Право інтелектуальної власності, створене в ході космічної діяльності

Для другого випадку (виникнення прав інтелектуальної власності під час наукової діяльності в космічному просторі) правові проблеми, що виникають при цьому можуть, на наш погляд, досить однозначно вирішуватись за законом місця здійснення відповідної діяльності (lex loci actus), тобто за законом держави реєстрації даного космічного об’єкта. Тут потрібно зазначити, що питання інтелектуальної власності в космонавтиці привернули до себе підвищену увагу світового співтовариства ще наприкінці 70-х – початку 80-х років ХХ століття у зв’язку з досить складними проблемами, що постали перед міжнародним та внутрішньодержавним правом в процесі передач космічних технологій. Але надзвичайної уваги ця проблема набула вже десятиліттям пізніше, коли було прийнято рішення держав-учасниць наймасштабнішого з проектів в історії людства – створення МКС, особливо що стосується реальної оцінки можливостей її побудови в мінімально можливі терміни, а також перспектив її комерційного використання.

Протягом переговорів (які завершились у вересні 1988 року) держав-партнерів (США, Канади, Японії та держав-членів ЄКА) стосовно укладення Міжурядової угоди про співробітництво в створенні Міжнародної космічної станції (МКС) та підписання перших трьох з п’яти міжагентстських меморандумів щодо створення МКС з’ясувалося, що проблеми інтелектуальної власності відіграють важливу роль щодо встановлення юрисдикції та контролю над елементами станції, а також визначення прав власності на винаходи та відкриття, які здійснюватимуться на борту постійно діючої лабораторії в космосі.

І, нарешті, останній з можливих варіантів – виникнення права власності при видобуванні мінеральних ресурсів на Місяці та інших небесних тілах. У цьому випадку підставою для виникнення права власності внутрішнє право держав бути не може в силу заборони національного привласнення космічного простору та небесних тіл, встановленої ст. ІІ Договору про космос і ст. 11 Угоди про Місяць. Однак ця заборона зі самого початку унеможливлює комерційне використання космічного простору та ресурсів небесних тіл – життєво важливої, безальтернативної з точки зору існування людської цивілізації скарбнички природних ресурсів і перспективного в недалекому майбутньому сектора світового космічного ринку. Адже без майнових прав неможливо організувати експлуатацію, тобто економічно доцільну і навіть рентабельну розробку «космічних копалин» – Місяця та інших небесних тіл.

Таким чином, заборона будь-якого привласнення рівнозначна забороні дослідження та використання небесних тіл, що суперечить одному з центральних принципів Договору про космос – вже цитованому принципу свободи досліджень в космосі. Однак, розглядаючи більш прискіпливо дві форми привласнення, про які йдеться в Угоді про Місяць, можна констатувати, що беззастережно забороняється тільки публічно-правова форма привласнення, тобто розповсюдження суверенітету, юрисдикції або інших виключних прав держав. Водночас приватноправова форма – навернення природних ресурсів небесних тіл у власність з наступною можливістю продажі та користування для потреб власника, – тільки обмежується, причому за рамками заборон залишаються видобуті ресурси.

Норми міжнародного публічного права, що відносяться в цьому випадку до концепції загального спадку людства, є підставою для виникнення права власності та в значній мірі визначають його межі. Але які ці межі, ні Договір, ні Угода не визначають. Так, прогнозуючи розвиток особливого правового режиму перспективного сегменту світового космічного ринку, Угода проголошує: «Держави-учасниці цим зобов'язуються встановити міжнародний режим, включаючи відповідні процедури, для регулювання експлуатації природних ресурсів Місяця, коли буде очевидно, що така експлуатація стане можливою найближчим часом».

Космічне страхування

Ще одна проблема в сфері правового регулювання світового космічного ринку полягає у відсутності в різних правових системах уніфікованого підходу до питання про відповідальність в процесі космічної діяльності та її фінансового забезпечення – страхування. Як відомо, правовими підставами цієї відповідальності є положення ст. VI та VII Договору про космос, розвинуті згодом у Конвенції про відповідальність, за якими відповідальність за шкоду повністю
покладається на запускаючі держави. Треба зазначити, що ні Договір, ні Конвенція не містять вимог щодо надання страхового покриття відповідальності за шкоду, спричинену космічними об’єктами. Це питання віднесено до компетенції самих держав. Однак, якщо для одних держав (США, Франція) вимога обов’язкового страхування відповідальності за шкоду в процесі космічної діяльності вже стала нормою внутрішньодержавного права, то для інших (РФ, Україна) – вона ще тільки стоїть на порядку денному. Тобто, проблема гармонізації національних законодавств у сфері правового врегулювання питань відповідальності в процесі космічної діяльності та її фінансового забезпечення – страхування з точки зору оптимального розвитку світового ринку космічних послуг потребує свого вирішення.

В останні два десятиліття страхування стало невід’ємним елементом підприємницької діяльності у тих галузях, де ризик фінансових втрат занадто високий – в галузі промислового використання ядерної енергії, комерційної експлуатації космічної техніки та ін.

Історія космічного страхування нараховує майже 40 років і тягнеться з 1965 року, коли вперше був застрахований комерційний супутник «Корпорації супутників зв’язку» («Комсат», США). На той час пройшло вже вісім років після запуску першого ШСЗ, але обсяг знань про запуски та функціонування супутників на орбіті були настільки незначні, що страхові компанії не наважувалися приймати на себе увесь ризик операцій із запуску та експлуатації космічних апаратів. Так, згаданий договір зі страхування космічних апаратів компанії «Комсат» (одного зі співзасновників Міжнародної організації зв’язку ІНТЕЛСАТ), покривав тільки ризик відповідальності за шкоду, спричинену третім особам в період, що безпосередньо передував запуску першого з цілої серії КА цієї міжнародної організації. Але в міру подальших успіхів практичної космонавтики і поступової все більшої комерціалізації та приватизації космічної діяльності, вдосконалення космічної техніки та росту її вартості, довіра з боку страхувальників поступово зростала, як і страхове покриття, що поступово поширювалось на інші фази виводу на орбіту та експлуатації ШСЗ (розміщення КА на робочу орбіту, початок функціонування на орбіті, період експлуатації), значно розширилася географія страхувальників: приклад «Комсат» в наступні десять років успішно наслідували Індонезія, Японія, Індія, Канада, Європейське космічне агентство. До перших найбільш підготовлених до нового виду страхування лондонських компаній Ллойда, Асоціації страховиків авіаційних ризиків (AAU) і Страховиків авіаційних ризиків (USAU, США) приєднуються інші страхові компанії Західної Європи та Америки.

Перші дванадцять років пройшли відносно спокійно, серйозних невдач ринок космічного страхування не зазнавав. І тільки у 1977‑1979 рр., коли було втрачено послідовно КА OTS-1 (ЄКА), японський супутник і ШСЗ САТКОМ американської компанії «ЕрСіЕй», цьому новому ринку страхування прийшлося вперше досить скрутно: суми за позовами досягли, а останнього разу навіть удвічі перекрили суму страхових премій (77 млн дол.). У подальшому більш-менш успішні у фінансовому аспекті роки змінювались новими потрясіннями: після двох відносно спокійних років у 1982‑1983 рр. сума позовів з відшкодування збитків, спричинених невдалими запусками супутників МАРЕК Б, ІНСАТ І-А, САТКОМ-ІІ, становила відповідно 20, 65 і 110 млн дол. Але найбільш нищів-них ударів по ринку космічного страхування було завдано у 1984 році (270 млн дол.), 1985 (350 млн дол.), 1990 (390 млн дол.), 1994 (760 млн дол.), 1998 (понад 1350 млн дол.) та 2000 (біля 2 млрд дол.).

У чому ж причини того, що існуючий вже майже чотири десятиліття страховий космічний ринок стикнувся з такими труднощами, та які проблеми заважають розвиватись цьому засобу стабілізації та подальшого розвитку світового космічного ринку?

Для відповіді на ці питання звернемося до суті страхування космічних операцій. У доктрині та законодавстві під страхуванням розуміється договір, за яким одна сторона (страховик)
зобов’язується за винагороду (страхову премію), що виплачується другою стороною (страхувальником), відшкодувати йому збитки, які він зазнав внаслідок зазначеної в договорі події. Така схема відносин складається практично в усіх видах страхування. Але договори страхування ризиків, які виникають при космічній діяльності, мають настільки значну специфіку, яка визначається об’єктивними умовами, що їх можливо виділити у відносно самостійну галузь страхування – космічне страхування.

В чому ж своєрідність договорів, що укладаються між страхувальниками (в ролі якого може виступати будь-яка компанія, що бажає мати фінансову гарантію покриття своїх можливих збитків) і страховиками (в основному страховими компаніями Європи та Америки). По-перше, мова йде про страхування принципово нової техніки, ризики при експлуатації якої значно перевищують ризики в експлуатації техніки, яка була традиційним об’єктом страхування до цього часу: автомобілі, морські та повітряні судна тощо). Однак космічні ризики не перетворюються в неминучість, за якої страховий договір втрачав би сенс. У той самий час через підвищені ризики та невелику кількість страхувальників у сфері космічного страхування періодично суми страхових премій виявляються меншими за суми збитків, що підлягають компенсації згідно з договорами страхування. Саме тому компанії, які страхують космічні операції, знаходяться в значно більш уразливому положенні: число страхувальників порівняно невелике і, отже, сума надходжень від них як страхові платежі може виявитися нижче суми збитків (так і відбулося в середині 80-х років, коли дефіцит страхового космічного ринку становив вже сотні мільйонів доларів).

Інша проблема – визначення ступеня ризику. Це дуже важливо, оскільки інший необхідний елемент страхового договору – страхова премія (її розмір) – ставиться в пряму залежність від
імовірності настання страхового випадку. Необхідність вирішення цієї проблеми зумовила широке використання в страховій справі статистичних способів обліку.

Що стосується нових видів ризиків, до яких, безперечно, відносяться й космічні, то тут страховик, що вирішив взяти на себе подібні ризики, виявляється у скрутному становищі. Перша складність, з якою він стикається, – це брак статистичних даних. Тому не дивно, що страхові компанії дуже обережно йдуть на укладення страхових договорів, де об’єктом є новітня техніка, до якої погано пристосовані серійні поняття, а, відповідно, і складніше визначити ймовірність настання страхового випадку.

З проблемою оцінки ризику щільно пов’язана інша важлива характеристика космічного страхування, в якій виявляється специфіка відносин між страховиком і страхувальником у цій галузі. Характерною ознакою договору страхування є принцип найвищої довіри сторін (uberrimae fides). І це не випадково: оскільки, виходячи із суті самого договору, принципово неможливо наперед (a priori) сказати, чи реалізується ризик, який приймає на себе страховик, то для адекватної оцінки такої ймовірності страхувальник зобов’язаний інформувати страховика про усі суттєві обставини, що можуть вплинути на готовність страховика укласти договір або ж на умови цього договору (головним чином, на розмір страхової премії, а також термін дії договору). Такий обов’язок (повинність) покладається на страхувальника у всіх правових системах. Усі страхові закони встановлюють визначені правові наслідки замовчування або спотворення страхувальником відомостей про обставини, що здатні дозволити страховику оцінити ризик, який він приймає на себе. Недотримання страхувальником принципу найвищої довіри сторін дає підстави страховику вимагати визнання договору недійсним і відмовити в страховому відшкодуванні.

Стосовно традиційних видів страхування принцип найвищої довіри сторін піддавався критиці з боку вчених-юристів, оскільки він ставив страховика у більш вигідне становище порівняно зі страхувальником. Однак щодо космічного страхування (та інших новітніх видів страхування, наприклад, ядерного) таке зауваження неможливо визнати правильним. Якщо в багатьох інших видах страхування міркування страховика щодо страхового ризику ґрунтується не тільки на інформації, яку він отримує від страхувальника, але й на статистично обґрунтованих даних про ймовірність реалізації цього ризику, то в галузі космічного страхування, як вже зазначалося, цінність накопичених статистичних спостережень ще дуже незначна. Саме тому важливість відомостей, що їх повідомляє страхувальник, при страхуванні космічних ризиків різко зростає. У жодній іншій галузі страховик не знаходиться в такій залежності від страхувальника, як в галузі космічного страхування.

На думку західних страховиків, «страховик повинен мати право доступу до всієї інформації, яку він визнає корисною для себе, на будь-якій стадії здійснення програми і, отже, право змінювати страхове покриття по відношенню як премій, так і умов страхового полісу». Таким чином, принцип uberrimae fides у даному випадку необхідний для захисту інтересів страховика, його дотримання в космічному страхуванні має значно більш важливе значення, ніж в усіх інших видах страхування. Іншими словами, новизна ризику, складності визначення імовірності його «матеріалізації» і потенційно величезний розмір збитків зумовили пред’явлення нових вимог до традиційної правової схеми договору страхування.