Безпосереднє телевізійне мовлення

Наприкінці 60-х років ХХ століття при розгляді правових аспектів використання космічної техніки з метою покращення умов розповсюдження інформації, вдосконалення загальноосвітніх заходів і на початку 70-х років під час обговорення в рамках роботи Юридичного підкомітету Комітету ООН з космосу принципів безпосереднього телевізійного мовлення за допомогою ШСЗ постали питання щодо проблем авторських прав стосовно творів (програм), що передаються засобами безпосереднього телевізійного мовлення ( БТМ).

Окремі юристи наполягали на встановленні специфічних міжнародних норм стосовно захисту цих програм від несанкціонованого використання. Однак були й такі фахівці з інтелектуального права, які запевняли в достатності існуючих міжнародних норм, що повинні регулювати відносини авторства у новій галузі людської діяльності. На той час БТМ мало ще експериментальний характер (перший досвід безпосередньої трансляції освітньої програми мав місце у 1976 році, коли США запустили ШСЗ над територією Індії), і робити якісь висновки щодо актуальності термінового доповнення існуючого міжнародного права конкретними нормами не було можливим.

Важливим етапом у вирішенні правових засад реалізації проектів з БТМ і наближенні полярних точок зору щодо проблеми авторських та суміжних прав у сфері безпосереднього телевізійного мовленнястало рішення ГА ООН від 20 грудня 1968 року (резолюція 2453 «В»), що ухвалило заснування Комітетом ООН з космосу Робочої групи з питань вивчення перспектив створення БТМ і прогнозування передбачуваних зисків, які несе впровадження засобів БТМ. Протягом 1969-1970 рр. було розглянуто два проекти міжнародних актів (СРСР і Франції), що стало першими спробами формулювання на рівні ООН принципів використання світовим співтовариством цього нового виду глобального зв’язку, у тому числі й принципу збереження (гарантування) авторських та суміжних прав у сфері БТМ. Однак, якщо відсутність досвіду (практичних результатів) використання засобів БТМ не дозволила членам Робочої групи досягти взаємопогоджених висновків щодо усіх напрямків проблематики, то, що стосується авторських та суміжних прав, майже одностайно було констатовано про відсутність специфічних проблем використання космічного простору під цим кутом зору, і на пропозицію Комітету ООН з космосу ГА ООН у 1971 році рекомендувала розглянути серед окремих проблем БТМ і проблему авторських та суміжних прав спільно Всесвітній організації інтелектуальної власності (ВОІВ) і Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО).

Таким чином, проблеми космічного зв’язку, а також пов’язані з ним питання охорони прав авторів, артистів-виконавців, виготовлювачів фонограм і радіомовних організацій вже понад 30 років є предметом дискусій на численних робочих зустрічах, конференціях, семінарах та інших форумах міжнародних організацій, що опікуються питаннями інтелектуальної власності, зокрема ВОІВ, ЮНЕСКО і Міжнародного бюро із захисту інтелектуальної власності. Ці форуми мали на меті виробити принципи й основні напрями довгострокових домовленостей, спрямованих на встановлення правил використання космічного зв’язку та охорони авторських прав.

Не менш значним етапом в розробці норм охорони авторських прав і прав артистів-виконавців, виробників фонограм і органів радіомовлення при передачах за допомогою штучних супутників стало утворення Комітету урядових експертів з питань авторського права (КАП) і проведення першої сесії Комітету, скликаної в Лозанні з 21 по 30 квітня 1971 року керівними органами ЮНЕСКО і ВОІВ.

КАП провів загальне обговорення шляхів вирішення нагальної проблеми. Йшлося про перегляд Міжнародної конвенції з охорони прав артистів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 року (Римської конвенції), про внесення змін до міжнародних договорів, що регламентують діяльність МСЕ, або про укладення нового окремого договору. При цьому не виключались й інші можливі шляхи вирішення проблеми. Невідкладність прийняття якогось з цих рішень не викликала сумнівів: усі делегати зазначали про необхідність запобігання несанкціонованому використанню програм, переданих засобами радіозв’язку (як сигнали) за допомогою ШСЗ. КАП констатував, що це буде відповідати не тільки інтересам радіомовних організацій, але так само й інтересам усіх осіб, які беруть участь у виробництві фонограм, що передаються за допомогою зазначених сигналів, за винятком тих осіб, участь яких у виробництві програм носить чисто технічний характер.

Більшість з тих експертів, що брали участь у роботі комітету висловились за доцільність розроблення нової міжнародної угоди. У зв’язку з цим комітет створив спеціальну робочу групу, яка й підготувала проект конвенції про заборону недозволеного поширення сигналів, що несуть програми і передаються через супутники. Основний принцип цього проекту зводився до того, що вибір юридичних засобів заборони такого використання сигналів резервується за національними законодавствами, а санкції можуть мати цивільно-правовий, кримінально-правовий або адміністративно-правовий характер. Водночас комітет констатував, що проблема правового регулювання поширення сигналів, що несуть програми і передаються через супутники все ще вимагає прискіпливого вивчення.

Друга сесія комітету урядових експертів проходила у штаб-квартирі ЮНЕСКО з 9 по 17 травня 1972 року. Дискусії цієї сесії визначили два кардинальні підходи до проблеми.

Перший – новий міжнародний договір повинен слугувати подвійній меті: запобігати незаконному поширенню сигналів і одночасно забезпечувати охорону інтересів осіб і організацій, що беруть участь у створенні програм, переданих за допомогою цих сигналів. Відповідно до цього підходу подібна охорона вважалася вкрай необхідною, оскільки не було впевненості в тому, що вона є досить дієвою в рамках міжнародних конвенцій з авторського і суміжних прав, тлумачення яких з цього питання дуже неоднозначне.

Другий – виходив з доцільності укладення простого акта, спрямованого головним чином на заборону недозволеного поширення сигналів, що ніяким чином не зачіпає при цьому прерогатив, визнаних національним законодавством і відповідними міжнародними конвенціями з авторського і суміжних прав.

Третя сесія комітету урядових експертів пройшла в Найробі (Кенія) з 2 по 11 липня 1973 року. Результатом роботи сесії став повний перегляд правових засад «лозаннського» документа.

Зокрема, дія правових механізмів проекту конвенції переносилася зі сфери міжнародного приватного права до сфери міжнародного публічного права шляхом виключення із запропонованого проекту всіх правил про «приватні права» і надання державам свободи самим вирішувати питання щодо найбільш прийнятних засобів заборони недозволеного поширення і використання сигналів, що несуть програми.

Таким чином, замість зобов’язань держав передбачати систему видачі ліцензій на реалізацію прав на трансляцію і ретрансляцію, фіксацію, відтворення і т.п., «найробійський» підхід потребував, щоб держави застосовували всі доцільні міри проти поширення на своїх територіях сигналів супутників (програм) тими органами-розповсюджувачами, для яких вони не призначалися. Також пропонувалось надати державам право самим вирішувати, яким чином поєднувати й охороняти інтереси різноманітних суб’єктів авторського права (інтереси виготовлювачів фонограм, артистів-виконавців, радіомовних організацій), або, як їх стали називати, «вкладників у програми». Текст проекту конвенції, переглянутий відповідно до нового підходу, отримав широку підтримку з боку учасників зустрічі в Найробі.

Зрештою, третя сесія комітету прийняла резолюцію, що характеризує напрацьований у Найробі текст як такий, що може бути схвалений, і рекомендувала для прийняття Конвенції скликати в 1974 році дипломатичну конференцію. Цю конференцію було проведено в Брюсселі з 6 по 21 травня 1974 року за участю 57 держав. У конференції також брали участь спостерігачі від п’яти міжурядових організацій (ООН, МОП та ін.) і сімнадцяти міжнародних неурядових організацій.

Найробійський текст проекту конвенції був використаний при цьому як основа для роботи конференції. Основним результатом роботи конференції можна вважати ухвалення остаточного варіанта тексту «Конвенції про розповсюдження сигналів, які несуть програми і передаються за допомогою супутників» (Брюссельська конвенція).

У преамбулі Конвенції підкреслюється, що її метою є розроблення такої міжнародної правової системи, що сприяла б використанню зв’язку за допомогою супутників, з одного боку, а з іншого боку – охороняла б інтереси авторів, артистів-виконавців, виготовлювачів фонограм і організацій мовлення. Крім цього, в преамбулі наголошується на прагненні ніяким чином не завдавати шкоди тим міжнародним угодам, які вже набули чинності, включаючи Міжнародну конвенцію електрозв’язку і Регламент радіозв’язку, що додаються до цієї конвенції, і ніяким чином не заважати більш широкому приєднанню до Римської конвенції від 26 жовтня 1961 року, яка передбачає охорону інтересів артистів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення. Слід зазначити, що нагадування про Римську конвенцію в преамбулі не має на увазі юридичного або морального зобов’язання з боку держав-учасниць Брюссельської конвенції дотримуватися положень Римської конвенції.

Конвенція починається визначенням ряду основоположних термінів і понять, таких як «сигнал», «програма», «супутник», «сигнал, що випромінюється», «вторинний сигнал», «орган-джерело», «орган, що поширює» і «поширення сигналів, що несуть програми».

Основне зобов’язання, що покладається Конвенцією на договірну державу, зводиться до того, що вона зобов’язується «приймати відповідні заходи для запобігання поширенню на своїй або зі своєї території будь-якого несучого програми сигналу будь-яким органом, що поширює, для якого сигнал, переданий на супутник або, що проходить через нього, не призначається». Таким чином, договірна держава вправі проводити в життя основну вимогу Конвенції будь-яким засобом, який вона вважає доцільним: шляхом застосування законодавства про охорону інтелектуальної власності відповідно до конвенцій про авторське право, шляхом прийняття адміністративних мір, карних санкцій, застосуванням положень законів про електрозв’язок тощо. При цьому знову знайшов своє підтвердження один із принципів, схвалених в Найробі: «необхідність виходити із сумлінності держав при забезпеченні ефективних заходів, спрямованих проти незаконного поширення сигналів».

Зобов’язання, що покладаються на державу-члена Конвенції, не застосовуються до поширення вторинних сигналів, отриманих від сигналів, переданих органом, що поширює, для якого ці сигнали призначалися. Таким чином, підкреслюється думка, що Конвенція має на меті охопити лише космічний зв’язок, а не ситуації, що є чисто «земними» і підпадають цілком під режим Римської конвенції.

Брюссельська конвенція не застосовується і тоді, коли передані сигнали йдуть від органа-джерела або за його дорученням і транслюються через супутник для безпосереднього прийому широкою аудиторією. Тобто, зі сфери дії Конвенції виключається поширення сигналів, отриманих від супутників прямого (безпосереднього) мовлення. Значення такого правила важко переоцінити, якщо врахувати, що перспектива розвитку радіо і телебачення з використанням штучних супутників Землі прямо пов’язана саме зі супутниками безпосереднього мовлення.

З огляду на те величезне значення, що має розвиток космічного зв’язку для поширення освіти, науки і культури в країнах, що розвиваються, Конвенція передбачила, що ці держави не зобов’язані вживати заходів, передбачених в ст. 2, якщо сигнал несе програму, використовувану винятково з метою просвітництва, в тому числі для освіти дорослихабо з метою наукових досліджень. Аналогічно відповідні міри не застосовуються державами, коли мова йде про сигнали, що несуть короткі витримки з переданих за допомогою сигналів програм, що містять повідомлення про поточні події або несучих як цитати короткі витяги з переданих сигналами програм. Проте все це за умови, якщо обсяг витягів або розмір цитат виправданий інформаційними цілями або відповідає «чесній практиці».