Вода на Землі та її властивості

 

Вода є найбільш розповсюдженим мінералом на Землі і утворює одну із оболонок планети – гідросферу. Гідросфера являє собою сукупність вод світового океану, річок, озер, боліт, льодовиків та підземних вод. Майже 94% води гідросфери зосереджено в океанах. На долю прісної води на Землі припадає лише 2%.

Вода – це єдиний земний мінерал, який в природних умовах може існувати в твердому, рідкому та газоподібному стані.

Між суходолом і Світовим океаном відбувається постійний водообмін – кругообіг води. Головною ланкою в цьому є випаровування. З поверхні Світового океану щорічно випаровується шар води товщиною майже 1,5 м. Ця кількість води постійно поновлюється тут водою опадів та річок.

Вода відіграє величезну роль у природі, бо є універсальним розчинником, чим забезпечує здійснення численних хімічних реакцій, обмін речовин у живому організмі та кругообіг речовин у природі. В житті людини вона теж вельми необхідна, бо використовується нею у промисловому та сільськогосподарському виробництві, для приготування їжі та інших побутових потреб.

 

Океани та моря

 

Світовий океан поділяється на чотири океани: Тихий, або Великий, Атлантичний, Індійський та Північний Льодовитий. Відокремлені частини океану, що дещо заходять в суходіл, називаються морями. Залежно від ступеня ізольованості від океану, особливостей гідрохімічного та гідрологічного режиму розрізняють внутрішні, напівзамкнені, відкриті та між острівні моря.

Внутрішні моря майже з усіх сторін оточені сушею і з’єднуються з океаном чи сусіднім морем однією або декількома протоками. Такими морями є, наприклад, Чорне, Азовське, Балтійське, Середземне, Червоне, Мармурове та інші.

Напівзамкнені моря лише частково обмежені материками і відокремлені від океану чи сусідніх морів півостровами або групами островів. До цієї групи належать Берингове, Північне, Японське, Жовте, Карибське та інші моря.

Відкриті моря розташовані по окраїнах материків і зберігають вільний зв’язок з океаном, тому відмінності між ними незначні. Таким є моря Баренцове, Лаптєвих, Чукотське, Аравійське, Коралове тощо.

Між острівні моря оточені тісним кільцем островів або острівних дуг. Від океану вони відрізняються власною системою течій, специфічною температурою, особливими видами риб і водоростей. Яскравими прикладами морів такого типу є Яванське, Сулавесі, Банда, Філіппінське.

Чим більше ізольоване море від океану, тим більш індивідуальне воно за своїми географічними ознаками, різними режимами і живими організмами.

Моря можуть утворюватизатоки (Ботнічна, Біскайська, Мексиканська, Каламітська та інші) та протоки (Ла-Манш, Гібралтарська, Берінгова, Керчинська та інші).

Світовому океану притаманні різноманітні морські течії, головною причиною яких є вітер, який постійно дме в одному напрямку. Вони бувають теплими (наприклад, Гольфстрім), холодними (Бенгальська, Перуанська, Каліфорнійська та інші) та нейтральними (наприклад, Південна Екваторіальна). Теплі морські течії починаються в тропіках і рухаються в помірні чи полярні широти. Холодні – навпаки. Нейтральні ж течії рухаються в межах кліматичного пояса на схід чи захід. Морські течії є важливим фактором міграції рослин і тварин. Вони також можуть суттєво впливати на клімат.

Моря багаті на живу природу, яка надзвичайно різноманітна. Тут існують як мікроскопічні рослини та тварини, так і гігантські кити довжиною до 30 м та вагою до 100 т або водорості довжиною до 200 м.

У морях та океанах живе біля 10 тис. видів рослин (на суходолі понад 400 тис.), більшість із яких – водорості, але зустрічаються також квіткові рослини (близько 30 видів). Водорості можуть жити лише при наявності світла, і вони не зустрічаються глибше 200-400 м.

На відміну від рослин, тварини заселяють усю товщу Світового океану, де їх налічується майже 150 тис. видів (на суші – близько 1500 тис.). Це – риби, молюски, ракоподібні тощо. Найбільше тут молюсків – майже третина видів. На другому місці риби.

Морська вода являє собою іонний розчин солей, середня концентрація яких складає 3,5 %. У ній виявлено принаймні 67 хімічних елементів, головними з яких є хлор та натрій. У меншій кількості тут наявні іони сульфатів, магнію, кальцію, калію, карбонатів. Ці елементи надають морській воді специфічного гірко-солоного смаку. Крім солей, у морській воді завжди наявні гази. Найпоширенішими з них є азот, кисень та вуглекислий газ.

Світовий океан з його морями має велике значення для людства. Людина черпає тут продукти харчування (водорості, молюски, рибу, ракоподібні), сировину для переробної промисловості (кити, тюлені, моржі тощо). Океан також є джерелом сировини для виготовлення ліків, а також численних корисних речовини – кухонної солі, йоду, магнію, брому тощо.

Моря і океани – це також невичерпне джерело енергії у вигляді припливів та відпливів, хвиль, морських течій тощо.

 

Річки

 

Значну частину гідросфери складають річки. Річковий стік є важливою складовою кругообігу води на Землі.

Площа, з якої ріка та її притоки одержують воду, називається водозбірним басейном. До найбільших у світі належать водозбірні басейни Амазонки (7, 18 млн. км²), Конго (3, 82 млн. км²), Міссісіпі з Міссурі (3, 27 млн. км²), Обі (2, 97 млн. км²). Площа водозбірного басейну Дніпра становить504 тис. км². Наповнення річок водою залежить від кількості опадів у їхньому басейні, малих річок, що впадають у них, та від потужності джерел витоків усіх цих малих річок.

Розміри річки залежать від площі материка на якому вона протікає, та від розміру її басейна. Найбільшими річками світу є Ніл з притокою Кагера (6671км), Амазонка (6437 км) та Міссісіпі з Міссурі (5971 км). Для порівняння, річка Дніпро має довжину 2201 км, а Дністер – 1352 км.

Кожна ріка протікає в природному сформованому руслі. У неї розрізняють витік, верхню, середню, нижню течії та гирло. Витоком називають те місце, де ріка бере свій початок. Це можуть бути джерела (Волга, Дністер), болота (Амазонка, Дніпро, Прип’ять), озера (Ніл, Нева, Ангара). Верхів’ям ріки називається її верхня течія, яка досить часто утворюється внаслідок злиття декількох потоків. В середній і нижній течії долини рік найкраще виражені і складаються з русла, заплави і декількох терас. Руслом називають ту частину долини, яка постійно заповнена водою. Заплава покривається водою тільки під час повеней або паводків. Її поверхня, як правило, рівна і вкрита молодими річковими наносами. При заглибленні русел утворюються тераси – сходоподібні уступи різної ширини, що тягнуться вздовж схилів прилеглої місцевості. У поперечному плані долини рік асиметричні через дію відхиляючої сили обертання Землі. У ріках північної півкулі сильніше розмивається правий берег, а південної – лівий. Усі ріки закінчуються гирлом – місцем впадіння в море, озеро або іншу ріку.

Усі ріки виконують величезну роботу в перерозподілі речовини та енергії на поверхні Землі. Вони розмивають різноманітні породи на своєму шляху, переносять розчинені речовини та мулистий матеріал, який можуть відкладати у своєму руслі, на заплавах, у гирлі або виносити у водойми впадання.

Рослинний і тваринний світ річок значно бідніший за живий світ океану, одначе і тут живуть тисячі видів тварин і рослин. Особливо багаті річки рибою. Ріки мають величезне значення для життя людей. Їхні прісні води вживаються для пиття, приготування їжі та інших побутових потреб. Вони використовуються людиною як транспортні шляхи, джерело енергії (гідроелектростанції), для рибальства. зрошення та промислового водопостачання.

 

 

Озера та болота

 

Озера – це западини на поверхні суходолу, заповнені стоячою або слабопротічною водою. Найбільшим озером на Землі є Каспійське, яке займає площу понад 393 тис. км². Найбільшим за запасами прісних вод є озеро Байкал – 23 тис. км³, що становить 1/5 світової кількості поверхневих прісних вод. Байкал є також найглибшим озером світу – максимальна глибина його становить 1620 м.

Озера класифікуються за походженням водяної маси та западини.

За походженням води їх поділяють на материкові та залишкові. Материкові озера утворюються за рахунок атмосферних опадів. Залишкові озера формуються внаслідок відокремлення від моря чи річки заток, бухт, лиманів тощо. До них належать озера Сасик (Одеська обл..) і Саки (Кримський півострів), дюнні озера на берегах Балтійського, Північного та Середземного морів.

За походженням западин озера діляться на тектонічні, льодовикові, карстові, штучні тощо. Тектонічні озера мають лінійно витягнуту форму і значні глибини. Вони пов’язані з тектонічними розломами у земній корі і поширені в сейсмічно активних районах Землі. Таким шляхом утворилися найбільші озера світу: Байкал, Телецьке, Великі Африканські, Мертве море. Льодовикові озера сформувалися на територіях, що зазнали зледеніння. Вони, як правило, неглибокі, мають витягнуту форму й орієнтовані в напрямку руху льодовика. Такі озера поширені в Фінляндії, на Кольському півострові, в Карелії, Білорусії, в Канаді, на півострові Лабрадор тощо. Карстові озера поширені в областях, багатих на легко розчинні гірські породи – вапняки, гіпси, доломіти. Тривале розчинення цих порід водами приводить до утворення порівняно глибоких, але незначних за площею декількох котловин. До карстових озер належать Ельтон і Баскунчак, Швацькі озера на Волині та інші. Штучні озера – водосховища, ставки – створюються з метою покращення водопостачання населених пунктів і промислових об’єктів, для забезпечення водою зрошуваних земель.

Озера бувають солоні та прісні. Якщо вода озера містить понад 0,1% солей, то таке озеро солоне. Прісні озера містять вуглекислі солі. Більшість озерних котловин заповнена прісними водами. Серед солоних озер відомими є найбільші з них – Каспійське море, Велике Солоне та Ельтон. В Україні невеликі солоні озера зустрічаються на узбережжі Азовського та Чорного морів.

Людина використовує озера для рибальства, розведення риби та водоплавної птиці, добування солей тощо.

Дрібні озера недовговічні і поступово перетворюються наболота. Крім того, болото може утворитися на місцевості з надмірним зволоженням. Болото визначається як неглибоке скупчення води, що частково чи повністю заросло вологолюбними рослинами

За ступенем забезпечення їх рослинності мінеральним живлення болота поділяють на низинні, або трав’яні, верхов і, або мохові, та перехідні, або змішані. Низинні болота перетворюються у змішані, а змішані у верхові. Низинні болота утворюються внаслідок заболочення озер низин. Вони живляться ґрунтовими водами і мають високий вміст мінеральних солей. До верхових відносяться сфагнові болота, які утворюються із низинних боліт в результаті накопичення торфу. Рослинність цих боліт росте не на ґрунті, а на торфові, і тому живиться переважно атмосферними опадами. Стадія перетворення низинного болота у верхове називається перехідним болотом. В Україні болота поширені у Поліссі.

 

 

Підземні води

 

Підземними називаються води, що містяться у верхній частині земної кори і заповнюють проміжки та пори подрібнених гірських порід (піску, гальки), тріщини в скельних породах (гранітах, пісковиках), порожнини в розчинних породах (вапняках, доломітах). Підземних вод приблизно в 37 разів більше, ніж у всіх озерах, річках і болотах світу.

За походженням підземні води діляться на інфільтраційні, седиментаційні, конденсаційні та магматичні.

Інфільтраційні води утворюються при інфільтрації (від лат. infiltratio – просочування) в ґрунт атмосферних опадів та інших поверхневих вод. Вони особливо поширені у верхніх горизонтах земної кори, де відбувається інтенсивний водообмін. До цього типу належать прісні підземні води, що використовуються для водопостачання.

Седиментаційні води (від лат. sedimentum – осад) утворюються внаслідок осідання механічних часточок на дні водойм. Цей процес дуже повільний.

Конденсаційні води утворюються при конденсації водяної пари в ґрунтах. Хоч вони мають обмежене значення, в окремих випадках, наприклад, в пустелях, конденсаційні води відіграють основну роль у поповнені підземних вод.

Магматичні води утворюються в результаті конденсації охолоджених парів магми. Однак питання про походження води у магмі залишається дискусійним.

Вода зустрічається у земній корі у твердому, рідкому та газоподібному станах. У вигляді льоду вона перебуває в поверхневих шарах тих районів планети, де середньорічні температури нижче нуля градусів. В основному вода міститься в надрах Землі в рідкому стані.

Підземні води можуть виходити на земну поверхню у виглядіджерел. Якщо така вода містить у великій кількості розчинені солі, інші мінерали та гази, вона називається мінеральною. Мінеральні води використовують з лікувальною метою. У деяких випадках підземні джерела мають високу температуру. Такі джерела знаходять все більше застосування при опаленні житлових будинків та виробництві електроенергії. Дармове тепло широко використовується в Ісландії. Не виключено, що і термальні води Закарпаття теж розширять сферу свого практичного застосування.

Підземні води відіграють велику роль у житті людини. Від цього природного ресурсу залежить значна частина населення земної кулі. Їх використовують для водопостачання населених пунктів. Вони широко використовуються в промисловості та сільському господарстві. Суттєву роль підземні води відіграють у живленні різноманітного рослинного світу. Вони є незамінним джерелом пиття для всього живого на нашій планеті.

 

 

Повітряна оболонка Землі

 

Хімічний склад повітря

 

Повітряна оболонка Землі називається атмосферою. Вона обертається з Землею як єдине ціле і захищає все живе від згубної дії космічного випромінювання та значно згладжує добові коливання температури.

Атмосфера являє собою механічну суміш газів та завислих у повітрі частинок. Хімічний склад сухого чистого повітря такий: азот (78%), кисень (21%), інертні гази (1% - гелій, аргон, криптон, ксенон), вуглекислий газ (0,03%) тощо. Ці співвідношення залишаються незмінними на десятки кілометрів у висоту.

Важливою складовою частиною атмосфери є водяна пара, хоча її загальний вміст не перевищує 3% її об’єму. Більша частина пари знаходиться в повітрі до висоти 3000 метрів. Кількість пари змінюється залежно від температури. У холодному повітрі можуть міститися долі відсотка водяної пари, а в повітрі деяких жарких тропічних областей її кількість може досягати 4%.

Завислі частинки в атмосфері – це легкі органічні речовини, промисловий дим і сажа, вихлопні гази машин, краплі води і кристали льоду, земний і космічний пил, вулканічний попіл тощо. Ці частинки мають в основному мікроскопічні і ультрамікроскопічні розміри. Вони сприяють поглинанню, відбиттю та розсіюванню деякої частини сонячної радіації і, крім того, виконують функції центрів, навколо яких конденсується водяна пара.

Найпоширенішим газом в атмосфері є азот. Крім того, він обов’язково входить до складу різноманітних органічних сполук. Це також один із найважливіших елементів живлення рослин, який значною мірою визначає їх продуктивність. В кругообігу азоту в природі велику роль відіграють азотфіксуючі бактерії.

Кисень є одним з найпоширеніших і найважливіших елементів на Землі. Він необхідний для дихання усіх живих організмів, входить до складу білків, жирів та вуглеводів, бере активну участь у біологічному кругообігу речовин у природі. Кисень також входить до складу багатьох гірських порід і мінералів.

Якщо вміст азоту і кисню в повітрі практично не змінюється, то концентрація вуглекислого газу зазнає значних коливань. Наприклад, вночі його дещо більше, ніж вдень. Пояснюється це тим, що він поглинається рослинами лише в денний час. Крім того, протягом останніх десятиліть, внаслідок бурхливого розвитку промислового виробництва та зменшення площ лісових масивів, вміст вуглекислого газу в атмосфері невпинно зростає.

У атмосфері на висотах 15-50 км розташований так званий озоновий шар. Озон (О₃) утворюється із атмосферного кисню (О₂) під дією ультрафіолетового випромінювання Сонця. Найбільша концентрація його виявлена на висотах 23-27 км. В незначних кількостях він може також утворюватися під час гроз. Озоновий шар атмосфери поглинає більшу частину сонячного ультрафіолетового випромінювання і таким чином захищає все живе на Землі від надмірного опромінення.

Висхідними та низхідними течіями повітря постійно перемішується. Якби цього не було, то атмосфера розшарувалася б: внизу розташувалися б тільки важкі гази (азот, кисень, вуглекислий газ), а вгорі – тільки легкі (гелій та водень).

 

 

Будова атмосфери

 

Атмосферу умовно поділяють на п’ять шарів у висоту: тропосферу, стратосферу, мезосферу, термосферу та екзосферу.

Найнижчим і найщільнішим шаром атмосфери є тропосфера (від гр. tropos – поворот та sphaira – куля). Її середня товщина 10-11 км. Тут зосереджено майже 80% усієї маси повітря та вся водяна пара. З висотою температури повітря знижується і у верхньому шарі тропосфери досягає –56^°С. У тропосфері повітря постійно перемішується, відбувається конденсація водяної пари, утворюються тумани, хмари, опади, грози та бурі.

Стратосфера (від лат. stratum – настил, шар) розташована безпосередньо над тропосферою і простягається від 10-11 до 50-55 км. Температура нижньої стратосфери становить –56^оС і, починаючи з висоти 25 км, швидко зростає, досягаючи на висоті 50 км значень 1-5^оС. У стратосфері має місце досить інтенсивне горизонтальне перемішування повітря. Вертикальні переміщення тут розвинені слабо. Склад повітря подібний до тропосферного. В стратосфері дуже мало завислих частинок – кристаликів льоду, метеоритного та вулканічного пилу. Кристалики льоду утворюють перламутрові хмари, а пил викликає забарвлення сходу та заходу Сонця в яскраві кольори. Стратосфера на висоті 23-27 км має озоновий шар, про який мова йшла в цьому ж розділі вище.

Третім шаром атмосфери є мезосфера (від гр. mesos – середній, проміжний), яка простягається від 50-55 до 80-85 км висоти. Температура мезосфери від декількох градусів вище нуля в нижніх шарах знижується до –100°С у верхніх. Внаслідок швидкого падіння температури з висотою тут спостерігається досить інтенсивне перемішування повітря. Взимку переважають західні вітри з швидкістю близько 100 м/с, а влітку – східні.

Далі, до висоти 800-1000 км простягається термосфера (іоносфера), яка складається переважно з іонів азоту та кисню, які утворюються під впливом ультрафіолетового та рентгенівського випромінювання Сонця. У термосфері на висоті 80-90 км розташований холодний (–107^оС) шар. Далі до висоти 250 км температура поступово зростає, а ще далі залишається практично незмінною. Іонізоване повітря термосфери відіграє значну роль у природі та має велике практичне значення. Іоносфера поглинає рентгенівське проміння Сонця, що згубно впливає на все живе на Землі. Вона також відбиває радіохвилі, завдяки чому можливий навколоземний радіозв’язок. У термосфері виникають полярні сяйва і близькі до них за природою світіння нічного неба, а також різкі коливання магнітного поля – іоносферні магнітні бурі.

Зовнішнім шаром атмосфери є екзосфера (від гр. ехō – зовні), яка сягає висоти від 800 до 1600 км і поступово переходить в міжпланетний простір. Температура в екзосфері з висотою зростає понад 1000^оС. Цю оболонку ще називають шаром розсіювання газів, бо окремі легкі елементи, які його складають – водень і гелій, долаючи сили земного тяжіння і магнітного поля, відлітають у космос.

 

 

Температура повітря

 

Усі ті процеси, що мають місце в атмосфері, зумовлені тепловою енергією Сонця. Звичайно, повітря саме по собі майже не нагрівається сонячними променями. Тепло воно одержує від розігрітої Сонцем поверхні Землі.

Температура повітря, суміжного з поверхнею Землі шару атмосфери, постійно змінюється. Тут мають місце добові та сезонні її коливання. Амплітуда цих коливань менша в умовах морського клімату та досить значна в континентальних умовах. У приземному шарі повітря добовий максимум встановлюється о 14-15 год., а мінімум – після сходу Сонця. Найбільша добова амплітуда в субтропічних широтах (30^оС), найменша – в полярних (5^оС). Річний хід температури залежить від широти (місця розташування між полюсом та екватором), характеру підстилаючої поверхні, висоти місця над рівнем океану, рельєфу, віддаленості від океану.

У розподілі річних температур на земній поверхні виявлені певні географічні закономірності. В обох півкулях середні температури знижуються в напрямку до полюсів. Проте термічний екватор – найтепліша паралель із середньою річною температурою 27^оС – розташований у північній півкулі приблизно на 15-20^о широти. Пояснюється це тим, що суша займає тут більшу площу, ніж на географічному екваторі.

Від екватора на північ і південь температури змінюються нерівномірно. Між екватором і 25-ою паралеллю зниження температури відбувається дуже повільно – менше двох градусів на кожні десять градусів широти. Між 25^о і 80^о широти в обох півкулях температури знижуються дуже швидко. Місцями це зниження перевищує 10^оС. Далі до полюсів падіння температури знову зменшується.

Середні річні температури всіх паралелей південної півкулі менші температур відповідних паралелей північної півкулі. Середня температура повітря переважно материкової, північної півкулі становить в січні +8,6^оС, в липні +22,4^оС; в південній, океанічній півкулі середня температура січня +17,5^оС, липня +11,3^оС. Вдвоє більша амплітуда річних коливань температури повітря в північній півкулі пояснюється особливостями розподілу суші і моря на відповідних широтах і охолоджуючим впливом грандіозного льодового купола Антарктиди на клімат південної півкулі.

Розподіл тепла на земній поверхні не відповідає географічному розмежуванню її на світлові пояси. Для визначення теплових поясів користуються так званими ізотермами (від гр.. isos – однаковий та thermē – теплота), тобто лініями на карті, які з’єднують точки з однаковою температурою. Ізотерми південної півкулі протягом усіх сезонів року мають більш прямолінійний (широтний) характер розташування. Відсутність тут значних аномалій в ході ізотерм пояснюється значним переважанням водної поверхні над сушею. Крім того, розподіл температур на поверхні Землі залежить також від перерозподілу тепла океанічними і повітряними течіями.

На Земній кулі виділяють сім теплових поясів: теплий або жаркий, обмежений середньорічною ізотермою + 20°С; два помірних, обмежених ізотермами +20°С та 10°С; два холодних – 10°С та 0°С; два морозних – за межами ізотерми 0°С.

 

 

Вода в атмосфері та опади

 

Водяна пара надходить в атмосферу внаслідок випаровування з поверхні океанів, озер, річок, ґрунту та транспірації рослин.

Міра насичення повітря водяною парою визначається поняттям відносної вологості. Це – процентне відношення кількості водяної пари, що є в повітрі, до тої кількості, яку воно може містити при повному насиченні. Коли відносна вологість повітря близька до 100%, слід чекати на опади.

Цей показник залежить перш за все від температури повітря. У полярній зоні, де панують низькі температури, відносна вологість найбільша, а в жаркій – найменша.

В результаті поєднання температури та рівня насичення повітря водяною парою утворюються атмосферні опади у вигляді дощу, снігу, граду тощо. Розподіл опадів на Землі залежить від розподілу хмарності. Проте вирішальне значення має не стільки ступінь вкриття неба хмарами, скільки їхня водність. Так, у високих широтах навіть при значній хмарності випадає небагато опадів, тому що водність хмар через низькі температури низька. В більш низьких широтах водність хмар зростає.

Атмосферні опади належать до найбільш “примхливих” метеорологічних явищ. Вони теж мають зональний розподіл на поверхні земної кулі. На суходолі в середньому випадає опадів близько 750 мм на рік.

Максимум опадів припадає на екваторіальний пояс – 2000-3000 мм. В екваторіальній зоні майже щоденні дощі випадають у басейнах рік Амазонки та Конго і на деяких островах Індонезії (понад 9000 мм). Найбільш дощовим місцем на земній кулі вважається передгір’я Гімалаїв на південному сході Індії (Черрапунджа), де випадає в середньому 11000 мм опадів. Максимальна річна кількість опадів тут досягала майже 23000 мм, найменша – перевищувала 7000 мм.

У тропіках і субтропіках кількість опадів різко зменшується особливо в центральних районах материків та на їхніх західних узбережжях – близько 100 мм і навіть менше. Проте західні частини океанів і східні частини материків у цих зонах дістають значно більше опадів – до 2000 мм, а в горах навіть до 7000 мм на рік.

У помірних широтах кількість опадів зростає і становить у середньому 500-1200 мм на рік, а в горах – 2000 мм і більше. При цьому спостерігається закономірне зменшення кількості опадів на материках у напрямі із заходу на схід в міру віддалення від океану.

Далі до полюсів кількість опадів зменшується до 300 мм і менше

Таким чином, на Землі спостерігається загальнопланетарна закономірність у розподілі кількості атмосферних опадів. Сума опадів, що випадають за рік, різко зростає від полюсів до екватора. Разом з тим у розподілі атмосферних опадів на суші проявляється помітна асиметрія. Материки північної півкулі в цілому значно сухіші, ніж південні. Материки північної півкулі на аналогічних широтах одержують інколи в півтора рази менше атмосферних опадів, ніж суша південної півкулі. Це пояснюється асиметрією розподілу площ суходолу в північній та південній півкулях, внаслідок чого клімат Південної Америки, півдня Африки і Австралії порівняно з Північною Америкою і особливо з Євразією є більш морським, ніж континентальним.

Однак, загальнопланетарні закономірності розподілу атмосферних опадів на суходолі зазнають значних відхилень, які спричинюються висотою місцевості над рівнем моря, конфігурацією гірських масивів, рухом повітряних мас, циркуляцією атмосфери і морськими течіями.

Таким чином, розподіл опадів на Землі має плямистий, концентричний, інколи меридіональний напрям і лише у випадку рівнинності дуже великого континенту, якими є Євразія і Північна Америка, наближається до горизонтального типу.