Тема 1.4. Коротка характеристика систематичного положення рослин.

План.

Нижчі рослини.

Вищі спорові рослини.

Вищі насіннєві рослини.

1. Систематика рослин – це один з найважливіших розділів бота­ніки. Завдання систематики – накреслити шляхи еволюційного роз­витку рослинного світу, визначити систематичні групи рослин та фі­логенетичні зв'язки між цими групами.

Систематика пройшла довгий шлях становлення й історичного розвитку. Карл Лінней (1707-1778), якого називають батьком систематики, дав чітке визначення понят­тям виду, роду, порядку, класу. Він описав близько 10 тис. видів рослин, уперше ввів у науку бінарну номенклатуру (подвійні назви).

У середині XIX ст. остаточно перемогло еволюційне вчення і систематика рослин затвердилася на міцних, науково обґрунтованих положеннях. Теорія Ч. Дарвіна відкрила новий період еволюційної або філогенетичної си­стематики. Еволюційна систематика використовує дані багатьох наук про рослини: палеонтології, порівняльної анатомії, морфології, ембріології, біохімії рослин тощо.

Найпершим завданням систематики є розподіл рослин за пев­ними групами (таксонами). Основними з них є царство, відділ, клас, порядок, родина, рід та вид.

Вид – найменша основна одиниця класифікації, це група особин, що характеризуються спадковою подібністю морфологічних, фізіо­логічних та біохімічних особливостей, вільно між собою схрещуються, дають плодюче потомство, пристосовані до певних умов жит­тя ізаймають певну територію. Види об'єднують у роди, сукупність близькоспоріднених родів є родиною. Родини об'єднують у порядки, порядки – в класи, а класи – у відділи.

З усіх перелічених систематичних одиниць лише вид є реально існуючою категорією. У середині виду за морфологічними ознаками можна виділити дрібніші систематичні одиниці: підвид, різновид­ність, форму. Для культурних рослин застосовують ще таксонсорт.

За особливостями будови клітин та способами їх поділу весь органічний світ поділяють на два надцарства: прокаріоти (доядерні) та еукаріоти (ядерні). Прокаріоти включають одне царство Дроб'янок, до якого відносять бактерії та синьо-зелені водорості, або ціанеї. Клітини прокаріот не мають сформованого ядра, мітохондрій та пластид. Статевий процес у ціаней відсутній, а у бактерій здійснюється за типом кон'югації.

Клітини еукаріот мають усі органели і можуть ділитися всіма способами. Для них характерне статеве розмноження. До еукаріотів відносять два царства: тварин і рослин, кожне з яких поділене на підцарство: нижчі та вищі.

Підцарство НИЖЧІ РОСЛИНИ

Нижчі рослини характеризуються простотою та однорідністю будови вегетативного тіла. Вегетативне тіло не почленоване на ор­гани (корінь, стебло, листок) і являє собою слань. Воно може бути одноклітинним, колоніальним або неклітинним. Відсутня диференціація тіла на тканини. Органи статевого роз­множення одноклітинні. До нижчих рослин відносять такі групи рослин: бактерії, водорості, слизовики, гриби, лишайники.

ВІДДІЛ БАКТЕРІЇ

Це великий відділ одноклітинних мікроскопічних організмів, довжина клітин 1-10 мкм, ширина 0,21 мкм. Але серед них є й гіганти, клітини яких досягають у діаметрі 5-10 мкм, а в довжину – 30-100 мкм. Вони зустрічаються всюди в найрізноманітніших умовах середови­ща: в повітрі, воді, ґрунті, глибинах земної кори, організмах рос­лин і тварин. За формою бактерії бувають кулясті (коки), спірально скручені (спірили), паличкоподібні рівні (бацили), зігну­ті (вібріони), мають вигляд грона (стафілококи) або ланцюжка (стрептококи).

Бактеріальна клітина не має типового диференційованого ядра. Клітинна оболонка бактерій тонка і еластична. Основу її скла­дають пектин і муреїн.

Бактерії можуть самостійно рухатися за допомогою джгутиків або внаслідок скорочення клітин. Джгутики– тонкі довгі нитки білкової природи.

Живлення бактерій здійснюється шляхом всмоктування пожив­них речовин крізь напівпроникну мембрану. За типом живлення всі бактерії поділяють на автотрофи і гетеротрофи. Більшість бак­терій є гетеротрофамиі представлені паразитами і сапрофітами. Бактерії-паразити живуть у тканинах живих тваринних і рослин­них організмів, за рахунок яких вони й живляться. Сапрофітні бак­терії живляться органічними рештками відмерлих рослин і тва­рин. Автотрофисамостійно здатні синтезувати органічні речовини з неорганічних.

Дихання у бактерій здійснюється всією поверхнею клітини за допомогою дихальних ферментів. За відношенням до кисню всі бактерії поділяють на аеробні ( використовують вільний кисень повітря) та анаероби(не потребують молекулярного кисню).

Бактерії розмножуються простим поді­лом клітини. Цей процес відбувається кожні 20-30 хв. За сприятливих умов одна бактерія за добу дає сотні мільярдів клітин. У багатьох бактерій за певних умов клітини після поділу залишаються зв'язаними в характерні групи. При цьому залежно від напрямку площини поділу і числа ділень виникають різні форми: у кулястих бактерій пари клітин (ди­плококи), ланцюги (стрептококи), пластинки, пакети (сарцини). Деякі бактерії здатні розмножуватися брунькуванням.

За несприятливих умов бактерії покрива­ються товстою оболонкою, утворюючи цисту, і переходять у стан спокою. За сприятливих умов вона проростає й утворює нову бак­терію. Навіть при кип’ятінні деякі бактерії залишається живими.

Сапрофітні бактерії забезпечують мінералізацію органічних речо­вин у загальному кругообігу речовин у природі, спричинюють гнит­тя продуктів. Надзвичайно важливу роль відіграють азотфіксуючі бактерії в забезпеченні рослин азотом. Види бактерій, які спричи­нюють молочнокисле бродіння, використовуються для приготуван­ня кислого молока, сметани й масла, кефіру, сиру, під час засолю­вання огірків, квашення капусти, силосуванні кормів. У сільсько­му господарстві деякі бактерії застосовують як бактеріальні добрива (нітрагін, азотобактерин).

Багато видів патогенних, або хвороботворних, бактерій завдають шкоди людині, домашнім тваринам і культурним рослинам, є збуд­никами хвороб: у людини – туберкульозу, бронхіту, скарлатини, тифу, корі, вітрянки та ін.; у тварин – бруцельозу, сапу, сибір­ки; у рослин – різних видів бактеріозів.

 

ВІДДІЛ ВОДОРОСТІ

Водорості поділяються на дві великі групи: на ті, що живуть у водоймах, і ті що живуть у ґрунті.

Водорості дуже різноманітні за морфологічною будовою. Талом у них одно- ібагатоклітинний у вигляді ниток, кущиків, пластин. Спосіб живлення автотрофний.

Розмножується вегетативним, безстатевим і статевим способами.

Найбільш відомі і поширені одноклітинні водорості – вольвокс, хлорела, хламідомонада, багатоклітинні –ламінарія (морська капуста), елодея канадська, сарган.

Людина широко використовує водорості в їжу, на корм худоби, як доб­рива, як сировину для виготовлення ліків, паперу, йоду, спирту. Водорості використовуються при виготовленні тканин, розчинних хірургічних ниток.

Є водорості, які живуть на льоду, на снігу, спричиняють їх «цвітіння». Є зелені, діатомові, бурі, червоні водорості. Найбільших талом має бура водорость ламінарія – до 30м. У ламінарії йоду в 30 тис. разів, фосфору в 500, а міді в 300 разів більше, ніж у морській воді. З неї готують салати, консерви, виготовляють ліки, удобрюють ґрунти, годують тварин.

ВІДДІЛ ЛИШАЙНИКИ

Це своєрідна група нижчих рослин, які утворилися внаслідок симбіозу деяких видів зелених і синьо-зелених водоростей та деяких видів грибів. Існує близько 20-26 тис. видів лишайників.

Живляться лишайники симбіотично: гіфи гриба забезпечують водорості водою та мінеральними речовинами, а водорості у про­цесі фотосинтезу синтезують органічні речовини і передають їх грибам. Крім того, гриб захищає водорість від яскравого освітлен­ня, сильного перегрівання променями сонця і висихання.

Тіло лишайника утворене переплетенням гіф гриба, серед яких розміщуються водорості. За зовнішнім ви­глядом розрізняють три морфологічних типи лишайників: накипні, листуваті та кущисті. Найпримітивніші накипні, або кір­кові, лишайникимають вигляд порошкуватої, горбочкуватої або гладенької шкірочки, що щільно зростається з субстратом, до них належить майже 80 % усього видового складу лишайників.

Листуваті лишайникипорівняно з першою групою мають склад­нішу будову, їх тіло прикріплюється до субстрату окремими виро­стами, інші частки талому піднімаються над субстратом. Прикладом листуватих лишайників можуть бути золотянка настінна тощо.

Найскладніший морфологічний тип становлять кущисті лишай­ники, в яких слань складається з розгалужених ниток або стовбур­ців, які зростаються з субстратом лише основою; ростуть або вго­ру, або вбік, або звисають униз - «бородаті лишайники». До кущистих лишайників належать майже 30 видів, з яких найпошире­нішим є кладонія, бородач. З лишайників найпоширеніший кущистий лишайник кладонія, відо­мий під назвою оленячий мох. Ці лишайники поширені в тундрі, де є головним зимовим кормом для північного оленя.

Розмножуються лишайники вегетативно і спора­ми. Вегетативне розмноження здійснюється частинами слані та особливими утворами.

Лишайники дуже чутливі до чистоти повітря. У місцях, де воно забруднене димом, кіптявою, сірчистим газом, лишайники не ростуть. Вони здатні виноси­ти дуже високі (до +60 °С) і низькі (до -60°С) температури. Ли­шайники дуже поширені в тундрі, високо в горах, на голих ске­лях, деревах, деякі у воді, трапляються на залізі, склі, шкірі та на різних інших субстратах. Лишайники – піонери рослинності. Оселяючись на місцях, де інші рослини жити не можуть, вони че­рез деякий час, частково відмираючи, утворюють невелику кіль­кість гумусу, на якому можуть оселитися інші рослини.

Лишайники руйнують гірські породи, виділяючи лишайникову кислоту. Цю руйнівну дію закінчують вода і повітря. Лишайники є індикатора­ми на чистоту повітря, здатні накопичувати радіоактивні еле­менти.

Велику роль відіграють лишайники в господарській діяльності людини: вони є кормом для оленів та деяких інших свійських тва­рин; окремі лишайники (лишайникова манна, гірофора) споживає людина. З лишайників добувають спирт, фарби. Використовують також лишайники у медицині для приготування слизистих відва­рів та в парфумерії для виготовлення духів

 

2. ВИЩІ СПОРОВІ РОСЛИНИ

 

ВІДДІЛ МОХОПОДІБНІ

У сучасній флорі Землі налічується близько 35 тис. видів мо­хоподібних; найбільша видова різноманітність їх зосереджена у холодному та помірному кліматі. Ростуть мохи в лісах, на боло­тах, поверхні ґрунту, стовбурах дерев, камінні, дахах. Мохи – авто­трофні рослини.

Серед мохів є примітивні форми із сланню, і більш високоорганізовані, тіло яких розчле­новане на органи: стебло, листки, є ризоїди – вирости поверхневих клітин стебла. Мохи не досягають великих розмірів, максимальна висота їх 20-60 см.

Розмножуються мохоподібні безстатевим (спорами), статевим і вегетативним способами. Вегетативне розмноження здійснюється спеціальними виводко­вими бруньками, ділянками слані.

Мохоподібні можуть рос­ти на неродючих ділянках, де виживає лише небагато рослин. Во­ни зустрічаються в Арктиці, а також високо у горах. Мохи часто ростуть на деревах, переважно на нижній частині стовбура. Вони легко переносять засуху.

Типовими представниками цього відділу є зозулин льон і сфаг­нум, які часто зустрічаються в нашій флорі. Зозулин льонживе скрізь – на вогких місцях у лі­сах, на луках, на болотах тощо. Стебло до 40 см заввишки густо вкрите листочками, розміщеними на ньому в три ряди або по спі­ралі. Від підземної частини стебла відходять багаторічні розгалу­жені ризоїди. В центральній частині стебла знаходяться мертві клітини у вигляді трубочок, по яких піднімається вода і розчини мінеральних солей з ґрунту до листочків. Навколо трубочки роз­міщені живі клітини, по яких переміщуються органічні речовини.

Зозулин льон – дводомна рослина. Запліднення буває навесні, коли в навколишньому середовищі багато вологи.

Торфові, або сфагнові, мохи(близько 350 видів) мають прак­тичне значення. Живуть на болотах у зоні холодного і помірного клімату північної і південної півкуль, мають галузисті стебла, гус­то вкриті листям, ризоїди у них відсутні. Зовнішня частина стебла складається з ве­ликих мертвих клітин епідерми, які виконують водозапасаючу функцію.

Листки сфагнуму також складаються з двох типів клітин: жи­вих хлорофілоносних і мертвих водоносних. Ці клітини здатні на­громаджувати і довго утримувати велику кількість води (що в 30-40 разів перевищує масу самого моху). Мох росте верхівкою стебла, а нижні його частини відмирають і занурюються в болото, де розклад їх дуже сповільнюється внаслідок відсутності гнильних мікроорганізмів, оскільки вода, в якій ростуть мохи, має кислу ре­акцію.

Сфагновий мох – однодомна рослина. Сфагнові мохи утворюють торф, який використовується як па­ливо, підстилка, теплоізоляційний матеріал.

ВІДДІЛ ПЛАУНОПОДІБНІ

Ви­копні плауноподібні відомі з середини девону до кінця тріасу, найбільшого розвитку досягли в карбоні. Це були величезні дере­ва, які відігравали важливу роль у рослинності земної кулі, утво­рюючи цілі ліси. З їхніх решток утворилися кам'яне вугілля і нафта. Сучасні плауноподібні представлені лише багаторічними трав'янистими рослинами, поширеними в лісах, особливо хвойних.

Представником є плаун булавовидний, який поширений у помірному та холодному кліматі. Це багаторічна тра­в'яниста вічнозелена рослина, що має повзуче стебло, яке інколи досягає 3 м завдовжки. Стебло вкрите дрібними шилоподібними листочками, від якого відходять дихотомічно розгалужені корені. У середині літа на верхівках трохи піднятих гілочок з'являються булавоподібні спороносні колоски. Розмножується плаун булавовидний частинами тіла, спорами і статевим способом.

ВІДДІЛ ХВОЩЕПОДІБНІ

Хвощеподібні являють собою залишок великої групи вимерлих рослин. До цього часу зберігся лише один рід – хвощ,що об'єднує понад 30 видів, поширених на всіх континентах. Хвощі часто ста­новлять значний процент травостою луків і заболочених місць, по­ширені на кислому ґрунті. В Україні зустрічаються хвощ польо­вий, хвощ лучний, хвощ болотний, хвощ лісовий. Листки хвощів редуковані, дрібні, шилоподібні, розташовані кільцями. Від кореневищ у них відходять додаткові корені і надземні пагони.

Навесні з кореневища виростають коричневі негіллясті сокови­ті порожнисті стебла близько 50 см заввишки. На верхів­ці кожного стебла утворюється спороносний колосок, в яких містяться спори.

Спори хвоща морфологічно однакові — кулясті, темно-зелені, з елатерами, які сприяють розсіванню спор групами.

Хвощі мають невелике господарське значення. Літні вегетатив­ні пагони хвоща польового використовуються як сечогінний та кро­воспинний засіб.

 

ВІДДІЛ ПАПОРОТЕПОДІБНІ

Найвищого розвитку цей відділ рослин досяг у кам'яновугіль­ний період, коли папоротеподібні займали на суші величезні тери­торії і були поширені на всій земній кулі. Сучасні папоротеподіб­ні представлені багаторічними трав'янистими, рідше дерев'янистими, рослинами, яких налічують понад 10 тис. видів, що зустрічаються в різних екологічних умовах. У во­логих тропічних лісах трапляються деревовидні папороті з коло­ноподібним стовбуром до 20 м заввишки.

Папороті здебільшого наземні організми, поширені в затінених, добре зволожених місцях (у горах, лісах, на болотах). Як приклад розглянемо представника рівноспорових – чоловічу папороть (щитник чоловічий), яка часто росте в тінистих місцях наших лісів.

Чоловіча папороть (щитник чоловічий)– це багаторічна, тра­в'яниста рослина, що має товсте, коротке коричневе кореневище. Листки прикореневі великі. У молодому віці листки скручені в спіраль, рос­туть верхівкою і вважаються гомологами стебла, ось чому їх на­зивають вайями. Розмножується папороть вегетативно (виводко­вими бруньками), безстатево (спорами) і статевим способом.

У другій половині літа на нижньому боці листка утворюються спорангії. Вони зібрані купками і називаються сорусами. У спо­рангіях дозрівають спори, які згодом висипаються і розносяться вітром. Спори в сприятливих умовах проростають у зарос­ток, що має округло-серцеподібну форму і до 1 см² у діаметрі. Він кріпиться до субстрату ризоїдами. На нижній стороні заростка утво­рюються ризоїди і статеві органи, де формуються статеві клітини. Вони здатні зустрітися під час дощу або рясної роси, тоді і відбувається запліднення яйцеклітини. Запліднена яйце­клітина проростає в зародок, який до утворення кореня і наземних асимілюючих органів живиться за рахунок заростка, пізніше заросток відмирає.

У природі папороті беруть участь у формуванні фітоценозів у лісових та гірських районах, утворюють значну органічну масу. З цих рослин утворилося кам'яне вугілля, що використовується як паливо. Екстракт з кореневища чоловічої папороті використову­ють як глистогінний засіб. Деякі види папороті використовуються як декоративні рослини.

 

3. ВИЩІ НАСІННЕВІ РОСЛИНИ.

Насіннєві рослини продовжують еволюційний ряд прогресив­ної лінії еволюції вищих рослин. Порівняно із споровими вони являють собою більш високий рівень організації рослин, оскільки головним зачатком для розселення виду є якісно нове утворен­ня – насіння. Найголовніша еволюційна перевага насіннєвих рос­лин перед споровими полягає в тому, що статевий процес у них не залежить від крапельно-рідкої води. Дякуючи такій незалеж­ності насіннєві рослини отримали можливість розселятися на всій Землі і стали прогресивною групою рослин.

На відміну від вищих спорових, у яких спори одноклітинні, в насіннєвих рослин насіння багатоклітинне. Насіннєві рослини поділяються на два відділи: Голонасінні – розмножуються насінням, але не утворюють плодів, і Покритона­сінні – з насінням, яке закрите плодом.

У насіннєвих рослин спостерігається подальше удосконалення і ще більша перевага в циклі розвитку.

ВІДДІЛ ГОЛОНАСІННІ

Голонасінні – це давня група рослин, відома з кам'яновугіль­ного періоду палеозойської ери. З крейдового періоду після швид­кого росту покритонасінних почалося вимирання більшості видів голонасінних. За сучасних умов це згасаюча гілка еволюції рос­линного світу, що налічує близько 700 видів на всій земній кулі; вУкраїні – 19 видів, серед яких багато інтродукованих.

Усі голонасінні – різноспорові рослини. Для них характерні такіособливості: розмноження насінням; розвиток у шишках (жіночих стробілах) голого, непокритого насіння (чому і відділ рослин називається Голонасінні); редукція гаметофіта.

Голонасінні – це переважно дерева, рідше чагарники або здерев'янілі ліани. Трав'янистих форм немає. За деякими винятками голонасінні – вічнозелені рослини. Листки мають голкоподібну або лускоподібну форму, багаторічні, шкірясті. Майже всі хвойні вічнозелені рослини, зміна листків відбувається поступово: у сосни через 2-3 роки, у ялини – 5-7 років, кедра – 9-11 років. Виняток становить модрина, що скидає листя щороку. Деревина стовбура має смоляні ходи, що заповнені смолами, бальзамами, ефірними оліями.

Голонасінні широко роз­повсюджені в північній частині земної кулі. Представники цього відділу – хвойні (сосна, ялина, модрина, кедр, кипарис, ялівець, секвойя тощо) утворюють великі лісові масиви.

До голонасінних рослин відносяться багато цінних деревних рослин. Їхня деревина широ­ко використовується як будівельний матеріал для різноманітних виробів і побудов, з неї виробляють також спирт, папір. Хвоя сосни використовується для отримання хвойного екстракту. Із смо­ли хвойних добувають скипидар, каніфоль, камфору, деревний оцет.

Відділ Голонасінні поділяють на 6 класів: Насінні папороті, Саговникові, Бенетитові, Гнетові, Гінкгові, Хвойні. Перший і тре­тій класи повністю вимерли.

ВІДДІЛ ПОКРИТОНАСІННІ

Покритонасінні рослини виникли в юрському періоді мезозой­ської ери. Сучасні покритонасінні на земній кулі представлені близько 300 тис. видів, що об'єднуються майже у 13 тис. родів, близько 500 родин, 160 порядків, 12 підкласів і 2 класи. Поширені вони у всіх кліматичних зонах і в найрізноманітніших екологічних умо­вах. Від решти вищих рослин покритонасінні відрізняються рядом ознак: наявністю таких нових органів, як маточка і плід; по­криттям насіння оплоднем (чому й відділ названо Покритонасін­ні); подальшою редукцією чоловічого й жіночого гаметофітів; подвійним заплідненням; наявністю у деревині справжніх судин.

Тичинки мають пиляки, в яких розвиваються мік­роспори, або пилинки, зовні подібні до спор папоротеподібних. Згодом пилинка, потра­пивши на приймочку маточки, починає проростати. У маточці є насінні зачатки, де розвиваються макроспори, або зародкові мішки. Всередині зародкового мішка, або макроспори, розви­вається яйцеклітина. На материнській рослині відбувається подальшє запліднення.

Більшість учених поділяє квіткові на два класи – Дводольні і Однодольні.

Характерні озна­ки рослин

Клас Дводольні	Клас Однодольні
Дерева, кущі, трави	Переважно трав'янисті рослини
Система головного кореня стрижнева	Коренева система мичкувата
Листки прості й складні	Листки прості, цільнокраї
Жилкування сітчасте	Жилкування паралельне або дугове
Зародок з двома сім'ядолями.	Зародок з однією сім'ядолею

Наведені ознаки, що характеризують рослини класів Одно­дольні і Дводольні, не є безумовними, в усіх випадках вірними, їх можна приймати тільки для загальної характеристики біль­шості видів обох класів, бо серед дводольних є рослини з ознака­ми однодольних, і навпаки.

Рослинні угрупування- це не випадкове скупчення рослин, а закономірне, складне і змінене в процесі довгого історичного розвитку об'єднання видів, які ростуть при однорідних умовах. Для кожної рослини потрібні певні умови існування (температура, світло, вологість), тому одні рослини зустрічаються в лісі, інші на полі, болоті тощо. У природі одні рослини групуються з іншими: ці групування і назвали рослинними угрупуваннями (фітоценозами).

Великі рослинні угрупування, наприклад ліси, луки, поля, болота, розпадаються на дрібніші: луки – заплавні, суходільні; ліси – хвойні, листяні, мішані.

До характерних ознакрослинного угрупування належать:

1) ярусність у розподілі надземних і підземних органів рослин. Так у лісі можна виділити дерева, чагарники, трави, мохи. У всіх них різні вимоги до умов існування, тому в хвойних лісах, де мало світла добре розвивається моховий покрив. Дубові ліси світлі, тому там багато квіткових рослин. Ярусність добре простежується в лісі, коли одні рослини своїми кронами розміщуються над іншими; завдяки цьому на невеликій площі росте велика кількість рослин;

2) різна швидкість розвитку рослин в угрупуваннях характеризує не просторовий фактор: як ярусність, а тимчасовий. Так одні рослини цвітуть навесні, другі – влітку, треті – весь період; розвиваючись в різний час, рослини не заважають одна одній у рості;

3) зміна одних видів іншими відбувається тоді, коли через погані умови існування одні види гинуть, а інші з'являються. Наприклад, у заболоченій місцевості спочатку переважають мохи, потім поступово вони поступаються місцем вологолюбним рослинам, які готують грунт для сухопутних трав'яних рослин і чагарників. Зміна умов життя є причиною зміні одних рослин іншими. Так, луки зростають лісом, на місці лісу може з'явитися болот. Зміна рослинних угрупувань зумовлюється коливанням клімату, зміною ґрунтів, впливом господарської діяльності, людини.

Велике значення в житті людини має таке рослинне угрупування, як ліс, болота, луки.

Лісиполіпшують клімат, затримуючи вологу запобігають змиву ґрунту і утворенню ярів: захищають ґрунти від шкідливих домішок, даючи людям місце для відпочинку і сприяючи вихованню естетичних почуттів. Ліс використовування в народному господарстві.

При всій різноманітності лісів їх можна розділити на певні групи лісу, як правило, встановлюють за переважаючою породою дерев.

ДІБРОВИ. Дерева в дібровах розміщені ярусами: у першому (верхньому) ярусі – дуб; у другому – клен; липа, в'яз, ясен; у третьому – дика яблуня;у четвертому – листопадні чагарники і підлісок. Могутні дуби, супутні дерева й чагарники (липа, в'яз, ясен) утворюють у дібровах густу масу листя, через яке з трудом пробивається світло. На Україні росте 19 видів дубів.

Рано навесні в лісі можна побачити цілу гаму кольорів – голубий, синій, жовтий, білий. Це цвітуть ранньоквітучі рослини: анемона, діброва, жовта анемона, ряст, жовтець весняний. Потім починають розвиватися дерева, останні розвивається дуб. У кінці травні починають цвісти чагарники, зацвітають трав'яні рослини: зірочник, конвалія, зеленчук і горлянка.

Влітку діброві однотонні, восени знову перетворюються в наслідок зміни кольору листків дуба, ясена, клена липи. На цьому фоні особливо чітко виділяються червоні ягоди калини, вічка бересклету бородавчастого.

Дуб досягає висоти 50 метрів. Перші 10-12 років він росте дуже повільно – по 10-15 см. за рік. Живе дуб до 500-1000 років. Деревина його дуже цінний будівельний матеріал. Кору використовують для дублення шкур. Відвар з кори застосовують у медицині. Жолуді – добрий корм для свиней, з жолудів готують сурогат кофе.

ЯЛИНКИ. Похмурий ялинковий ліс, він цілий рік зелений. У цьому лісі мало чагарників і трав'яних рослин. Більшість рослин має вічнозелене листя (брусниця, грушанка, плауни), чім створюють постійний зелений покрив.

Ялина – тіневитривала порода, не любить піщаного і заболоченого ґрунту. Створюючи суцільний покрив, зрівнює температуру: під покривом ялини клімат більш рівний. У неї розвиваються бокові корені без стрижневого кореня, тому від сильного вітру ялина падає. Цвіте в кінці травня: чоловічі квітки зібрані в невеликі жовті шишечки, а жіночі знаходяться в червоних насінних шишках. Деревину ялини використовують у целюлозно-паперовій промисловості, суднобудуванні. З ялини добувають смолу, скипидар, каніфоль, дубильні речовин тощо. З її деревини виготовляють музикальні інструменти. Насіння – поживний корм для білок і птахів. Ялина – красиве декоративне дерево в парках, особливо при насадці групами.

Трав'яна рослинність у ялиновому лісі пробуджується пізно. У кінці травня розцвітають цілі килими квасениці. Тоді ж цвітуть одинарник, веснівка і брусниця. В літку зацвітає грушанка. Квіти можна бачити все літо, у багатьох із них біле забарвлення для приваблення комах, ознак більшість рослин розмножуються вегетативно. У ялинових лісах багато грибів.

СОСНЯКИ. Сосна – дуже непримхлива рослина. Росте вона в пісках торфових болотах, каменях. Вона світлолюбна, не переносить затінення. У сосни немає постійних супутників як у дуба і ялини. У сосняках можна зустріти різноманітні рослини. Залежно від розвитку трав'яного покриву сосняки називають черничниками або брусничниками, у них дуже розвиваються мохи, папороті. У сосни дуже цінна будівельна деревина. Із смоли одержують скипидар, каніфоль. Хвою і бруньки сосни використовують у медицині. Насіння є корисним для білки, шишкаря.

 

БЕРЕЗНЯКИ. Важко уявити наші ліси без берези з її білим стовбуром і пухнастою, крилатою кроною. Найчастіше зустрічається береза бородавчаста (її гілочки вкриті жовтуватими бородавками, листки дрібні і ледь опущені). Порода ця світлолюбна, не вибаглива до ґрунту, росте швидко і до 40 років досягає висоти майже 30 метрів. Береза йде на вироби, на виготовлення фанери. З берези одержують дьоготь, сажу. Березовий сік приємний і цілющий. У медицині використовують бруньки цього дерева. Березові дрова дають багато тепла. Бруньки й пагони – добрий корм для птахів. Постійне у березняках зустрічається горобина, шипшина. По вирубках розростається малинник із своїми цілющими ягодами.

Цікаве рослинне угруповання являють собою БОЛОТА. Сфагнові болота вражають своїм забарвленням: коричневі, чер­воні, рожеві, жовті, бурі кольори. У моху-сфагнуму дуже гіл­лясте стебло з густим пучком гілок зверху, які утворюють щіль­ну головку. Лишайники й мохи поглинають багато води, ростуть вони дуже швидко. Інші рослини повинні рости разом з ними, інакше вони загинуть. Через поганий доступ повітря, заболоче­ний грунт на болотах ростуть в основному представники тундри. Росичка – комахоїдна рослина, в якої листки розміщені на довгих черешках з клейкими війками. Рослина виділяє схожі на росу краплі: комахи, які сідають на листки росички, приклеюю­ться до них, а листочки стискуються. Через кілька днів від ко­махи залишається тільки хітиновий покрив. Таке пристосування в росички пов'язане з потребою рослини в азоті, який вона не може одержати з болотного грунту.

Пухирникна стеблі має багато пухирців, у яких є клапани, що відкриваються тільки всередину. Коли комаха сідає на рос­лину, то відразу ж провалюється в ці клапани.

Журавлина- вічнозелений чагарничок, що стелеться і має шкірясті блискучі листочки. Восени на тонких стеблах з'являю­ться яскраво-червоні кислі ягоди.

Багно- рослина з запаморочливим сильним запахом. Цей невисокий чагарник має вузькі буруваті вічнозелені листки, зни­зу дуже опушені ніби рудою повстю; має невелику китицю білих квіток. Цвіте в кінці травня і в червні. У Сибіру часто називають багном даурський рододендрон.

Водянка- вічнозелений чагарничок з вузькими, схожими на голки темно-зеленими листочками і великою кількістю чорних ягід. Ягоди вживають у їжу свіжими. Смак їх водянистий, звідки й назва. Водянка утворює щільні подушки, притиснуті до землі.

Пухівкамає пухнасті китиці, які часто утворюють суцільний білий килим. Маленькі плоди, на яких є ці пушинки, легко зри­ває вітер і розносить їх на великі відстані.

Болота можуть утворитися при заростанні озер. У заростаю­чому озері (якщо рухатися від берега) до глибини 1 м ростуть осоки, стрілиця, гірчак земноводний, водяні жовтеці тощо. Глиб­ше, до 2-3 м, поселяються комиші, очерети, хвощі, ще глибше ростуть водяні лілії, рдесник, у яких на поверхні плавають тіль­ки листки і квітки, а всі інші органи повністю знаходяться у во­ді. Глибока частина озера зайнята різними водоростями.

Рослини, відмираючи, падають на дно, де утворюються товсті шари з відмерлих рослин. Озеро продовжує міліти, заростати і перетворюється на болото. На поверхні його з'являються мохи і лишайники, під шаром яких відмерлі рештки рослин без досту­пу кисню перетворюються на торф. Торфоутворювальний процес відбувається повільно, шар торфу в 1м утворюється лише за 500-600 років.

Найрізноманітніша багаторічна трав'яна рослинність вкриває великі площі лук. ЛУКАМИ - називають безлісі простори, вкриті трав'яним покривом, які розвиваються в умовах достатньої або надмірної зволоженості ґрунту. Трав'яні рослини, як правило, утворюють деревину, яка складається з щільно зімкнутих наземних і підземних частин рослин. У заплавах річок створюються сприятливі умови для розвитку рослинності: достатньо вологи, тепла і світла, мулистих поживних частинок ґрунту. Луки, які утворюються в долинах річок називають заплавними.На них ростуть цінні кормові трави. Зелені колоски тонконога лучного дають поживне сіно і є доброю пашею. Можна зустрічати злаки, які утворюють високотравний ярус. Це тимофіївка, стоколос безостий, лисохвіст лучний та ін., які в основному йдуть на сіно. На цих луках можна зустріти бобові, наприклад, конюшина, мишачій горошок, чину, які збагачують грунт на азотні речовини.

Луки по схилах горбів і річкових долин, на лісових галявинах називають суходільними.Злаки й бобові не розвиваються тут так розкішно, як на заплавах, тому, що тут відчувається нестача вологи й поживних речовин. Зате у великій кількості зустрічаються різнокольорове різнотрав'я: червоні - віскарія і гвоздики дельтовидні, сині - дзвоники, рожеві - меландрій та рокові шийки, золотисті - жовтеці, білі - королиці (маруни). Часто на луках зустрічається деревій з численними дрібними головками білих квіток. Це одна з найдавніших лікарських рослин. У червні на луках з'являється багато білих зонтиків. Це кмин - найдавніша пряна рослина. У його насіння містять до 10% олії. Яскраві малинові квітки віскарії - добрі медоноси. Стебло в рослини клейке, щоб не пускати до солодкого нектару квіток повзучих комах.

Деякі рослин лук (кмин, козельці, деревій) добре поїдає худоба, але на луках багато бур'янів (пижмо, дзвінець, дзвоники, кінський щавель) і навіть отруйні рослини (жовтець їдкий, калюжниця, молочай).Сіно на таких луках найкраще, заготовляти до масового цвітіння лучних бур'янів. На суходільних луках зустрічаються лікарські рослини (пижмо, кмин, хвощ польовий та ін.).

На дні долин і в зниженні на міжріччя утворюються низиннілуки, на яких розвиваються осот, хвощі, комиші, з них виходить малопоживне сіно. Сіно потрібно заготовляти, коли пагони в рослини молоді, тому що після цвітіння стебла стають твердими і непридатними для корму тварин.

Мільйони гектарів землі зайняті культурними польовими рослинами, які вирощує людина. Це зернові рослини(пшениця, жито, кукурудза, ячмінь, овес, рис, просо), бобові(горох, квасоля, соя, сочевиця), олійні (соняшник, гірчиця), прядильні(льон, коноплі, кенаф, джут), технічні (цикорій, кормові буряки, турнепс), кормовітрави (конюшина, житняк, костриця, райграс).

 

 

Тема 1.5. Царство Гриби.

План.