Дистанційне зондування Землі з космосу

Взагалі дистанційне зондування як метод отримання інформації про об’єкт чи простір вже давно знайшло своє застосування в сільському і лісовому господарстві, пошуку корисних копалин і морських біоресурсів, прогнозуванні екологічної ситуації та погодних умов, попередження та ліквідації наслідків стихійних лих і техногенних катастроф, здійснення контролю за виконанням угод про скорочення озброєнь тощо.

Для спостережень, що провадяться за допомогою авіаційних засобів, метеорологічних зондів і КА (автоматичних ШСЗ, пілотованих космічних кораблів, пілотованих орбітальних космічних станцій), за різноманітними складовими земного середовища використовуються спеціальна апаратура, що здатна фіксувати та вимірювати енергетичні, поляризаційні та інші характеристики власного, віддзеркалюваного та розсіюваного випромінення об’єктів на поверхні Землі, Світового океану, в атмосфері та в товщі земної кори і водних басейнів.

Дистанційне зондування Землі з космосу (ДЗЗ) здійснюється в різних діапазонах електромагнітного спектру (ультрафіолетовому, видимому, інфрачервоному та мікрохвильовому), під різними кутами, в різний час, що дозволяє отримувати найбільш об’єктивні дані про поклади корисних копалин, морські біоресурси, стан сільськогосподарських культур і лісових масивів, кліматичних і екологічних ситуацій.

При цьому треба зазначити, що у видимому діапазоні датчики ШСЗ реєструють віддзеркалене від Землі сонячне випромінення, в інфрачервоному – власне теплове випромінення земної поверхні, в мікрохвильовому – власне випромінення нашої планети або віддзеркалені сигнали радарних чи лазерних джерел опромінення Землі, встановлених на борту супутника. Оптичне зондування дає найякісніше кольорове зображення з високою просторовою роздільчою здатністю, інфрачервоне – надає можливість спостерігати температурні аномалії земної поверхні в темні часи доби, для інфрачервоного діапазону сигналів – не становить жодних перешкод захмареність атмосфери.

Дистанційне зондування Землі з космосу для розвідки та оцінки природних ресурсів регіонів принципово змінює роботу геологів, картографів, фахівців водного, лісного та сільського господарств, а також є потужним засобом під час впровадження заходів із захисту довкілля.

Методи ДЗЗ знаходять все більш широке використання в попередженні стихійних лих, здійсненні контролю за дотриманням угод щодо обмеження стратегічних озброєнь тощо.

Унікальна здатність систем розвідувальних КА підсумовувати (методом послідовного накладання) дані детального аналізу, тобто відтворювати цілком виразну картину діяльності на поверхні Землі та в земній атмосфері, можливо стане вирішальним аргументом для перемоги прибічників всеосяжної угоди про контроль над озброєннями. Водночас, в першу чергу саме через останню складову, використання інформації ДЗЗ породжує певні правові проблеми.

З метою дистанційного зондування Землі з космосу зазвичай використовуються два типи КА: геостаціонарні – для спостережень за фіксованою ділянкою земної поверхні та полярноорбітальні – для періодичного сканування наперед визначених районів спостережень. Сучасний етап розвитку засобів ДЗЗ характеризується зростанням числа і різноманіття відповідних КА, утворення супутникових систем ДЗЗ з використанням угруповань ШСЗ на відповідних орбітах.

Надзвичайно швидкі темпи вдосконалення засобів і технологій ДЗЗ, зростання обсягів відповідних послуг пояснюються тим, що прогрес в застосуванні даних ДЗЗ є надзвичайно важливим з точки зору сприяння реалізації рекомендацій Конференції з довкілля та сталого розвитку в Ріо-де-Жанейро у 1992 році, Третьої конференції з космосу (ЮНІСПЕЙС-ІІІ) у Відні у 1999 році та інших світових форумів, що відбулися на межі тисячоліть.

Сьогодні обсяги послуг світового ринку з ДЗЗ становлять вже сотні (600-800) млрд. доларів США. Практично всі країни світового співтовариства мають доступ до даних ДЗЗ, десятки країн світу мають свої супутникові системи ДЗЗ: США, Російська Федерація, країни Європейського співтовариства, Аргентина, Бразилія, Єгипет, Ізраїль, Індія, Канада, Китай, Нігерія, ОАЕ, ПАР, Тайвань, Японія та ін. Україна також розвиває свої національні засоби ДЗЗ, починаючи з 1996 року, коли було запущено перший КА серії Січ.

ДЗЗ як метод глобального спостереження (особливо із застосуванням космічних засобів) породжує ряд складних міжнародно-правових проблем, серед яких найголовніша – безконтрольне розповсюдження даних ДЗЗ, що може нанести шкоду оборонним, економічним та іншим життєво важливим інтересам держав.

Так, свого часу представники країн, що розвиваються, активно відстоювали думку, за якою режим зондування з космосу і розповсюдження даних ДЗЗ має відповідати принципу суверенітету держав над їх природними ресурсами. На підставі цього принципу країни, що розвиваються, наполягали на правах держав, територія яких зондується, контролювати дослідження з космосу зазначених ресурсів, включаючи право дозволяти або забороняти такі дослідження, тобто, встановлювати дозвільний порядок ДЗЗ. Проте вже перші обговорення цього питання в КВКП довели, що зазначений режим буде протирічити чинним нормам міжнародного права, в першу чергу, одному з основних принципів космічної діяльності – свободі досліджень та використання космічного простору усіма державами на основі рівності та відповідно до норм міжнародного права.

Вперше на міжнародному рівні проблеми використання космічної техніки та пов’язаних з цим правовідносин обговорювались в ході Першої конференції ООН з космосу (ЮНІСПЕЙС) у 1968 році. Зазначені міжнародно-правові проблеми з початку 70‑х років стали предметом дискусій в Юридичному підкомітеті Комітету ООН з космосу та інших міжнародних форумів.

У 1971 році було засновано Робочу групу з питань ДЗЗ у складі Юридичного підкомітету.

Концепції розповсюдження інформації дистанційного зондування Землі з космосу первісно визначалася двома принциповими підходами до такого розповсюдження на міжнародній арені.

США, Японія та низка інших розвинених країн виступали за використання в цій галузі принципу вільного потоку інформації, за вільну торгівлю супутниковою інформацією на світовому ринку.

Країни, що розвиваються, яких підтримали колишній СРСР, інші країни соціалістичної орієнтації а також Франція, вважали, що держави володіють суверенними правами на інформацію щодо територій, які знаходяться під їх юрисдикцією, і мають повністю контролювати її розповсюдження. Згодом, в гострих дискусіях в рамках Комітету ООН з космосу щодо правового режиму ДЗЗ і розповсюдження отриманих даних ця позиція була трохи пом’якшена, і було запропоновано запровадити дозвільний порядок розповсюдження інформації ДЗЗ на міжнародному рівні з попередньої згоди на це країни, територія якої зондується.

Оскільки досягти консенсусу на цій основі не вдалося, СРСР на початку 80-х рр. минулого століття виступив з компромісною пропозицією поділу інформації ДЗЗ на наперед визначені категорії в залежності від ступеня їх просторового розрізнення. Дані високої якості розрізнення при цьому могли б розповсюджуватися тільки з дозволу держави, територія якої зондується, а інші дані надавалися б у вільне користування. Ця концепція знайшла своє віддзеркалення у проекті Конвенції про передачу та використання даних дистанційного зондування Землі з космосу 1978 року.

Незважаючи на отриману підтримку більшості членів КВКП компромісної пропозиції СРСР, остання не зібрала консенсусу, і у 1982 році в ході проведення Другої конференції ООН з космосу (ЮНІСПЕЙС-82) в проекті декларації Групи 77, оприлюдненої делегатом Мексики, було запропоновано підхід, за яким визнавалося б право країн, території яких зондується, на необмежений і безоплатний доступ до такої інформації, а також на контроль за її розповсюдженням на міжнародному рівні.

Бразилія висунула іншій підхід, згідно з яким правомірність розповсюдження інформації ДЗЗ ставилася у залежність від факту надання першочергового доступу до неї для держави, територія якої зондувалася. Однак і ця пропозиція загальмувала через занадто високі вимоги з боку країн, що розвиваються, стосовно надання їм пільг на доступ до відповідної інформації.

І лише через чотири роки напруженої роботи експертів Робочої групи з ДЗЗ, фахівців спеціалізованих міжнародних організацій (МАФ, МАА, МІКП, КОСПАР, АМП), урядових делегацій на щорічних сесіях Комітету ООН з космосу та його Юридичного підкомітету, що знадобилися для досягнення консенсусу, 3 грудня 1986 року ГА ООН своєю резолюцією 41\65 (11) прийняла «Принципи, що стосуються дистанційного зондування Землі з космосу» (Принципи ДЗЗ).

Принципи ДЗЗ не мають обов’язкової юридичної сили, але, як було доведено практикою використання засобів ДЗЗ, зазначені принципи діють вже більш ніж чверть століття, отже, їх цілком можна розглядати як звичаєві норми.

Ці Принципи не охоплюють усієї діяльності з дистанційного зондування Землі з космосу. Поза сферою дії Принципів знаходяться ДЗЗ для військових цілей, зондування атмосфери з метою прогнозування погоди, а також відносини із зондування своєї власної території, хоча про це в Принципах і не зазначається напряму. Іншими словами, предметом регулювання Принципів ДЗЗ є відносини у зв’язку з діяльністю з дистанційного зондування з космосу території зарубіжних держав, водних акваторій та земного суходолу (у тому числі території Антарктики) за межами національної юрисдикції держав.

В принципах міститься низка важливих положень, які, безумовно, мають позитивний вплив на розвиток відносин у цій сфері, подальше удосконалення практики ДЗЗ.

Перш за все – це викладені в Принципі І визначення термінів, які застосовуються в галузі дистанційного зондування Землі:

«Діяльність з дистанційного зондування» – експлуатація космічних систем дистанційного зондування, станцій з прийому та накопиченню первинних даних і діяльність з оброблення, інтерпретації та розповсюдження оброблених даних;

«Дистанційне зондування» – зондування поверхні Землі з космосу з використанням здатності електромагнітних хвиль, що випромінюються, віддзеркалюються та розсіюються об’єктами, що зондуються, з метою кращого розпорядження природними ресурсами, удосконалення землекористування та охорони довкілля;

«Оброблені дані» – матеріали, отримані в результаті обробки первинних даних, яка необхідна для забезпечення можливості користуватися цими даними;

«Первинні дані» – необроблені дані, які отримуються за допомогою апаратури дистанційного зондування, встановленої на борту космічного об’єкта, які передаються або доставляються на Землю з космосу за допомогою телеметрії та у вигляді електромагнітних сигналів, фотоплівки, магнітної плівки або будь-яким іншими способами;

«роаналізована інформація» – інформація, отримана в результаті інтерпретації оброблених даних, додатково введених даних і відомостей з інших джерел.

Основними положеннями Принципів ДЗЗ є такі:

– дистанційне зондування Землі з космосу здійснюється на благо і в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їх економічного, соціального або науково-технічного розвитку та з особливим з урахуванням потреб країн, що розвиваються, згідно з нормами та принципами міжнародного права, включаючи Статут ООН, Договір про космос 1967 року і відповідні документи МСЕ (Принципи ІІ, ІІІ), а також на основі поваги повного і постійного суверенітету усіх держав і народів над своїми багатствами і природними ресурсами з належним урахуванням визнаних міжнародним правом прав та інтересів інших держав і організацій, під юрисдикцією останніх (ІV);

– держави в ході зазначеної діяльності мають сприяти міжнародній співпраці в сфері ДЗЗ, з метою чого надають іншим державам можливості для участі в такій діяльності на справедливих і взаємоприйнятних умовах, а для заохочення міжнародного співробітництва, особливо з урахуванням потреб країн, що розвиваються, держава, що здійснює ДЗЗ, інформує Генерального секретаря ООН та інші зацікавлені держави про таку діяльність, вступає, за проханням, в консультації з державою, територія якої зондується, для надання можливостей участі в цій діяльності, у тому числі й шляхом надання технічної допомоги, та підвищенню взаємних вигод, що при цьому отримуються (V-VІІ, ІХ, ХІІІ);

– Організація Об’єднаних Націй та відповідні установи системи ООН сприяють міжнародному співробітництву, включаючи надання технічної допомоги та здійснюючи координацію в галузі дистанційного зондування (VІІІ);

– дистанційне зондування Землі має сприяти охороні природного середовища Землі та захисту людства від стихійних лих (Х-ХІ);

– держава, територія якої зондується, має першочергове право на доступ до відповідних даних ДЗЗ на недискримінаційній основі та розумних умовах оплати, особливо приймаючи до уваги потреби та інтереси країн, що розвиваються (ХІІ).

Як легко можна зрозуміти, більшість з принципів повторюють чинні норми міжнародного права, у тому числі положення діючих договорів з космосу.

Водночас, прийняття Принципів ДЗЗ не означає, що можна вважати відповідну діяльність з ДЗЗ повністю врегульованою нормами міжнародного права. Так, наприклад, Принцип ХІV, присвячений питанням відповідальності держав за їх діяльність у галузі ДЗЗ, є, на думку багатьох дослідників космічного права, надзвичайно важливим з огляду на філософію міжнародного співробітництва у космосі взагалі.

Зміст цього Принципу дає підстави стверджувати, що міжнародна відповідальність держави, що володіє космічним сегментом ДЗЗ, цілком підпадає під дію норм міжнародного права та цих Принципів.

Однак, проблема полягає в тому, що діяльність з дистанційного зондування Землі з космосу, яка є єдиним цілим у функціональному сенсі, поділяється за місцем провадження на дві складові: космічну та наземну. Перша, безумовно, підпадає під дію норм міжнародного космічного права як один з різновидів космічної діяльності, причому незалежно від того, провадиться ця діяльність урядовими підприємствами, установами та організаціями чи юридичними особами приватного сектора економіки. Що стосується другої складової, то питання про статус відповідальності поки що залишається відкритим.

Справа в тому, що, з однієї сторони, визначення поняття «Діяльність з дистанційного зондування», наведене в Принципі І, прямо зазначає, що до відповідної діяльності має відношення як діяльність безпосередньо у космічному просторі з експлуатації ШСЗ, так і наземна діяльність з прийому, накопичення, обробки, інтерпретації та розповсюдження інформації. Уявляється, що тлумачення цих Принципів на системному рівні дає підстави для висновку про можливість розповсюдження міжнародного статусу відповідальності держави за усю діяльність з ДЗЗ, тобто, на обох її стадіях.

Разом з тим, відповідальність в галузі ДЗЗ поділяється на політичну (відповідальність держави, що санкціонує таку діяльність і здійснює відповідний контроль, у тому числі за розповсюдженням інформації ДЗЗ на міжнародному рівні) та матеріальну відповідальність за шкоду, спричинену в результаті дистанційного зондування Землі з космосу (у тому числі за передачу інформації ДЗЗ третім країнам). За умови все більшої комерціалізації космічної діяльності, перетворення ДЗЗ в реальний сектор світового ринку матеріальну відповідальність доцільно перекладати на відповідні національні суб’єкти господарювання і визначати її відповідно до норм і процедур національного законодавства та міжнародного приватного права.

Наразі, за рекомендаціями ЮНІСПЕЙС-ІІІ, Комітет ООН з космосу має плани включити до порядку денного своїх щорічних найближчих сесій огляд Принципів БТМ і Принципів ДЗЗ з метою їх майбутнього перетворення в міжнародні договори.

Супутникова навігація

Сьогодні ми є свідками значного зростання інтенсивності міжконтинентального і трансокеанського транспортного потоку. Продовжують вдосконалюватись морські та повітряні перевезення, а розміри морських і повітряних суден поступово зростають. Все це ставить на порядок денний підвищені вимоги до техніки навігації. Безпека суттєво завантажених морських маршрутів і повітряних ліній може бути забезпечена найкращим чином шляхом використання навігаційних супутників.

Перші космічні навігаційні системи (КНС) ГЛОНАСС (СРСР, з 1991 року – Росія) і НАВСТАР (США) розроблювались як виключно військові. Однак реалії сьогодення показали не тільки економічну вигоду використання цих супутникових систем для вирішення національних проблем керування рухом, але й виявили політичні аспекти, що дозволяють інтегрувати зусилля міжнародного співтовариства для прогресивного розвитку засобів космічної навігації, не випускаючи з поля зору питання національної безпеки Росії та США.

Більше того, не дивлячись на певні успіхи в співпраці Міністерства оборони США з Міністерством транспорту США, цивільні користувачі продовжували сприймати КНС НАВСТАР, насамперед, як військову систему і відчували непевність в можливостях її структури повністю задовольнити їх потреби. Тому цілком природним було заснування США на початку 90-х рр. КНС цивільного призначення ГПС – Глобальної системи місцевизначення (DPS – Global Position System), яка стала, таким чином, першою реальною компонентою майбутньої ГНСС.

Як і у випадку з КНС НАВСТАР, юрисдикція МО РФ над системою ГЛОНАСС ускладнює її використання цивільними користувачами. На думку російських юристів протиріччя між інтеграційними тенденціями і забезпеченням національної безпеки потребує додаткових зусиль для досягнення розумного компромісу. Тим не менше, враховуючи монополію США на ринку відповідних послуг і наближеність експлуатаційних характеристик ГЛОНАСС до стандартів об’єднаної Європи, міжнародні користувачі все ж зацікавлені в широкомасштабному використанні цієї КНС Росії.

На Х Аеронавігаційній конференції ІКАО, що відбулась у 1991 році, США ініціювали використання національної КНС для забезпечення міжнародного авіасполучення на термін 10 років, а ще через два роки пропонують вже ІКАО та ІМО використовувати ГПС як складову Глобальної навігаційної супутникової системи (ГНСС). Після цього російська влада виступила з відповідними ініціативами щодо використання КНС ГЛОНАСС з тією самою метою.

У 1996 році ІКАО та ІМО ухвалили зазначені вище пропозиції США і Російської Федерації щодо використання космічних навігаційних системи ГПС і ГЛОНАСС як компоненти майбутньої ГНСС.

Останнім часом велику увагу розвитку засобів космічної навігації приділяє й ЄС, з яким Україна має домовленості щодо участі національної космічної галузі в створенні та розвитку Європейської супутникової навігаційної системи ГАЛІЛЕО.

Але, тим не менше, все ще існує низка певних протиріч, які стримують використання національних і регіональних космічних навігаційних систем для побудови майбутньої ГНСС.

По-перше, до цього часу практично ігнорується необхідність урахування витрат, пов’язаних зі створенням національних або регіональних компонент майбутньої ГНСС.

По-друге, не дивлячись на широке порозуміння і визнання вигод, пов’язаних з використанням супутникової навігації, існує загроза, що не всі групи користувачів (авіація, морські судна, автомобільний та залізничний транспорт тощо) матимуть змогу домогтися своїх вимог при розробці майбутньої ГНСС.

Існують також серйозні занепокоєння відносно того, яким чином витрати, пов’язані зі створенням і експлуатацією майбутньої ГНСС, зможуть бути справедливо розділені між користувачами.

Виходячи з цього, найбільш актуальним стало опрацювання можливих шляхів міжнародно-правового вирішення проблеми широкомасштабного використання цивільними користувачами існуючих КНС з перспективою переходу до майбутньої ГНСС.

Процес створення міжнародно-правової бази майбутньої ГНСС «набрав обертів» після розгляду цього питання в рамках ЮНІСПЕЙС-ІІІ і наступних рекомендаціях ГА ООН на адресу Комітету ООН з космосу та ІКАО щодо підвищення їх координуючої ролі в питаннях створення такої бази.

Зокрема, в документах ЮНІСПЕЙС-ІІІ було накреслено «програму конкретних заходів»:

– для утворення глобальної багаторежимної супутникової системи радіонавігації та місцевизначення в масштабах планети першочергово забезпечити високу ступінь регіонального та глобального співробітництва;

– координація дій зацікавлених держав і міжнародних організацій з дослідження можливостей окремих КНС для оцінки їх сумісності та розроблення підсистем другого покоління;

– забезпечити міжнародно-правовими засобами умови безперервного доступу до глобальних навігаційних супутникових сигналів цивільним користувачам;

– визначення авторитетних міжнародних організацій ІКАО, ІМО та Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ) відповідальними за здійснення заходів із захисту діапазону радіочастот, в якому функціонують усі ГНСС, від перешкод, що створюються іншими радіопередавачами, або перерозподілу цих частот за комерційними інтересами.

Хоча зазначена «програма конкретних заходів» – це скоріше організаційні засади співробітництва держав з міжнародними організаціями, безпосередньо зацікавленими в побудові та наступній експлуатації ГНСС. При цьому наведеними «заходами»практично ігнорується необхідність урахування витрат, пов’язаних зі створенням вищезазначеної системи, тобто, витрат які мають бути справедливо розділені між державами-власниками існуючих КНС і різними категоріями держав-користувачів: держав-власників регіональних або національних комплементарних сегментів, що проектуються, і держав, що є тільки споживачами відповідних послуг.

у 2001 році було утворено Ініціативну групу з ГНСС, основним результатом чотирьох років роботи якої стало заснування у 2005 році на добровільній основі Міжнародного комітету з глобальних навігаційних супутникових систем (МКГ). До складу МКГ входять дві держави, що володіють національними КНС (ГПС – США і ГЛОНАСС – РФ), держави-члени ЄС (ГАЛІЛЕО), а також держави-члени ООН (у тому числі й Україна), які докладають зусиль для створення ГНСС і використання її можливостей з метою використання космічних технологій. Крім цього, кілька авторитетних міжнародних організацій (серед яких Комітет ООН з космосу та ІКАО, МСЕ, КОСПАР), беруть участь у встановленні стандартів використання супутникових навігаційних сигналів і сприяють застосуванню нових технологій.

Але, безумовно, тільки розроблення та прийняття на рівні ООН принципів побудови та використання майбутньої Глобальної супутникової навігаційної системи може надати відчутного імпульсу процесу міжнародно-правового забезпечення.

Космічна метеорологія

Одним з найважливіших видів прикладної космічної діяльності, найщільнішим чином пов’язаних з повсякденним життям на Землі та таких, що відкривають найширші можливості для підвищення рівня життя, є космічна метеорологія.

Погода і клімат у тому чи іншому місці є результатом складної взаємодії місцевих, регіональних і глобальних чинників, пов’язаних з циркуляцією та динамікою атмосфери, які, у свою чергу, залежать від взаємодії атмосфери з океаном, суходолом, рослинністю та кріосферою.

З перших запусків метеорологічних ракет і КА з встановленою на них спеціальною апаратурою стали можливими отримання різноманітної метеорологічної інформації про погодні явища, доповнення даних, які надаються наземними станціями, мережа яких поки що є вкрай нерівномірною на материках і акваторіях. Спостереження за погодою одночасно на усій земній кулі, яке уможливилося завдяки застосуванню системи метеосупутників, дозволило суттєво покращити коротко- та довгострокові прогнози погоди, зробити більш точними попередження про тайфуни, урагани, повені та посухи, передбачення льодової обстановки в океанах, настання періоду дощів і багатьох інших кліматичних явищ. Покращення ж зазначених прогнозів має надзвичайно важливе значення для різних сфер діяльності людини, в особливості для сільського господарства, авіації, автомобільного, залізничного та водного транспорту, зв’язку тощо.

Метеорологічні супутники надають у розпорядження синоптиків нові можливості більш точного прогнозування погоди. Крім цього, системне вивчення чинників, які впливають на клімат, постійний аналіз та вимірювання цих чинників, у тому числі й поза межами земної атмосфери у найближчому майбутньому, можливо, дозволять відповісти на питання: як все більш агресивна по відношенню до природи господарська діяльність людини впливає на клімат Землі? чи реальною є загроза глобального потепління із усіма його катастрофічними наслідками для багатьох регіонів планети? чи оборотні зміни в озоновому шарі Землі, та чи не загрожують ці зміни самому існуванню біосфери? чи можливо, якщо не завадити, то хоча б попередити завчасно стихійні лиха та техногенні катастрофи, що так часто в останній час докучають людству?

Глобальні спостереження in situ та з космосу провадяться на постійній основі в рамках Всесвітньої служби погоди Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО), їх результати передаються до центрів обробки даних, в яких і складаються прогнози погоди на період від доби до двох тижнів. Координаційна група з метеорологічних супутників відіграє роль координуючого механізму відносно співпраці між операторами метеорологічних супутників, які функціонують як на геостаціонарній, так і на низькій навколоземній орбітах (ННО), і забезпечує також безпосередню взаємодію між користувачами і операторами супутників.

ВМО вивчає проблеми співробітництва держав у сфері застосування ШСЗ в метеорології, створення та експлуатації всесвітньої служби погоди, дослідження можливості використання ШСЗ для глобального збору метеорологічних даних. Крім цього, в полі зору ВМО знаходяться проблеми створення мережі станцій і центрів метео-, гідро- та геофізичних спостережень та обслуговування, а також стандартизація засобів і методів метеоспостережень, використання їх результатів в авіації, судноплавстві, сільському та водному господарстві, сприяння співробітництву між метеорологією та гідрологією тощо.

Задачі та цілі космічної метеорології потребують розширення міжнародної співпраці, оскільки усі держави однаково зацікавлені в покращенні методів прогнозування погоди, від яких залежить і точність прогнозів, і можливості збільшення термінів такого прогнозування. Тому саме ООн відіграє значну роль в подальшому розвитку міжнародного співробітництва в сфері космічної метеорології.

Сучасний стан космічної метеорології характеризується двома важливими досягненнями установ системи ООН і Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) та її партнерських організацій, які мають практичне значення для усього людства: підвищення надійності прогнозування погоди та клімату, а також оцінка причин і стану розвитку довготермінових змін в рамках біосфери землі.

Ці останні досягнення дають підстави розраховувати на появу більш широких можливостей в майбутньому і, в першу чергу, в плані рішення, зокрема, таких сучасних соціально-економічних питань, як щорічне планування виробництва продовольства та матеріалів, перспективне інвестування в розвиток інфраструктури та раціональне використання прісноводних ресурсів тощо.

З метою реалізації цих можливостей планується забезпечення такими послугами та продуктами, як:

а) 30-хвилинне попередження про найнебезпечніші явища погоди, наприклад, прогнозування торнадо більш ніж за 10 хвилин до їх появи – заздалегідь важка, але необхідна справа в тих районах, де є можливою їх поява;

б) 5-денне прогнозування шляхів ураганів з точністю до 30 км: щоб скоротити число помилкових сповіщень, що обумовлені існуючою наразі невизначеністю щодо місць зіткнення ураганів із земною поверхністю, яка складає приблизно 400 км за три дні до події;

в) 10–14-денний прогноз погоди: нові види та засоби вимірювань, особливо тропосферних вітрів, и суттєвий прогрес в галузі моделювання здатні максимально підвищити точність короткострокового та середньострокового прогнозування погоди;

г) 12-місячне регіональне прогнозування кількості опадів: нещодавні успіхи в галузі моделювання глобального гідрологічного циклу свідчать про можливості складання регіональних прогнозів гідрологічного циклу на основі глобальних спостережень гідрологічного циклу;

д) 15–20-місячне прогнозування явища «Ель–Ніньо»: «ретро-спективний прогноз» двух останніх явищ «Ель–Ніньо» свідчить про можливості їх прогнозування за допомогою відповідної системи космічних і наземних спостережень та їх цілеспрямованого моделювання;

e) 10-літнє прогнозування клімату: прогнозування клімату на десятиліття теоретично є можливим, якщо дослідницькі системи, які застосовуються на цей час в майбутньому будуть доповнені до рівня експлуатаційних систем.