Економічна політика зростання. Теорії економічного зростання

Економічний розвиток у 50 – 60-х рр. характеризувався швидкими темпами зростання та короткотерміновими проявами рецесії. Підтримка економічного зростання була основним змістом політику урядів індустріально-розвинених країн світу.

Японія продемонструвала найвищі темпи економічного розвитку. В історії японської економіки період другої половини 1950-х – 1960-х рр. отримав назву «японського економічного дива». Обсяги промислового виробництва зросли в 10,4 разів, сільськогосподарського ― в 1,57 разу, товарного експорту ― в 10,9 рази. Японія в 1970 р. зайняла друге місце в світу за обсягами ВВП після США, четверте ― за обсягами експорту, перше ― за рівнем нагромадження капіталу. Впродовж 1963–1970 рр. продуктивність праці зростала на 11% щорічно.

В історії німецької економіки 1953–1956 рр. були періодом зміцнення економічної системи, а друга половина 1950-х рр. – 1960-і рр. ― стабільного економічного зростання, відомого як «німецьке економічне диво».

У Франції темпи економічного зростання перевищували середні темпи розвитку економічно розвинених держав. Зростання промислового розвитку становило в 1950-х рр. 10–15%, у 1960-х рр. коливалися від 3,6% у 1963 р. до 12% у 1968–1969 рр. Лише за 1960-і рр. національний дохід збільшився удвічі, продуктивність праці ― на 60%.

Велика Британія за основними показниками значно відставала від індустріально розвинених держав, у тому числі західноєвропейських. Так, середньорічні темпи промислового виробництва становили 3,3% у 1950-х рр.

США відстали від європейських країн за темпами економічного зростання. Проте країна займала перше місце за темпами зростання продуктивності праці ― 2,9%. Європейські держави не зуміли досягти рівня США і подолати відставання. Неґативно на економіку вплинули економічні кризи 1954, 1957–1958, 1960–1961, 1969–1970 рр. У ці періоди ВНД знижувався на 1,6–3,9%, промислове виробництво — на 8–12%, рівень безробіття зростав до 7%.

Ґенеза моделювання макроекономічної динаміки та політики економічного зростання із довготривалим бумом представниками різних шкіл і течій своїм корінням сягає 40-х рр. ХХ ст. Адже саме із цього періоду економічне зростання стало метою економічної політики урядів більшості розвинених країн. Принциповими відмінностями між моделями економічного зростання кейнсіанців, неокласиків та інституціоналістів є трактування сутності економічного зростання, факторний підхід і ступінь взаємозамінності чинників економічного зростання. Так, кейнсіанці під економічним зростанням розуміють соціально-економічний процес ядром якого здебільшого є фактори попиту (інвестиції, заощадження, споживання, рівень заробітної плати), а чинники виробництва — абсолютно незамінні. В неокласичних концепціях економічне зростання — це техніко-економічний процес, що опирається в основному на фактори пропозиції — кількісні та якісні параметри ресурсного забезпечення (праця, земля, капітал, науково-технічний проґрес тощо) та ефективність їхнього розподілу й використання економічними аґентами. За уявленнями неокласиків фактори виробництва є взаємозамінними. Інституціоналісти намагались підсилити взаємодію між факторами попиту і пропозиції за допомогою різних інституцій, а також охопити вплив на економічне зростання типу економічної системи, зовнішньоекономічних зв’язків, війн, інтервенцій тощо.

Кейнсіанська доктрина економічного зростання, що ґрунтується на так званій «капітальній» теорії вартості, представлена моделями таких вчених як: Рой Форбс Харрод, Овсій Домар і Джоан Вайолет Робінсон. Слід зазначити, що неґативне ставлення Дж.М. Кейнса до досліджень у довгостроковому періоді — «In the long run we are all dead», — не зупинило його послідовників. Позаяк, долаючи обмеження свого вчителя, прихильники кейнсіанства досліджували економіку в довгостроковому періоді.

Рой Форбс Харрод, як лідер післявоєнного кейнсіанства, зосереджував свою увагу на аналізі динамічних процесів, основною умовою яких була рівність заощаджень та інвестицій. Опираючись на цю тотожність, вчений обґрунтував такі поняття як фактичний, ґарантований (рівноважний) і природний (максимально можливий) темпи економічного зростання. Відтак, зіставляючи їх між собою дійшов висновку — будь-які відхилення між ними порушують рівноважну лінію розвитку, а також провокують короткострокові й довгострокові циклічні коливання. Короткостроковий бум наступає у випадку переважання фактичного темпу над ґарантованим, а нетривалий спад — навпаки. Довгострокове зростання настає якщо і природний і фактичний темпи більші за ґарантований, а довготривала депресія — за будь-якого співвідношення між ґарантованим та природним темпами при умові відставання фактичного від ґарантованого.

Овсій Домар, дотримуючись вихідних кейнсіанських постулатів макроекономічної рівноваги, встановив, що рівноважне економічне зростання досягається за умови рівності приростів сукупного попиту й сукупної пропозиції. Де перша величина забезпечується мультиплікативним приростом інвестицій поточного періоду, а друга — обсягом та граничною продуктивністю капіталу, джерелом яких є інвестиції попереднього періоду.

Неокласичні теорії економічного зростання беруть свій початок із праць Філіпа Генрі Вікстида, Альфреда Вільяма Флакса і Кнута Вікселля.

«Другою хвилею» неокласичного синтезу є спроба Артура Сесіла Піґу, Ґотфріда фонГаберлера і Дона Патінкіна та інших подолати «особливі випадки» ортодоксальних кейнсіанців. Використовуючи теоретичну концепцію, що опирається на ефект багатства Піґу або ефект реальних касових залишків Патінкіна, вчені обґрунтовують економічний механізм виходу із «пастки ліквідності» та зі стану нееластичності інвестиційного попиту. Так, наявність безробіття штовхає грошову заробітну плату W, а відтак і витрати й абсолютний рівень цін у бік зниження, що автоматично підвищує реальну вартість фінансового багатства (золото, резерви іноземної валюти, готівка, державні обліґації) і його частку в національному доході. Опісля, насиченість схильності до заощадження сприятиме зростанню схильності до споживання й інвестування, розширюючи сукупний попит — і зміщуючи криві IS та LM праворуч доти, доки вони не перетнуться на рівні доходу Yn* за умов повної зайнятості N*. Вважалось загальноприйнятим, що причиною неповної зайнятості є негнучкість заробітної плати. Річ у тому, що реалізація ефекту Піґу вимагає абсолютної гнучкості заробітної плати, вільної динаміки цін, відсутності «грошової ілюзії», тощо. Саме тому дана теорія стосується порівняльної статики й нічого не говорить про динаміку повільного пристосування до поступового зниження цін із її шкідливим впливом на очікування та небажаними наслідками у сфері розподілу, де основна маса ліквідних активів перебуває у розпорядженні окремих осіб. Сам А. Піґу погодився із малою практичною цінністю власного ефекту як лікувального засобу від економічної депресії[65]. Проте неокласична система зберігає свою теоретичну значущість позаяк в економіці є тенденція до рівноваги, а кейнсіанська парадигма, як практична програма, також необхідна в силу дії трьох «особливих випадків».

«Третьою хвилею» є так званий «Великий неокласичний синтез» з метою «примирення мікро- і макроекономіки», автором якого був П. Семюелсон, а основною ідеєю — показати як відповідна грошово-кредитна і фіскальна політика може надати економічному середовищу таких рис, які б підтверджували правильність мікроекономічних принципів. А саме – суспільство повинно вибирати між різними альтернативами виробництва на основі високої зайнятості. Відтак, не потрібно дозволяти щоб парадокси заощадження і логічні помилки об’єднання окремих одиниць протиставляли індивідуальну вигоду та індивідуальні втрати суспільним інтересам. Неокласичний синтез зводиться до трьох висновків. По-перше, неокласичні принципи зберегли своє домінуюче становище у площині мікроекономічної теорії, а кейнсіанство одержало прероґативу визначати макроекономічну практичну рецептуру. По-друге, макроекономіка не є чимось окремим та самостійним. Її функціональні зв’язки формуються із множини мікроекономічних явищ та процесів, що описані неокласичною теорією. По-третє, сучасна економічна система може успішно боротися з інфляцією та безробіттям якщо ефективне втручання держави на ринок як на єдине ціле поєднати зі свободою поведінки виробників і споживачів[66]. Незабаром в економічній науці та практиці запанувало введене П. Семюелсоном нове поняття «крива Філліпса», названою іменем свого британського дослідника-кейнсіанця А.В. Філліпса.

«Четверта хвиля» неокласичного синтезу припадає на 1980–1990-ті рр. із виходом праць Джеймса Тобіна, Франко Модильяні, Артура Оукена, Хаймена Мінські з метою подолання кризи в економічній теорії, що в однаковій мірі зачепила як мікроекономіку, так і макроекономіку. Першочерговою проблемою для монетаристів та посткейнсіанців стала інфляція, стійкий характер якої пояснювався монополізацією усіх ринків і спіраллю «ціни-зарплата». А «запізніла реакція» цін і зарплати на порушення ринкової рівноваги, яку вони повинні забезпечувати, підсилюють коливання сукупного попиту й зайнятості. Саме тому відбувались пошуки тих вирішальних параметрів економічної системи, які б дозволили реалізувати стабілізаційну політику стійкого рівня зайнятості неінфляційного характеру. Такими параметрами стали грошовий попит, пропозиція грошей і фінансові ринки. На відміну від монетаристів, які джерелом циклічних коливань вважали хитке становище пропозиції грошей, посткейнсіанці «корінь зла» вбачали в особливостях формування попиту на гроші. Обсяг останнього залежить від постійних змін «портфелю активів», суб’єктивні оцінки яких змінюються під впливом різних чинників, починаючи від державної політики й закінчуючи факторами невизначеності та недосконалості інформації. Разом із представниками неокласичного напряму кейнсіанці визнавали небезпеку некерованого зростання бюджетного дефіциту позаяк на фазі спаду його циклічність (різниця між реально спостережуваним або дефіцитом неповної зайнятості, коли потенційний ВВП менший за фактичний, та структурним або дефіцитом за повної зайнятості, тобто потенційний ВВП дорівнює фактичному) є закономірним явищем зі стимулюючим впливом на економічне зростання. Але в умовах повної зайнятості консервування структурного дефіциту призводить до ефекту витіснення державними позиками інвестиційних вливань, повільних темпів зростання, високого рівня споживання, нарощування державного боргу, стійкого зовнішньоторговельного дефіциту. Саме тому в умовах бюджетних обмежень (скорочення видаткової частини та підвищення рівня оподаткування) посткейнсіанці акцентують увагу на гнучкому грошово-кредитному реґулюванні — зниженні відсоткової ставки, стимулюванні інвестиційного попиту, вирівнюванні платіжного балансу. Основними елементами антиінфляційних заходів повинні бути реґулювання механізму ціноутворення, в основі якого лежить принцип надбавки на витрати, а також політика доходів — добровільна згода між підприємствами, профспілками і державою стосовно темпів збільшення своїх доходів. Тобто пропорцій розподілу результатів економічного піднесення у відповідності до орієнтирів зростання продуктивності праці[67].