Культурологічний та цивілізаційний підходи до дослідження глобалізаційних процесів

 

Тематика минулого і майбутнього культурно-цивілізаційного розвитку в тих чи інших аспектах розроблена в працях зарубіжних та вітчизняних дослідників А. Тойнбі, У. Мігноло, І. Пригожина, І. Василенко, О. Шпенглера, С. Соколова, О. Неклесси, В. Космина, С. Хантінгтона, В. Стьопіна, Ю. Пахомова, Ю. Павленка, Г. Гівішвілі, В. Толстих, Г. Драча, С. Пролєєва, В. Шамрая та ін. Однак актуальність зазначеного питання обумовлює потребу його подальшого обговорення і методологічної розробки.

Наприкінці ХХ ст. значного поширення набули теорії, в яких альтернативою „фундаментальним поняттям” почали виступати „культура” і „цивілізація”. Так, О. Шпенглер не лише сформував оригінальну концепцію історичного розвитку, а й одним з перших порушив питання про місце і роль техніки в історії, вказав на її автономність і універсальний характер її впливу на природу і суспільство. В умовах загострення глобалізаційних змін, коли активно проявляються негативні наслідки науково-технічного прогресу, ці ідеї зберігають актуальність і активно обговорюються у науковій літературі. В теорії О. Шпенглера культури – це особливі надорганізми, які, співіснуючи з іншими культурами, мають свою долю і розвиваються за законами зростання і занепаду, проходять періоди виникнення, розквіту і старіння, переживають підйоми і занепади. Відкидаючи погляди про єдиний процес світової історії та її лінійний розвиток, дослідник формував уяву про Всесвіт як про феномен сукупності могутніх культур, які виходять з надр країни, постійно з нею пов’язані, розвиваються й гинуть. Учений виділяє вісім таких культур, які досягли зрілості і є носіями всесвітньої історії: єгипетська, вавілонська, індійська, китайська, арабо-візантійська, греко-римська, мексиканська і західноєвропейська. Всі вони обмежені терміном життя приблизно в тисячу років, схожі одна на одну за структурою і однорідністю розвитку, є „завершеними”, повністю вичерпали свої можливості і переходять у фазу занепаду, яку він іменує цивілізацією. Саме в таку фазу цивілізаційного затухання, вважав О. Шпенглер, на початку ХХ ст. увійшла західноєвропейська культура, переживши тисячолітню історію і реалізувавши свої потенційні можливості наприкінці останнього в її житті століття.

Переродження культури в цивілізацію відбувається, на думку О. Шпенглера, невідворотно і супроводжується спадом усіх її творчих сил і динамізму. Зародження культури є не що інше, як пробудження великої душі, а коли вогонь душі затухає, вона вступає в свою останню стадію – стадію цивілізації. Цивілізація – це вмирання, невідворотна доля всіх культур, коли припиняється створення культурних феноменів і розпочинається тиражування вже існуючих. У застої і закостенілості всього соціального організму вже неможливі будь-які великі творіння мистецтва, науки, релігії, а відбувається лише створення техніки й організаційних структур. При цьому пріоритетного значення набуває раціоналізм, демократія, атеїзм, заснований на науці, пацифізм і космополітизм, а найважливішими ознаками виродження культури стають зростання великих міст і перенасиченість техніко.

Поряд з формаційним і культурологічним підходами в розумінні історичного процесу чільне місце посідає цивілізаційний підхід. Його засновниками прийнято вважати М. Данилевського, А. Тойнбі, М. Вебера, О. Конта та ін. Сутність цивілізаційного підходу полягає в тому, що всесвітня історія являє собою не цілісний процес соціальних змін, який поетапно розгортається у часі, а окремі незалежні один від одного соціально-політичні і територіально обмежені утворення – ц ивілізації.

Виділяючи десять великих цивілізацій (культурно-історичних типів), які за багатовікову історію розвитку людства змогли створити лише деякі народи, М. Данилевський зазначає, що у світі не може бути особливих, превілейованих культурно-історичних типів, оскільки жодна цивілізація не може створити остаточні, універсальні форми суспільного устрою. Прогрес людства полягає не в тому, щоб усім йти в одному напрямку, а в тому, щоб усе поле історичної діяльності пройти в різних напрямах. Відносини між цивілізаціями не зводяться лише до протистояння і боротьби. Кожен культурно-історичний тип вносить свій самобутній внесок у багатогранно-єдине життя людства. Римська цивілізація розвивала ідеї права і політичної організації суспільства; грецька – ідеї прекрасного і мистецтва; романо-германська – ідеї єдиного істинного Бога. У слов’янської цивілізації, вважав М. Данилевський, особлива місія. Її мета, яка вже окреслилась, – справедливе облаштування суспільно-економічного життя людей.

М. Данилевський вважав, що будь-які народи, які розмовляють однією мовою, або належать до однієї мовної групи, можуть стати культурно-історичним типом, якщо вони духовно здатні до історичного розвитку. Однак цивілізація досягне свого повного розквіту лише в тому випадку, коли її „етнографічний матеріал” різноманітний і вона наділена політичною незалежністю.

Виявляючи зацікавленість проблемами глобальних ритмів історичного процесу, А. Тойнбі розглядав суспільно-історичний розвиток людства з позиції теорії руху локальних цивілізацій, підкреслюючи, на противагу лінійному прогресу, повторення існуючих ситуацій. В його теорії історія має фрагментарне тлумачення, за якого цілісність кожного її відрізку визначається відмежуванням одного виду суспільства від іншого, однієї цивілізації від іншої. Причину спаду і розладу цивілізації дослідник вбачав у її моральному виродженні та втраті творчого імпульсу. Всі цивілізації, за Тойнбі, подібно до шпенглерівських культур, виявляють подібність у життєвому циклі, проходячи у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому, розпаду і загибелі, після чого зароджується інша цивілізація, створюючи у такий спосіб кругообіг історії.

Широкого обговорення в науковому і суспільному середовищі як Заходу, так і Сходу набула теорія американського політолога С. Хантінгтона. Проаналізувавши цивілізаційний дисбаланс сучасного світу, дослідник виступив з ідеєю „зіткнення цивілізацій”, доводячи, що сама цивілізаційна модель сучасного і майбутнього стану світу, в тому числі глобальних процесів, має стати головною науковою парадигмою після „холодної війни”. Важливу роль при цьому дослідник відводив також релігії.

Визначаючи цивілізацію як найвищу культурну спільність і найширший рівень культурної ідентичності людей, С. Хантінгтон виділяє західну, ісламську, конфуціанську, індуістську, японську, православну, слов'янську, африканську і латиноамериканську цивілізації, у сучасному світі. Реальне співвідношення сил між ними дедалі більше змінюється. В той час як вплив Заходу зменшується, азійські цивілізації посилюють власну економічну, військову і політичну могутність. Тому найближчим часом між ними зростатимуть лінії розколу, суспільних суперечностей на глобальному рівні, що нині проявляється через рецидиви релігійного фундаменталізму, до того ж не лише ісламського, а й західнохристиянського, іудистського, буддистського, індуістського. Підкреслюючи відмінність різних цивілізацій і навіть їх принципову несумісність, врешті доходить до висновку, що такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відокремлення церкви від держави, майже не знаходять схвалення в інших культурах. Майбутнє світу дослідник уявляє як співіснування різноманітних, несхожих одна на одну цивілізацій, і кожній з них доведеться вчитися співіснувати з усіма іншими.

Аналіз характерних рис та загальних ознак відомих самобутніх цивілізацій, стан їх трансформацій дає підстави виділити два типи цивілізаційного розвитку: традиціоналістський і техногенний.

Традиційні культури, на думку більшості дослідників, ніколи не ставили за мету перетворення світу, забезпечення влади людини над природою. В техногенних культурах подібне розуміння домінує і поширюється не лише на природні, а й соціальні об’єкти, які стають предметами соціальних технологій. Техногенний тип розвитку значно більше, ніж традиціоналістський, уніфікує суспільне життя. Наука, освіта, технологічний прогрес і зростання ринку породжують нове мислення і спосіб життя, перетворюючи традиційні культури. Процес глобалізації виступає результатом експансії техногенної цивілізації в різні регіони світу.

Без сумніву, техногенна цивілізація дала людству безліч благ і досягнень. Водночас саме техногенною цивілізацією у другій половині ХХ ст. породжені глобальні кризи (екологічна, антропологічна тощо), подальше загострення яких може призвести до самознищення людства. Вихід з кризового стану дедалі більше вимагатиме радикальних змін низки базових цінностей техногенної цивілізації, насамперед тих, що стосуються ставлення людини до природи, ідеалів панування, які орієнтовані на силове перетворення об’єктів тощо. В свою чергу, трансформація базових цінностей відповідає змінам фундаментальних стратегій цивілізаційного розвитку. Тому можливо говорити про новий, третій (щодо традиціоналістського і техногенного) тип цивілізаційного розвитку. Передумови формування нових цінностей виникають у багатьох сферах сучасного культурного процесу – філософії, мистецтві, релігіях, нових стратегіях науково-технічного розвитку (екологічна етика, етика ненасильства, ненасильницького регулювання складних, людиновимірних систем у техніці, пошуку нових типів філософського дискурсу, які б ослабили жорстку опозицію суб’єкта і об’єкта тощо).