Теоретичну систему В. Джевонса характеризують наступні положення.

Об’єктом дослідження економічної науки є економіка окремої країни як сума індивідуальних господарств, предметом ― вивчення поведінки суб’єкта господарювання з метою виявлення умов отримання споживачем максимального задоволення потреб за мінімума витрат. Необхідно відмовитися від терміну «політична економія» на користь терміну «економікс», який більше відповідає економіці як науки, що вивчає поведінку індивідів (у науковий обіг термін «економікс» ввів А. Маршалл лише в 1890 р.).

Розвиваючи теорію граничної корисності, В. Джевонс: а) розрізняв валову (сумарну) насолоду і чисту насолоду (насолода мінус страждання), способом вимірювання корисностей вважав порядкове зіставлення насолоди і страждань (ординалістський підхід); б) незалежно від Г. Госсена сформулював закон спадної граничної корисності; в) визначив коефіцієнт корисності як відношення останнього приросту або безкінечно малої частки блага до приросту задоволення, яке воно зумовлює; г) обгрунтував правило максимізації корисності, згідно з яким споживач, прагнучи отримати максимум корисності, свій дохід розподілятиме так, щоб граничні корисності всіх товарів, що споживаються, були рівними; д) розробив, так званий, «ланцюжок Джевонса»: витрати виробництва визначають пропозицію ― пропозиція визначає граничну корисність — гранична корисність визначає цінність; є) вивів закон пропорційності між граничними корисностями та цінами продуктів, що має такий вигляд:

Гранична корисність А Ціна А

----------------------------- = ------------

Гранична корисність В Ціна В

В. Джевонс використав поняття граничної корисності для обгрунтування рівняння рівноваги для різних сфер виробництва.

Теорію обміну (цінності) В. Джевонс вважав ключовою проблемою запропонованої ним «науки економікс». Розрізняв споживчу цінність, яка означає корисність певної речі, та мінову цінність як співрозмірність при обміні. Доводив, що найкраще співвідношення обміну одного товару на інший досягається, коли воно обернено пропорційне відношенню їх граничних корисностей, а останні співвідносяться між собою як ціни цих товарів. Сформулював правило (принцип) торгів, яким керуються суб’єкти господарювання при обміні, прагнучи отримати максимум корисності. Максимальна торгова вигода обох партнерів, які домовляються про купівлю-продаж між собою, буде мати місце, якщо співвідношення цін є пропорційним відношенню граничних (кінцевих ступенів) корисностей благ з погляду кожного з партнерів.

У теорії пропозиції праці В. Джевонс показав, щопроцес праці буде відбуватися до тих пір, доки негативна корисність праці буде меншою за абсолютною величиною, ніж корисність продукту, який створюється цією працею. Праця буде інтенсивною і тривалою до тих пір, доки наступне прирощення не стане приносити більше тяготи, ніж приносить задоволення приріст продукції, отриманий таким чином. Об’єднавши рівняння тяготи праці та корисності з рівнянням обміну, вчений зробив висновок щодо умов рівноваги поділу праці та відносин обміну: граничні корисності продуктів, що обмінюються, співвідносяться так, як гранична продуктивність праці, затраченої на їх виробництво, або їх граничні витрати.

У теорії капіталу аналізується роль капіталу як джерела створення нового багатства. В. Джевонс одним з перших зазначає, що використання капіталу приносить прибуток і пояснює отримання доходу від капіталу.

Аналізуючи відсоток, В. Джевонс стверджував, що норма прибутку визначається відношенням додаткового прирощення продукції до прирощення капіталу, яким воно було утворено. Критикував погляди економістів, які проголошували, що ощадливість утворює елемент відсотка. Робітники, на його думку, повинні сплачувати капіталістам відсоток, оскільки вони не спроможні заощадити кошти із своїх доходів і тому не можуть забезпечити себе засобами виробництва. Розподіляв прибуток на заробітну плату за управління, страхову премію за ризик і відсоток на капітал. Підтримав теорію Дж.С. Мілля щодо доцільності участі робітників у прибутках, оскільки це дає їм змогу стати дрібними підприємцями.

Лозаннська школа представлена Л. Вальрасом і В. Парето. Основним напрямом дослідження науковців цієї школи є теорія загальної економічної рівноваги, яка на основі математичного аналізу описувала встановлення рівноваги на всіх ринках.

Марі Есері Леон Вальрас (1834–1910) — швейцарський економіст французького походження, засновник математичної школи неокласичної економічної теорії. В історію світової економічної думки Л. Вальрас увійшов як творець «маржинальної революції», автор моделі загальної економічної рівноваги і засновник лозаннської неокласичної школи політичної економії, характерною рисою якої було економіко-математичне моделювання процесів і явищ економічного життя. Основні ідеї вченого знайшли відображення у працях «Елементи чистої політичної економії» (1874, 1877), «Теорія грошей» (1886), «Нарис соціальної економії. Теорія розподілу суспільного багатства» (1896), «Нариси прикладної політичної економії. Теорія виробництва суспільного багатства» (1898).

Структура загальної системи економічних наук Л. Вальраса ― це система упорядкованих і пов'язаних між собою елементів науки, підвалини яких складають чисту, прикладну та соціальну економічні теорії. Чиста економічна теорія ― це теорія чистого знання без ідеологічних і політичних нашарувань в економічному аналізі. За такою теорією, економічні явища і процеси природно розвиваються в умовах вільної конкуренції. Чиста економічна теорія досліджує національне багатство з точки зору мінової вартості, вплив ринкових процесів на сукупну цінність нагромадженого багатства. Прикладна економічна теорія (нормативна теорія розподілу) вивчає фундаментальні проблеми економічного життя, умови виробництва національного багатства. Соціальна економічна теорія або теорія політики досліджує елементи національного багатства як об'єкт власності, різні форми і способи привласнення та справедливого розподілу суспільного багатства.

У теорії граничної корисності Л. Вальрас досліджує організацію й координацію конкурентної економіки механізмом встановлення цінової рівноваги, формулює умови досягнення загальної ринкової рівноваги. Специфіка дослідження граничної корисності зводилася до постулату можливості виміру всіх видів економічної діяльності на єдиній шкалі корисності. При цьому, більш висока корисність означає і більш високій рівень добробуту. Корисність зумовлена споживанням певного блага і залежить тільки від кількості цього блага. Загальна корисність утворюється додаванням корисностей, отриманих від споживання окремих благ.

Модель загальної ринкової рівноваги вважається головним творчим досягненням Л. Вальраса. Вона відображає функціонування ринкової економіки як замкненої системи, абстактної та статичної із заданими характеристиками. Це перша спроба пояснити всі категорії ринкового господарства на основі принципу суб’єктивної корисності. На відміну від існуючих на той час моделей ринкової рівноваги (А. Курно, В. Джевонс, А. Маршала та ін.), модель Л. Вальраса характеризує не часткову (на окремому ринку), а загальну рівновагу на всіх ринках разом. Модель загальної економічної рівноваги відображає у математичній формі взаємозв’язок ринків товарів, послуг і виробничих ресурсів (землі, праці, капіталу) за умов досконалої конкуренції. Схематично модель має такий вигляд (рис. 1).

Л. Вальрас загальну економічну рівновагу безлічі ринків характеризував як стан, за якого: ефективний попит і пропозиція продуктивних послуг є рівними; на ринку споживчих товарів і послуг існує постійна стала ціна; ціна продажу товарів дорівнює витратам на їх виробництво, виражених у продуктивних послугах. Дві перші умови належать до рівноваги обміну, третя ― до рівноваги виробництва. Умови рівноваги вчений відобразив через складну систему взаємопов’язаних рівнянь, де окремі рівноваги можуть бути досягнуті як певний «ідеал», до якого прагне ринок досконалої конкуренції.

У моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса існують теоретичні припущення. Всі суб’єкти господарської діяльності поділені на дві взаємопов’язані групи: фірми і домашні господарства; всю різноманітність ринків відображають два основних види ринків: ринок факторів виробництва (ресурсів) і ринок споживчих товарів; ролі продавців і покупців постійно змінюються. Фірми виступають: на ринку ресурсів у ролі покупців факторів виробництва (праці, капіталу, землі), а на ринку споживчих товарів і послуг — у ролі продавців вироблених товарів і послуг. Домашні господарства виступають на ринку ресурсів у ролі продавців факторів виробництва (праці, капіталу, землі), а на ринку споживчих товарів і послуг ― у ролі покупців товарів і послуг, що вироблені фірмами. Всі витрати фірм щодо виробництва товарів і послуг перетворюються у доходи домашніх господарств і, навпаки, всі витрати домашніх господарств ― у доходи фірм, які є виробниками товарів і послуг. Усі суб’єкти господарської діяльності прагнуть мінімізувати витрати і максимізувати власну вигоду.

Загальна рівновага в економіці забезпечується функціонуванням ринкового механізму, обміну. У цьому механізмі:

· ціна виступає основним інструментом забезпечення ринкової рівноваги. Врівноваження елементів ринкового механізму (попиту і пропозиції товарів) відбувається через пошук взаємоприйнятних цін, які водночас е цінами рівноваги;

· рівноважна ціна встановлюється у точці рівноваги між корисністю товару і витратами на його виробництво. Виступаючи регулятором пропозицій обміну. рівноважна ціна забезпечує узгодження ступеня корисності споживної цінності з рівнем витрат. Для покупця ціна виступає критерієм оцінки граничної корисності певного товару відносно граничних корисностей інших товарів. Для продавця гранична корисність (ціна) визначається співвідношенням виторгу і витрат, необхідних для виробництва товару.

За розрахунками Л. Вальраса, рівновага на ринках факторів виробництва узгоджується з рівновагою на ринках споживчих товарів, якщо ціни на споживчі товари залежать від цін факторів (ренти, процента, заробітної плати), а на фактори виробництва – від цін споживчих товарів (продуктів харчування, промислових товарів). Загальна економічна рівновага має місце тоді, коли на ринку встановлюється одна ціна рівнозначних товарів, яка відповідає витратам, їх граничній корисності.

Розробляючимодельзагальної економічної рівноваги, Л. Вальрассформулював закон, згідно з яким економіка знаходиться у стані ринкової рівноваги, якщо: а) сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції, або сукупні доходи дорівнюють сукупним витратам; б) за даних ринків, () ринків перебувають у рівновазі, то останній ринок має бути рівноважним. Часткова рівновага на певному числі ринків не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки з даною (більшою) кількістю ринків.

Доводиться, що часткова рівновага, яка визначається рівноважними цінами та обсягами певного виду благ (споживчих товарів чи факторів виробництва) на окремому ізольованому ринку, не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки з певною кількістю ринків. Його вплив на інші ринки незначний або зовсім відсутній.

Теоретична спадщина Л. Вальраса ― це серйозний внесок в розвиток економічної науки. Вона стала засадою для переходу до розробки більш глибоких моделей економічної реальності. Розвиток теоретичної економічної системи вченого знайшов відображення у ХХ ст. в працях його послідовників В. Парето, Е. Бароне, Г. Касселя, Д. Хікса, А. Вальда, К. Ерроу, П. Семюєлсона та ін.

Вільфредо Парето (1848–1923) ― італійський економіст, соціолог, політолог, інженер, один із засновників неокласичного напряму економічної теорії. Погляди В. Парето формувалися під впливом маржинальних ідей видатних вчених-економістів М. Панталеоні, Л. Вальраса, А. Курно, Ф. Еджуорта та ін.

Свої ідеї В. Парето виклав в багатьох працях, основні з яких: «Курс політичної економії» (у 2-х томах, 1896–1898), «Підручник політичної економії» (1906), «Трактат із загальної соціології» (1916). У працях В. Парето з політичної економії знайшли розвиток ідеї математичної школи та теорії загальної економічної рівноваги. В історію світової економічної думки вчений увійшов як автор «оптимуму Парето».

Методологія досліджень В. Парето базується на функціональній (математичній) залежності між рівнозначними економічними процесами і явищами, відмові від використання причинно-наслідкових залежностей.

До основних теоретичних здобутків В. Парето відносять:

· творче розуміння предмета політичної економії, яка повинна вивчати механізм, що встановлює рівновагу між потребами людей і обмеженими ресурсами для їх задоволення;

· дослідження економіки у стані динаміки. Вчений першим серед маржиналістів почав досліджувати економічні величини у стані динамічної рівноваги, коли граничні корисності потреб і постійні коефіцієнти виробництва починають змінюватися, в загалі не відомо про розподіл економічних благ;

· проведення аналізу не тільки економіки вільної конкуренції, але й різних типів монополізованих ринків, що стало самостійним об’єктом дослідження вчених-економістів тільки в середині ХХ ст.;

· розроблення загальної концепції цінності і введення поняття «перевага» (замість поняття цінність), яке має не кількісний, а лише порядковий зміст. Це дало можливість перейти від прямого підрахунку корисності до її непрямого обліку, вибудовувати блага за порядком, або рангом;

· виокремлення корисності індивідів (мікрокорисність) і корисності суспільства (макрокорисність). Вчений сформулював поняття суспільної максимальної корисності, відомої як «оптимум Парето», який визначається як рівноважний стан економіки, за якого ніхто не може поліпшити свій добробут (збільшити багатство), не погіршуючи становище хоча б одного із інших учасників розподілу (обміну). Це поняття використовується як критерій оптимального варіанту розподілу економічних ресурсів та вироблених продуктів, за якого добробут суспільства досягає максимуму, загальної рівноваги. Як тільки економіка досягає цього оптимуму, то в подальшому покращення основних макроекономічних показників стає можливим лише на основі глибоких структурних зрушень;

· формулювання закону розподілу доходу, який отримав назву закон Парето: збільшення багатства суспільства стосовно чисельності населення з необхідністю спричиняє зростання мінімального доходу, або зменшення нерівності доходів, або і те й інше разом. Створення багатства ― найкращий шлях для розв’язання проблем бідності, інших немає.

Висновки лозаннської школи сприяли виробленню проблем ефективності, теорії споживчого вибору та оптимізації.