Теорія прав власності та трансакційних витрат

Основи теорії трансакційних витрат Рональд Коуз започаткував у праці "Природа фірми" (1937), її наступний розвиток продовжувався у 1950- 1980-х роках. Мета статті - пояснити існування фірми та причини, що визначають масштаби її діяльності. Р. Коуз стверджував, що такі інститути, як фірма і ринок, становлять інституціональну структуру економічної системи. Він вводить поняття трансакційних витрат - витрат економічної діяльності щодо укладання угод: пошуку партнерів, проведення переговорів, укладання контрактів, дослідження виконання контрактів тощо. Вартість трансакційних витрат становить значну частину загальних ресурсів економіки. З метою зменшення й мінімізації цих витрат одиниця господарювання створює фірму - організацію, що забезпечує зменшення трансакційних витрат, стабілізацію трансакційних відносин, перетворення їх у стійкі регулярні зв'язки.

Фірми виникають добровільно, оскільки є найефективнішим методом організації виробництва. В середині фірми ринкові трансакції не діють, а трансакції обміну виконує підприємець-координатор, який спрямовує виробництво, виконуючи роль механізму цін. Отже, існують внутрішньофірмові витрати (в економічній літературі - агентські), пов'язані з управлінням, коли алокація ресурсів здійснюється адміністративним шляхом. Трансакційні та внутрішньофірмові витрати є альтернативними методами координації виробництва: через ціновий механізм або через підприємця-координатора, що є причиною виникнення фірм.

На основі аналізу та зіставлення трансакційних і внутрішньофірмових витрат Р. Коуз дійшов таких висновків: фірму створюють, коли величина трансакційних витрат перевищує величину видатків з організації фірми; існування фірми буде продовжуватися за умови, якщо граничні внутрішньофірмові витрати будуть меншими, ніж їх вартість через ринкові трансакції; оптимізація розмірів фірми визначається межею, за якої трансакційні витрати дорівнюють внутрішньофірмовим, до цієї межі вигідна централізація, а після неї - ринок. За відсутності трансакційних витрат немає економічної основи для існування фірм. Наявність трансакційних витрат пояснює інституціональну структуру економіки, включаючи зміни у формах і різних видах юридичних норм. Висновки Р. Коуза сформували трансакційний підхід до вивчення економічних організацій.

Р. Коуз сформулював основні засади економічної твори прав власності

Заснований ним напрям економічної науки дістав назву "проблеми соціальної вартості". У працях "Федеральна комісія зв'язку" (1959), "Суперечка щодо соціальних витрат" (1946) і "Проблема соціальних витрат" (1960) учений звертається до проблем впливу права на функціонування економічної системи (використовував поняття "пучок прав", яким правники визначають майнові права: все, що продається і купується).

Р. Коуз полемізує з поглядами англійського економіста А. Пігу і доводить, що причиною зовнішніх ефектів (екстерналій) є не провали ринку, а відсутність чітко визначених і захищених прав власності на всі ресурси. Зовнішні ефекти - це порушення прав власності, які не враховані. Тому, щоб зіставити витрати економічних агентів від економічних збитків, необхідно враховувати права майнової власності та трансакційні витрати, що відіграють ключову роль у рішенні щодо використання прав.

Аналізуючи приклади з реального господарського життя, Р. Коуз дійшов таких висновків:

- на економічні рішення та їх результат впливають майнові права: на використання товарів, щодо власності, користування, контрактні тощо. Майнові права - це основний компонент в аналізі інституціональної структури економіки. Неважливо, хто володіє правом використання ресурсів, це право придбає той, хто отримає від нього найбільший прибуток. Закон лише визначає людину, з якою необхідно заключити угоду (трансакцію) на використання ресурсу;

- якби трансакційні витрати були нульовими, права власності - чітко визначені, а люди дотримувалися результатів добровільного обміну, то не було б жодних екстерналій і "провалів ринку". Розміщення ресурсів (структура виробництва) залишалася б незмінною і ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності. Кінцевий результат (максимізуючий цінність виробництва) не залежить від системи правових норм. Велика кількість законів при нульових трансакційних витратах не має реального значення. Люди завжди можуть домовитися без витрат про набуття, перерозподіл і комбінування прав, щоб збільшити цінність виробництва. При цьому не буде мати значення, хто саме володіє правом власності. Учасники угоди самі знайдуть прийнятне рішення безпосередньо через ринок, у держави не буде підстав для втручання у ринковий механізм;

- у світі без трансакційних витрат інститути, які утворюють економічну систему, нікому не потрібні.

- існування екстерналій (вчений визначав їх як вплив дії одного на добробут іншого або вплив рішень однієї людини на будь-кого, хто не брав участі в ухваленні рішення) не створює підстав для урядового втручання. Екстерналії будуть завжди. Тому з метою досягнення максимізації цінності виробництва доцільно дозволити існування більшості екстерналій, оскільки урядове втручання також має свої витрати.

Відомий економіст Джордж Стіглер (1911-1991) у праці "Теорія ціни" (1966) перефразував висновки Р. Коуза як "теорему Коуза" і ввів її в науковий обіг. "Теорема Коуза" проголошує: "в умовах досконалої конкуренції приватні та соціальні витрати рівні"'. Власне, Р. Коуз у відповідь Дж. Стіглеру на "теорему Коуза" зазначав, що розгляд економіки без трансакційних витрат є попереднім кроком до аналізу реальної економіки, де вони завжди позитивні.

В економічній літературі з теореми Коуза зроблено кілька важливих теоретичних і практичних висновків. По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності. По-друге, теорема Коуза відводить від ринку звинувачення у "провалах" і свідчить про те, що до деградації зовнішнього середовища веде не надлишковий, а недостатній розвиток приватної власності. По-третє, виявляє ключове значення трансакційних витрат. По-четверте, доводить, що посилання на зовнішні ефекти - недостатня підстава для державного втручання. У разі низьких трансакційних витрат воно зайве, а у випадку високих - далеко не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані з позитивними трансакційними витратами, то результат "лікування" може виявитися гіршим від самої "хвороби".

Теорія суспільного вибору

Теорія суспільного вибору стала одним із основних напрямків досліджень, пов'язаних з використанням методології неокласичного аналізу стосовно інституційної системи. Вона зародилася у 60-х роках минулого століття як галузь економічної науки, що вивчає питання оподаткування та державних витрат у контексті надання соціальних благ.

Б'юкенен при створенні теорії суспільного вибору став першим дослідником, який обрав цілком новий напрям економічного аналізу - неринкові рішення, що тісно пов'язало його з неоінституціональним напрямом. Перша його праця на цю тему "Чиста теорія суспільних фінансів: запропонований підхід" була опублікована ще в 1949 році.

а уявленнями Б'юкенена, теорія суспільного вибору витікає з двох методологічних посилок. Перша полягає у тому, що кожен індивід переслідує власні інтереси, тобто є за виразом А. Сміта "людиною економічною" і егоїстичною; друга - це трактування політичного процесу, за допомогою якого "людина економічна" реалізує свої інтереси через процес обміну. Осмислити політичний процес як взаємовигідний для "людини економічно" обмін дозволяє індивідуалізм, якому в теорії суспільного вибору і надається вирішальне значення.

Таким чином, дослідник виділив три найважливіших елементи, на яких базується теорія суспільного вибору:

- методологічний індивідуалізм;

- концепція "людини економічної";

- концепція політики як обміну.

Ідеальними вважаються такі політичні інститути і процеси, які подібно до конкурентного ринку, дозволяють переслідувати індивідуальні інтереси, водночас забезпечуючи й суспільні інтереси.

Парадокс голосування (paradox of voting) — це протиріччя, яке виникає внаслідок того, що голосування на основі принципу більшості не забезпечує виявлення справжніх переваг суспільства щодо економічних благ. Відповідно до парадокса голосування в умовах правила простої більшості результати голосування нестійкі, оскільки завжди знайдеться більшість, яка віддасть перевагу більшому альтернативному варіантові. Т. Шварц, досліджуючи цю проблему, робить висновок, що майже всі види серед колективного вибору нестійкі.

Проблеми суспільного вибору за представницької демократії

Найпростіші моделі вибору за умов представницької демократії передбачають наявність хоча б двох партій, що конкурують за голоси виборців. Щоб отримати перемогу на виборах, партії мають анонсувати надання такого обсягу суспільних благ, який був би бажаним для більшості членів суспільства. Першочергове значення для теорії суспільного вибору має правило, висунуте Е. Даунсом ("Економічна теорія демократії", 1957): партії формулюють свою політику з метою перемоги на виборах, а не перемагають на виборах з метою формулювання політики. У цьому випадку, якщо:

а) усіх виборців цікавить одне й те ж запитання;

б) альтернативні підходи до рішення цього питання можуть бути представлені у вигляді лінії політичного спектра (тобто ранжировані за принципом "більше-менше", наприклад, вищий чи нижчий рівень витрат);

в) уподобання виборців розподілені симетрично;

г) переможцем стає партія, яка отримала більшість голосів, — то оптимальною стратегією партій є орієнтація на так званого "медіанного виборця". Теорема про "медіанного виборця" свідчить, що за симетричного розподілу уподобань стосовно конкретного суспільного блага, максимізація голосів виборців досягається при орієнтації на кількість суспільного блага, яка буде кращою з погляду "медіанного виборця".

Представницька демократія, як вважають представники теорії суспільного вибору, має ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень із визначених питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень.

Разом із цим за представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не більшості населення, а вузької групи осіб. Мінімальне бажання виборця постійно впливати на депутата пов'язане з необхідними витратами — посилати телеграми, писати та відсилати листи, телефонувати тощо. Зовсім інші мотиви у тих виборців, інтереси яких сконцентровані на окремих питаннях (виробники окремих товарів та послуг). Найважливіше питання для них — це зміни умов виробництва. Тому такі групи особливо зацікавлені у підтриманні постійного зв'язку з представниками влади. Вони використовують всі методи впливу (засоби масової інформації, демонстрації, мітинги тощо) аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців та чиновників. Всі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних політичних рішень для обмеженої групи виборців називають лобізмом (lobbying).

Можна виділити три групи, які зацікавлені у лобізмі: а) групи виборців із особливими інтересами; б) депутати, що зацікавлені у фінансовій підтримці зазначеної вище групи виборців з метою перемоги на наступних виборах; в) професійні бюрократи.

Такі групи з лишком можуть компенсувати свої витрати, за умови, якщо законопроект, що відстоюється ними буде прийнято. Вигоди від прийняття закону будуть реалізовані всередині групи, а витрати розподіляються на все суспільство в цілому. Отже, сконцентрований інтерес небагатьох перемагає розпорошені інтереси більшості, а тому відносний вплив груп з особливими інтересами значно більший за частку їхніх голосів. Вплив концентрованих інтересів пояснює велику кількість парадоксів економічної політики держави, яка захищає в основному старі, а не молоді галузі. Держава значно частіше регулює ринок споживчих товарів, ніж ринки факторів виробництва, частіше надає пільги галузям, що сконцентровані у певному районі, ніж розпорошеним по всій країні. Зі свого боку, депутати також зацікавлені у активній підтримці з боку впливових виборців, тому що це збільшує шанси переобрання їх на новий термін. Лобізм дає змогу віднаходити джерела фінансування передвиборної кампанії та політичної діяльності. Ще більшою мірою зацікавлені у лобізмі професійні бюрократи, від діяльності яких залежить не тільки прийняття, а й втілення в життя політичних рішень. Тому виборчі органи та виконавча влада повинні дотримуватися певних принципів, а сфера їхньої діяльності має бути чітко визначеною.

До наведених висновків приводить також аналіз системи логролінгу (logrolling — перекочування колоди) — практика взаємної підтримки депутатів шляхом "торгівлі голосами". Депутат "купує" підтримку вирішення питань своїх виборців, віддаючи взамін свій голос на захист проектів своїх колег. Дж. Б'юкенен і Г. Таллок не вважають будь-яку "торгівлю голосами" негативним явищем. Іноді за допомогою такої підтримки вдається домогтися ефективнішого розподілу ресурсів, який би підвищував загальне співвідношення корисності та витрат згідно з принципом оптимальності Парето. Можливо також, Що уряд за допомогою логролінгу, йдучи назустріч місцевим інтересам, домагається схвалення великого дефіциту держбюджету, зростання асигнувань на оборону тощо, тим самим нерідко приносячи загальнонаціональні інтереси у жертву місцевим, регіональним вигодам.