Найпростіші, або Одноклітинні тварини

 

Підцарство Найпростіші нараховує понад 30 тис. видів (в Україні близько 1500) одноклітинних тварин, які згруповані у 6 типів. Серед них, як і серед будь-яких груп живих організмів, є різноманітні форми: від примітивних (малярійний плазмодій та інші споровики, які належать до типу Апікомплексні і є виключно паразитуючими тваринами) до високоорганізованих (інфузорія-туфелька та інші види типу Війконосні).

Ознайомимося з характерними представниками найпростіших, яким в найбільшій мірі притаманний тваринний спосіб життя, – амебою звичайною (тип Саркомастигофори) та інфузорією-туфелькою (тип Війконосні), або парамецією (від гр. parameces – видовжений). Обидві вони живуть у прісній воді. В їх цитоплазмі наявні усі основні органоїди, хоча у парамеції два ядра (велике і мале), а у амеби – одне. Амеба позбавлена клітинної оболонки, внаслідок чого не має постійної форми тіла, і рухається за допомогою виростів цитоплазми – псевдоподій (від гр. pseudos – несправжній та podos – нога).

Клітинна оболонка парамеції щільна, що забезпечує постійність форми тіла. Зовні вона вкрита численними війками – органоїдами руху та дотику. Крім звичайних органоїдів парамеція має дві скоротливі вакуолі. На бічній поверхні тіла розташовані рот і анальна пора.

Процес травлення у найпростіших відбувається в травних вакуолях, які утворюються навколо поживи при проникненні останньої в цитоплазму. У амеби пожива може проникнути всередину клітини в будь-якому місці шляхом обтікання цитоплазмою. Кінцеві продукти життєдіяльності накопичуються в скоротливій вакуолі і видаляються у будь-якому місці клітини. Парамеція поглинає поживу через рот, рештки накопичує теж в скоротливій вакуолі, а видаляє їх через анальну пору. Живляться ці тварини бактеріями, а амеба – ще й одноклітинними водоростями.

Дихання найпростіших здійснюється через клітинну мембрану. Дихальними та енергетичними центрами є мітохондрії.

Клітина найпростіших універсальна, бо вона виконує всі функції, властиві живому організму. Для найпростіших характерна здатність сприймати впливи навколишнього середовища і певним чином відповідати на них. Ця властивість називається подразливістю. Здебільшого подразнення середовища сприймаються всім організмом-клітиною. На поверхні оболонки найпростіших виявлено різноманітні макромолекули, які виконують функції хеморецепторів. Проте у деяких інфузорій цю функцію здійснюють спеціальні волоконця – нейрофібрили (від гр. neuron– нерв та лат. fibrilla – волоконце). У джгутикових на передньому кінці тіла знаходиться світлочутлива пляма. У деяких інфузорій виявлено органоїди рівноваги, які мають вигляд міхурців із кристаликами всередині.

На подразнення найпростіші реагують руховими реакціями – таксисами, які бувають позитивними (рух до подразника) та негативними (рух від подразника). Залежно від характеру подразника розрізняють реакції на хімічні подразнення – хемотаксиси, світлові – фототаксиси, температурні – термотаксиси, електричні – гальванотаксиси тощо.

Деякі види найпростіших, наприклад парамеція, навіть здатні до “навчання”. Вона швидко “навчається” тому, що пожива з’являється в одному й тому ж місці, зафарбованому, наприклад, синім кольором.

Найпростіші звичайно розмножуються нестатевим способом – поділом клітини надвоє шляхом амітозу.

Справжній статевий процес у найпростіших відсутній. У парамеції спостерігається так звана кон’югація (від лат. conjugatio – з’єднання), внаслідок якої через цитоплазматичний місток здійснюється обмін генетичною інформацією у вигляді ядерець, що утворилися після поділу малого ядра. Після цього обидві особини розмножуються нестатевим способом. У споровиків, деяких видів класу Тваринні джгутикові (опаліна жаб’яча) та ряду класів надкласу Корененіжки (плазмодіофора капустяна, полістомела тощо) типу Саркомастигофори має місце копуляція (від лат. copulatio – поєднання) – злиття двох клітин і утворення зиготи (від гр. zygōtē – з’єднана докупи), в результаті поділу якої, в залежності від виду, утворюється різна кількість нових особин.

Найпростіші відіграють значну роль в природі та житті людини. Перш за все, вони є компонентами біогеоценозів як важливі ланки ланцюгів живлення. Деякі види саркомастигофор утворюють осадові породи – крейду, вапняк тощо. Значна частина видів найпростіших веде паразитний спосіб життя і викликає захворювання людини і тварин. Серед саркомастигофор це – дизентерійна амеба, яка спричиняє інфекційну амебну дизентерію. Відома паразитуюча інфузорія балантидій (тип Війконосні). Серед споровиків, які всі є виключно паразитуючими організмами, найбільше відомим є малярійний плазмодій. Він паразитує в еритроцитах крові людини, чим спричинює тяжке захворювання – малярію. Людина є проміжним хазяїном плазмодія. Основним хазяїном його є малярійний комар, який у процесі живлення кров’ю людини заражає її збудником хвороби.

 

 

Тип Кишковопорожнинні

 

Кишковопорожнинні започатковують численну сукупність багатоклітинних тварин. Як ми вже знаємо, клітини, що складають тіло багатоклітинних тварин, різноманітні за формою, будовою, функціями і утворюють тканини. Із тканин формуються органи, які, в свою чергу, складають системи органів. Іншою характерною особливістю багатоклітинних тварин є утворення під час ембріонального розвитку зародкових листків, наявність порожнин тіла та сенсорних систем.

Тварини типу Кишковопорожнинні найнижче організовані серед справжніх багатоклітинних тварин. Їх налічується близько 9 тис. видів. Усі вони живуть у водному середовищі, переважно в морях та океанах, але є і прісноводні форми. Більшість кишковопорожнинних веде прикріплений спосіб життя, деякі види входять до складу зоопланктону (від гр. zōon – тварина та plankton – блукаючий).

У процесі ембріогенезу у кишковопорожнинних закладається два зародкових листки: ектодерма та ентодерма. Надалі з них формуються два шари клітин: зовнішній (ектодермальний) та внутрішній (ентодермальний), між якими міститься майже позбавлений клітин шар – мезоглея (від гр. mesos – середній та glia – клей). Наявна лише одна порожнина тіла – травна, або кишкова, яка закінчується сліпо і сполучається із зовнішнім середовищем через ротовий отвір. Дихання здійснюється всією поверхнею тіла. Характерною особливістю цих тварин є наявність жалких клітин, які слугують їм для ураження здобичі та захисту. Симетрія тіла радіальна.

Більшості представників типу властиві дві життєві форми: поліп та медуза.

У поліпів, наприклад у гідри звичайної, тіло циліндричної форми, на верхньому кінці якого розташований рот, оточений 6-12 щупальцями. Живе гідра звичайно у заводях річок, озер і ставках, прикріплюючись до нижнього боку листків водяних рослин та до підводних каменів. Довжина її тіла без щупалець – до 5 см. До субстрату вона прикріплюється нижньою частиною тіла – підошвою.

Клітини ектодерми неоднорідні. Це здебільшого епітеліально-м’язові клітини, зовнішня частина яких утворює покриви, а внутрішня витягнута у скоротливе м’язове волоконце. Ці волоконця забезпечують рух щупалець та скорочення тіла. Гідра здатна повільно пересуватися на підошві або “крокувати” за допомогою підошви і щупалець.

У ектодермі під епітелієм розташовані нервові клітини зірчастої форми, з’єднані між собою відростками. Такий тип нервової системи називається дифузним. Навколо рота і підошви є помітне скупчення нейронів, однак справжніх нервових вузлів, або гангліїв (від гр. ganglion – вузол), вони не утворюють. Збудження по такій нервовій системі розповсюджується в усіх напрямках, що супроводжується хвилею скорочень, яка починається у місці подразнення. Гідра має розвинуте чуття дотику та світла. У неї є специфічні хеморецептори – чутливі клітини, які реагують на поживні речовини й керують її харчовою поведінкою. Жалкі клітини у гідри розташовані на щупальцях та навколо рота між епітеліально-м’язовими клітинами.

Клітини ентодерми, що вистилають травну порожнину, мають джгутики, які забезпечують переміщення їжі. Вони виділяють травний сік у кишкову порожнину, де відбувається часткове травлення. Остаточне перетравлювання їжі здійснюється всередині клітин ентодерми, які здатні утворювати псевдоніжки і захоплювати ними дрібні частки поживи. Живляться гідри переважно дрібними планктонними найпростішими, рачками, коловертками. Інколи здобиччю гідр стають черви і навіть мальки риб. Продукти розпаду із клітин осмотично надходять в травну порожнину, а потім разом з неперетравленими рештками їжі через ротовий отвір видаляються назовні.

Розмножуються гідри як нестатевим, так і статевим способами. За сприятливих умов на тілі гідри утворюється 1-3 бруньки, які з часом відокремлюються від материнського організму і розвиваються у дорослі особини. Восени гідри розмножуються статевим способом. При цьому в ектодермі формуються статеві органи, в яких утворюються яйцеклітини та сперматозоони. Гідри – гермафродити. Після запліднення яйцеклітини гідра гине. Навесні із зиготи розвивається новий організм. Гідри здатні до регенерації (від лат. regeneratio – відродження, відновлення) – відновлення цілої тварини з окремих частин, навіть групи клітин.

Поліпи ведуть малорухомий або нерухомий спосіб життя, часто утворюючи колонії.

Медузи – поодинокі, вільно плаваючі, рухливі тварини. Їхнє тіло має форму дзвону або парасольки із щупальцями по краях. Кишкова порожнина у медуз має вигляд системи каналець і виконує функції травної та кровоносної систем. Рот розташований з нижнього боку дзвона і оточений ротовими лопатями, рясно вкритими жалкими клітинами. Живляться медузи планктоном, а також мальками риб.

Нервова система медуз представлена нервовим плетивом та гангліями, розташованими по краю дзвона радіально-симетрично (найчастіше 8) біля органів рівноваги та сприймання інфразвуків (тертя морських хвиль об повітря). Останнім пояснюється здатність медуз завчасно відчувати настання шторму і відпливати від берега.

Завдяки м’язовим волокнам край дзвона скорочується, вода виштовхується з-під нього, і медуза рухається в протилежному напрямку (реактивний рух).

У життєвому циклі медуз наявне чергування поколінь. Статеве покоління – медуза, в ектодермі якої знаходяться статеві залози. Із зиготи розвивається вільноплаваюча личинка (нестатеве покоління), яка з часом прикріплюється до субстрату, перетворюючись на поліпа. Шляхом поділу поліп утворює дископодібні личинки, з яких і розвиваються нові медузи.

У ланцюгах живлення кишковопорожнинні, особливо медузи, є своєрідними “тупиками”, бо ними майже не живляться інші тварини. Отрута деяких видів медуз (коренерот, хрестовички, фізалії) небезпечні для людини, спричинюючи значні “опіки” і навіть судоми. Скелети червоних коралів використовуються для виготовлення прикрас. Вапнякові корали утворюють берегові рифи, які є перешкодами для морських суден, а також коралові острови (атоли). Внаслідок накопичення скелетів мертвих вапнякових коралів утворюються поклади вапна, яке використовується у будівництві. Кишковопорожнинні, живлячись мальками риб, завдають шкоди рибному господарству. Наприклад, одна медуза аурелія за своє життя може знищити до 500 личинок риб, а поширена в північних морях ціанея – до 15 тис. У деяких країнах (Китаї, Японії) окремі види медуз (аурелія, ропилема) вживаються у їжу.

 

 

Тип Плоскі черви

 

Цей тип об’єднує понад 12 тис. видів (в Україні близько 1500) вільноживучих (морські, прісноводні, ґрунтові, наземні) та паразитуючих тварин, яких переважна більшість. Тіло їх має двобічну симетрію, сплощене у спинно-черевному напрямку, суцільне або розділене на ряд члеників та має вигляд листка, пластинки, стрічки тощо. Органи тіла розвиваються із трьох зародкових листків – ектодерми, мезодерми та ентодерми. Зовні тіло плоских червів вкрите шкірно-м’язовим мішком, утвореним покривною тканиною та розташованою під нею системою м’язових волокон (кільцевих, поздовжніх і косих). Простір між стінками тіла і внутрішніми органами заповнений сполучною тканиною, внаслідок чого відсутня порожнина тіла.

Травна система складається із передньої та середньої кишки, що, як і у кишковопорожнинних, закінчується сліпо. Кишки часто розгалужені. Неперетравлені рештки видаляються назовні через рот. У паразитичних форм травна система часто повністю відсутня.

Видільна система представлена примітивними нирками – протонефридіями (від гр. prōtos – перший та nephros – нирка), які являють собою розгалужені в тілі канальці.

Кровоносної та дихальної системи немає.

Нервова система плоских червів диференційована на центральну та периферійну. Центральну нервову систему складають парний мозковий ганглій у передньому кінці тіла та поздовжні нервові ланцюжки, кількість яких варіює. Останні з’єднані між собою кільцевими перетинками. До периферійної нервової системи належать нервові відгалуження, які відходять від елементів центральної нервової системи і досягають всіх тканин і органів тіла.

Органи чуттів (світлочутливі плями, хеморецептори, органи дотику та рівноваги) наявні у вільноіснуючих видів. Паразитуючі форми мають лише рецептори дотику.

За незначним винятком плоскі черви – гермафродити.

Розвиток плоских червів здійснюється з метаморфозом (від гр. metamorphōsis – перетворення, видозмінення), за виключенням більшості видів класу Війчасті черви.

Плоскі черви поділяються на 9 класів, серед яких найбільш численними та вивченими є Війчасті черви, Трематоди та Стьожкові черви.

Війчасті черви – здебільшого вільноживучі тварини солоних та прісних водойм. Їх тіло, довжиною 0,02-35 см, найчастіше має листоподібну, веретеноподібну або стьожкову форму. Воно вкрите війковим епітелієм. Рухаються ці тварини за допомогою війок, а також внаслідок скорочення м’язів шкірно-м’язового мішка. У примітивних війчастих кишкова порожнина відсутня, а травлення відбувається в клітинах паренхіми тіла.

У прісних водоймах із стоячою водою на водяних рослинах та камінні часто зустрічається планарія біла, або молочна. Довжина її тіла до 3 см. Ця тварина живиться нижчими ракоподібними та личинками комах. У неї добре виражена здатність до регенерації: навіть 1/300 частинка тіла може дати початок навій особині.

У трематод, або дигенетичних присисних тіло, довжиною 0,03-7,6 см, листоподібне, не розділене на членики. Наявні навколоротова та черевна присоски. Травна система подібна до травної системи війчастих. Усі види цього класу – внутрішні паразити. Дорослі особини живуть переважно у різних відділах травного тракту, а також у легенях, нирках, порожнині тіла, кровоносній системі хребетних тварин. Серед трематод є багато збудників тяжких хвороб людини та сільськогосподарських тварин.

Усі трематоди мають складний життєвий цикл, який супроводжується чергуванням поколінь, паразитуючих та вільноживучих фаз розвитку та зміною хазяїв.

Найвідомішими збудниками хвороб тварин та людини є печінковий сисун, котячий сисун (котяча двоустка) та шистосома.

Печінковий сисун – досить велика тварина (до 3 см довжиною), яка живе в жовчних протоках печінки овець, великої рогатої худоби, рідше інших тварин та людини. Проміжним хазяїном його є молюск ставковик малий. Людина може заразитися, п’ючи воду із стоячих водойм, а тварини – ще й поїдаючи рослини на заболочених пасовищах або сіно. Фасциольоз (від лат. назви роду сисуна – Fasciola) – досить поширена на земній кулі хвороба, проте у людей трапляється досить рідко.

Котячий сисун призводить до дуже небезпечної хвороби людини та широкого кола ссавців. Він локалізується в жовчних протоках печінки, жовчному міхурі, іноді в протоках підшлункової залози а має два проміжні хазяїна – молюск роду бітинія та різні види коропових риб. Зараження відбувається внаслідок поїдання риби, яка недостатньо просолена, проварена чи просмажена. Інтенсивність ураження буває надзвичайно високою. Під час розтину людини, що загинула в результаті зараження котячим сисуном, в її печінці було виявлено понад 25 тис. трематод.

У кров’яному руслі людини паразитують трематоди роду шистосома. Проміжним хазяїном цього паразита є прісноводні молюски. Зараження відбувається внаслідок активного проникнення личинки крізь шкіру людини під час купання, роботи на рисових плантаціях тощо. Шистосоми спричиняють досить тяжке захворювання сечостатевих органів, яке розповсюджене в тропічних країнах. В Україні воно не виявлене, проте досить часто у людей, які купаються в стоячих зарослих ставках або затоках річок, спостерігається шистосомна сверблячка. Цю хворобу викликають личинки видів шистосоми, які паразитують на водоплавних птахах. Подразнення шкіри людини пов’язане з механічною дією личинок, які заглиблюються у шкіру, та дією виділених ними речовин. У шкірі людини личинки гинуть.

Стьожкові черви – без винятку внутрішні паразити. У статевозрілій формі вони, за деякими винятками, паразитують у кишечнику людини і хребетних тварин. Їх тіло, довжиною від 1 мм до 30 м, видовжене, сплющене, у більшості видів поділяється на членики, кількість яких може досягати кількох тисяч. На передньому кінці знаходиться головка з органами фіксації – присосками, гачками або щілинами. Частина тіла позаду головки називається шийкою і є зоною росту. Тут формуються членики. Задні членики в міру їх розвитку і дозрівання відриваються від тіла і виходять назовні.

Стьожкові черви – малорухливі тварини, тому мускулатура у них розвинена слабо. Органи травлення відсутні і живлення паразита відбувається всією поверхнею тіла. Інтенсивність розмноження, як і у всіх паразитуючих червів, дуже висока. Стьожкові черви – гермафродити, у яких повний набір статевих органів розвивається у кожному членику.

Найбільше практичне значення мають стьожкові черви з ряду Ціп’яки. У людини ці паразити викликають небезпечні захворювання, що можуть завершуватись смертю хворого. Спричинюють хворобу дорослі особини та личинки.

Бичачий, або неозброєний ціп’як паразитує в тонкому кишечнику людині, а на личинковій стадії – у великої рогатої худоби. Паразит може жити в кишечнику людини до 10 років і досягає довжини 4-10 м. Органи фіксації – присоски. Дозрілі членики відриваються по одному від тіла паразита й виводяться з фекаліями назовні. До проміжних хазяїв яйця ціп’яка потрапляють разом із забрудненою травою. У тілі проміжного хазяїна личинки паразита локалізуються найчастіше в м’язах, проте їх знаходили й під шкірою, в очах, мозку та інших органах. Зараження відбувається внаслідок поїдання яловичини, яка не пройшла достатньої термічної обробки. При ураженні бичачим ціп’яком розвивається загальна слабість, нервовість, виникають головні болі, болі в животі, порушується робота органів травлення. Все це виснажує людину, негативно позначається на її працездатності.

В Україні поширений свинячий, або озброєний ціп’як, статевозріле тіло якого досягає 2-3 м. Він теж паразитує в тонкому кишечнику людини. Органами фіксації є присоски та хоботок з гачечками. Свинячий ціп’як може жити декілька років. Цей паразит характеризується таким же циклом розвитку, як і бичачий, а спричинене ним захворювання – такими ж симптомами. Надзвичайна небезпека свинячого ціп’яка для людини полягає в тому, що вона може бути і проміжним хазяїном, коли яйця паразита потрапляють в її травну систему. У цьому випадку личинки ціп’яка можуть локалізуватись в головному та спинному мозку, спричинюючи головний біль, порушення зору, галюцинації, втрату пам’яті, хронічне погіршення здоров’я. Хвороба часто призводить до смерті людини.

Щоб уникнути захворювань, спричинених паразитуючими плоскими червами, треба дітям змалку прищеплювати необхідне на все життя навички особистої гігієни: мити руки з милом після відвідування туалету, гри із тваринами і перед вживанням їжі; не забруднювати випорожненнями ґрунт, поверхневі та ґрунтові води.

 

 

Тип Первиннопорожнинні

 

Первиннопорожнинні – переважно вільноживучі, рідше паразитуючі організми. Перші населяють моря, прісні водойми, ґрунти, а другі – органи і тканини усіх груп рослин, тварин та людини. Описано понад 20 тис. (в Україні до 600) сучасних видів цих нижчих безхребетних тварин, але їх реальна кількість значно більша, оскільки цей тип вивчений недостатньо.

Тіло первиннопорожнинних видовжене, нечленисте, кругле в поперечному розрізі. Зовні у ньому наявний шкірно-м’язовий мішок, який складається із щільної кутикули та поздовжніх м’язів. Кутикула (від лат. cuticula – шкірочка) виконує захисну функцію і є опорою для м’язів. У тілі цих тварин є первинна порожнина тіла, від чого і походить назва типу. Вона має вигляд щілин між внутрішніми органами, заповнених рідиною і не вистелених епітелієм. Порожнинна рідина надає тілу пружності, частково захищає внутрішні органи, а також поглинає продукти обміну речовин.

Травна система – пряма наскрізна трубка, що поділяться на три відділи: передній, середній та задній. Передній відділ складається з рота, глотки та стравоходу. Травлення відбувається в середній кишці. Задня кишка закінчується анальним отвором.

Органів виділення або зовсім немає, або наявні протонефридії чи видозмінені шкірні залози.

Дихальна та кровоносна системи відсутні.

Центральна нервова система первиннопорожнинних більш примітивна, ніж у плоских червів, бо позбавлена гангліїв. Вона представлена навкологлотковим нервовим кільцем та поздовжніми нервовими ланцюжками (8-12), які від нього відходять. Навкологлоткове нервове кільце складається з нервових волокон – відростків скупчень нейронів, що розташовані поблизу. Крім того, нейрони наявні також у черевному нервовому стовбурі, який складається з двох злитих ланцюжків.

Органи чуттів краще розвинені у вільноіснуючих видів. Це – світлочутливі плями, органи рівноваги та рецептори дотику. Паразитуючі форми мають лише рецептори дотику.

Розмножуються первиннопорожнинні виключно статевим способом. Вони переважно різностатеві тварини. У окремих видів спостерігається статевий диморфізм (від гр. dis – двічі та mōrphe – форма, вигляд), коли самиця та самець зовні відрізняються.

Розвиток у вільноіснуючих видів прямий (відсутня личинкова стадія), у паразитуючих – з метаморфозом. В останньому випадку зміна хазяїв спостерігається рідко.

За сучасною класифікацією тип Первиннопорожнинні поділяють на два класи – Гастротрихи та Нематоди, або Круглі черви. Абсолютно домінуючим класом є Нематоди, яких налічується близько 20 тис. видів, в той час як гастротрихів – всього 300 видів.

Характерним представником паразитуючих нематод є аскарида людська, що спричиняє небезпечне, особливо для дітей, захворювання – аскаридоз.

Веретеноподібне тіло самиць може досягати довжини 40 см. Самці дещо менші – не більше 25 см, а їх задній кінець зігнутий у черевну сторону. Аскариди живуть у тонкому кишечнику людини. Запліднені яйця під час випорожнення виходять назовні. У вологому ґрунті в яйцях розвиваються личинки. Людина заражується аскаридами різними шляхами: через немиті овочі та фрукти, брудні руки; дозрілі яйця паразита переносять мухи і таргани; потрапляють вони на продукти харчування з пилом. Діти заражаються також граючись із піском та землею. В кишечнику людини із яєць виходять личинки, які через його стінку проникають в кров’яне русло. Течією крові вони заносяться в легені, де розвиваються в альвеолах, а потім мігрують по дихальних шляхах через глотку в травну систему. У тонкому кишечнику личинки перетворюються в дорослих аскарид. Під час такої міграції в тілі людини, що триває близько 2,5 місяці, вони линяють і ростуть. Живуть аскариди біля одного року.

Аскаридоз супроводжується різноманітними хворобливими явищами: болями під грудьми, недокрів’ям, головними болями, заворотами та непрохідністю кишок, алергічними реакціями, кашлем тощо.

Джерелом поширення аскаридозу є хворі люди. Профілактичними заходами у попередженні захворювання є миття рук перед їдою, миття та термічна обробка (обливання окропом) фруктів, ягід та овочів перед вживанням, захист продуктів від мух і тарганів, подолання звички гризти нігті, знезараження людських фекалій.

На закінчення необхідно додати, що первиннопорожнинні, особливо вільноживучі види, відіграють певну роль в кругообігу речовин та енергії в природі як ланки в численних ланцюгах живлення.

 

 

Вищі безхребетні тварини

 

Для всіх вищих безхребетних тварин характерною є наявність справжньої, вторинної порожнини тіла, вистеленої власним епітелієм, відокремлених ротового та анального отворів, м’язистого травного каналу, добре розвинутих кровоносної та дихальної систем. Із 16 типів цих тварин лише один тип – Членистоногі – окупував суходіл. Правда, дощові черви – теж наземні тварини, але переважна більшість видів типу Кільчасті черви живе у морі. Існує декілька видів наземних молюсків, але більшість їх – водяні, переважно морські організми. Із трьох підтипів членистоногих Зябродишні, або Ракоподібні – переважно морські тварини, два інших (Трахейнодишні та Хеліцерові) – наземні за незначними винятками.

Вищі безхребетні тварини, на відміну від нижчих, відзначаються значно вищим рівнем організації тіла та розвитку його функціональних систем: травної, дихальної, видільної, нервової, сенсорної та розмноження. Травний канал чітко розмежований на відділи, наявні диференційовані травні залози. За винятком кільчастих червів, які газообмін із навколишнім середовищем здійснюють всією поверхнею тіла, вищі безхребетні тварини мають внутрішні органи дихання – зябра, трахеї, легені. У більшості з них наявна незамкнена кровоносна система з диференційованим серцем. Центральна нервова система вузлового типу. Добре розвинений надглотковий ганглій (головний мозок), який диференційований на відділи. Вздовж тіла розташований черевний нервовий стовбур, що складається з наближених або щільно зімкнених по довжині двох нервових ланцюжків. Високорозвинені сенсорні системи – очі, вусики (органи нюху, дотику, рівноваги), щупальці тощо. У процесі розмноження запліднення переважно внутрішнє. Розвиток прямий або з метаморфозом.

 

Тип Кільчасті черви

 

Більшість кільчастих червів – вільноживучі тварини. Розміри їх тіла варіюють від 0,5 мм до 3 м. Вони населяють моря, прісні водойми, а також вологий ґрунт. Відомо понад 12 тис. видів кільчастих червів (в Україні близько 500 видів).

Тіло кільчаків складається з головної лопаті, сегментованого тулуба та анальної лопаті. Шкірно-м’язовий мішок розвинений краще, ніж у плоских червів та первиннопорожнинних. Тіло вкрите одношаровим епітелієм, що формує зовні кутикулу. Під епітелієм розташовані два шари добре розвинених кільцевих і поздовжніх м’язів. Для кільчастих червів характерна поява органів руху – рухомих бічних виростів тіла із щетинками.

Порожнина тіла, як і у всіх вищих безхребетних тварин, вторинна. Вона сегментована – в кожному сегменті тіла наявні правий та лівий мішки, заповнені спеціальною рідиною, що становить внутрішнє середовище організму. Порожнина тіла з рідиною виконує важливі функції: є гідростатичною опорою м’язів; забезпечує транспорт поживних речовин та продуктів розпаду; бере участь у осморегуляційних процесах.

Травна система у кільчастих червів чіткіше поділена на відділи, кожний із яких виконує певну функцію. Травний канал складається із ротової порожнини, глотки, стравоходу, шлунка, середньої кишки, задньої кишки з анальним отвором. Наявні травні залози, протоки яких відкриваються в глотку та стравохід. Стінки середньої кишки мають клітини, що теж виробляють травні ферменти.

Органи виділення представлені метанефридіями (від гр. meta – після та nephros – нирка), які розташовані в кожному сегменті. Метанефридій складається з лійки в порожнині тіла та звивистого канальця, що відкривається назовні в наступному сегменті.

Кровоносна система, як правило, добре розвинена, замкнена. Вона складається з черевної та спинної судин, з’єднаних кільцевими судинами посегментно. Серед кільцевих судин вирізняються товщиною пульсуючі судини, які оточують стравохід і виконують роль серця. Кровоносна система транспортує речовини та гази по тілу і захищає організм від патогенів та сторонніх речовин.

Більшість кільчастих червів дихає всією поверхнею тіла, проте численні морські види мають зябра.

Нервова система складається з головного мозку (парного надглоткового ганглія), який з’єднаний з черевним нервовим стовбуром через навкологлоткове нервове кільце. Нервовий стовбур складається з двох більш-менш зближених або злитих нервових ланцюжків з гангліями у кожному сегменті.

У багатьох кільчастих червів є органи чуття – світлочутливі плями не лише на головному відділі тіла, а й на тулубі та хвостовому відділі. Наявні також хеморецептори, звукорецептори, рецептори дотику.

Ускладнена будова центральної нервової системи та органів чуттів забезпечує більшу активність та складність поведінки кільчастих червів порівняно з іншими типами червів.

Серед них є роздільностатеві види та гермафродити. Запліднення зовнішнє або внутрішнє. Розвиток у морських видів з метаморфозом, у прісноводних та земляних – прямий. У окремих видів зустрічається нестатеве розмноження – шляхом брунькування або поділу.

Тип Кільчасті черви загальновизнано поділяють на 4 класи: Багатощетинкові, Динофіліди, Малощетинкові та П’явки. Найчисленнішими є багатощетинкові та малощетинкові черви.

Характерним представником кільчастих червів є дощовий черв’як, який відноситься до класу Малощетинкові. Він поширений по всій Європі. Довжина тіла дорослої особини 15-30 см, а на півдні України і більше. Пересуванню цієї тварини в ґрунті сприяють спрямовані назад щетинки (по 8 на кожному сегменті). Шкірні залози виділяють слиз, який зменшує тертя тіла об ґрунт, запобігає його пересиханню, має антисептичні властивості. Живиться дощовий черв’як рештками рослин (сире опале листя, напівзгнилі травинки тощо) і землею.

Сенсорні системи дощового черв’яка значно спрощені у зв’язку з життям у ґрунті. У зовнішніх покровах тіла наявні різноманітні чутливі клітини – рецептори світла, хімічних речовин, механічних подразнень. Найбільш чутливим є передній відділ тіла. Дощові черви під час повзання по землі можуть сприймати обриси та розташування оточуючих предметів. Вони здатні до змінювання природної поведінки на основі вироблених у експерименті умовних рефлексів.

Дощові черви відіграють значну роль у процесах ґрунтоутворення. Вони складають 50-90% всієї біомаси ґрунтових безхребетних тварин. На одному гектарі землі буває 0,5-2,0 млн. особин дощового черв’яка, які переробляють і перемішують щодоби близько чверті тони ґрунту. Ці тварини спушують та перемішують ґрунт, поліпшуючи його аерацію та проникнення в глибинні шари води. Загальна довжина ходів червів на 1 кв. м землі може сягати 1-8 км. У пропущеному через кишечник ґрунті збільшується вміст мінеральних речовин, необхідних рослинам, зменшується його кислотність.

Деякі види дощових червів розводять у промислових умовах для вживання у вигляді харчових добавок для худоби і навіть для людини. В результаті селекції виведено породи звичайного у нас виду дощовика, що живе в гноївці, здатні розкладати різні види гною, покидьки. Ці черви з успіхом культивуються в промислових умовах (комерційна назва “каліфорнійський червоний”) і використовується, у тому числі і в Україні, для переробки різноманітних біологічних відходів, які стають цінним добривом. Самі тварини, перероблені на борошно, можуть вживатися як цінна кормова добавка для свійських тварин.

Трубочники та енхітреїди (клас Малощетинкові) – добрий корм для риб, тому їх добувають і розводять. Трубочники через високу стійкість до забруднення також перспективні для біологічного очищення стічних вод. Деяких велетенських малощетинкових вживають у їжу аборигени Південно-Східної Азії та Південної Америки.

Багатощетинкові черви відіграють досить важливу роль у житті світового океану, перш за все, як калорійна пожива для багатьох видів риб. Крім того, вони беруть участь у очищенні води від механічних та органічних часток. Деякі види багатощетинкових червів разом з іншими морськими організмами (водоростями, молюсками) поселяються на різноманітних підводних спорудах та днищах суден, чим зменшують їх швидкість руху. Окремі види цих тварин, наприклад відомий палоло, який живе біля островів Самоа та Фіджі (Тихий океан), вживаються у їжу.

П’явки використовуються у медицині при гіпертонії, крововиливах у мозок, тромбофлебіті. На різні частини тіла прикладають п’явок, які висисають значну кількість крові і завдяки наявності в їх слині специфічних речовин розширюють судини, внаслідок чого знижується кров’яний тиск і полегшується кровообіг. У Франції та деяких інших країнах п’явок вигодовують на гусях, потім смажать і вживають у їжу як делікатес.

Негативна роль кільчастих червів незначна. Відомо, що більшість видів дощових червів під час розмноження (червень-липень) стає отруйною і може спричинити загибель домашніх птахів. Деякі малощетинкові є проміжними хазяями паразитуючих червів риб, свиней, курей тощо. Риб’ячі п’явки завдають досить відчутних збитків рибному господарству, а пташині – водяному птахівництву.

 

 

Тип Молюски

 

Тип Молюски, або М’якуни, налічує близько 130 тис. видів, у тому числі в Україні – понад 700 видів. Це – переважно водяні, рідше наземні вільноживучі тварини і лише деякі з них ведуть паразитичний спосіб життя.

В ембріональному та постембріональному розвиткові молюсків є багато спільного з розвитком кільчастих червів.

Тіло молюсків несегментоване, складається, як правило, з трьох відділів – голови, тулуба та ноги, але голова може бути частково або повністю редукованою. На голові містяться рот, щупальця та очі. Нога – це мускулястий потовщений виріст черевної стінки тіла, що є органом пересування. Вона здебільшого має вигляд плоскої підошви або кіля. У деяких молюсків нога перетворилася на орган плавання, ловитва здобичі або частково чи повністю редукована. Тулуб міститься над ногою і може розростатися на спинну сторону у вигляді горба.

Характерною ознакою молюсків є мінерально-органічна черепашка, яка в типових випадках укриває все тіло і виконує захисну функцію. Вона може бути суцільною, двостулковою або складатися з кількох пластинок. У багатьох форм черепашка різною мірою редукована.

Під черепашкою розташована мантія – складка шкіри, яка вільно звисає по боках тулуба і огортає його основу. Між тулубом та мантією наявна мантійна порожнина, в якій містяться органи дихання (зябра або легеня), слизові залози, хеморецептори. Сюди ж відкриваються отвори задньої кишки, нирок і статевих органів. У наземних черевоногих молюсків мантія перетворилася на орган атмосферного дихання – легеню. У деяких молюсків, наприклад, у більшості головоногих, мантія зовні обгортає черепашку, яка таким чином стає внутрішньою. У головоногих мантія має добре розвинені м’язи і бере участь у реактивному русі тварин.

Порожнина тіла у молюсків змішаного типу – утворена залишками первинної порожнини та сильно редукованою вторинною порожниною.

Мускулатура цих тварин добре розвинена. У багатьох ділянках тіла, особливо в мантії та нозі, м’язи не диференційовані і нагадують шкірно-м’язовий мішок червів. Проте в тілі наявні спеціалізовані пучки м’язової тканини – м’язи, що втягують тіло або окремі його частини в черепашку, замикають стулки черепашки у двостулкових, м’язи ротового апарату та глотки. У більшості молюсків м’язи непосмуговані, тому їх рухи повільні. Лише у головоногих, які активно та швидко рухаються, м’язи складаються з посмугованої м’язової тканини.