Зародження марксистської економічної теорії в 40-50-х рр. ХІХ ст.

 

Карл Генріх Маркс (1818—1883) народився в Трірі в сім’ї адвоката. Після закінчення гімназії 1835 р. вступає до Боннського університету, згодом навчається в Берлінському університеті на юридичному факультеті, який закінчує 1841 р., отримавши вчений ступінь доктора філософських наук. У січні 1842 р. Маркса запросили до Кельна очолити “Рейнську газету”. Саме тоді він знайомиться з Фрідріхом Енгельсом, який цілком поділяє погляди Маркса на проблеми соціально-економічного розвитку.

Фрідріх Енгельс (1820—1895) народився у Бремені в сім’ї фабриканта. Не закінчивши гімназії, 1838 р. він був змушений працювати в Бременському торговому домі, але постійно займався самоосвітою. З 1839 р. його статті з проблем робітничого класу друкує журнал “Телеграф”.

З 1841 р. Енгельс відбував військову службу в Берліні і там примкнув до лівогегельянців. Однак уже 1842 р. порвав з ними, уважаючи, що політичного реформаторства недостатньо для перебудови суспільства, необхідна соціальна революція. Він починає активну літературну діяльність у “Рейнській газеті”, хоча на той час уже живе в Манчестері й працює в торговому домі свого батька.

1843 р. прусський уряд закриває “Рейнську газету” і висилає Маркса з країни. Він виїздить у Париж, де засновує разом з Арнольдом Руге новий журнал “Німецько-французький щорічник”. У світ вийшов лише один номер щорічника (1844 р.). У ньому було викладено погляди Маркса та Енгельса на державу, право, релігію.

Основу життя суспільства Маркс убачає в матеріальному виробництві, форма якого зумовлюється формою власності. За капіталізму — це власність на засоби виробництва й робочу силу. Розвиток приватної власності в такій формі веде до її загибелі, а отже, до зміни існуючого ладу.

В “Економічно-філософських рукописах” Маркс стверджує, що досі політекономія як наука захищала існуючий лад, відповідала його потребам. Нині її предметом мають стати відносини між працею та капіталом.

Дві праці, написані Марксом та Енгельсом спільно (1844—1846), демонструють єдність їхніх поглядів на економічні закономірності та перспективи розвитку капіталізму. Це “Святе сімейство” та “Німецька ідеологія”. Будучи філософськими по суті, вони містять ряд висновків щодо детермінованості суспільного устрою панівною формою власності. Маркс і Енгельс стверджують, що капіталізм сам створює свого руйнівника в особі пролетаріату, місія якого полягає у знищенні приватної власності, і буржуазна “політична економія, що приймає відносини приватної власності за людяні та розумні, безперервно впадає в протиріччя з основною передумовою — приватною власністю”, тобто еволюція форм зв’язується з розвитком продуктивних сил суспільства. Звідси випливає висновок, що суспільний поділ праці веде до прискорення прогресу продуктивних сил і, як наслідок, до формування відповідних виробничих відносин, що завжди мусять відповідати рівню розвитку цих сил. Суперечності між рівнями розвитку є джерелом руху суспільства: коли вони досягають апогею, то можуть бути вирішені тільки революційним перетворенням суспільства.

Суть держави вони визначають як диктатуру економічно панівного класу, а категорії прибутку, ренти, процента зв’язують з існуванням приватної власності. Диктатура пролетаріату, що ліквідує приватну власність, на їхню думку, забезпечить існування суспільства нового типу, що в ньому розподіл буде здійснюватись за потребами, а власність стане суспільною. На той час Маркс і Енгельс не визнавали реформістських шляхів переходу до комуністичного суспільства, а бачили такий перехід тільки через пролетарську революцію.

1845 р. Енгельс публікує свою працю “Становище робітничого класу в Англії”. У ній він відобразив загальні закономірності розвитку капіталізму, показав, що капіталістичне суспільство будує свій добробут на зубожінні робітничого класу і, тим самим, підштовхує його до боротьби.

Дві праці Карла Маркса “Злиденність філософії” (1847 р.) та “Наймана праця і капітал” (1849 р.) були першим кроком на шляху до створення цілісної економічної доктрини. Вони свідчать про те, що погляди його вже повністю сформувались.

Питання, на які намагається дати відповідь Маркс, полемізуючи з “Філософією злиденності” Прудона, стосуються проблеми можливого вдосконалення капіталістичного суспільства. Аналізуючи категорії виробництва — вартість, заробітну плату, ренту, він доводить, що ці економічні явища об’єктивно зумовлені формою власності, рівнем розвитку суспільства. Їх не можна довільно створити, чи відмінити.

Суть економічних відносин у капіталістичному суспільстві, природна суть капіталу, на його думку, визначаються поняттям вартості. З цієї позиції, за Марксом, можна пояснити всі економічні явища, передовсім відносини експлуатації. Він розкриває суть капіталістичного нагромадження і його наслідки, заробітної плати як життєвого мінімуму робітника, вказує на існування генетичного зв’язку грошей та товару, критикує номіналістичну теорію грошей Прудона. Маркс досліджує явище конкуренції і доводить, що вона формує монополізм.

“Наймана праця та капітал” стала дальшим розвитком економічних ідей, викладених у попередній праці. У цьому творі Маркс знов повертається до проблеми заробітної плати й капіталу, досліджує вплив нагромадження капіталу на становище робітничого класу, вплив різноманітних чинників на рівень цін, розкриває механізм дії закону вартості. Він уперше визначає показник ступеня експлуатації, тобто співвідношення заробітної плати та прибутку, аналізує чинники, котрі впливають на рівень заробітної плати, та висловлює засадну думку марксизму, що наймане рабство перетворює робітника на товар, який має свою ціну, і ця ціна (заробітна плата) змінюється під впливом попиту та пропозиції.

Ранні праці Маркса не тільки мали соціальну спрямованість і працювали на революційну ідею, але водночас були й першими спробами систематизації економічної теорії.

Особливе місце в теоретичній спадщині цього періоду займає “Маніфест комуністичної партії” (1848). Це перший систематичний виклад особливого класового світогляду. У “Маніфесті” подано характеристику капіталізму, визначено його історично прогресивну роль, розкрито його суперечності. Політекономічний аспект твору полягає у висвітленні перспектив капіталістичного суспільства і його трансформації в суспільство комуністичне. Зокрема, розглянуто характеристику класової структури докапіталістичних формацій, стадій розвитку капіталізму, показано, як капіталістичні виробничі відносини сприяли прогресу продуктивних сил, а потім почали їх сковувати.

У “Маніфесті” окреслено також головні риси економіки майбутнього комуністичного суспільства, побудованого на суспільній власності, та шляхи його становлення: експропріація земельної власності, високий прогресивний податок, державна централізація кредиту та транспорту, збільшення державної власності та її вдосконалення через централізоване планування, обов’язковість праці для всіх, поєднання землеробства з промисловістю, ліквідація відмінностей між містом і селом, виховання дітей за рахунок суспільства тощо. Перед пролетаріатом ставиться завдання завоювання політичної влади як перший крок до повалення влади буржуазії і ліквідації приватної власності.

Ідеї, викладені в ранніх працях Маркса та Енгельса, потребували теоретичного обгрунтування і з 1850 р. за прямого сприяння Енгельса та за його матеріальної підтримки (Енгельс виявився досить здібним підприємцем) Маркс розпочинає роботу зі створення фундаментального економічного вчення.

Працюючи над поставленими проблемами, Маркс підготував так званий чорновий рукопис. Згодом він підкреслював, що написав цей рукопис не для публікації, а виключно з метою систематизації власного уявлення про майбутню теоретичну систему.

Проте “Чорновий рукопис 1857—1858 року” був досить завершеним твором, оскільки містив уже виклад тих принципів, якими керувався Маркс у своїй наступній діяльності: формулювання предмета та методу політекономії, визначальної ролі виробництва та відносин, що виникають у його межах, міра співвідношення абстрактного та конкретного, історичного та логічного в економічному дослідженні. Цій праці ще бракувало систематичності в аналізі проблем, але Маркс указує на ті питання, які мають бути досліджені, щоб можна було створити економіко-теоретичну картину суспільного життя.

До цих питань він відносив абстрактні визначення загального характеру, категорії, що характеризують капіталізм: капітал, наймана праця, земельна власність, класи, кредит, обіг та ін. Він не обходить увагою проблеми національних економік, підкреслюючи, що вивчення їх починається з аналізу населення, класів, природних ресурсів, галузей виробництва, зовнішньої торгівлі. Тут спостерігається вплив німецької історичної школи, що здійснювала дослідження, виходячи з національних характеристик суспільства.

У загальних рисах у рукопису досліджено процес виробництва додаткової вартості, її абсолютну та відносну форми. З цією категорією Маркс зв’язує розуміння природи постійного та змінного капіталу, виділяючи основний та оборотний капітал. Маркс аналізує також процес перетворення додаткової вартості на прибуток та утворення середньої норми прибутку.

Працюючи над рукописом, Маркс склав план наступної теоретико-дослідницької роботи. Основна ідея цього плану полягала в тім, щоб обгрунтувати теорію капіталу з позицій аналізу додаткової вартості, дослідити всі економічні явища, притаманні капіталізмові, а також умови виникнення та функціонування капіталу.

Приступивши до праці над економічним твором, який призначався до видання, Маркс уже 1859 р. випустив два розділи першої книги під загальною назвою “До критики політичної економії”. Перший із них —“Товар” — присвячено теорії трудової вартості.

У ньому критично проаналізовано погляди на цю проблему попередників: Петті, Сміта, Рікардо та інших. У другому розділі “Гроші, або простий обіг” розглядаються питання, що їх було викладено у чорнових рукописах. Тут також суттєва увага приділяється критиці теорії “робочих грошей” Прудона, але позитивну частину його вчення сприйнято і доповнено розглядом функцій грошей

у зв’язку з їхньою суттю. Пізніше, у “Капіталі”, викладаючи цю проблему, Маркс значно скоротив досить об’ємний матеріал, котрий у названій публікації є фактично окремим фундаментальним дослідженням.

Після невеликої перерви Маркс знову повертається до своїх досліджень (1861 р.) і 1863 р. закінчує рукопис “До критики політичної економії”, що, по суті, була вже другим рукописним варіантом “Капіталу”. Сюди, крім розглянутих уже питань, увійшла теорія відтворення, перетворення прибутку на середній прибуток, вартості — на ціну виробництва, проаналізовано джерела абсолютної ренти. Зміст майбутнього, четвертого тому “Капіталу” — “Теорії додаткової вартості” — майже повністю було викладено в цьому рукопису.

Третій рукописний варіант “Капіталу” (1864—1865) призначався для публікації, а тому матеріал у ньому було подано в більш систематизованому вигляді. Змістом його став грунтовний теоретичний аналіз капіталістичного виробництва.

 

39.Теоретичні проблеми "Капіталу" К.Маркса.

Поставивши завдання дати економічну характеристику капіталістичного способу виробництва, Маркс визначає його, насамперед, як загальну форму товарного виробництва, де усі види суспільних зв'язків обумовлені відносинами обміну. Форми обміну набувають і основні соціальні відносини цього суспільства — відносини між буржуазією і пролетаріатом.

 

У зв'язку з цим виникало питання про об'єктивну підставу обмінюваності — вартості, оскільки тільки так можна було довести закономірний характер протиріч, які виникали, і способів їхнього вирішення. Свою теорію вартості Маркс конструює на базі концепції трудової вартості класичної школи. Вона виявилася найзручнішою для його логічних побудов, оскільки розглядала все суспільне багатство як результат витрат праці.

 

Праця, витрачена на виробництво товару, ніби роздвоюється. З одного боку, — це конкретна праця індивідуального виробника, яка здійснюється у певній формі і створює який-небудь конкретний продукт. Він — джерело споживної вартості товару, тобто здатності задовольняти які-небудь людські потреби. Але він не може бути основою обміну, оскільки обумовлює розбіжності товарів, а не їх подібність.

 

У той же час всі види праці мають дещо спільне: вони становлять витрати фізичних і розумових зусиль, витрати енергії, і в цій якості, якщо абстрагуватися від конкретних форм прояву кожного виду праці, вони стають порівнянними. Але необхідність у звертанні до цієї якості праці виникає лише тоді, коли з'являється потреба в обміні, тобто з'ясуванні, яку кількість праці, втіленої в одному товарі, потрібно віддати за кількість праці, втіленої в іншому.

 

Тоді ці витрати праці як такі, ці згустки зусиль починають виконувати певну суспільну функцію — свідчити про приналежність даного виду праці до праці загальної, суспільно необхідної. Цю властивість праці Маркс назвала абстрактною працею. Коли один товар обмінюється в якій-небудь кількості на інший, це означає суспільне визнання тих витрат і зусиль, які були витрачені при його створенні. Таким чином, обмін є зрівняння згустків абстрактної праці.

 

Уся ця громіздка і не проста для розуміння система міркувань переслідувала одну мету — довести, що праця може бути основою обміну і трудова теорія вартості справедлива і беззаперечна. Тепер можна було переходити до аналізу другого протиріччя.

 

Його вирішення зв'язане зі створенням теорії, яку прийнятий було називати «наріжним каменем» марксового вчення — теорії доданої вартості. Товарне виробництво при капіталізмі, як відзначає Маркс, починає свій рух із грошей, що вкладаються у виробництво шляхом закупівлі засобів виробництва та робочої сили, і завершує цикл отриманням грошей від реалізації виробленого продукту. Формулу цього руху можна зобразити так

 

Г- Т-Г.

 

Але гроші на початку обороту і наприкінці його не можуть бути однаковими, інакше весь процес втрачав би зміст. Оскільки якісно гроші однорідні, розбіжності можуть бути тільки кількісними: наприкінці потрібно отримати більше грошей, аніж на початку. Інакше кажучи, формула набуває вигляду:

 

Г- Т-Г', де Г = Г + ΔГ.

 

Збілізшеня грошей у процесі обороту (ΔГ) Маркс назвав доданою вартістю (m — від нім. mherwert), і її поява перетворює первинно вкладені гроші в капітал, тобто вартість, яка приносить дохід.

 

Де ж джерело доданої вартості? Воно не може бути, — говорить Маркс, — у самому процесі обороту, тобто отримуваться за рахунок продажу товарів за дорожчою ціною, ніж при покупці. Таким чином можуть отримати виграш лише деякі виробники. Але якщо ціни підвищать усі, то вигравши за рахунок підвищення ціни на свій товар як продавець, виробник втратить як покупець. Отже, джерело доданої вартості варто шукати у виробництві. У ньому беруть участь два фактори: засоби виробництва і робоча сила. їх вартість згідно з трудовою теорією визначається витратами праці. Але вартість засобів виробництва не може зростати, тому що в них втілено минулу працю, яка, будучи витраченою, не змінює своєї величини, а може змінювати лише форму, втілюючись в товарах, у грошах або у виробничому процесі. Маркс називає цю величину вартості постійною (с — constant).

 

Інша справа — робоча сила. Вона сама є джерелом праці і здатна її затрачати в кількості більшій, аніж необхідно для її відтворення. На цій особливості Маркс і будує свою теорію доданої вартості. Коли власник робочої сили — робітник — обмінюється з власником засобів виробництва — капіталістом, він продає йому не працю, а здатність до праці. Натомість, як еквівалент, він отримує заробітну плату, яка відповідає вартості його робочої сили (абстрактній праці, втіленій в засобах існування робітника і його родини). Принцип еквівалентності обміну відповідно до витрат праці в такий спосіб дотримується. Але робітник затрачає протягом робочого дня праці більше, ніж коштує його робоча сила. Час роботи, понад необхідний для відновлення здатності до подальшої праці, Маркс називає додатковим часом. Саме протягом цього часу і створюється додана вартість, що безоплатно привласнюється капіталістом. Величина доданої вартості може бути збільшена за рахунок подовження робочого дня: таким чином утворюється так звана абсолютна додана вартість. А можливо — за рахунок скорочення часу, необхідного для відтворення робочої сили. Якщо збільшена продуктивність праці зробить споживчі товари дешевшими, робітнику потрібно буде менше часу, щоб окупити вартість своєї робочої сили. За тієї ж тривалості робочого дня необхідний робочий час скоротиться, а доданий збільшиться. Це — відносна додана вартість.

Таким чином, зростання вартості відбувається за рахунок тієї частини капіталу, яка витрачається на покупку робочої сили. Остання в процесі функціонування не тільки покриває свою вартість, але і створює додану вартість. Оскільки першочергово вкладена вартість змінює свою величину, Маркс називає її змінною (V — variable).

Особливість капіталістичної експлуатації за Марксом полягає в тому, що, купуючи робочу силу й оплачуючи її вартість відповідно до законів товарного обміну, капіталіст отримує можливість розпоряджатися усією витраченою працею, привласнюючи безоплатно результат її додаткової складової.

«Відкриття» Маркса полягало в тому, що він розмежовував поняття «робоча сила» як здатність до праці і сама «праця», як процес використання робочої сили, заявивши, що об'єктом купівлі-продажу є перше, а праця не може стати товаром, тому що до моменту її появи угода уже відбулася і вона не належить робітнику.

Твердження на перший погляд логічне й переконливе. Але лише на перший. Більш уважний аналіз показує, що всі ці міркування недостатньо переконливі.

Що ж усе-таки купує капіталіст у робітника, за що він платить гроші: за здатність до праці чи за реалізацію цієї здатності? Очевидно — друге. Здатність зробити яку-небудь роботу буде оплачена тільки в тому випадку, якщо вона буде зроблена, у іншому випадку угода не відбудеться. Людина, здатна до праці, але яка не бажає працювати, не зможе продати свою робочу силу, оскільки роботодавців цікавить не його потенційна здатність, а її реалізація, тобто сама праця.

Крім того, угоду між капіталістом і робітником взагалі не можна розглядати як акт купівлі-продажу. Продаж товару означає зміну власника: продавець втрачає право на нього, а покупець здобуває. При найманні працівника цього не відбувається. Капіталіст не стає власником робочої сили, а лише оплачує її послуги за певний проміжок часу. Суть цих послуг — виконана робота, тобто праця.

Виходить, що предметом угоди є все-таки праця, а отже, протиріччя трудової теорії вартості вирішити так і не вдалося.

Звідкіля ж тоді береться додана вартість? Маркс пов'язує її по яву винятково з фактором праці, відмовляючи іншим факторам виробництва в здатності впливати на збільшення вартості. Тим часом і капітал, і природний фактор мають власну продуктивність, оскільки їх використання дозволяє отримати більшу кількість продукції за одиницю часу. Застосування машин перетворює просту працю в більш складну, кваліфіковану і продуктивнішу, родючіші землі і багатші родовища корисних копалин дозволяють за тих же трудових витрат отримати більше продукту, ніж на убогих і бідних. Таким чином, додана вартість є результатом роботи усіх факторів виробництва, що якісно рівнозначні, хоча кількісно можуть застосовуватися в різних пропорціях. Але Марксові потрібно було обгрунтувати наявність експлуатації, і тому єдиним джерелом дода ної вартості в нього стає неоплачена праця робітника, а кількісним показником ступеня експлуатації процентне співвідношення доданої вартості до затрат на робочу силу:

 

m’=m/v*100

40.Розвиток В.І.Леніним марксистського економічного вчення. Марксизм і сучасність.

Ортодоксальне сприйняття теорії марксизму зв’язується з ім’ям В. І. Леніна, що вів запеклу боротьбу з будь-якими спробами критичного переосмислення чи доповнення марксистської економічної та революційної доктрини. Догматизувавши та перетворивши економічне вчення Маркса і Енгельса на партійну науку, він вульгаризував його, сприяв його протиставленню всім іншим напрямкам розвитку економічної думки.

З часом ставало все очевиднішим, що практичне використання марксистської теорії для обгрунтування революційної боротьби вичерпало свої можливості, оскільки час вносив суттєві зміни в суспільно-економічну ситуацію. Новий етап розвитку капіталістичного суспільства демонстрував його гнучкість і широкі можливості адекватної реакції на потреби демократизації економічного устрою.

У Росії 90-х рр., країні, де капіталістичні відносини тільки зароджувались і ще не проникли в усі сфери суспільного життя, сприйняття марксистського вчення, особливо політичного його аспекту, було досить високим. Однак це не означало, що не розвивались інші напрямки економічної думки, які точніше відображали проблеми капіталістичного суспільства. Тому пристосування марксизму до потреб революційної боротьби, його використання як теоретичного обгрунтування необхідності соціальної революції здійснювалося за умов безкомпромісної теоретичної боротьби.

Наприкінці XIX ст. в поле зору економічної теорії потрапляє проблема забезпечення суспільно-економічної рівноваги. Головним стає питання про засоби забезпечення економічної стабільності, місце держави (допустимі межі її втручання) та ринкових відносин в цьому процесі.

Проте послідовники марксизму зосередились на проблемі пошуку доказів неможливості регулювання будь-яких суспільних процесів за капіталізму, а відтак обов’язкової його загибелі. Як особливість марксистської економічної думки в Росії можна назвати також і те, що вона формувалась на фоні економічного романтизму та ліберального народництва, які заперечували об’єктивність існування капіталізму та доводили переваги змішаного, переважно дрібнотоварного господарства. Усе це зумовило догматизацію марксизму як науки.

Розвиток Леніним теорії марксизму полягав не стільки в позитивній творчості, скільки в доведенні винятковості марксистського економічного вчення, його справедливості щодо всіх етапів розвитку капіталістичного суспільства та щодо всіх країн.

Ленін повністю поділяв марксистське формаційне розуміння розвитку суспільства, в основу якого покладався класовий принцип. В одній із перших своїх статей він пише про зародження капіталістичних відносин в сільському господарстві та розшарування селянства на класи внаслідок розвитку товарного виробництва. Він указує на невідворотність наступу капіталізму і його проникнення в усі сфери економічного життя. Ця робота була відповіддю російським народникам, що обстоювали тезу про “необов’язковість” капіталізму для Росії та відсутність внутрішнього ринку як важливої умови його існування і розширеного відтворення.

Виходячи з тези про особливості розвитку капіталізму в Росії, аграрній країні, в якій процес переходу від феодального устрою ще не завершився, Ленін намагається визначити перспективи розвитку внутрішнього капіталістичного ринку. Він аналізує етапи переростання натурального господарства в товарне і товарного в капіталістичне. На прикладі сільського господарства досліджує процес відокремлення безпосереднього виробника товару від засобів ви-

робництва, що знаменує собою утвердження капіталістичних відносин. Його характеристики товарного виробництва є достатньо вичерпними.

Ленін сформулював закон про визначальну роль виробництва засобів виробництва щодо виробництва предметів споживання та вплив першого підрозділу на формування загальної структури суспільного виробництва.

Особливу увагу він звертає на аналіз суперечностей капіталістичного виробництва, зауважуючи слідом за Марксом, що вони не зводяться лише до проблем пропорційності, тобто співвідношення виробництва та споживання.

Ленін також досліджує процес формування внутрішнього та зовнішнього ринків, що зв’язує з розвитком суспільного та міжнародного поділу праці. Він уважав, що зовнішній ринок не має нічого спільного з проблемою реалізації, а розвивається відповідно до існуючих традицій міжнародної торгівлі, внутрішніх диспропорцій, а також переростання розширеним виробництвом меж окремої країни. Тобто суперечності відтворення, а не проблеми реалізації, породжують боротьбу за зовнішні ринки.

Значне місце у творах Леніна присвячується доведенню однотипності дрібнотоварного та капіталістичного господарства, що було наслідком полеміки з народниками. Ленін, використавши метод Маркса, показав генетичні джерела капіталістичного товарного виробництва.

Для підтвердження своїх висновків він використовує велику кількість статистичних матеріалів, що надає його роботам ілюстративного, вірогідного характеру. У цілому праці Леніна кінця XIX ст. присвячено захисту марксизму та доказу того, що в Росії процес розвитку капіталізму відбувається за марксистською схемою, а тому й революційна теорія марксизму є справедливою і для Росії.

Внеском Леніна в розвиток економічної теорії можна вважати його аналіз монополістичної стадії капіталізму. Щоправда, метод та мету дослідження знову ж таки запозичено в Маркса, а економічну теорію спрямовано на доведення справедливості революційної доктрини.

 

Ленінська теорія монополістичної стадії капіталізму була органічно вписана в марксистську класову, формаційну економічну теорію. Її висновки збігалися з висновками “Капіталу”. Вона була його прямим продовженням і розвитком його ідей. Водночас ця теорія містить ряд положень і узагальнень, які мають самостійну наукову вагу.

Основні положення ленінської теорії викладено в його книжці “Імперіалізм як вища стадія капіталізму” (1917).

Ленін виходить з того, що монополістичний капіталізм не є новою суспільно-економічною формацією, оскільки він зберігає всі основні ознаки капіталізму: приватну власність, анархію виробництва, кризи та ін. Але ті зміни, що відбулися в економічній сфері, сприяли трансформації надбудови.

За основну ознаку зміни стадій Ленін узяв перехід від вільної конкуренції у сфері виробництва та збуту до панування монополій, що спричинило відповідні якісні перетворення. Він простежує, як концентрація та централізація виробництва сприяють виникненню монополій, і зазначає, що конкуренція є одночасно чинником і наслідком цього процесу.

Досліджуючи форми монополістичних утворень у промисловості, Ленін розглядає причини і напрямки монополізації як реакцію на обмеженість ринків сировини, збуту, як боротьбу за сталі гарантовані прибутки, як засіб уникнення конкурентного протистояння. Тобто, суть монополії — це можливість контролю над виробництвом та збутом.

Ленін доводить, що монополія не знищує конкуренції, а лише змінює форми конкурентної боротьби, в результаті чого остання стає ще більш жорстокою.

Виникнення монополістичних об’єднань не обмежується лише сферою виробництва. Ці процеси притаманні також іншим сферам: як наслідок концентрації та централізації промислового капіталу монополізується банківський капітал, відбувається зрощування монополістичного промислового й монополістичного банківського капіталів з утворенням фінансового капіталу і фінансової олігархії.

Досліджуються й інші ознаки та наслідки монополістичної стадії капіталізму. Це — вивезення капіталів, економічний та територіальний поділ світу, формування колоніальної системи та перетворення капіталізму на світову економічну систему.

Проблему вивезення капіталів Ленін вирішує, слідом за Марксом, з класичних позицій. Він розглядає причини вивезення капіталу як наслідок його надлишку в експортуючій країні.

Надлишок капіталу, на думку класиків, є тим капіталом, використання якого зумовлює спадання норми прибутку. Ленін підкреслює відносний характер цього надлишку, який полягає в тім, що у власній країні цей капітал не дає надприбутків. За умов, коли ринок пропозиції капіталів є досить обмеженим, що характерно для економік слаборозвинених країн, вивезений капітал забезпечує надприбуток.

Надлишковий капітал вивозиться, за визначенням Леніна, у трьох основних формах — товарній, продуктивній (робоча сила та засоби виробництва) і грошовій — приватними власниками та державою.

Активізація процесу вивезення капіталу відбувалась одночасно зі зростанням кількості та могутності монополій. Тому Ленін назвав експорт капіталу однією з головних ознак цієї стадії капіталізму, її типовою рисою.

Економічним наслідком вивезення капіталів є інтернаціоналізація економіки, що веде до утворення міжнародних монополістичних союзів і поділу світу між ними. Ці процеси, на думку Леніна, сприяють поширенню капіталістичних відносин та загостренню їхніх суперечностей, що для країн, котрі імпортують капітал, означає деформацію економічної структури, збільшення залежності від економіки розвинених країн та перетворення на сировинний придаток останніх. Він також визначає соціальні наслідки цього процесу виходячи з тези про посилення експлуатації.

Утворення монополістичних союзів як нової форми концентрації капіталу Ленін розглядає у контексті поділу світу між союзами капіталістів і зазначає, що боротьба за його переділ є визначальною рисою імперіалістичної стадії розвитку капіталізму.

Саме через утворення міжнародних монополій формується світова система капіталістичного господарства, утверджуються капіталістичні відносини.