропозиції, що бере за основу не витрати (приватні та державні), як це було прийнято в кейнсіанстві, а заощадження, отже, декларує необхідність збільшення заощаджень і відносне зменшення споживчого попиту, при цьому податки виконують роль головного інструмента фіскальної політики. Економічна програма передбачала:

¨ скорочення податків на корпорації та фізичні особи;

¨ зменшення державних видатків на соціальні програми;

¨ жорстку кредитно-грошову політику як засіб подолання інфляції, дереґулювання підприємницької діяльності.

Основні заходи «рейганоміки»:

· У 1981 р. ухвалено Закон про оподаткування, що передбачав поетапне скорочення індивідуального прибуткового податку загалом на 23%, максимальної податкової ставки на доходи від капіталу ― з 70% до 50%, термінів амортизаційних списань, збільшення інвестиційної податкової знижки. За п’ять років податкова реформа зменшила надходження у федеральний бюджет майже на 750 млрд дол. Разом з тим, передбачалося, що зростуть стимули до праці, обсяги заощаджень та інвестицій, темпи економічного зростання та продуктивність праці, зменшиться рівень безробіття. У 1983 р. почалось циклічне поліпшення кон’юнктури, пришвидшене фіскальною і кредитно-грошовою політикою. Однак середні темпи зростання реального ВВП у 1981–1985 рр. склали 2,4%, менш, ніж визначила адміністрація (3,8%), продуктивності праці ― лише 0,9% (у 1973–1981 рр. ― 0,6%, у післявоєнний період ― 1,9%).

Згідно із Законом про податкову реформу (1986 р.) знижено граничні ставки на особистий прибутковий податок з 50% до 28%, на податок із прибутку корпорації з 46% до 34%, одночасно скасовано значну частину податкових пільг.

· Реалізовано програму «нового федералізму», що передбачала скорочення обсягів діяльності федерального уряду в соціальній сфері та передачу штатам 44 із 46 соціальних програм.

· Проведено політику зменшення впливу такої корпоративної структури, як профспілки. Їх звинувачували в захисті егоїстичних, корпоративних інтересів своїх членів, що обмежувало зростання продуктивності праці та ефективності виробництва. Фактично створено нові форми трипартизму ― соціального партнерства держави, бізнесу та робітників в особі профспілок.

· Розпочато процес перерозподілу функцій держави, здійснено приватизацію. Уряд відмовився від директивних методів державного втручання (скасовано третину нормативів, що реґулюють комерційну діяльність), обмежено його повноваження, традиційну бюрократію, її монопольне керування, демонтовано різні реґулюючі інститути. Діяльність держави охоплює ринкові елементи.

· У зовнішньоекономічній діяльності запанувала політика «фритредерства». Ослаблення торгово-політичних бар’єрів дало змогу американському капіталу використати технологічну та фінансову переваги перед конкурентами, проникнути на ринки інших країн, що одночасно сприяло інтенсифікації технічного проґресу, структурній перебудові економіки, подоланню інфляції в країні.

Результатом «рейганоміки» стало економічне піднесення США впродовж 1983–1989 рр. і зміцнення міжнародних економічних позицій. Рівень ВВП у 1989 р. перевищив показники 1979 р. на 25%, особисте споживання зросло на 1/3, рівень безробіття зменшився до 5%, інфляції ― до 4%.

Велика Британія у 1970-і рр. за динамікою економічного розвитку займала одне з останніх місць серед країн ОЕСР. Середньорічні темпи зростання ВВП становили 1,9% (загалом у державах Західної Європи ― 2,7%). Уповільнилося, а в певні періоди було на нульовому рівні зростання продуктивності праці. Темпи інфляції до кінця 1970-х рр. досягли 15%.

Змістом державного реґулювання була неоліберальна економічна політика, запроваджена урядом консерваторів, котрий очолювала М. Тетчер (1979–1997 рр.). Вона опиралася на монетаристську концепцію американського економіста М. Фрідмана, котра відстоювала скорочення реґулятивних функцій держави та принцип самореґулювання економіки, у сфері грошового обігу, фінансів і банківської справи пропагувала тверде обмеження грошової маси в обігу через послаблення податкового контролю за функціонуванням ринку, підвищення ролі кредитно-грошових інститутів, радикальної зміни структури бюджетного механізму, зокрема відхід від прямого і прогресивного оподатковування приватних осіб і підприємців.

Зміст, результати та наслідки реформ «тетчеризму»

· Провідним напрямом діяльності була боротьба з інфляцією. Важливі інструменти боротьби з інфляцією ― державній бюджет і фіскальна політика. Більш ніж 90% доходів анґлійського бюджету наприкінці 1970-х – початку 1980-х рр. складали податки, у т. ч. прибутковий ― близько 34% від усіх доходів бюджету. З метою стимулювання інвестицій уряд надав податкові пільги приватному бізнесу. Ставку податку з прибутку найбільших корпорацій було послідовно знижено спочатку до 50%, а потім до 35%. Це зменшило на 3,5 млрд фунтів стерлінґів прямі податки на великі доходи. Одночасно зросло значення непрямих податків, що в 1979 р. становили 34% від усіх надходжень у бюджет, а в 1981 р. — 39%. Було підвищено ставки податку на додану вартість з 8% до 15% (обкладали товари першої необхідності, побутові та медичні послуги). Держава скоротила державні позички приватному сектору, контролювала темпи збільшення грошової маси в обігу, відмінила контроль над цінами і заробітною платою. Зросла сума кредитів, наданих банками промисловим компаніям. Було скасовано внески підприємців у фонди соціального страхування за зайняту робочу силу. Крім цього, до 17% підвищено дисконтні ставки Банку Анґлії. З метою обмеження державних витрат на 4 млрд ф. ст. зменшено видатки на промисловість, комунальне і дорожнє господарство, розвиток культури й освіти. Проводилася політика скорочення внутрішнього споживання.

· Інший важливий напрямок реформ ― скорочення державного підприємництва, приватизація та збільшення кількості акціонерів. Приватизацію здійснювали шляхом денаціоналізації (прямого продажу підприємств) і лібералізації державних монополій для розширення сфери конкуренції за принципрм платності та торгів як відкритих, так і закритих. Характерно, що продавали тільки прибуткові підприємства. На початку 1980-х рр. скоротили фінансування державних підприємств і фірм: у 1983–1984 рр. виділено 6,1 млрд ф. ст., у 1984–1985 рр. ― 5,6 млрд Було продано багаті родовища нафти в Північному морі, заводи з виробництва радіоактивних ізотопів, національну компанію з перевезення вантажів, вугільні шахти, підприємства нафтової, сталеливарної, авіакосмічної промисловості, повітряного транспорту. Лише впродовж 1984–1987 рр. приватизовано 1/3 державної власності в промисловості. Прибутковість приватизованих підприємств зросла в 3–7 разів. Наприклад, приватизували Британську аерокосмічну компанію, «Роллс-Ройс», «Брітиш телеком» тощо. Поширився викуп акцій робітниками. Наприкінці 1990-х рр. у Великій Британії було 11 млн акціонерів проти 7 млн у 1979 р. Уряд активно підтримував транснаціональні компанії, що переважали в провідних галузях промисловості.

Особливу увагу приділяли приватизації житла. Спеціальний закон зобов’язав місцеву владу продати орендарям будинки за пільговими тарифами.

· Уряд здійснював послідовне розширення господарської самостійності підприємств. Відносини з державними підприємствами визначались за контрактами, ціни на їх товари і послуги ― відповідно до умов ринку. Підприємства інвестувалися за рахунок державного бюджету, власних доходів і комерційних кредитів. Уряд відмовився від прямого субсидіювання підприємств, але розширив фінансування заходів щодо впровадження нової техніки та технологій. Наприклад, уже на початку 1980-х рр. інвестиції у виробництво машин й обладнання склали більш ніж 76% усіх інвестицій, спрямованих в обробну промисловість країни. Раціоналізацію виробництва здійснювали за рахунок звільнення від зайвої робочої сили на підприємствах. Було скасовано внески підприємців у фонди соціального страхування на зайняту робочу силу.

· Важливий напрямок економічної програми ― сприяння розвитку малого і середнього бізнесу. У структурі анґлійської економіки це була нова сила, адаптована до змін господарської кон’юнктури. З’явився значний прошарок власників сімейних фірм.

· Адміністративні заходи були спрямовані на скорочення видатків на утримання державного апарату. Зменшено кількість центральних міністерств, серед них не було галузевих. У 1982 р. було скасовано положення, введене лейбористами, про прийняття на роботу насамперед членів профспілки. На окремих підприємствах було значно обмежено права профспілок, оголошено незаконними всі види страйків солідарності.

· У зовнішньоекономічній діяльності в жовтні 1980 р. скасовано обмеження на експорт капіталу, що діяли в країні 40 років. Щоб забезпечити необхідний рівень конкурентоспроможності анґлійських товарів на світових ринках, уряд консерваторів розробив заходи, спрямовані на інтенсифікацію виробництва, стимулювання зростання продуктивності праці, а також зниження витрат на заробітну плату.

· Уряд М. Тетчер відмовився від концепції соціальних ґарантів «для всіх» і замінив її індивідуалістською політикою ― «кожен за себе». Видатки на соціальні потреби зменшилися, заробітна плата залежала від прибутку підприємства. Анґлійці вчилися жити «за коштами».

Результати реформаторської діяльності уряду М. Тетчер були значними. Вже в 1982–1983 рр. темпи інфляції знизилися з 16% у 1980 р. до 4% у 1983 р., наприкінці 1980-х рр. — до 3%, або до величини, рекомендованої монетаристською школою. У 1982 р. почалося зростання виробництва, 1985 р. ― період піднесення, важливим чинником якого було особисте споживання (зросло на 6,5%). ВВП збільшився в 1970–1990 рр. у 1,5 разу, промислове виробництво ― в 1,2 разу. Поліпшилися показники торгівлі, зв’язку, транспорту, фінансово-банківської сфери. Рівень зайнятості зріс на 1,2%, а безробіття знизився до 6,8% у 1989 р. проти 9,8% у 1987 р. Наприкінці 1980-х рр. 64% анґлійців мали власні будинки, понад 70% ― автомобілі, 46% ― відеомагнітофони, більше половини могли забезпечити платну освіту дітей.

На початку 1980-х рр. експорт країни перевищував імпорт. У 1980–1983 рр. Велика Британія була однієї з країн, що звела торговий баланс зі значним (1,1 млрд ф. ст.) перевищенням експорту над імпортом. Проте вже в 1985 р. темпи зростання обсягів імпорту в 3 рази випереджали зростання експорту, що призвело до дефіциту платіжного балансу.