Тема: етапи розвитку економічної теорії

ТЕМА: ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ ТА ІНТЕРЕСИ

ПЛАН

1. Сутність потреб і особливості їх розвитку.

2. Класифікація потреб.

3. Закон зростання потреб.

4. Сутність економічних інтересів

 

1. Кінцевою метою будь – якого виробництва є створення товарів для задоволення потреб. У кожної людини є потреби, тобто бажання володіти засобами, які дозволяють припинити почуття недостачі чогось необхідного для підтримання розвитку організму і людської особистості.

Потреба – це економ. категорія, що відбиває ставлення людей до умов їх життєдіяльності. Потреби суб’єктивні, тобто кожна людина сама вирішує, чи є в неї будь – яка потреба. Потреби змінюються залежно від індивіда. Існує безліч людських потреб, які постійно зростають і стають різноманітнішими, тому що людина постійно відкриває для себе нові цілі і засоби, а також знаходиться під впливом різних чинників(реклама).

Економічні потреби тісно пов’язані з виробництвом, обміном, розподілом і споживанням товарів і послуг.

Економічні потреби – це бажання споживачів придбати і використати різні товари і послуги, які приносять їм корисність. Розвиток потреб сприяє розвиткові виробництва, а виробництво сприяє розвиткові потреб. Задоволення економ. потреб здійснюється в процесі споживання. Спожитий продукт або послуга породжує нові потреби – у такий спосіб відбувається відтворення економічних потреб.

В своїй сукупності економічні є безмежні, тобто повністю задовольнити їх неможливо. Розвиток і задоволення потреб залежить від ступеня зрілості економічної системи. За первіснообщинного ладу людина задовольняла лише елементарні потреби. У розвинутих країнах сучасні вчені налічують майже 11 тис. потреб, більшість яких – економічні.

 

2. Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати.

За суб’єктами потреби поділяють на:

а) - індивідуальні(їжа, одяг);

- колективні (потреби колективу підприємства);

- суспільні (зниження інфляції, правові).

б) - домогосподарства;

- підприємства;

- держави.

За об’єктами потреби класифікують на:

А) - породжені існуванням людини як біологічної істоти (фізіологічні);

- соціальні;

Б) - матеріальні і духовні;

В) - першочергові і непершочергові;

За ступенем реалізації економічні потреби бувають:

- абсолютні (максимально можливі);

- реальні (дійсні) – які задовольняються за певного розвитку економіки;

- платоспроможні – які можуть задовольнити відповідно до існуючих доходів.

Західні вчені великого значення надають градації потреб за ступенем їх нагальності. Так виділяють ієрархію потреб відповідно їх вагомості (піраміда Маслоу): 1. Фізіологічні потреби - задовольняються в середньому на 85%.

1.Потреби в безпеці та захисті – на 75%.

2. Соціальні потреби (контакт, інформація) – на 50%.

3. У повазі (визнання, статус) – на 40%.

4. У самовираженні (саморозвиток, самореалізація) – на 10 %.

 

3. Логічним завершенням залежності потреб від рівня розвитку продуктивних сил та інших факторів є закон зростання потреб, що діє в усіх суспільно - економічних формаціях.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного виробництва – закону зростання потреб і закону економії праці. Ці закони взаємопов’язані та відбивають дві сторони загальноекономічного закону зростання соціально – економічної ефективності. На рівні суспільства дія цього закону виявляється в тому, що в умовах безмежності потреб суспільство, що прагне забезпечити їх найповніше задоволення, тобто максимально наблизитися до мети, повинно прагнути до всебічної економії праці, тобто до ефективного використання економічних ресурсів. Це створює умови для задоволення одних потреб і просування до інших потреб більш високого рівня.

Закон зростання потреб виражає сталі і суттєві зв’язки між розвитком продуктивних сил і досягнутим рівнем задоволення потреб, а також зростання потреб суспільства. Відображає безперервне зростання маси і різноманітності спожитих вартостей в результаті розвитку продуктивних сил. Це призводить до зміни структури виробництва і витіснення існуючих потреб новими.

Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він характеризує не просто зростання, тобто появу все нових і нових потреб, а зміну структури їх, що відображає просування людини, суспільства в цілому від біологічного до все більш різнобічного, багатого життя.

На прикладі економічного розвитку країн у 20 ст. модна виділити 3 етапи розвитку потреб:

- до 50-х років ХХ ст.. – домінували матеріальні потреби;

- з 50-х років до 80-х рр.. – розвиток соціальних потреб - побутового обслуговування, освіти, спорту;

- з 80-х рр. - розвиток гуманітарних потреб, пов’язаних з творчістю, духовним розвитком особистості.

Отже, кожний крок в розвитку суспільства – це одночасно задоволення потреб на новому, більш високому рівні

 

4. Економічні інтереси - це усвідомлені потреби існування різних суб’єктів господарювання. Це реальний мотив і стимул діяльності щодо задоволення потреб.

Економічний інтерес є породженням і проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета(привласнення товару, користування, володіння ним.

Бувають:

· Державні (суспільні)

· Групові(колективні)

· Особисті(приватні).

Кожна людина одночасно є носієм різних інтересів, оскільки вона виступає і як індивід, і як представник певної верстви населення і як член трудового колективу.

Отже, має місце складне переплетіння, взаємодія економічних інтересів. Так, у сфері виробництва підприємці і робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники, споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і власні інтереси. Взаємозалежність цих груп об’єктивно зумовлює їх співробітництво.

 

Таблиця 1

ТЕМА: АНТИІНФЛЯЦІЙНІ ЗАХОДИ

Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від якої можна чекати результатів у межах порівняно невеликого відрізку часу.

1. Гасіння інфляційних очікувань

Одним із найважливіших завдань антиінфляційної стратегії є гасіння інфляційних очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання психології суб'єктів економічної системи, позбавлення їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити інфляцію. Однак проблему очікувань бажано розв'язувати якнайшвидше – ще до того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про можливість це зробити. Він показує, що інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, де виконувалися принаймні дві умови.

Перша із них – всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне, що супроводжується збільшенням кількості і підвищенням якості товарів, зниження цін або хоча б уповільнення їхнього зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна споживчої психології, подолання в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає пагубну для економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту.

Другою умовою є існування уряду, який непохитно дотримується курсу на поступове викорінення некеруючої інфляції і користується довір'ям більшості населення. Заслужити це довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійснимі і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань. Маються на увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівень інфляції, який уряд збирається утримувати, і необхідний для цього темп зростання грошової маси. Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі поступово переконуються в тому, що керівництво країни не тільки з усією рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, добиватися реалізації оголошених цілей. Чим глибше це усвідомлюється, тим більше довіряють урядові, тим охочіше рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси.

 

Отже даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань. За цих умов учасники економічної системи починають працювати разом з урядом, допомагають йому подолати інфляцію. Тому в інфляційній обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може собі дозволити мати уряд, до якого не має довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім не розмірами протиінфляційних компенсацій. Довіряють не стільки “доброму”, скільки сильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти інфляції.

2. Ефективна монетарна політика

Другим невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є тривала грошова політика. Її відмінна особливість – введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати.

Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного ліміту треба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше, незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити у стелю, що обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси. При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнання економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючись цими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової стратегії під силу лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від виконавчої влади центральним банком.

Проведення центральними банками стабілізаційної й антиінфляційної політики передусім здійснюється за допомогою таких економічних важелів, як облікова ставка, норма обов'язкових резервів і операції на відкритому ринку. Перші два важелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії, що з'єднують центральний банк з іншими ланками банківської системи. Підвищуючи облікову ставку і норми обов'язкових резервів, центральний банк задає цій системі неінфляційну лінію поведінки. Використовуючи третій регулятор, центральний банк уже безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Саме він володіє найбільшою силою впливу на грошову масу.

Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати повний контроль за рахунок грошової маси.

Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він діє ідеально, в принципі обмежений. Адже, як було показано вище, в обігу постійно перебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, випущені комерційними банками. Насамперед йдеться про банківські чеки. Отже, покладаючись тільки на правильну грошову політику, держава не зможе впоратися з інфляцією. Незалежний центральний банк, сучасна грошова стратегія, ефективна банківська система, безумовно, необхідні, але не достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби з інфляцією.

3. Скорочення бюджетного дефіциту

Важливим заходом антиінфляційної політики є скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти двома шляхами – через збільшення доходів і зменшення видатків держави. Перевагу все-таки слід надати другому шляху. Річ у тім, що посилення податкового пресу в кращому випадку може принести лише миттєвий антидефіцитний результат. У тривалому плані така політика звичайно веде до підриву стимулів до праці та інвестування, уповільнення економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету. Сучасна податкова система еволюціонізує у протилежному напрямі – у бік лібералізації, зниження ставок. Тобто правильна політика уряду, який хоче покінчити з бюджетним дефіцитом, полягає не в тому, щоб якнайбільше в економіки забрати, а в тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці.

Важливо відзначити, що вдосконалення податкової системи можна з успіхом перетворити в елемент антиінфляційної стратегії. Як було показано вище, зниження ставок податку на прибуток дає додатковий імпульс інвестиційному процесу, а від нього у віддаленій перспективі слід чекати збільшення виробництва і зайнятості, отже, маси доходів, що підлягають оподаткуванню. У кінцевому підсумку ймовірні зростання державних доходів і скорочення дефіциту.

Щодо ставок прибуткових податків, то їх зниження приводить до збільшення особистих заощаджень, звичайно, у випадку, якщо вдасться переламати інфляційну психологію споживачів. Приріст заощаджень йде як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету. З точки зору приборкання інфляції такий варіант дещо кращий, ніж урядові позики у центральному банку або грошова емісія, але щоб він став реальністю, оподаткування доходів має будуватися за прогресивною шкалою. А зниження ставок охоплює здебільшого високі доходи: отже, саме власники таких доходів схильні перетворювати їх приріст у заощадження, бідні все потратять на потреби споживання.

Однак все це може бути ефективним у перспективі. Коли ж взяти поточний момент, то антидефіцитні і антиінфляційні резерви оподаткування у принципі обмежені, тобто вони швидких ефектів не дають. Тому основне навантаження лягає все-таки на зменшення державних видатків. Однак варто підкреслити, що скорочення бюджетних асигнувань, а водночас і дефіциту – складний процес, який вимагає досить тривалого часу. Ніякі масштабні одномоментні ампутації тих чи інших статей бюджету тут неприпустимі. Потрібна антидефіцитна стратегія, втілена в перспективний план відновлення рівноваги державного бюджету.

 

Розумна обережність не повинна заважати організації послідовного, безкомпромісного наступу на дефіцит. Проблема настільки гостра, що робить доречним застосування найжорсткіших заходів, характерних скоріше для директивної, ніж для ринкової економіки. Інколи навіть доцільно застосовувати автоматичне пропорційне скорочення всіх видів державних видатків на випадок, коли Міністерство фінансів подає парламенту такий проект бюджету, в якому величина дефіциту перевищує заздалегідь запланований показник.

Боротьба з дефіцитом дасть позитивний результат, коли вона ведеться в межах єдиної антиінфляційної стратегії, підсилюється іншими її елементами. До них належить державне стимулювання: науково-технологічного прогресу і структурної перебудови виробництва; орієнтації інвестиційних потоків на сектори, що забезпечують товарами споживчий ринок; демілітаризації і конверсії військової економіки.

Держава, організуючи раціональну грошову політику і домагаючись скорочення бюджетного дефіциту, підходить до проблеми інфляції з боку попиту, намагається відрегулювати його так, щоб зняти інфляційну нерівновагу ринків. Коли ж держава допомагає структурним перетворенням і налагоджує конверсію військового виробництва, то відкривається другий шлях наступу на інфляцію – той, що проходить через товарну пропозицію.

Вводячи в дію регулюючі механізми (насамперед податкові й кредитні), держава допомагає розширити продаж наукоємних, технічно-досконалих товарів і послуг (побутової електроніки, засобів зв'язку, інформації тощо), сформувати нові динамічні ринки. Приріст пропозиції, компенсуючи надлишковий попит, впливає на зниження ціни, гальмує інфляцію.

4. Раціоналізація зовнішньоекономічної політики

Ефективна антиінфляційна стратегія має бути побудована так, щоб звести до мінімуму вплив на національну економіку зовнішніх інфляційних імпульсів, особливо тих, що пов'язані з переміщеннями через кордони спекулятивних капіталів. Оскільки рух капіталів отримує концентроване вираження в сальдо платіжного балансу, необхідно зняти його інфляційний ефект.

Припустимо, що сальдо платіжного балансу позитивне, тобто в даній країні має місце чистий приплив капіталів з-за кордону. Останнє, далі, поділяється на два основні потоки. Деякі капітали проникають у банківську систему, частково переводяться в національну валюту і, перетворюючись, припустимо, у короткострокові кредити, набувають ліквідної форми, поповнюють запас грошей в економіці. Інший потік капіталів приймає уряд, який бере позики за кордоном, даючи свої боргові зобов'язання. І в тому, і в іншому випадку інфляційні ефекти очевидні. І їх можна зняти, коли на виручку прийде національний центральний банк. У зазначених ситуаціях йому доведеться суттєво розширити обсяг продажу державних цінних паперів для того, щоб зменшити збільшену грошову масу, переправити певну її частину в централізовані резерви.

Особливе місце в антиінфляційній діяльності займає державне регулювання валютного курсу. Первісне співвідношення валют різних країн залежить від співвідношення цін на товари, які надходять в обмін. Курс валюти в принципі має бути таким, щоб продавцеві товару було байдуже, за яку валюту його продавати. Наприклад, якщо ціна тонни пшениці на ринку однієї держави становить 100 дол., а на ринку іншої – 100 тис.крб., то курс останнього щодо цього товару становитиме 1000 крб. за дол.

В умовах товарного дефіциту і зменшення обсягів виробництва курс національної валюти кон”юктурно знижується через підвищений попит на імпорт. Держава своїми часто необгрунтованими діями може сприяти “роздуванню” попиту на імпорт, на іноземну валюту. Внутрішня конвертованість національної валюти за значного дефіциту товарів розвиває попит на іноземну валюту.

Торговельний посередник скуповує інвалюту, за неї імпортує товар, який продає з прибутком, знову купує іноземну валюту і т.д. За невеликого дефіциту це сприяє наповненню ринку, після чого попит на іноземну валюту зменшується а валютний курс знову підвищується. Але коли дефіцит гострий і наростаючий, а виробництво різко скорочується - ринок не врівноважується, курс іноземної валюти під тиском шаленого попиту зростає дедалі вище. Він ще підігрівається лихварством і вивезенням валюти за кордон. Такий спекулятивний вихор стає важливим чинником інфляції.

5. Тактичні антиінфляційні заходи

При виникненні нестерпної інфляційної ситуації, коли одними тривалими механізмами не обійтися, необхідно мобілізувати тактичний механізм, швидкодіючий потенціал антиінфляційного регулювання. Таким першим шляхом антиінфляційної тактики необхідно виділити державну підтримку підвищення ступеня товарності народного господарства. Мається на увазі, зокрема, пільгове оподаткування підприємств, що організують вільний продаж побічних продуктів виробництва і послуг, або таке ж доброзичливе ставлення до банків, які зайнялися обробкою наявних у них запасів комерційної інформації і торгівлею товарними банками даних. Здебільшого подібний різновид диверсифікації не потребує значних витрат, у тому числі на заробітну плату, а тому сприяє чистому приросту пропозиції і хоча б тимчасовому припиненню інфляційних процесів.

Великий антиінфляційний заряд несе в собі розумно організована приватизація державної власності. Вона повертається збільшенням державних доходів і послабленням напруженості у видатковій частині бюджету, а отже, сприяє розв'язанню проблеми дефіциту. Існує ще й ефект прямої дії: поява на ринку акцій підприємств, що приватизуються, відволікає частину інфляційного попиту. Вказаний ефект був зафіксований в усіх країнах, де здійснювалася великомасштабна приватизація. Він може дати позитивні наслідки і в умовах приватизації в Україні.

Дієвими засобами короткострокової антиінфляційної політики можуть стати масований імпорт споживчих товарів і часткова реалізація державних стратегічних запасів. У країнах з неринковими економіками, зокрема в українській, залишається ще й такий антиінфляційний резерв, як продаж населенню частини нагромаджених підприємствами матеріальних ресурсів виробничого призначення. Варто застерегти, що з кожним витком інфляції сила цього резерву стає дедалі меншою. Чим відчутніші удари інфляції і ближчий параліч грошової системи, тим сильніше діють чинники, що спонукають підприємства утримуватися від торгівлі надлишковими матеріальними ресурсами і приберегти їх для прямого продуктообміну.

Основною метою другого шляху антиінфляційної тактики, що передбачає короткочасне регулювання поточного попиту, є підвищення норми заощаджень і зменшення рівня їх ліквідності. Якщо уряд має намір впливати на поведінку власників грошових доходів, спонукаючи їх до збільшення заощаджень за рахунок поточного попиту, то йому доведеться потурбуватися про істотне підвищення процента за вкладами. Треба домагатися, щоб він ні в якому разі не був меншим суми поточного темпу зростання цін і рівня адаптивних очікувань. Очевидно, однак, що і в цьому плані можливості аж ніяк не безмежні. Швидке підвищення процента за вкладами може призвести до негайного подорожчання кредиту, а отже, матиме згубні наслідки для інвестицій і виробництва.

Важливо пам'ятати, що людина може поміщати свої заощадження не тільки в банки. Її можна і треба заохочувати також достатньо високим процентом за державними облігаціями, поширенням акціонерних форм власності, приватизацією і перспективами вкладень грошей у нерухоме майно.

Антиінфляційний ефект таких засобів значно підвищується, коли уряд не обмежується одним збільшенням норми заощаджень. Адже вони бувають різними. Є, наприклад, депозити до вимоги, які мають дуже високу ліквідність, здатні у будь-який момент перетворитися в готівку, стати додатковим поточним попитом, що посилює інфляційну нерівновагу. Тому в інфляційній економіці потрібні заходи, спрямовані на зниження рівня ліквідності збережень. Практикуються, зокрема, встановлення підвищених процентів за строковими вкладами і безліч інших заходів, розрахованих на те, щоб якнайдовше утримати депозити у банківській системі. Іноді навіть вводиться тимчасове заморожування вкладів до вимоги.

Зрозуміло, що держава завжди має в запасі такий радикальний варіант, як грошова реформа конфіскаційного типу. Однак вона по суті не має відношення до коренів і механізмів інфляції, оскільки може лише тимчасово зменшити величину інфляційного розриву. Конфіскаційні реформи здійснюються нечасто; здебільшого, вони супроводжують завершення війн та інших великих соціально-політичних потрясінь. Щодо економіки мирного часу, то уряд, який вдається до цього ризикованого заходу, може розраховувати на успіх тільки в тому випадку, коли він користується безмежним довір'ям громадян, готових пожертвувати своїми сьогоднішніми доходами задля майбутнього процвітання, або коли повністю вичерпані інші способи протидіяння інфляції. На превеликий жаль, все це не властиве сучасній Україні.

Саме інфляція стала в сучасній українській економіці проблемою номер один. У такій ситуації "добра" влада, що турбується лише про своєчасне надання грошових компенсацій, придатна хіба що для тимчасового полегшення становища. Якщо ж поглянути на ситуацію ширше, із урахуванням перспективи, то виявляється, що, діючи так, влада тільки нарощує обороти механізму інфляції. Нічого доброго не приносить подібна доброчинність і для популярності властей, якою вони, звичайно, дорожать, а іноді бачать у ній свою найпершу мету. Адже люди більш-менш швидко все одно усвідомлять, що все це не в їхніх інтересах, оскільки будь-які надбавки до грошових доходів неминуче знищуються зростаючими цінами, а інфляція залишається.

В умовах гіперінфляції настає час сильних урядів, перейнятих рішучістю перемоги її, незважаючи ні на що. Маються на увазі жорсткі обмеження у сфері грошового обігу, прискорення приватизації, демонополізації, неухильне скорочення державних видатків тощо. Формування в Україні уряду, якому б народ повірив, є об'єктивною неминучістю. І чим швидше це відбудеться, тим швидше її економіка вийде на шлях здорового неінфляційного високоефективного розвитку.

 

ТЕМА: ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

ПЛАН

1. Виникнення та основні етапи розвитку економічної науки

2. Сучасні напрямки і школи економічної теорії

 

1. Джерела економічної науки варто шукати в ученнях мислителів древнього світу, насамперед країн Далекого Сходу - колиски світової цивілізації. Перші спроби теоретично осмислити економічний устрій суспільства були зроблені у творах Ксенофонта (430-335 р.р. до н.е.), Платона (428-348 р.р. до н.е.) і в меншій мірі в навчанні Аристотеля (384-322 р.р. до н.е.).

Ксенофонт - представник багатої афінської аристократії - у своєму трактаті "Домобудівництво" вихваляв достоїнства землеробства і засуджував заняття ремеслами і торгівлею.

Натурально-господарська концепція була характерна і для економічних поглядів Платона. У своєму проекті про державний устрій він відвів державі функцію вирішення протиріччя між різноманіттям потреб людей і одноманітністю їхніх здібностей. На думку Платона, приватну власність могли мати лише представники третього стану: хлібороби, ремісники і торговці. Філософи, керівники суспільства і варта не повинні мати ніякої власності.

Аристотель великий внесок у розвиток економічної науки вніс своїм аналізом форм вартості, подвійності товару і розвитку форм торгівлі. Цікаві його міркування про шляхи придбання багатства і задоволення потреб.

Економічна думка епохи феодалізму охоплює широке коло проблем, починаючи з обґрунтування законності володіння феодальною землею, вічності розподілу суспільства на класи і закінчуючи посиленням уваги до проблем товарно-грошових відносин.

Політична економія як самостійна наука виникла значно пізніше - у період зародження капіталістичного ладу, формування національного ринку. Вона виражала інтереси буржуазії як пануючого в ту пору класу. Тоді ж і з'явився і сам термін "політична економія", що народився в результаті сполучення трьох давньогрецьких слів: "політикос" - суспільний устрій, "ойкос" - будинок, господарство і "номос" - закон.

Оскільки капіталістичні відносини почали складатися насамперед у сфері торгівлі, то перший, ранній плин економічної думки в XV - XVII ст. - меркантилізм (від італійського "мерканте" - торговець, купець) - полягало в пізнанні закономірностей торгівлі. Відповідно до цієї теорії багатство суспільства виражається в нагромадженні грошей, особливо золота і срібла, у результаті торгівлі. З усіх видів діяльності пріоритет віддавався праці в торгівлі, насамперед міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства.

В міру проникнення капіталу в сферу виробництва змінювалися і погляди ідеологів буржуазії. Родоначальником класичної буржуазної політичної економії є Вільям Петті (1623-1687 рр.).

Його економічні погляди формувалися в умовах швидкого росту капіталістичних відносин в Англії. Він розвивав ідею активного торговельного балансу. Віддаючи данину меркантилізмові, він заклав основи трудової теорії вартості. Відому формулу Петті "труд - батько і самий активний принцип багатства, земля - його мати" можна вважати одним з варіантів його навчання про джерело вартості.

Представниками класичної буржуазної політичної економії у Франції в XVIII ст. були Ф. Кене (1694-1774) і А. Тюрго (1727-1781). Вони перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу в сферу виробництва. При цьому обмежували останню тільки сільським господарством, вважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі. Тому цей напрямок у розвитку економічної думки одержав назву школи фізіократів (термін утворений від грецьких слів "природа" і "влада").

Видатний англійський економіст Адам Сміт (1723-1790) ввійшов в історію як "Пророк вільної конкуренції". Основна ідея у вченні А. Сміта - ідея лібералізму, мінімального втручання держави в економіку, ринкового саморегулювання на основі вільних цін, що складаються в залежності від попиту та пропозиції. Значний внесок Сміт вніс у теорію вартості, у вчення про доходи, про продуктивну і непродуктивну працю, про капітал і відтворення, про економічну політику держави.

Самим видатним економістом епохи промислового перевороту в Англії був Д.Рікардо (1772-1823). Центральне місце у вченні Д. Рікардо займають теорії вартості і грошей, заробітної плати і прибутку, земельної ренти, вчення про капітал і відтворення.

Підводячи підсумки класичній школі, необхідно відзначити, що основним об'єктом дослідження тут виступає виробництво як таке, незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ.

Коли капіталістичне суспільство досягло досить високого ступеня економічної зрілості і виявилися його внутрішні протиріччя, коли на арену історії вийшов робітничий клас, наукове дерево економіки роздвоїлося. Один напрямок через неокласичну економіку і кейнсіанство прийшов до сучасної посткейнсіанської магістральної економіки. Інший напрямок вийшов з "Капіталу" Маркса.

На противагу буржуазній політичній економії виникла пролетарська економіка, основи якої заклали ідеологи робітничого класу - К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони здійснили переворот в економічній науці, створили вчення про додаткову вартість, що розкрила природу капіталістичної експлуатації.

2. З кінця XIX ст. починають формуватися нові підходи в економічній науці і протягом тривалого часу її різні напрямки так чи інакше концентрувалися навколо двох основних проблем: трудової теорії вартості і теорії граничної корисності.

Неокласичний напрямок виник як реакція на економічне навчання К. Маркса. Він панував до 30-х років минулого сторіччя й оспівував епоху вільного підприємництва.

Головна проблема, що знаходилася в центрі уваги неокласиків Альфреда Маршалла (1842-1924), Артура Пігу (1877-1959) та ін. - задоволення потреб людини.

Відповідно до виробленого неокласиками підходові, ціна товару визначається двома факторами: граничною корисністю (з боку покупця) і витратами виробництва (з боку продавця).

Принципи граничної корисності послужили підставою для розробки важливої концепції граничних величин. Велика депресія 1929-1933 років показала неможливість шляхом вільної конкуренції розв'язувати соціально-економічні проблеми і протиріччя сучасного світу. Необхідне серйозне втручання держави в хід економічного життя.

На хвилі кризи 30-х років минулого сторіччя виникла теорія ефективного попиту, що запропонувала свої рецепти регулювання економіки і знайшла застосування на практиці, стала складовою частиною економічної політики багатьох держав. Автором цієї теорії був англійський економіст Джон Кейнс (1883-1946). Його ідея полягала в тому, щоб застосувати методи активізації і стимулювання сукупного попиту (загальної купівельної спроможності) і тим самим впливати на розширення виробництва і пропозицію товарів. Держава може впливати на інвестиції за допомогою регулювання рівня відсотка, або здійснюючи інвестиції в суспільні роботи. Інвестиції по Кейнсу відіграють вирішальну роль у розширенні платоспроможного попиту, а попит створює пропозиція. Він не вірив у саморегулюючий ринковий механізм і вважав, що для забезпечення економічної рівноваги необхідне втручання ззовні.

Монетаризм - це теорія стабілізації економіки, у якій чільну роль грають грошові фактори. Для 70-х років стало характерним не безробіття, як це мало місце в часи великої депресії, а інфляція при одночасному зниженні виробництва (стагфляція). Почалася переоцінка цінностей. Було висунуте гасло "назад до Сміта", що означало відмову від методів активного державного регулювання.

Позитивний внесок монетаризма в економічну теорію полягає в детальному дослідженні механізму впливу грошового світу на товарний світ. Управління економікою представники цієї теорії зводять до контролю держави над грошовою масою, емісією грошей, до досягнення збалансованості державного бюджету. Визнаним авторитетом цього напрямку є американський економіст Мілтон Фрідман (р.1912 р.).

Неолібералізм - ще один напрямок в економічній науці й практиці управління господарською діяльністю. Його представники відстоюють пріоритетне значення волі суб'єктів економічної діяльності. Приватне підприємництво саме здатне вивести економіку з кризи, забезпечити її підйом і добробут населення. Держава повинна забезпечувати умови для конкуренції і піти від зайвої регламентації ринку. Одним з основоположників і головним теоретиком неолібералізма вважається Фрідріх фон Хайєк.

Інституціонально-соціологічний напрямок (Гелбрей Д. і ін.) розглядає економіку як систему, де відносини між об'єктами, що господарюють, складаються під впливом економічних і зовнішньоекономічних факторів, особливо техніко-економічних. Надавали перевагу трансформації сучасного суспільства під впливом науково-технічного прогресу