Основні підходи до дослідження глобалізацій них процесів, їх сутність та характеристика

Дослідження глобалізації – це осмислення надзвичайно складних явищ і процесів, які у найближчому майбутньому, очевидно, не матимуть однозначних оцінок і трактувань. Водночас аналіз світового економічного розвитку останнього десятиліття переконливо показує, що в умовах глобальної трансформації національних політичних, економічних і соціальних систем різко зростає роль економічних факторів. Не випадково „анатомія” глобалізації витребувала проведення детального світосистемного аналізу, використання біфуркаційної теорії, синергетичного та інших методів сучасного наукового пізнання. Аналіз праць вітчизняних та зарубіжних учених дає змогу умовно виокремити у глобалістиці, за критерієм спрямування теоретичних і практичних рішень, праці філософсько-методологічного, природно-наукового, технічно-економічного, соціо-природного, соціального, політичного, культурологічного, прогностичного напрямів, низку підходів у дослідженні сутності та певних сфер глобалізації, які постійно збагачуються змістовно.

Економічний підхід. Дослідники сфери економічних відносин розглядають глобалізацію переважно як черговий етап розвитку світового господарства, трансформації національних і світової економічних систем, логічне продовження модернізації, інтернаціоналізації, інтеграції тощо. Глобалізація у сфері економіки, на думку багатьох дослідників, є найважливішою складовою сучасних трансформаційних процесів і здійснюється у вигляді послідовної лібералізації (зняття бар’єрів у торгівлі, руху факторів виробництва – товарів, послуг, капіталу (і права власності), а також фактору праці. Ці та інші проблеми опрацьовують у своїх дослідженнях зарубіжні й вітчизняні вчені М. Алле, Ж. Атталі, С. Бабурін, А. Урсул, О. Білорус, О. Богомолов, А. Некіпелов, Е. Буравльов, В. Вовк, Б. Гаврилишин, П. Горст, Г. Томпсон, А. Гальчинський, В. Данилов-Данильян, К. Лосєв, С. Долгов, В. Додонов, Л. Збаразька, В. Коллонтай, В. Клочко, А. Котенко, М. Кастельс, С. Маслов, А. Меншикова, О. Неклесса, та ін.

Глобалізація розглядається дослідниками переважно як об’єктивний процес, який постійно розвивається, має складні суперечності і в якому задіяні не окремо взяті країни чи регіони, а все людське співтовариство. За змістом і сферою прояву глобалізація є більш широким і багатогранним явищем, ніж інтеграція. Інтеграція за об’єктивною зумовленістю її різноманітних сфер є інституційно регульованою і керованою. Глобалізація ж фактично не має ефективних важелів управління, у тому числі в сфері економіки. Вона не призводить до відмирання національних держав, повної втрати суверенітету. Тенденція світового розвитку потребує трансформації функцій національних держав з метою перетворення їх на ефективні держави.

Поряд із цими існують інші погляди на глобальні економічні процеси. Визнаючи глобалізацію як „нову капіталістичну економіку”, М. Кастельс зазначає, що вона не поширюється на ті народи, території й індустрії, що не становлять для неї цінності, але її вплив відчутний скрізь, оскільки світові фінансові ринки взаємозалежні, й глобальна економіка в такий спосіб створює каркас грошової, фінансової і фіскальної політики у кожній державі. Він вважає, що „більше немає центру і периферії”, оскільки мережі нової економіки поширюються повсюдно.

Подібної точки зору дотримується російський дослідник С. Шахрай. У його трактуванні економічна глобалізація являє собою сукупність двох процесів – глобалізації ринків (капіталу, трудових ресурсів, товарів і послуг) та глобалізації економічних форм. Останні – це зміцнення організаційних структур економіки – від середньовічних цехових організацій до глобальних надкорпорацій.

Звичайне розуміння глобалізації як співрозмірне поширення на всю територію Земної кулі єдиної системи комунікацій, яка утворює щільну мережу, на думку дослідника, є сумнівним, що засвідчують дані про потоки капіталів, товарів і людей. Більш адекватною, є модель „воріт у глобальний світ”, тобто системи певної кількості малих за розміром регіонів, де концентруються фінансові, інтелектуальні, економічні й комунікаційні ресурси і через які проходять фінансові, торгові і міграційні потоки. Серед різноманітних джерел глобалізації (технологічний прогрес, лібералізація торгівлі, значне розширення діяльності різноманітних організацій, досягнення єдиного розуміння в оцінці ринкової економіки і системи вільної торгівлі) автор виділяє також особливість культурного розвитку, маючи на увазі тенденції формування глобалізованих „однорідних” засобів масової інформації, мистецтва, культури, розширення використання англійської мови як загального засобу спілкування тощо.

Фактор культури взагалі та економічних відносин зокрема дістав відображення у працях інших науковців. Так, розвиваючи тезу Р. Дарендорфа про те, що економічні культури мають такі ж глибокі корені, як і культура мови або державного устрою, констатуючи дві тенденції у новій сучасній економіці, які можуть домінувати у новому світі (інформаційну та інноваційну), В. Оленко зазначає, що навіть в економічній сфері в рамках глобальної, але ще не універсальної світової економіки вимальовуються контури її спеціалізованих елементів: великих територій, об’єднаних культурно-історичним корінням, стилем господарської діяльності, загальними соціально-економічними факторами і стратегічними цілями.

На тлі загальної позиції економічного підходу, де глобалізація виступає як розширення економічної активності за межі національних і регіональних політичних кордонів за допомогою переміщення капіталів, товарів і послуг, робочої сили, технологій та інформації, слід виокремити точки зору науковців, які пов’язують глобалізацію насамперед з формуванням глобальної фінансовоїархітектури. Таку позицію досить ґрунтовно опрацьовують Ж. Атталі, С. Гуцало, Дж. Сорос, Н. Стукало, О. Хмиз, М. Хозін, та ін. У тлумаченні російського дослідника М. Делягіна глобалізація є процесом стрімкого формування єдиного загальносвітового фінансово–інформаційного простору на базі нових, переважно комп’ютерних технологій. У цьому дослідник вбачає її відмінність від інтеграції, яка існувала ще в льодовиковий період, а глобалізація розпочалася в 90-і роки ХХ ст.

Суттєвим доробком в економіко–глобалізаційній сфері досліджень є праця Н. Тиндик, присвячена проблемам трудової міграції в епоху глобалізації, робота М. Марченка з питань бізнесу як суб’єкта глобальних економічних відносин та проблем співвідношення економічної влади бізнесу з політичною владою держави в епоху глобалізації.

Дискусії щодо глобалізації, в тому числі в економічній сфері, без сумніву, стосуються не лише інтересів окремих держав, а й усього світового співтовариства. Досить часто оцінка глобальних економічних процесів здійснюється із суб’єктивістських позицій тих чи інших політичних, економічних груп впливу чи лідерів певних держав, що суперечить об’єктивності їх розуміння. І все ж глибока розробка даного напряму глобалізаційного процесу дає можливість науковцям не лише розкрити сутність економічної глобалізації, а й досліджувати проблеми її функціонування (подолання небезпечних розривів у рівнях економічного розвитку країн, нерівномірний розподіл благ та природних ресурсів, виклики національному суверенітету, загрози ліберальної моделі ринку тощо), обґрунтовувати необхідність зміни парадигми розвитку, встановлення нового економічного порядку, який би відповідав вимогам багатополярного світу, всебічно сприяв динамічному розвитку, реалізації особистісного потенціалу за умови демократизації суспільного життя, безпеці в широкому розумінні цього слова.

Геополітичний підхід. Геополітика – синтетична дисципліна, яка об’єднує елементи географії, історії, політології, соціології, демографії, етнології, економіки і яка ставить за мету вивчення історико-географічної динаміки держави. У контексті розвитку глобалізаційних процесів геополітика як прояв впливу географічного розташування держави, розмірів її національної території, природних ресурсів, чисельних та якісних показників населення, транзитних можливостей, форми внутрішньої та зовнішньої політики залишається важливою відправною точкою у формуванні оцінки глобальних реалій та розробці моделей майбутнього розвитку.

Більшість сучасних геополітичних концепцій бере за основу своїх теоретичних конструкцій ідеї відомих геополітиків минулого – Ф. Ратцеля, Р. Челлєна, А. Мехена, П. Відаль де ла Бланка, Х. Маккіндера, Н. Спікмена, К. Хаусхофера. Засновники даного напряму вбачали в території країни, розмірах кордонів, їх природній чи штучній рухливості принциповий і значущий політичний ресурс, який повинен забезпечити державі розвиток і життєвий успіх. Геополітики ставилися до держави як до головного героя драми людської історії, розглядаючи її як живий організм, що постійно розвивається.

Значна частина положень класичної геополітики нині застаріла, що пов’язується з об’єктивними причинами зміщення центру ваги проблематики розвитку держав у нові сфери, такі як економіка і фінанси, технології і нанотехнології, комунікації тощо. Транспарентність міждержавних кордонів змінила уявлення про безпеку, конфлікти та їх врегулювання, співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики, дипломатію та інші базові проблеми міжнародних відносин. Ці та інші процеси досліджують у своїх працях зарубіжні та вітчизняні автори А. Арбатов, А. Пікаєв, Е. Бажанов, Е. Баталов, Зб. Бжезинський, О. Бодрук, В. Віганд, А. Воскресенський, К. Гаджієв, В. Немчинов, О. Панарін, К. Плешаков, К. Сорокін, А. Уткін, В. Цимбурський, Г. Чуфрін.

Для того, щоб визначити методологічні основи геополітичного аналізу, зазначає С. Толстов, необхідно насамперед чітко усвідомити, що такий аналіз передбачає визначення трьох головних компонентів: кількісних та якісних характеристик суб’єктів геополітики – держав у системі міжнародних відносин; об’єктивних географічних факторів, що впливають на зовнішню політику; характерних рис розвитку міжнародного середовища та тенденції. Переважна ж більшість сучасних праць з питань геополітики являє собою своєрідну суміш геополітичних та неореалістичних поглядів, або, незважаючи на модну назву, де фігурує слово „геополітика”, є дослідженням міжнародних відносин з іншими державами світу. Водночас сучасні геополітичні доктрини (особливо це стосується пострадянського простору), як правило, демонструють мінімум об’єктивності, максимум суб’єктивізму, в них присутня агресивність та повна відірваність від реалій.

На жаль, відзначає з цього приводу В. Немчинов, багато авторів, які присвятили себе геополітичному образотворчому мистецтву, страждають політичним дальтонізмом і не бачать стереоскопії. Необхідно зрозуміти, що монополією на єдино вірне вирішення геополітичного завдання не наділена жодна з можливих точок зору.

Серед розмаїття точок зору сучасних розробників геополітичних концепцій (багатополярного світу, переходу впливу, уніполярного світу тощо), знаходимо чітко окреслені уроки для конкретних держав, сформульовані на основі аналізу міжнародних подій: в однополюсному світі немає місця партнерським відносинам, є лише стосунки „слуга-господар”. Інші дослідники пов’язують уявлення про глобалізацію з пануванням окремих держав через війни. Зокрема, О. Панарін вважає, що світові війни ХХ ст. являють собою одну історичну подію, що розгортається у часі. Однополярний світ, замість обіцяного поліцентричного, заснованого на справедливому балансі інтересів Сходу і Заходу, неминуче призводить до нової світової війни. Послідовна однополярність, за якої США набуває монополії на управління світом, несумісна з існуванням суверенних держав, де б вони не знаходилися. Третя група вчених нову біполярну систему пов’язують з протистоянням Півночі й Півдня, вважаючи різновекторність соціально-економічного розвитку, посилення його багатоваріантності серйозною перешкодою для створення однополюсного єдиного світу. Зважуючи на те, що політика навряд чи зможе існувати у будь-якій з класичних моделей, значення геополітичного підходу полягає насамперед у спробі пов’язати розвиток глобалізаційного процесу та визначення власного місця в ньому з особливостями території та географічним розташуванням держав, конфігурацією співвідношення політичних сил у світовій геополітичній архітектурі, актуалізацією сфери міжнародних відносин у системі глобальних зв’язків.

Соціологічний підхід. Глобалізаціяє центральним поняттяму площинірозгляду соціальних змін, які спостерігаються в економічній та політичній системах, культурі. Охопивши різноманітні сфери відносин, дане явище так чи інакше стосується соціальної царини людини. Розглядаючи глобалізацію „в множині”, тобто як сукупність процесів, у результаті яких народи світу залучаються до єдиного світового суспільства, Я. Пітерзе зважує на зацікавленість соціологів у зростанні соціальної щільності по всьому світу та формуванні «світового суспільства». М. Фезерстоун, досліджуючи сучасні глобальні модерності, зазначає, що процеси глобалізації вимагають від соціологів переосмислення положень, на яких базується сама наука. Виклик для соціології, вважає дослідник, полягає в потребі пояснити процеси глобалізації як форми соціального життя, тоді як предметом соціології тривалий час вважалося суспільство, яке розумілося винятково як обмежена національна держава.

Даний напрям досліджень охоплює досить широкий спектр відносин, у тому числі демографічні тенденції, сферу боротьби з бідністю, проблеми охорони здоров’я, міжнародне право, освіту, міграційні процеси, боротьбу зі злочинністю і тероризмом тощо. Дослідженню соціологічних проблем присвятили свої праці Е. Алаєв, В. Бех, В. Віганд, І. Воронов, С. Голод, В. Іноземцев, О. Новожилова, Н. Римашевська, І. Чудовська-Кандиба. У доробку вчених як проблеми суспільної теорії, її розуміння та поширення, так і суспільних змін, сучасних практик, які розгортаються навколо соціокультурних процесів і форм життя під тиском глобального.

Характеризуючи глобалізацію як економічне, маркетингове, культурне, політичне, релігійне, екологічне, цивілізаційне явище та усвідомлюючи обмеженість моделей економічного детермінізму в розумінні соціальних процесів, Н. Римашевська, В. Галецький, А Овсянніков, О. Вершинська, О. Тюрюканова, М. Малишева пропонують систему координат для оцінки глобалізаційних процесів, у якій людство є не об’єктом, а суб’єктом глобалізації. Глобалізація у їх соціологічному проекті розглядається як процес, творцем якого виступає людство, населення планети. Різні народи і культури по різному сприймають глобалізацію. Закони глобалізації, як соціальні закони, не є абсолютними. Вони залежать від людей, їх національного характеру, традицій, культури. Це означає, що не існує і не може бути абсолютних соціальних теорій і законів, вони є результатом стану кожного суспільства окремо. Якими є люди і зв’язки, що об’єднують їх у суспільства, такими є і соціальні теорії. Відмінність стану суспільств породжує різне ставлення до проблем і процесів глобалізації.

Соціологічний теоретичний конструкт проблем глобалізаційного розвитку охоплює також питання, які зазвичай знаходяться в тіні наукової рефлексії щодо глобалізації. Як попередньо вже відмічалося, Р. Робертсон вдається до розгляду таких дихотомічних поєднань, як час і простір, глобальне і локальне, причому акцентує увагу на їхній взаємодії, взаємозалежності та взаємопроникненні. Глобалізація (у найширшому розумінні – стиснення світу) дедалі частіше передбачає творення та залучення локальності.

Не погоджуючись з Е. Гіденсом, для якого глобалізація є наслідком модерності, Р. Робертсон вважає глобальність не стільки причиною, оскільки передумовою модернізації, зокрема, різнобіжної модернізації. Одночасно він робить спробу зменшити протиставлення між гомогенізацією, яка супроводжує процес глобалізації, та гетерогенізацією, оскільки вважає недоречним ставити питання про домінування чи наявність одного із зазначених процесів.

Представники соціологічного напряму, розробляючи ідеї єдності та взаємозалежності людства, досліджуючи проблеми сучасних глобальних трансформацій, не залишають поза увагою соціокультурну сферу змін і перетворень, що надає йому особливої актуальності й передбачуваної перспективи.

Глобалізація – процес, в яком поєднуються як конструктивні, так і деструктивні елементи. Багато явищ, пов’язаних із цим процесом, розглядаються в аналізі соціального як такого, що позначає напругу й конфлікти між групами акторів, які генеруються структурними суперечностями. Можна припустити, що суперечність включає чотири рівні регулювання: внутрішньонаціональний, національний, наднаціональний і світовий. У багатьох підходах ці рівні комбінуються з доданням часових вимірів: глобалізація не тільки стикається зі спадщиною минулого, а й інколи навіть оживляє її. Нині ще існує роз’єднання між глобалізацією знання і знанням глобалізації, залишається великою загроза етноцентризму, а західний дослідник часто перебуває під владою домінуючих кодів своєї культури і дуже мало прислухається до дослідників з інших країн з іншими традиціями досліджень. За необхідності визнання іншого як суб’єкта для діалогу культур слід погодитися з думкою дослідників у тому, що не можна недооцінювати болісний процес навчання спілкування з культурою іншого, а це потребує, зокрема, щоб народи й держави-нації західних країн сприйняли всерйоз „світовий виклик”.

Екологічний підхід. Серед тих, хто першим звернув увагу на актуальність екологічної тематики, були Т. Мальтус, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Соловйов, М. Бердяєв, а пізніше вона дістала ґрунтовну розробку в працях В. Вернадського, К. Ясперса, А. Енштейна, Б. Рассела, А. Тойнбі. Дослідження цілісності людства та його єдиної долі, взаємозв’язку людини і природи, як науковий напрям, викристалізовувалися досить тривалий час. Екологічна проблематика набула широкого резонансу насамперед у розвинених капіталістичних країнах і стала предметом серйозних наукових дискусій наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХХ ст. Остаточне розуміння нової загрозливої реальності сформувалося після публікації у 1972 р. сенсаційної першої доповіді Римського клубу „Межі зростання”, коли стало зрозумілим, що безмежне соціально-економічне зростання неможливе через природні обмеження планети, і її ресурсів.

Глобальна екологічна проблематика є досить широка та різнопланова (проблеми забруднення навколишнього середовища, труднощі в отриманні необхідних для існування і розвитку суспільства речовин, енергії, інформації від природного середовища, збіднення флори і фауни, погіршення якості життя людей) тощо. Як правило, глобалізація пов’язується дослідниками з наслідками порушень у системі „ суспільство-природа”, „людина - природа”. Чимало дослідників, серед яких Н. Римашевська, В. Галецький, А. Овсянников, О. Вершинська, О. Тюрюканова, М. Малишева, вбачають розв’язання сучасних екологічних проблем у вирішенні дилеми: або природа є святою з тієї причини, що вона створена Богом, і людина є лише системним її елементом, зобов’язаним рахуватися з біосистемою і відповідати за власні вчинки в силу її особливої ролі як розумної істоти, або природа не наділена будь-якими сакральними властивостями, є джерелом матеріальних ресурсів, обслуговує людину як володаря природи. Примиренням цих поглядів є концепція пантеїзму (М. Мойсеєв), за якою природа є святою сама по собі, вона джерело не лише ресурсів, а й добра, красоти, поведінки, знань.

Доктринальне питання глобального конфлікту „людина – природа” не зводиться лише до вищевикладеної позиції авторів. Так, О. Чумаков лише частково погоджується з нею і пов’язує сучасні уявлення про екологічні проблеми не лише з діяльністю людини, а й результатом взаємовідносин живих організмів з довкіллям, за яких спричиняється стале перевищення допустимих параметрів впливу таких організмів на природне середовище, і воно втрачає природну здатність до самовідновлення, починає деградувати.

Умови та причини виникнення глобальних екологічних проблем, наслідки їх локальних та регіональних проявів, форми участі держав у реалізації екополітики та процеси, пов’язані із забезпеченням її ефективності, досліджують Д. Акулов, С. Бабурін, Л. Браун, А. Урсул, В. Данилов-Данильян, К. Лосєв, Г. Дейлі, К. Дергачова, М. Згуровський, В. Зотов, О. Кіндратець, М. Мунтян, Д. Медоуз, Й. Рендерс, В. Беренс, О. Новожилова, В. Трегубчук, А. Урсул, Є. Хлобистов, А. Чеботарьов, А. Черепанов, А. Литвиненко, Ю. Щербак та інші вчені. Незважаючи на те, що обговорення глобальних проблем у спеціальній літературі розпочалося раніше, ніж сформувалося реальне уявлення про глобалізацію, досі недостатньо дослідженими залишаються проблеми впливу складної екологічної ситуації на розвиток економіки, сприйняття екологічних проблем людиною та їх впливу на соціальну поведінку, взаємозв’язку екології і безпеки держав, екології як інструмента у політичних процесах тощо.

Аналізуючи глобальні екологічні виклики ХХІ ст., російські дослідники К. Лосєв і В. Данилов-Данильян формують власну спільну позицію на положеннях теорії біотичної регуляції, яку запропонував В. Горшков. Перспективу вирішення екологічних проблем вчені пов’язують насамперед зі змінами ціннісної орієнтації людей, утвердженням економічної раціональності й поширенням попереджувального знання, необхідністю для людини стати глобальним суб’єктом, здатним відповідати на загрозливі його існуванню виклики і забезпечити сталий розвиток цивілізації.

Основне сподівання вчених – імпульси „зверху” – з боку світового наукового співтовариства і правлячих еліт, усвідомлення якими екологічних загроз має спонукати їх до запровадження системи глобального планування і регулювання в рамках передбачуваного трансформаційного сценарію.

Чимало дослідників зазначеної проблематики вважають, що розвиток є необхідною умовою існування будь-якого суспільства. Тому негативні наслідки соціального розвитку можна долати шляхом не відмови від розвитку взагалі, а зміни пріоритетів у організації структур економіки, вдосконалення і запровадження якісно нових технологій. Для цього потрібні нова культура, нова ціннісна орієнтація суспільства.

Певним підсумком широкого спектра теоретичних, концептуальних, методологічних напрацювань глобальної екологічної проблематики, відповіддю людства на глобальні екологічні виклики є концепція сталого розвитку, ухвалена на конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.). Концепція сталого розвитку (sustainable development) – новий підхід до подолання глобальних проблем. Він значною мірою став продовженням концепції ноосфери, сформульованої академіком В. Вернадським ще в першій половині ХХ ст. Його сутність полягає в обов’язковій узгодженості економічного, екологічного та людського розвитку таким чином, щоб від покоління до покоління не зменшувалися якість і безпека життя людей, не погіршувався стан довкілля й відбувався соціальний прогрес, який враховує потреби кожної людини. Тобто це розвиток суспільства, що дає змогу задовольнити потреби нинішнього покоління, не завдаючи при цьому шкоди можливостям майбутніх поколінь для задоволення їх власних потреб.

Осмисленню „картини політичного світу”, в основі якого виокремлено процес формування сталого розвитку, присвячені роботи сучасних вітчизняних учених. У дослідженні політичних детермінант сталого розвитку сучасного українського суспільства О. Кіндратець запропоновано авторську інтерпретацію поняття „політичний сталий розвиток”, обґрунтовано роль держави і громадянського суспільства у захисті інтересів майбутніх поколінь, з’ясовано причини, які ускладнюють прийняття моделі сталого розвитку світовою спільнотою. Сталий розвиток суспільства, на думку автора, неможливий без досягнення консенсусу щодо цінностей, на яких базується суспільна злагода, а споживацька культура, що сформувалася на етапі індустріального розвитку, є важливою перешкодою на шляху його становлення. Політичні аспекти формування та міжнародний досвід реалізації концепції сталого розвитку в контексті глобальних, регіональних та національних відносин, новітні тенденції міжнародної співпраці, межі глобального та національного в інтеграційному середовищі та інші важливі проблеми досліджуються К. Дергачовою.

Політологічний підхід. Комплексний, суперечливий феномен глобалізації зумовив процеси універсалізації та диверсифікації суспільних відносин, і зокрема у сфері політичного життя. Це поставило гостру необхідність фундаментальних досліджень політичних процесів глобалізації, наукового підходу в обґрунтуванні впливу глобалізації на державу, політичну систему, політичні структури і відносини в сучасному світі. Серед активних учасників політологічного дискурсу відомі вчені Б. Абдульдін, Е. Азроянц, І. Алєксєєнко, Т. Атаєв, У. Бек, І. Ботан, І. Валлерстайн, А. Вебер, Р. Дарендорф, М. Ільїн, Е. Кочетов, І. Кресіна, А. Матвієнко, Н. Оніщенко, В. Цвєтков, В. Горбатенко, А. Коваленко, А. Шабров, М. Шепєлєв, які всебічно досліджували вказані проблеми.

Комплекс, впливу глобалізації на функції держави, політичної і цивілізаційної ідентифікації проблем суверенітету держави в умовах глобалізації сучасних суспільств досліджують Л. Грінін, Е. Заграва, В. Кувалдін, А. Рябов, Л. Луць, М. Марченко, Л. Морозова, Н. Пастухова, Е. Сміт, Ю. Тихомиров. Одночасно політологічний підхід дослідників пов’язаний з інтерпретацією глобалізації як певного світового порядку, що припускає деяке його інституційне оформлення. Політологи пов’язують глобалізацію з утвердженням нового світового порядку, який розуміють або як світ без гегемонії (Р. Фалк), або як відновлення супергегемонізму (ідеї неоімперіалізму), або як становлення світового громадянського суспільства (Д. Хелд).

Нові контури світового розвитку окреслювались у процесі розроблення теоретико-дескриптивних моделей світоцілісності. Приклади таких „світових моделей” ми знаходимо у працях Ю. Хабермаса (комунікаційна модель), О. Тофлера (цивілізація третьої хвилі), А. Мазруї (федерація культур), І. Валлерстайна (історико-економічна модель), Е. Гіденса (соціальна модель модернізації), С. Мендловітца і Р. Фалка (світовий порядок), Г. Месаровича-Пестеля (інтегрована модель світу), Н. Ф. Реймерса (глобальна екологічна модель) та ін. Ідея світового розвитку дістала своє відображення в організмічній концепції Г. Спенсера; теорії постіндустріального суспільства Д. Белла;моделі світової динаміки Д. Форестера; в системній теорії Е. Дюркгейма та в системно-процесуальній конструкції П. Сорокіна; в низці альтернативних моделей – взаємодіючих соціокультурних полів П. Бурдьє, в цивілізаційній теорії А. Тойнбі та О. Шпенглера і в стадіальній системі К. Маркса.

Ключовою темою політичного дискурсу з проблем глобалізації є питання щодо зміни традиційної ролі держави як основної форми політичної організації суспільства і відповідно тих наслідків, які можна спостерігати сьогодні й очікувати у майбутньому. Відомо, наприклад, що класична теорія лібералізму висловлювалась на користь мінімальної держави, віддаючи перевагу праву і законослухняності вільних громадян; марксизм пропагував відмирання держави, заміну її самоврядуванням комун; анархізм звинувачував державу в усіх недоліках і вадах суспільного життя, вимагаючи її повалення. І навпаки, консерватори вважали державу явищем такого ж фундаментального порядку, як і сама людина, проявом певних життєорганізуючих засад. Погляди про ослаблення ролі держави, зміну її функцій, а то й відмирання в досяжному для огляду майбутньому посіли своє місце і в сучасному політичному дискурсі. Одночасно загострюється полеміка з питання присутності держави і посилення її ролі в умовах глобальної фінансово-економічної кризи.

М. Молчанов під глобалізацією розуміє не що інше, як повільне, але неухильне зменшення ролі нації-держави як чи не єдиного регулятора економічного, соціального, політичного і культурного життя людей, який наділений винятковими повноваженнями. Німецький учений В. Бюлль, ґрунтуючись у своїх міркуваннях на тенденціях транснаціоналізації сучасного світу, говорить про „відмирання держави” як суб’єкта історії. Ідеї американського теоретика Р. Фолка про зміну світового порядку засновані на аналізі процесів розвитку Інтернету і світових засобів комунікації (особливо телебачення), глобальних ринкових сил (багатонаціональних корпорацій і банків), які діють на світовій арені з мінімальними обмеженнями і постійно „тиснуть” на державу. При цьому посилюється вплив локальних і транснаціональних ініціатив окремих груп громадян з різних питань місцевого значення – від будівництва дамб до протидії урядовим репресіям. Держава і надалі не буде домінуючою силою на світовій арені, зазначає Р. Фолк. Міжнародний порядок, обумовлений новими силами, являє собою перехід від світу суверенних територіальних держав до „світового села”.

Т. Лоуї, підтримуючи думку, що глобалізація економічного життя веде до ослаблення держави і розмивання її кордонів, зазначає: держава, яка слабшає, не рівнозначна державі, що зникає. Мало того, вона ще вимагає ретельного вивчення (і відтворення), оскільки слабка і нестабільна держава несе в собі більшу загрозу свободі, ніж сильна і стабільна. А. Уткін пов’язує зниження можливостей держав-націй контролювати свою долю і впливати на світовий розвиток з декількома причинами: зміною характеру відносин між громадянським суспільством і державою; посиленням тиску міжнародних організацій на інститут держави; ослабленням можливостей чітко фіксувати і захищати національні кордони від економічної експансії; новими умовами торгівлі та міграцією працівників з бідних країн до багатих; швидким зростанням міжнародного тероризму.

Держава розвивається разом із суспільством, органічною частиною якого вона є. Інтенсифікація процесів інтернаціоналізації, універсалізації і глобалізації, що змінюють сучасний світ не можуть не викликати корекції ролі й функцій суверенної національної держави, яка тривалий час була центральною віссю глобальної міжнародно-політичної системи і забезпечувала цивілізаційний прогрес різних народів. Критика даного інституту аж до його несприйняття навряд чи має сьогодні достатньо підстав. Скоріше слід говорити про зміну ролі держави в економіці у відносинах між нею і незалежними господарюючими суб’єктами. Із самостійного гравця на економічному полі вона дедалі більше перетворюється на арбітра, залишаючи за собою окремі функції. Дану проблематику ґрунтовно і всебічно опрацьовують В. Додонов, А. Ісагалієв, М. Козюбра, Е. Кульпін - Губайдуллін, В. Любленський, Л. Морозова, О. Панкевич, О. Родіонова, Л. Телятник, В. Якубенко.

У політичних дискусіях навколо глобалізаційної тематики проблематика суверенітету держави може характеризуватися як гостро дискусійна. Очевидно, глобалізація окреслила нові підходи до розуміння сутності суверенітету, його значення і змісту. Підтвердженням цього є позиції прихильників глобалізації, які намагаються закріпити у науковому лексиконі поняття „ постсуверенний світовий порядок”, прогнозувати постдержавний розвиток, майбутнє за міждержавними об’єднаннями тощо.

Їх опоненти, зважуючи на важливість даного інституту як основи конституційного устрою будь-якої держави, заперечують можливість його зникнення у найближчому майбутньому, відзначаючи, що нація може утвердитися у власній державі, й національні держави у доступній для огляду перспективі не відімруть, а навпаки, зміцнюватимуться. Певною позицією примирення полярних поглядів є точка зору російського дослідника Л. Грініна про подвійний характер трансформації суверенітету в умовах глобалізації: з одного боку, посилення факторів, які викликають скорочення номенклатури і обсягу суверенних повноважень держав, з іншого – більшість держав добровільно і свідомо ідуть на обмеження свого суверенітету. Для докорінних змін суверенітету, вважає дослідник, мають відбутися серйозні зміни в інших сферах, тому проблема поєднання національних і наднаціональних, групових і світових інтересів ще довго не втратить своєї актуальності. На підтримку такої думки Л. Клепацький зважує на необхідність зміни негативізму до держави, який утверджується деякими течіями ліберальної і неоліберальної теорії.

У сучасному глобалізованому світі жодне з політичних рішень не може бути прийняте без врахування „глобального фактора”. В межах політичного підходу остаточно сформовано наймолодший напрям політичної науки – політична глобалістика, яка намагається віднайти нові нетрадиційні відповіді на виклики сучасності: політичні, екологічні, економічні, соціокультурні, моральні (Т. Андрущенко, І. Василенко, А. Дубнов, Е. Кочетов, Є. Мамчур, М. Чешков). Проблема управління і керованості світом залишається головною в сфері політичної глобалізації, котра визначається як постійне зміцнення взаємодії між націями, цивілізаціями і етнокультурами. Це призводить до взаємозв’язку і утворення структур глобальної керованості, які інтегрують попередньо роз’єднані фрагменти світу і тим самим дають змогу в ньому (управлінні) брати участь (Т. Ігнатьєва, М. Ільїн, Л. Насирова, Н. Литвиненко).

Центральна ідея політичної глобалізації полягає в тому, що багато проблем неможливо адекватно оцінити і осмислити на рівні національної держави, тобто окремої країни. Їх потрібно формулювати з точки зору глобальних процесів. Параметри політичної глобалізації визначаються кризою потенціалу окремих держав, зростанням проблем планетарного масштабу, виникненням нової політичної культури

Глобалізація висунула низку викликів не лише національним політичним системам, а й політичним партіям, які виникли й розвивалися в структурі цих систем, тісно пов’язані з ідеями державного суверенітету і демократії. Зміни соціально-економічного характеру, зрушення в системі політичних цінностей, структурі та характері політичних комунікацій - це далеко не повний перелік трансформаційних явищ і факторів впливу на політичні партії. Їх частково досліджують О. Бойко, І Ботан, С. Здіорук, Б. Кагарлицький, А. Мелешевич, В. Ребкало, Л. Шкляр.

Намагання завоювати та утримати державну владу залишається визначальною метою для політичних партій взагалі й для партійних еліт насамперед. Помітних змін в умовах глобальних суспільних трансформацій зазнають три головні параметри взаємодії партій із суспільством: ідеологія, організаційне проникнення партій в суспільство та характер підтримки партії населенням. А. Уткін пов’язує з глобалізацією поразку лівої частини політичного спектра партій в усіх країнах. Ліві ще можуть перемагати на виборах і делегувати своїх представників в уряд, але їм надто складно реалізовувати ліву політико-економічну програму. Крім того, глобалізаційні процеси, які породжують інституційні зміни транснаціонального характеру, стимулюють діяльність партій не лише на національному рівні, а й наднаціональному.