Зображення Землі на папері. Масштаб, його види.

Карта, її види.

Глобус.

1. Часто виміряну відстань треба зобразити на па­пері. Для цього її зменшують за допомогою масштабу. Мас­штабпоказує, у скільки разів справжні відстані зменшено або збільшено на папері. Мас­штаб — відношення довжини ліній на плані, карті або взагалі на малюнку до їх дійсної довжини. Наприклад, відстань від одного села до другого (10 км) треба позначити на папері. Зменшуємо цю відстань у 100 тис. раз, тоді на папері відрізок становитиме 10 см. «Я і Україна» с. 88-90

· Першим навчив «говорити» карту мовою масштабу Анаксимандр, грецький вчений, що жив у VII – V ст. до н.е. Він створив карту з використанням масштабу, в центрі якої розташував Грецію. Навколо було зображено відомі землі Європи та Азії, Карта мала форму кола, берегами якого розташований океан.

 

Є три основні види зображення масштабу: натуральний, числовий і лінійний.

1. У початковій школі ми ознайомлюємо дітей із зображенням натурального масштабу. Наприклад, 1 см на рисунку відповідає 10 м на місцевості. Треба записати в 1 см 10 м.

2. Числовий масштаб зображують у вигляді дробу, у якого числівник — одиниця (1), а знаменник — число, яке по­казує ступінь зменшення на плані, карті чи малюнку, наприклад 1: 10 000; 1:100 000; 1:1 000 000. При цьому треба пам'ятати, що чисельник і знаменник подаються в однакових вимі­рах. Щоб зручніше користуватися масштабом, знамен­ник переводять у метри або кілометри.

3. Лінійний масштаб являє собою пряму лінію, поділену на однакові відрізки. Ці відрізки відповідають певній від­стані на зображуваній місцевості, поділки позначені цифрами. На наших картах основу масштабу прийнято за 1 см. Цифру 0, від якої починається відлік поділок на лінійному масштабі, зви­чайно ставлять не біля самого кінця масштабної лінії, а з від ступом на одну поділку праворуч; на першому ж відрізку ліво­руч від 0 наносять дрібніші поділки — міліметри, Лінійний масштаб порівняно з числовим має ту перевагу, що дає можли­вість безпосередньо без обчислень визначити дійсну відстань на плані і карті.

На практиці під час роботи з планом і картою числовий мас­штаб часто доводиться переводити в натуральний, або лінійний. Для цього потрібно встановити, якій дійсній відстані відпові­дає 1 см на плані, потім помножити 1 см на знаменник число­вого масштабу і добуті сантиметри перетворити в більші міри: метри або кілометри. Наприклад, числовий масштаб 1:1000 по­казує, що дійсну відстань зменшено на плані в 1000 раз, це оз­начає, що 1 см на плані відповідає в дійсності 1000 см, або 10 м.

Щоб лінійний масштаб перевести в числовий, треба підраху­вати, у скільки разів поділки лінійного масштабу менші від дій­сної відстані. Наприклад, на лінійному масштабі 1 см зображає дійсну відстань в 10 км. В 1 км вміщується 100 000 см Х 10 = 1 000 000 см. Значить, дійсну відстань зменшено в 1 000 000 раз І числовий масштаб буде 1:1 000 000.

Слід пам'ятати, що числовий і лінійний масшта­би показують ступінь зменшення на плані і карті ліній, а не площ. Зменшення площі порівняно з її дійсними розмірами відбувається відповідно квадрату змен­шення ліній. При масштабі 1:100 площа на плані буде менша від дійсної не в 100 раз, а в 100², тобто в 10 000 раз.

За величиною знаменника визначається величина (крупність) масштабу: чим більший знаменник, тим масштаб дрібніший, і, навпаки, при меншому знаменнику масштаб крупніший. Залежно від величини знаменника масштаби і карти поділяють на дрібно- і великомас­штабні. Так, наприклад, карта масштабу 1: 25000 нале­жить до великомасштабних, а 1: 1000000 — до дрібно­масштабних. Чим менше метрів або кілометрів в основі масштабу, тим більший(крупніший) масштаб зображення.

 

2. Поверхню земної кулі зображають на папері різними способами. Дуже схема­тичним зображенням її є глобус, куляста модель земної кулі, на поверхню якої нанесені обриси материків, морів, річок, гір та ж. Але багато важливих подробиць поверх­ні землі на глобусі показати неможливо, тому для різ­них потреб створюють плани і карти, на яких зобра­жають у зменшеному вигляді поверхню земної кулі або її частин на окремих аркушах паперу. На глобусі, пла­нах і картах зображають у зменшеному вигляді положен­ня на земній поверхні різних предметів і природних, еко­номічних та інших явищ.

Поверхню певної місцевості знімають за допомогою різних точних інструментів (інст­рументальна зйомка) і авіації (аерофотозйомка). Але не­великі ділянки місцевості з меншою, точністю можна зня­ти й перенести на план на око, користуючись найпрості­шими приладами (окомірна зйомка).

Окомірна зйомка місцевості, крім практичного зна­чення, важлива тим, що в процесі її учні пізнають прин­ципи, за якими створюються план і карти. Адже вони однакові для всіх видів зйомки, кожна з яких різниться лише своєю точністю і широтою охопленої зйомкою тери­торії. Ось чому окомірній зйомці і складанню на її осно­ві планів місцевості приділяється в школі велика увага. Підготовчим етапом до окомірної зйомки є ознайомлення учнів з зображенням на папері (малюнку) напрямів і віддалей.

Сторони горизонту на малюнку позначають стрілкою з умовними позначеннями біля її кінців: Пн (північ) і Пд (південь). При відсутності такої стрілки верхній край аркуша малюнка вважають північним, нижній край — південним, правий — східним і лівий — західним. Щоб зобразити на малюнку напрями до предметів (якщо вони визначені на місцевості за допомогою компаса), ставимо в середині аркуша точку, де ми стоїмо, від якої проводи­мо лінію в напрямі до заданого предмета, відрахувавши за показаннями компаса кут від лінії північ — південь. Припустимо, що з точки точно на південному сході видно силосну башту. Лінія, проведена від нас на малюнку, ма­тиме напрям у лівий нижній кут аркуша (при умові, що він квадратний). Напрям на предмет показує розміщення його відносно точки стояння. А щоб знати їх взаємне розташування, треба ще виміряти і зобразити на малюн­ку відстань між ними.

При інструментальній зйомці місцевості відстані на великих площах вимірюють точними приладами з засто­суванням складних математичних методів обчислення. При окомірній зйомці невеликих ділянок відстань на місцевості вимірюють рулеткою, мірною стрічкою, земле­мірним циркулем або власними кроками.

Щоб вимірювати відстані на місцевості кроками, тре­ба знати довжину свого кроку, тому що вона в людей неоднакова. Для цього рулеткою або мірною стрічкою вимірюють на рівній поверхні віддаль 100 м. Потім цю віддаль проходять кілька разів і щоразу підраховують кількість кроків. Загальну суму кроків ділять на кіль­кість вимірів і встановлюють кількість кроків, яка від­повідає віддалі 100 м (довжина кроку дорослої людини в середньому дорівнює 75 см). Вимірюючи віддалі кро­ками, рахувати їх прийнято парами, починаючи рахунок з лівої ноги і відраховуючи число пар під праву ногу. Здобуту кількість кроків множать на 75 (або на іншу величину кроку) і ділять на 100, дістаючи таким чином виміряну кроками віддаль у метрах. Наприклад, віддаль між точкою стояння і силосною баштою дорівнює 640 крокам. У метрах вона становить 640 * 75 / 100 = 480 м.

Щоб зобразити цю віддаль на малюнку, її треба в якійсь мірі зменшити. Міра цього зменшення мусить бути відома кожному, хто читатиме малюнок, тому її, обов'яз­ково показують на малюнку у вигляді масштабу.

За встановленим масштабом наносять відстані між предметами на план і карту і вимірюють відстані між предметами, нанесеними на план чи карту.

Як же наносять відстані на план чи карту? Поверне­мось до нашого прикладу з силосною баштою, відстань до якої від нашої точки стояння ми визначили — 480 м. Щоб нанести цю відстань на наш малюнок, треба насам­перед вибрати відповідний масштаб. Припустимо, що ми взяли масштаб 1: 10 000, тобто вирішили, що кожним 100 крокам на місцевості відповідатиме 1 см на малюнку. От­же, довжина лінії на малюнку становитиме 480: 100 = 4,8 см. Далі масштабною лінійкою на лінії, що пока­зує напрям від точки стояння на силосну башту, відкла­даємо відрізок 4,8 см і в кінці його ставимо умовний знак башти. Лише після цього ми матимемо на малюнку правильне уявлення про взаємне розташування нашої точки стояння і силосної башти.

Щоб завершити підготовку учнів до читання і зніман­ня плану місцевості, треба ознайомити їх з умовними зна­ками, вживаними на топографічних планах і картах.

 

3. План місцевості — це рисунок невеликої ділянки земної поверхні в зменшеному вигляді. На відміну від топографічних карт, план місцевості зображає невеликі ділянки земної поверхні (не більші як 20 X 20 км), які вважають за площину, із збережен­ням цілковитої подібності всіх обрисів місцевості. План виконується завжди у великому масштабі (1: 5000 і більшому), що дає можливість досить точно показати розташування предметів. На планах показується відносна висота місцевості (від підніжжя підвищення до його найвищої точки. Прилад для визначення віднос­ної висоти місця – нівелір.

Масштаб плану звичайно крупний. Предмети наносять умовними знаками (рис. атласу). Напрями на плані показують стрілкою, вістря якої завжди спрямоване на північ. Звичайно північ на плані буває зверху, південь — внизу, схід — праворуч, захід — ліворуч. По плану можна визначити взаємне розміщення предметів за сторонами горизонту, виміряти відстань між ними, користуючись єдиним масштабом.

.На відміну від картин або малюнків, плани і карти зображають не зовнішній вигляд предметів, а лише їх положення на земній поверхні. Для позначення їх вжива­ють загальноприйняті умовні знаки. Для планів і карт різ­ного призначення вживають спеціальні знаки, пояснення яких звичайно додається до карти і має назву легенди.

Умовні ознаки бувають масштабні, тобто ті, що зо­бражають предмет відповідно до його розмірів, згідно з прийнятим на карті масштабом, і позамасштабні, роз­міри яких не відповідають дійсним розмірам предмета. Чим менший масштаб карти, тим більше на ній позамасштабних позначень. Наприклад, населені пункти на великомасштабних картах зображаються точно за мас­штабом відповідно до їх дійсних розмірів та обрисів з позначенням окремих будівель. А на дрібномасштабних картах вони позначаються кружком (пунсоном), незалежно від прийнятого на карті масштабу. Те саме сто­сується й річок, доріг, які на дрібномасштабних картах позначаються лініями, товстішими від їх дійсної ширини за масштабом.

Найширше застосування в наукових дослідженнях, у практиці господарського будівництва і в оборонній справі мають топографічні, географічні карти й плани (топографія — наука, що вивчає земну поверхню в гео­метричному відношенні, вимірює її з метою зображення на плані або карті, досліджує способи зображення зем­ної поверхні на площині).

· Походження слова «карта» пов’язують зі словом cartes –папір. Це слово спочатку використовувалось в Португалії, звідти потрапило до Іспанії та Італії. Латинське слово carta, розповсюджене у всіх романських мовах, походить від грецького «папір».

· Найдавнішою картографічною пам’яткою на території України є малюнок на уламку бивня мамонта – доісторична «Межиріч – карта».Його було знайдено в 1966 р. біля с. Межиріч Канівського району Черкаської області.

· Цікавою пам’яткою картографії є зображення південної частини України на щиті римського воїна, який було знайдено в місцевості Дура Європос на р.Євфрат.

· Для виготовлення своїх карт ескімоси Гренландії використовували деревину. З брусків вирізали рельєфні зображення, які передавали обриси дуже розчленованого узбережжя Гренландії з його фіордами, островами, горами та льодовиками.

· Карти мешканців Маршаллових островів не мають аналогів в історії розвитку картографії. Ці карти виготовлені з довгих жорстких пальмових волокон, перев’язаних тонкими кокосовими волокнами. На перетині волокон розміщувалися мушлі (раковини), які позначали острови. Волокна передають характер морських течій та гребенів, що виникають під дією припливів та прибою. Саме висота та структура океанічних гребенів важлива для плавання серед безлічі острові та проток. Інші волокна позначають відстань, з якої можна побачити острів.

· У Давньому Єгипті високого розвитку дістало мистецтво поділу та обліку земель (кадастр), адже щорічні розливи Нілу змивало позначки меж ділянок. Тому їх доводилося знову позначати на місцевості за кадастровими планами.

· Китайці раніше за європейців почали використовувати компас, гномон, водяний рівень та невілер. Перші карти в Китаї з’являються вже у 2000 р. до н.е. До 1125р. до н.е. в китайців уже існувала карта всього царства, яка базувалась на багаторічній копіткій праці з використанням астрономічних методів. У ці роки активно використовувалися тематичні карти природних ресурсів (лісів, річок тощо), адміністративні, шляхи сполучення (карти поштових шляхів) та кадастрові плани.

 

Топографічні карти — великомасштабні карти (від 1:500000 і більше), які найповніше, найдокладніше і найточніше позначають усі географічні елементи зобра­жуваної місцевості. Найбільш поширений спосіб зображення рельєфу на топографічних планах і картах — зображання горизонта­лями. Горизонталями називають лінії на картах, які з'єд­нують точки однакової висоти (їх ще називають ізогіпсами, тобто лініями однакового рівня). На картах горизон­талі з'єднують точки з однаковою абсолютною висотою, а на планах — з однаковою відносною висотою.

Горизонталями зображають як підвищення, так і зни­ження. Для того щоб їх розрізняти, короткими рисками (бергштрихами ), що проводяться від горизонталей, пока­зують напрями схилів: на зображенні, наприклад, горбів їх проводять у зовнішній бік, западини—у внутрішній бік.

Горизонталі, що зображають підвищення чи знижен­ня, розміщують на карті ближче або далі одна від одної, залежно від крутості схилів. Чим вони ближчі, тим схил крутіший. На більш положистому схилі відстані між го­ризонталями більші.

Крім горизонталей, які через кілька штук мають циф­рові позначення абсолютної висоти точок, з'єднаних ни­ми на картах, і позначають абсолютну висоту окремих характерних точок – від рівня океану до найвищої точки.

На карті зображують величезні території: область, країну, материк, навіть усю Землю, враховуючи кривизну земної по­верхні за допомогою градусної сітки. Масштаб на карті дрібний і зберігається він не для всієї території. У зв'язку з великим зменшенням відстаней на карту нано­сять тільки великі об'єкти: гори, низовини, височини, великі річки, озера, міста, дороги — своїми особливими умовними зна­ками.

На плані і карті по-різному визначають напрями. На плані напрям північ — південь показують стрілка, а на карті — мери­діани, напрям захід — схід — паралелі.

Відмінності плану і карти

 

План	Карта
1. Зображення невеликої території.   2. Масштаб великий.   3. Предмети наносять більш детально.   4.Напрям горизонту показує стрілка (північ – південь). 5. Частину умовних знаків дано в масштабі (можна виміряти ширину річки, дороги)	1. Зображуються дуже великі території (країна, материк, уся Земля). 2. Масштаб дрібний і зберігається не на всій території. 3.Наносять тільки великі об’єкти (гори, великі річки, низовини, рівнини та ін.) 4. Меридіани (північ – південь), паралелі (захід – схід). 5. Більшість умовних знаків поза масштабні.

 

· Карти згадуються у Біблії. Там сказано: «І ти, сину людський, візьми собі цеглину і поклади її перед собою, і накресли на ній місто Єрусалим». Тут, ймовірно, йдеться про карту на глиняних табличках (своєрідній пласкій цеглині); такі зображення добре відомі історикам.

· Починаючи з пізнього середньовіччя прикрасою європейських карт займалися справжні художники. Карти оздоблювалися гербами правлячих домів, мисливськими та батальними сценами, кораблями, казковими тваринами. Такі карти завдяки високій цінності часто прикрашали кімнати поважних громадян.

· Довжину будь-якого об’єкта на карті можна виміряти з точністю не більше 0,1 мм. Це так звана гранична графічна точність, яка відповідає товщині тонкої лінії або діаметру отвору, що залишає гостра голка циркуля – вимірювача. На детальному плані місцевості в масштабі 1:100 відстань між двома пунктами можна виміряти з точністю 10см, а на карті 1:10000000 доведеться задовольнитися точністю лише до 10 км – точніше ніяк не вдасться.

 

 

3. Глобус — модель земної кулі. Він правильно передає обриси материків та океанів і співвідношення їх площ, що дає змогу проводити точні вимірювання відстаней між окремими місцями, які лежать на різних материках, знаходити найкоротші відстані між ними.

Поряд із перевагами у глобуса є істотний недолік: його ви­готовляють тільки в дрібному масштабі. Уявіть глобус у мас­штабі стінної карти Радянського Союзу, тоді його діаметр дорівнював би 2,55 м. Користуватися таким глобусом було б незручно, тому що він займав би дуже багато місця.

На глобусі наносять градусну сітку; вона складається з ме­ридіанів і паралелей, яких можна провести безліч. Звичайно на глобусі і картах їх наносять через 5, 10, 15°.

Меридіани – умовні лінії карти і глобусу, які проходять по поверхні землі через два полюси. Полюси - точки на земній поверхні, через які проходить умовна вісь Землі.

Початковий меридіан вибрано умовно. Проходить він через Грін­віч (Лондон). Екватор має довжину 40075,7 км, він ділить Землю на північну і південну півкулі.

Паралелі -умовні лінії карти і глобусу, які проходять па­ралельно екватору.

Екватор - у явна лінія на однаковій відстані від полюсів, що ділить земну кулю на дві півкулі.

За градусною сіткою визначають точне положення кожного пункту на Землі, тобто визначають його географічну довготу і географічну широту.

Географічна довгота — кут, утворений площиною ме­ридіана та меридіана певної точки; це кутова відстань даного меридіана від початкового, при цьому вершина кута знаходиться в центрі Землі, або відстань до деякої точки на зем­ній поверхні від початкового ме­ридіана, що виражається в граду­сах.. Для зручності відліків довгота вимірюється на схід і на захід від Грінвіцького меридіана до 180°. Довготу називають східною при відліку на схід (скорочено с. д.) і західною — при відліку на захід (скорочено з. д.). Вимірюється довгота в градусах, хвилинах і секундах, наприклад: довгота Ленінграда 30° с. д.; довгота Владивостока 132° с. д.; довгота Нью-Йорка 73° з. д.; довгота Москви 35° 5' с. д. (37 гра­дусів 5 хвилин східної довготи).

Географічною широтою називають кутову відстань від екватора до певної паралелі, або відстань від будь-якої точки на земній поверхні до екватора, ви­ражена в градусах. Вершина кута також знахо­диться в центрі Землі, але кут лежить не в площині екватора, а в площині меридіана, на якому знаходиться точка, яку треба знайти. Вимірюється широта також у градусах, хвилинах і се­кундах від екватора на північ і на південь (від 0 до 90°). Ши­рота буває північна і південна (скорочено пн. ш., пд. ш.), наприклад: широта Москви 57° пн. ш.; широта Ленінграда 60° пн. ш., широта Мельбурна (Австралія) 38° пд. ш.

Широта і довгота будь-якої точки земної кулі — це її гео­графічні координати.

Довжина всіх меридіанів на відміну від паралелей однакова, тому дуга в 1° будь-якого меридіана дорівнює приблизно 111 км. Вона дещо менша коло екватора (110,57 км) і більша коло по­люсів (111,7 км) у зв'язку із стисненням Землі біля полюсів.

 

Вимірювання часу. В один і той самий момент час доби на різних меридіанах неоднаковий. Це означає, що кожний мери­діан має свій місцевий час. Наприклад, місцевий час у даний момент там, де ви живете,— 12 година, на схід він буде більший, а на захід менший. У Прибалтиці ранок, а на Дале­кому Сході уже вечір.

У наш час, у вік величезних швидкостей транспорту, сучас­них засобів зв'язку, користуватися місцевим часом стало незруч­но. Щоб усунути незручності, введено так званий поясний ч а с. Усю земну кулю поділили на 24 годинних пояси, відда­лені один від одного на 15° довготи. Відстань у 15° довготи від­повідає різниці в часі на одну годину (360°: 24=15°). Такі поя­си називають годинними, а час всередині кожного поясу — по­ясним часом.

Нумерацію поясів установлено від Гринвіцького меридіана на схід. У другому поясі знаходяться Москва, Петербург, Україна, в третьому — Поволжя, в четвертому — Урал і т. д.

Межі поясів не завжди збігаються з меридіанами, в окремих місцях їх проводять по адміністративних межах, то­му що різний час на території однієї адміністративної одиниці створить незручності для життя і роботи людей.

6 червня 1930 р., за декретом Раднаркому СРСР, поясний час у Радянському Союзі всюди перевели вперед на одну годи­ну. Тому Москва, наприклад, живе за часом не другого поясу, а третього. Таке переведення годинників було зроблено для кра­щого використання світлового періоду доби (менші витрати електроенергії).

 

Тема 3. Літосфера.

Тема 3.1. Внутрішня будова Землі.

План.

Поняття про літосферу.

Внутрішня будова Землі.

1. Наша Земля складається з кількох оболо­нок, так званих геосфер. Наука, що вивчає будову, розвиток та історію Землі називається геологія («гео» - земля, «логос» - наука). Засновник геології як науки був вчений 18 ст. М. В. Ломоносов. Він пояснював розвиток Землі як безперервний процес, виділив дві основні сили, що діють на поверхню Землі: внутрішні та зовнішні., при поясненні геологічного минулого Землі він використав метод порівняння із сучасними геологічними процесами. Питання про внутрішню будову Землі одне із самих складних після вивчення космосу. Складність вивчення в тому, що глибинні ділянки недоступні для спостереження. Сучасні уявлення про внутрішню будову Землі основані на результатах вивчення залягання верств гірських порід у шахтах, горах та глибоких свердловинах. Сама глибока шахта досягає глибини 3,5 км (золоті родовища Калар в Індії), але радіус Землі = 6372 км. Самі глибокі ущелини досягають глибини 2 км (каньон річки Колорадо в Північній Америці). Сама глибока свердловина має глибину до 9000 м (США). Використовують інші методи вивчення земних надр. При процесах горотворення нижні шари земної кори піднімаються. Це дає можливість зібрати відомості про оболонку землі на глибині 15 – 20 км. Проте воно висвітлює будову лише зовнішньої оболонки планети на глибину кількох кілометрів.

Глибші шари земних надр вивчають геофізичними методами, основаними на зміні фізичних властивостей земної речовини на глибині. Особливо багато дає вивчення швидкостей поширення коливань ґрунту під час землетрусу – так званих сейсмічних хвиль. Сейсмічні хвилі від великих землетрусів, а також від штучних вибухів великої сили (наприклад, при випробуванні атомних пристроїв) поширюються по всій земній корі. Якщо б Земля була однорідним тілом, то шлях хвилі через неї був прямолінійним, а швидкість скрізь однакова. Швидкість сейсмічних хвиль більша в щільних масах і менша в пухкому середовищі. Це дає змогу дізнатися про залягання земних мас на великих глибинах, аж до центра включно.

 

2. Земля має сферичну будову. Зона складена а щільної речовини, густина якої в середньому в 5,52рази вища за густину води. З поверхні Землі до центра густина збільшується. Вважають, що в Землі можна виділити 8 глибинних зон різної щільності. На межі зон фізичні властивості речовини різко змінюються. Це зумовлено фазовими переходами – раптовими змінами фізичних властивостей речовини. Вчені виділили три основні геосфери: ядро, мантію, земну кору (літосферу), гідросферу (водну оболонку) та атмосферу (газову оболонку). Деякі поверхні поділу мають власні назви від прізвищ дослідників, які їх виявили. Мал. Атласу.

 

 

а) Тверду верхню зовнішню оболонку Землі називають земною корою, або літосферою (від грецьких слів «літос» - камінь і «сфера» – куля). Зверху вона обмежена атмосферою та гідросферою. Підстилає земну кору речовина верхньої мантії. Кору і мантію розділяє поверхня Мохоровичича. Кора складаєть­ся в основному з кисню, кремнію, алюмінію, тому її називають сіаль та значної кількості заліза, кальцію, натрію, калію, магнію, решта елементів — у не­значній кількості. Товщина земної кори по сій землі неоднакова. Розрізняють материкову і океанічну земну кору, які за будовою різні. Материкова земна кора складається з трьох шарів: осадовий, гранітний, базальтовий, товщина яких до­сягає 40—60 і навіть 80 км. Осадові породи утворюються в результаті руйнування гірських порід (глина, пісок, вапняк). Покриває землю не скрізь (0 -20 км). На суші базальтовий шар (або первинна земна кора) становить нижній ярус та складається з гірських порід, що містять хром, платину, нікель, кобальт. На ньому лежить гранітний шар або материкова кора. Товщина гранітного шару, або материкової кори, 10 - 40км. Материкова земна кора, складається з неоднорідних мінеральних мас (граніт, кварц, слюда). Між базальтовим та гранітним шарами земної кори виявлено різку межу – поверхню Конрада.

А під океанами товщина океанічної земної кори всього 2-15 км, а подекуди поверхня мантії майже збігається з рівнем днаі складається вона з двох шарів: осадового і ба­зальтового. На більшій частині дна океану гранітного шару нема.

 

б) Нижче (до глибини 3000 м) знаходиться мантія. Вона огортає ядро суцільним шаром, ніби оболонкою. Верхня межа проходить по поверхні Мохоровичича. Розміщена вона на рівній глибині. В океані поверхня Мохоровичича проходить майже на рівні дня. І речовина мантії бере участь в його будові. Під материками мантія лежить глибше. Найбільш заглиблена вона під високими горами. Поверхня Мохоровичича в Карпатах, на Кавказі, Тянь-Шані проходить на глибинах 55-70км.Від глибини залягання мантії залежить товщина земної кори. Там, де поверхня мантії піднята, кора тонша, у заглибленнях поверхні мантії – товща.

Склад речовини мантії вивчений ще недостатньо. Вона складається в основному з оксидів магнію, заліза і кремнію і тому її називають сіма. Незважаючи на високу температуру, мантія знаходиться в твердому стані через винятково великий тиск. У глибших шарах, де густина речовини збільшується до 5 і більше, маси мантії перебувають у пластичному стані. У глибинах мантії розміщені центри горотворення, сильних землетрусів та вогнища вулканів. По вулканічних каналах речовина мантії проникає в земну кору і збагачує її глибинними продуктами.

Мантію поділяють на верхню і нижню, межа між якими проходить приблизно на глибині 900-—1000км. У верхній мантії з глибиною швидко зростає температура і поро­ди розм'якшені. При невеликому зменшенні тиску речовини роз­плавляються, переходять у магму і піднімаються вгору.

 

в) Ядро — центральна частина Землі. Поки що вчені точно не встановили складу ядра: одні вважають, що воно складається з заліза, інші — із силікатів. Температура ядра - 4000—5000°. Центральна частина нашої планети, починаючи з глибини 2900 км, дуже ущільнена. До глибини 5120 км густина земних мас лишається приблизно однаково. Глибше фізичні властивості речовини дещо змінюються, густина її дуже збільшується. На цій підставі в земному ядрі виділяють внутрішнє ядро. Воно має вигляд кулі, радіус якої 1280 км.

Стан речовини в ядрі неоднаковий. Вважають, що зовнішня частина ядра перебуває в рідинному стані, точніше в стані плазми. Внутрішнє ядро тверде. Перехідна зона від внутрішнього ядра до плазмової частини надр має товщина 120 км.

Склад речовини ядра ще невідомий. Зважають, що в центрі планети зосереджені метали – залізо і нікель – ніфе. Ядро землі породжує постійне магнітне поле Землі. Найстійкішими його частинами є основне поле і поля аномалій, які утворюють геомагнітне поле Землі. Геомагнітне поле обгортає всю земну кулю магнітно – силовими лініями, які сходяться в магнітних полюсах. Місцеположення їх не збігається з положенням географічних полюсів. Точними вимірюваннями встановлено, що лише за шість років – з 1948 по 1954 р. – північний магнітний полюс пересунувся на північ (уздовж 100 меридіану) і наблизився до географічного полюсу на 150 км (1 ¼⁰).

· За розрахунками геофізиків, у найближчий час південний магнітний полюс залишить Антарктиду і переміститься на простори Індійського океану., а приблизно через 200 років опиниться на півдні Африки.