Поширення ідей економічного лібералізму в суспільній економічній думці. Розвиток класичної політичної економії

Поширення ідей економічного лібералізму в Україні, по-перше, відбувалося в контексті розвитку буржуазно-ліберального напряму суспільної думки в Російській імперії, по-друге, українські громадські діячі та вчені-економісти В.Н. Каразін, Д.П. Журавський, М.А. Балу-дянський, Т.Ф. Степанов, І.В. Вернадський, М.Х. Бунге та інші персоніфікували ідеї вітчизняного економічного лібералізму, виступали дієвими розробниками стратегії та тактики формування національної економіки, брали активну участь у впровадженні в суспільну свідомість сучасного економічного мислення, своєю творчістю сприяли формуванню економічної культури українського суспільства.

На початку XIX ст. у Російській імперії почалося захоплення політикою економічного лібералізму. Імператор Олександр I вважав себе прихильником ідей А. Сміта, переклад книги якого «Багатство народів» на російську мову було зроблено у 1802–1806 рр. за розпорядженням міністра фінансів графа Васильєва. На основі ідей А. Сміта було розроблено програму діяльності уряду, статті з аналізом поглядів меркантилістів, фізіократів і А. Сміта друкувалися в журналах, політичну економію почали викладати в університетах Росії (1801) та України (1805), згодом — у гімназіях і ліцеях. В університетах відкривалися кафедри політичної економії та статистики (у Харківському — в 1835 р., Київському — в 1842 р.).

Один з перших поширювачів ідей А. Сміта в Російській імперії був Семен Десницький (1740–1789), українець за походженням, який у 60-х рр. XVIII ст. навчався в університеті м. Глазго у Великій Британї, де викладав А. Сміт, і після захисту докторської дисертації (1767) працював професором права Московського університету, був членом Російської академії наук.

Центральне місце в економічних і правових поглядах С. Десницького займає проблема власності. Він визначав її як право вільного розпорядження та відчуження, повернення, якщо будь-хто заволодів нею поза законом. Досліджував власність як категорію суспільного розвитку, проаналізував її еволюцію в умовах чотиристадійного розвитку людської цивілізації. На першій стадії, коли основним заняттям населення були полювання та збиральництво, чіткого поняття про власність не існувало. На другій стадії за домінування кочового скотарства виниркають перші уявлення про власність. На третій стадії, коли панує землеробство, поняття власності вдосконалюється, виникло право володіння землею На четвертій стадії «комерції» з розвитком торгівлі приватновласницькі погляди утверджуються, право власності панує. Вчений наголошував, що власність є економічною основою влади.

Використовуючи соціально-філософські ідеї А. Сміта та досвід Великої Британії, С. Дес-ницький зазначав важливість дослідження добробуту громадян, яке зростає через мануфактуризацію промисловості, заснування банків, розвиток торгівлі та сільського господарства, вдосконалення митної справи. Організація оподаткування повинна базуватися на доходах населення, що поліпшить становище бідних верств населення.

Видатним громадським діячем та економістом, засновником Харківського університету був Василь Назарович Каразін (1773–1842). Базуючись на ідеях фізіократів, він розробляв проекти господарського розвитку, які охоплювали рекомендації щодо ефективного приватновласницького підприємництва в усіх сферах господарства, зокрема інтенсифікації землеробства, пришвидшення розвитку промисловості та торгівлі, використання найманої праці. Для означення господарства В. Каразін вживав поняття «домоводство», що походить від грецького і означає «закон або правила ведення домашнього господарства».

Причини відсталості економічного розвитку Російської імперії В.Н. Каразін пов’язував з недостанім розвитком промисловості та торгівлі, зовнішніми боргами, які призводять до знецінення російських грошей. Пропонував для погашення боргів продавати державні землі приватним особам, у т.ч. селянам. Вважав, що право на існування мають тільки прибуткові підприємства, а такими, за його переконаннями, можуть бути лише приватні, пропагував розвиток підприємництва «по-європейські».

Найбільше уваги В.Н. Каразін приділяв селянському питанню, його аграрна програма охоплювала такі практичні кроки:

· обмеження поміщицького свавілля щодо селян (але не звільнення);

· скасування панщини та заміна її грошовою рентою;

· наділення селян землею у вічне користування, частину поміщицької землі обробляти найманою працею.

Ідеї свого аграрного проекту В. Каразин намагався реалізувати у власному маєтку в селі Кручик Харківської губернії. Були проведені регламентація повинностей селян, оцінка робочого дня та повинностей, визначено плату за майно, яке В. Каразін надавав своїм селянам, та розміри ренти. Він заснував Філотехнічне товариство (1811), діяльність якого спрямовувалася на «застосування науки і мистецтв до домоводства». Винаходи членів товариства перевірялися і впроваджувалися в маєтку В.Каразіна.

У політичному плані В. Каразин виступав за перетворення абсолютної монархії на конституційну. За свої проекти реформ, практичну реформаторську діяльність і політичні погляди він зазнав репресій з боку царизму: перебував під арештом, поліційним наглядом, йому забороняли жити в столицях тощо. Проте Каразин не змінив переконань і до кінця життя відстоював свої погляди, які об’єктивно сприяли розвиткові товарно-грошової системи.

Найглибший аналіз дореформеної економіки України здійснив Дмитро Журавський (1810–1856) — видатний дослідник, економіст і статистик, учений секретар і редактор статистичного відділу Комісії для обстеження Київського навчального округу при Київському університеті. Ґрунтуючись на конкретних статистичних матеріалах, Д. Журавський здійснив глибокий аналіз розвитку промисловості, зовнішньої торгівлі, внутрішнього ринку, товарних відносин, на основі якого зробив висновки про необхідність якнайшвидшого впровадження підприємницької організації виробництва в Україні.

Аналізуючи стан поміщицького господарства, Д. Журавський показав його неефективність, що зумовлювалася низькою продуктивністю використання кріпацької праці, незацікавленістю кріпаків у її результатах. Проаналізувавши відповідність кількості праці кріпосних селян і найманих робітників, необхідних для виконання всіх робіт у поміщицькому господарстві на прикладі Київської губернії, він довів, що праця найманих робітників є вчетверо продуктивнішою, ніж праця підневільних кріпаків, а фактичні затрати кріпацької праці на три чверті перевищили дійсні потреби. Вчений зробив висновок про доцільність використання найманої праці, нової техніки та підприємницьких форм виробництва.

Багато уваги вчений приділяв проблемі розвитку малого і дрібного виробництва в Україні за умов кріпосницької системи господарювання. Він виявив причини низької продуктивності, занепаду й розорення малих поміщицьких і дрібних селянських господарств. На його думку, одночасно ма­ють бути й малі, й великі господарства, але за конкретних умов України дрібна і мала власність повинні мати пріоритет і фінансову підтримку держави. Основну причину відсталості промисловості в Україні Д. Журавський вбачав у нерозвиненості внутрішнього ринку через зубожіння населення і зниження його купівельної спроможності, панування кріпосницької системи, а також відсутності шляхів сполучення.

На створення умов для розвитку дрібних селянських господарств був спрямований проект аграрної реформи Д. Журавського. Його суть полягала в негайному звільненні селян від кріпацької залежності, наданні їм половини земель, на яких вони господарювали раніше, без викупу, рішучому і повному відокремленні селянських господарств від поміщицьких, створен­ні умов для їх самостійного розвитку.

Політична економія в Україні розвивалася під впливом ідей західноєвропейських шкіл (класичної, марксизму, історичної школи), зумовлювалася проблемами національної соціально-економічної еволюції. Економічна наука розвивалась на університетських кафедрах у Києві, Харкові та Одесі. В наукових працях та лекційних курсах українські професори визначали предмет науки, досліджували економічні категорії, показували значення теорії для пояснення і визначення напрямів розвитку народного господарства. Українські теоретики зазначали, що політична економія сприяє правильному й глибокому розумінню суспільних явищ і практичному вирішенню соціально-економічних проблем. Вони доводили необхідність і прогресивність ринкового господарювання, реакційність феодальних господарських форм.

Поширенню ідей економічного лібералізму в Україні сприяли М. Балудянський, німецькі вчені-економісти, професори Харківського університету Йосиф Матвійович Ланг та Людвіг Кондратович Якоб.

Важливе значення в історії розвитку класичної політичної економії в Україні має М. Балудянський (1769–1847), уродженець Закарпаття, видатний вчений і громадський діяч, який освіту отримав у Відні, з 1803 р. працював у Петербурзі. Конспекти лекцій і публікації М. Балудянського («Про національне багатство. Теорія Адама Сміта») дістали назву «Економічної системи» — вчення про державне господарство і економічну політику. Основні положення системи наступні.

· Державне господарство ґрунтується на поєднанні трьох систем: перша виражає багатство народів у грошах, друга — у не перероблених продуктах землі, третя — у міновій вартості всіх виробів. Вчений проааналізував економічні системи, обгрунтовані меркантилістами та фізіократами, зробив висновок про істинність вчення А. Сміта, творчо виклав його основні засади.

· Факторами зростання національного багатства є праця, капітал і земля.

· Джерелами багатства є праця, що виробляє, та обмін, який розподіляє вироблене між верствами суспільства. Праця поділяється на «результативну» та «нерезультативну». Результативною є будь-яка праця в матеріальному виробництві. Диференціацію заробітної плати пояснював талантом, майстерністю і професіоналізмом. Вчений зробив висновок, що за умов зростання народного багатства плата за працю підвищується, а в умовах кризи знижується.

· Капітал поділяється на «прибутковий» та «безплідний». Нагромадження капіталу є умовою зростання виробництва. Дохід нації, прибутковий капітал і багатство нагромаджуються, коли більше виробляється, ніж споживається. За умови зростання народного господарства прибуток на капітал зменшується і навпаки;

· Багатство розподіляється між трьома продуктивними класами, а потім відбувається обмін товарами. Гроші не є державним багатством. Іх кількість в обігу повинна визначатися державою залежно від стану економіки. Що стосується паперових грошей, то їх кількість не повинна перевищувати суми золотих і срібних грошей, які є в обігу.

М. Балудянський брав активну участь у розробці багатьох програм та проектів, зокрема фінансової програми, відомої як програма М. Сперанського. Існує думка, що саме М. Балу-дянський розробив перший варіант реформ у сфері грошового обігу, кредиту та бюджету, а Сперанський лише дещо переробив записку Балудянського, і що фінансовий проект слід було б називати «Фінансовим проектом Балудянського-Сперанського».

Й.М. Ланг — перший викладач політичної економії Харківського університету, писав, що її завданням є вивчення вільної гри різних інтересів господарських класів суспільства. Для досягнення народного добробуту необхідний державний механізм, що обмежує і управляє приватними інтересами, забезпечує їх рівновагу. Вчений використовував арифметичні та алгебраїчні формули для пояснення економічного розвитку. Його можна вважати попередником математичного напряму в політичній економії.[41]

Л.К. Якоб викладав політичну економію в Харківському університеті впродовж 1807–1816 рр., використовуючи праці А. Сміта та Ж.-Б. Сея. Він розрізняв три галузі економічних наук: політичну економію як науку про народне господарство, фінансове право або науку про державний механізм і поліцейське право, яке вивчає екномічне законодавство. Отримав премію російського Вільного екномічного товариства за обгрунтування підвищення продуктивності сільського господарства шляхом звільнення селян без землі та використання найманої робочої сили.

Засновником політичної економії в Україні та харківської школи вважають Тихона Степанова (1795–1847), випускника і професора Харківського університету (1832–1845). У своїх наукових працях і лекційному курсі «Записки про політичну економію» (складається з двох частин «Головні засади політичної економії» та «Ідеї політичної економії»). Т. Степанов розглядав основні положення класичної політичної економії, використовував їх для аналізу господарських процесів у російській економіці, зокрема критики кріпосницької системи. Вчений досліджував питання предмета економічної теорії, суті та джерел багатства, проблем праці, економічної природи капіталу, вартості, а також доходів — заробітної плати, прибутку, ренти і процента, національного доходу і кредиту та ін.

Т. Степанов трактував політичну економію як науку про закони фізичного (тобто природно-економічного) життя держави, нагромадження, споживання та розподіл багатства. Відрізняв її від політики, яка показує рівень морального життя держави, та галузевих економічних наук. Пропагував ідеї економічного лібералізму, проголошені класичною політичною економією, але вказував на доцільність їх критичного аналізу з метою використання в Росії та Україні.

Т. Степанов визнавав багатофакторність створення багатства, аналізував роль праці, капіталу та землі в цьому процесі. Наголошував, що основним джерелом є праця, яка приводить у рух інші фактори виробництва. Багатство — це користування речами, їх властивість задовольняти людські потреби, тому кожний товар має мінову та споживну вартість. Вчений підкреслював, що всі соціальні групи людей (класи) мають рівне право на використання багатства, а справедливість у розподілі багатства та доступність освіти удосконалюють суспільний порядок і державу.

Він першим серед українських економістів піддав гострій критиці теорію народонаселення Т. Мальтуса, вважаючи її загрозою для розуміння майбутнього розвитку людської цивілізації. Вірив у розум людини, її здатність здолати природні обмеження у виробництві життєвих благ. Перспективи економічного розвитку він пов’язував з просвітою та прогресом науки.

Представником класичної політичної економії був професор Київського, Московського та Петербурзького університетів Іван Вернадський (1821–1884) — економіст, демограф, статистик. Основними темами його досліджень були питання аграрного реформування і кредитування сільського господарства, створення ефективного капіталу. У працях «Нарис теорії потреб». «Предмет політичної економії», «Курс політичної економії», «Проспект політичної економії» та ін. український учений розкривав предмет економічної теорії, суть і механізм дії об'єктивних економічних законів, роль праці у створенні суспільного багатства та зміну її форм.

Завдання політичної економії І. Вернадський визначав у дослідженні природи і механізму дії економічних законів, які він трактував природними, універсальними, вічними та незмінними; які не підвладні сваволі влади. Об’єктивну дію економічних законів пов’язував виключно з товарним виробництвом, а доринкове господарство взагалі не вважав об’єктом дослідження економічної науки. За його переконанням, політична економія є наукою не про матеріальне багатство взагалі, а переважно — теорією праці, або теорією цінності. Під господарством розумів систему економічної діяльності, рушієм якої є конкуренція. В історії економічної думки вчений виокремлював два етапи: до А. Сміта та після А. Сміта. І. Вернадський проповідував доктрину економічного лібералізму. Вважав, що будь-яке втручання держави в приватну ініціативу суперечать об’єктивній дії економічних законів.

Джерелом багатства І. Вернадський вважав працю, єдиними факторами виробництва — працю і капітал. Праця, на його думку, визначає ставлення людини до речового багатства і людини до людини. Поділяючи позицію Ж.-Б. Сея, вважав продуктивними всі види праці, у тому числі у сфері нематеріального виробництва. Досліджуючи зміни форм праці на різних етапах суспільного розвитку, зробив висновок, що у докапіталістичних суспільствах домінували монополія на засоби виробництва, позаекономічний примус до праці, хижацька експлуатація працівників, відсутність стимулів до вільної праці. За умов капіталізму наймана праця та велике машинне виробництво є факторами розвитку ринкових відносин, поглиблення поділу праці, об'єднання продуктивних сил, а тому забезпечують ефективне господарювання. Вчений підкреслював, що капітал має здатність до постійного зростання. Наголошував на важливості неречового (духовного) капіталу в розвитку економіки.

І. Вернадського вважають першодослідником теорії потреб. Він проаналізував індивідуальні, національні, регіональні та інші види потреб, довів їх об’єктивний характер, розглянув співвідношення потреб і праці. Властивість речі задовольняти потребу називав гідністю, що створюється працею. Задоволення потреби іншої особи або сприяння цьому — послугою. Розрізняв корисність, яку називав «придатністю», мінову вартість і вартість товару. Визначав обмін як взаємодію попиту та пропозиції, рівень зарплати — співвідношенням праці та капіталу, що залежить від розвитку суспільства.

І. Вернадський брав активну участь в обговоренні аграрної реформи 1861 р. та її наслідків. Його програма обгрунтовувала звільнення селян від феодально-кріпосницької залежності разом із землею, недоцільність викупу селянами повинностей, шляхи розвитку селянського землеволодіння та товарного господарства. Вчений заперечував теорію аграризації економіки Росії, «общинного соціалізму» М. Чернишевського, критикував соціалістичні ідеї, які не відповідають людській природі. У людині, вважав він, закладено природний потяг до приватного виробництва та обміну. На переконання вченого, соціалістичні ідеї виникають за умов примітивної общинної форми господарювання.

Засновником київської школи політичної економії був видатний учений і державний діяч, випускник, професор і ректор Київського університету Микола Бунге (1823–1895). У працях «Про місце політичної економії в системі народної освіти», «Гармонія господарських відносин», «Основи політичної економії» вчений дотримувався економічного лібералізму А. Сміта, Т. Мальтуса та особливо Дж.С. Мілля, хоча його погляди характеризують еклектичність, поєднання висновків різних економістів. Дослідження М. Бунге ґрунтувалися на таких ідеях:

· процес розвитку капіталізму є природний і об’єктивно зумовлений змінами в суспільному виробництві, забезпечує вільний розвиток приватної ініціативи та вільну конкуренцію. Гармонія соціальних відносин можлива лише за умови, що суспільний устрій ґрунтується на природних законах конкуренції, які створюють умови для доцільного та ефективного економічного розвитку. Будь-які інші форми організації господарської діяльності є неприродними, не сприяють суспільній еволюції. Велике капіталістичне виробництво позбавляє людство від примітивного патріархального устрою і породжує нові прогресивні форми організації виробництва — акціонерні компанії;

· вільне підприємництво і вільна торгівля найповніше відповідають економічним інтересам як окремої особи, так і всього суспільства. Протекціонізм як метод впливу на економічне життя позбавляє виробників стимулів суперництва та постійного саморозвитку, стримує здешевлення продукції та розвиток технічного прогресу. Природний порядок речей встановлює тільки режим фритредерства;

· політична економія є наукою про суспільні сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковані. Характерною є еволюція поглядів вченого щодо вартості, або цінності. Спочатку він розглядав вартість, спираючись на висновки Т. Мальтуса, як властивість засобів, які людина не може придбати безоплатно. Величину цінності визначав співвідношенням попиту та пропозиції, які залежать від корисності, праці та матеріальних витрат. Пізніше трактував цінність благ з позицій теорії «трьох факторів» Ж.-Б. Сея. В останніх працях став на позиції австрійської школи:цінність благ визначав суб’єктивною оцінкою їх корисності. М. Бунге вважають основоположником так званої київської економічної школи — суб’єктивно-психологічного напряму в політичній економії;

· поєднуючи теорії «трьох факторів» Ж.-Б. Сея та теорії «економічної гармонії» Ф. Бастіа і Г.Ч. Керрі, стверджував, що вартість створюється працею, капіталом і землею, розподіляється між найманими робітниками, підприємцями і землевласниками у формах заробітної плати, прибутку і ренти. Заперечував висновок Д. Рікардо щодо прибутку як відрахування від заробітної плати, зазначав, що таке твердження є теоретичним підґрунтям класової боротьби. Стверджував, що частка доходів визначається виключно участю факторів виробництва, власниками яких є робітники, підприємці та землевласники;

· критикував соціалістичні ідеї та марксистську політичну економію. Дотримувався поглядів представників німецької історичної школи щодо необхідності та корисності державного регулювання економічних процесів. Вважав, що спільна дія уряду та народу є формою вільних приватних відносин, забезпечить справедливий розподіл доходів і "гармонію економічних інтересів у країні".

До питань економічного розвитку України зверталися представники українського громадівського руху. Громади були організаційною формою національного руху в Україні, існували в в 60–70х рр. XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України. Громадиоб'єднали передових українських ліберальних інтелігентів, яких в офіційних документах називали українофілами. Громадівський рух був національним підґрунтям, на якому розвивалася демократична суспільно-економічна думка.

У часописах «Основа» (1861–1862, Санкт-Петербург), «Записки Географического общества», які видавав Південно-Західного відділ Російського географічного товариства у Києві, газеті «Киевский телеграф» (1874–1875) висвітлювалися питання скасування кріпацтва, господарських відносин між поміщиками і селянами, стану поміщицького господарства. Для розвитку ринкових відносин пропонувалося організовувати банки і акціонерні товариства, розвивати експортне виробництво та збільшувати експорт товарів, економно витрачати державні субсидії, вдосконалювати податкову систему, нові трудові відносини.

Видатним представником громадівського руху був Михайло Драгоманов (1841–1895) — історик, етнограф, письменник, публіцист, фольклорист, літературний критик, філософ і економіст.

Економічні погляди М. Драгоманова зосереджувалися, по-перше, на критиці ринкових відносин, їх негативних ознак — економічних кризах, безробітті, надмірній диференціації населення за рівнем доходу і власністю, доведенні антинародного змісту реформи 1861 р., по-друге, на обґрунтуванні необхідності радикальних змін: знищення приватної власності та встановлення соціалістичного суспільства. Соціалізм («громадство») він трактував як таку організацію господарства, коли промислові засоби виробництва та результати праці належатимуть робітничим громадам, а земля і продукт праці в сільському господарстві — сільським громадам. Будучи соціалістом за переконанням, М. Драгоманов водночас був переконаним опонентом марксистської теорії класової боротьби, насильницької соціалістичної революції і диктатури пролетаріату. Досягнення соціалізму, як процесу тривалого та еволюційного, він відкладав на далеку перспективу. Пропонував конкретні заходи, спрямовані на покращення умов праці робітників, підвищення заробітної плати, поширення освіти.

М. Драгоманов розумів значення поширення в Україні новітніх європейських економічних теорій, вказуючи на їхню роль в інтелектуальному розвитку народу та розумінні законів розвитку економіки. При цьому він не надавав перевагу перекладу фундаментальних праць класиків чи маржиналістів, а пропонував створити популярний курс політичної економії, в якому просто і зрозуміло викласти суть сучасних економічних теорій.

Серед українських економістів чільне місце займає Сергій Подолинський (1850–1891), автор космогенно-енергетичної теорії розвитку економіки та фундатор наукової школи фізичної економії. У книзі «Праця людини та її відношення до розподілу енергії» (1880) він простежив взаємозв’язок природних, біологічних, економічних і суспільних процесів з космопланетарними. Джерелом вартості є не лише земля і праця, а сонячна енергія, що акумулюється на Землі завдяки людській праці. Праця — це діяльність, пов’язана з регулюванням потоків енергії. Тому трудова теорія вартості має бути доповнена енергетичним балансом. Прогрес суспільства вчений пов’язує із збільшенням енергетичного бюджету кожної людини і людства загалом, із збереженням і нагромадженням енергії, що відбувається завдяки усвідомленій, творчій праці людини.

Вклад українського дослідника в економічну думку оцінюється як розроблення нової парадигми цивілізаційного розвитку, методологічно-теоретичної бази проектування сталого розвитку[42].

Значним внеском С. Подолинського в розвиток національної історико-екномічної науки є праця «Ремесла і фабрики на Україні». В умовах панування народницької ідеології вчений на конкретно-історичному довів розвиток капіталістичних відносин у промисловості України, розглянув різні стадії: «ремесло, мануфактуру і великий фабричний здобуток». Процес їх еволюції розглядав як прогресивний, оскільки поглиблювався поділ праці, підвищувалася її продуктивність, зростало національне господарство. Одночасно проаналізував факти руйнівних наслідків ринкової економіки (бідність, розшарування українського села, високий рівень експлуатації тощо) та необхідність її заміни соціалізмом, який створює можливості для розвитку продуктивних сил і відповідає вимогам моралі.

Володимир Навроцький (1847–1882) — талановитий публіцист, етнограф, статистик та економіст, перший у Галичині дослідник ринкових економічних відносин. Він був добре обізнаний з теоріями західних економістів, у тому числі з марксистським ученням, застосовував його категорії для аналізу різних аспектів соціально-економічного розвитку краю.

Галицький дослідник простежив процес концентрації великої земельної власності земельними магнатами і роздроблення селянської власності на землю, майнової диференціації в галицькому селі та роль у ній ринкових відносин. В. Навроцький засуджував монополію шляхти на виробництво та продаж алкогольних напоїв, викривав колонізаторський характер австрійської податкової системи, оскільки податковий тягар лягав переважно на селян.

У галузі економічної теорії український учений піддав гострій критиці теорію «економічної гармонії» Ф. Бастіа, доводячи, що капіталістичне суспільство поділяється на антагоністичні класи — експлуататорів та експлуатованих, між якими не може бути ні спільних інтересів, ні «гармонії». Він виступив прихильником соціалістичних принципів побудови суспільних відносин.