Запуск космічних об’єктів. Запускаюча держава

Запуск космічного об’єкта означає початкову стадію польоту космічного об’єкта, у ході якої забезпечується його виведення в задану точку космічного простору.

Включення запалювання, що ініціює роботу двигунів для старту, розглядається як початок запуску. Запуск триває до виходу об’єкта на заплановану космічну орбіту. Під орбітою космічного об’єкта мається на увазі траєкторія, по якій космічний об’єкт обертається навколо Землі або іншого небесного тіла. Кожна орбіта космічного корабля характеризується показниками висоти – апогею і перигею, нахилом площини орбіти до площини екватора в градусах. Орбіти поділяються на навколоземні (геоцентричні) і навколопланетні. Залежно від нахилу орбіти можуть бути екваторіальними, полярними або похилими.

Поняття «запуск космічного об’єкта» включає також спробу його запуску. Спробою запуску вважається як нетривала робота двигунів ракети на старті, так і політ за траєкторією, що не забезпечує виведення космічного об’єкта в розрахункову точку космічного простору.

Запуск космічного об’єкта – найбільш відповідальний етап космічного польоту не тільки в технічному плані, але й у міжнародно-правовому. Насамперед, момент запуску космічного об’єкта збігається з моментом поширення на нього норм міжнародного космічного права. Ця стадія польоту звичайно страхується особливим типом поліса. Страхувальник покриває полісом можливий збиток з моменту запуску двигунів першого ступеня ракети-носія до виведення космічного об’єкта на заплановану орбіту в стані, придатному для нормального функціонування. Такий стан звичайно засвідчується особливим сертифікатом через шість місяців з моменту запуску. Під час запуску розмір страхових премій складає від 14 до 25% застрахованого майна, у той час як страхування супутника на орбіті – 1,5...2,5% на рік від застрахованої вартості космічного об’єкта.

У 1990 році спільно Інститутом держави і права АН СРСР (нині Російська академія наук), Інститутом повітряного і космічного права Кельнського університету (ФРН) і Центром досліджень і вивчення космічного права та політики Університету Міссісіпі (США) був розроблений проект Конвенції про пілотовані космічні польоти. Цей проект був представлений на засіданні Юридичного підкомітету Комітету ООН з космосу. У ст. I згаданого проекту пропонувалося початком пілотованого космічного польоту вважати посадку в космічний корабель. Тим самим у цьому проекті пусковий етап запуску розширювався за рахунок передпускового періоду підготовки до запуску, що включає момент завершення складання космічного об’єкта, його транспортування, установку на стартовій площадці, стикування з ракетою-носієм, заправлення паливом, перевірку функціонування апаратури і лише після цього – посадку космонавтів.

Один із розробників проекту Конвенції, американський юрист С. Горов проте вважав, що з погляду lex lata «запуск» космічного об’єкта, а не «посадка космонавтів» і «закриття дверей» розглядається як момент, з якого космічний об’єкт виявляється в сфері дії норм міжнародного космічного права і насамперед Конвенції 1972 року про міжнародну відповідальність за шкоду, спричинену космічними об’єктами.

У міжнародному космічному праві розрізняють чотири категорії держав, що безпосередньо беруть участь у запуску космічного об’єкта:

а) держави, що здійснюють запуск космічного об’єкта;

б) держави, що організують запуск космічного об’єкта;

в) держави, з території яких здійснюється запуск космічного об’єкта;

г) держави, з установок яких здійснюється запуск космічного об’єкта.

Усі перераховані категорії держав іменуються запускаючими державами і згадуються в ст. VII Договору про космос 1967 року (хоча сам термін «запускаюча держава» не використовується), у ст. 1 Конвенції про міжнародну відповідальність 1972 року та в ст. I Конвенції про реєстрацію 1975 року.

Стосовно першої категорії (держава, що здійснює запуск космічного об’єкта) термін «запуск» включає спробу запуску, яку варто відрізняти від підготовки до (або організації) запуску.

Прикладом організації запуску може бути ситуація, коли одна держава, що володіє супутником або іншим корисним навантаженням, просить іншу державу здійснити запуск. Таким прикладом можна вважати спільний запуск у 1996 році Україною та Російською Федерацією першого українського ШСЗ «Січ-1». У цьому випадку перша держава (Україна) розглядалася як держава,що організує запуск космічного об’єкта, друга (РФ) – як держава,що здійснює запуск.

Свого часу приватна компанія «Отраг», зареєстрована у ФРН, і з основним місцем перебування в ній, зайнялася складанням і запуском ракет із приватних ракетних площадок у Заїрі та Лівії. Незважаючи на прагнення західнонімецького уряду відмежуватися від зв’язків з цією компанією, ФРН розглядалася як запускаюча держава.

Нерідко приватна компанія організує запуск свого супутника за допомогою ракети іноземної приватної компанії. Прикладом може слугувати замовлення російською приватною компанією «НТВ-плюс» супутника зв’язку Бонум-1, створеного американською приватною компанією «Хьюз» і запущеного на ГСО 23 листопада 1998 року американською корпорацією (приватною компанією) «Боїнг». У цьому випадку Росія повинна розглядатися як держава, що організує запуск, а США – як держава, з території якої був здійснений запуск, тобто з погляду можливої відповідальності перед третьою стороною обидві держави є запускаючими, солідарно відповідальними на випадок шкоди, заподіяної космічним об’єктом третій стороні.

В останні роки серед закордонних юристів спостерігається тенденція заперечувати можливість збереження статусу «запускаючої держави» за державою при запуску космічного об’єкта її приватною компанією навіть за умови визнання національної приналежності цієї компанії. Разом з тим продаж космічного об’єкта однієї держави іншій не може розглядатися як «організація» запуску.

У ході розробки Конвенції про міжнародну відповідальність 1972 року обговорювалося питання про те, чи має бути відповідальність держави, «з території або установок якої здійснюється запуск космічного об’єкта», вторинною стосовно відповідальності держави, «яка здійснює або організує запуск космічного об’єкта». У підсумку були визнані рівні права й обов’язки за всіма державами, що запускають, як учасниками спільного запуску.

Категорія держави, що запускає, з території або територіальних вод якої здійснено запуск космічного об’єкта, не викликає питань. Природно, до цієї категорії не можуть бути віднесені запуски, зроблені у відкритому морі. Запуск з борту корабля у відкритому морі вважається запуском з установок, а держава, під юрисдикцію якої судно підпадає, вважається запускаючою державою.

Зазвичай установки для запуску знаходяться на території тієї самої держави, що здійснює запуск (наприклад, в Російській Федерації – космодроми у Плесецьку і Вільному). Якщо установка споруджується в іншій державі, то обидві держави можуть набути статусу запускаючих держав (наприклад, запуск космічного об’єкта Російською Федерацією з космодрома Байконур у Казахстані або проект з використання українських РН «Циклон-4» з космодрому в Алкантара в Бразилії).

На певному етапі розвитку засобів запуску, створення нового покоління аерокосмічних об’єктів передбачається проводити запуски в космос корисних навантажень за допомогою таких об’єктів з борту повітряних суден типу українських АНТ-225 «Мрія» або американських Б-52 у польоті. Тлумачення таких запусків юристами досить різне.

На думку одних юристів, зліт літака може розглядатися як початок космічного запуску, а держава, з території якої такий зліт проведений, буде запускаючою державою.

Інші юристи вважають, що запуск космічного об’єкта з борту літака необхідно прирівняти до запуску з «установки». Держава, в якій такий літак зареєстрований, і буде розглядатися як запускаюча держава.

Більш логічним, однак, виходити з того, що оскільки національний повітряний простір є територією держави, то запуск із борту літака в межах цього повітряного простору може бути прирівняний до запуску космічного об’єкта з території держави незалежно від того, з аеродрому якої держави літак злетів і в якій державі він зареєстрований. Тобто, держава, у межах повітряного простору якої був здійснено запуск, повинна розглядатися як запускаюча держава.

Типовою є ситуація, коли в запуску космічного об’єкта беруть участь декілька запускаючих держав. Так, 20 листопада 1998 р. з космодрому Байконур, орендованого Росією в Казахстані, був запущений у космос російською ракетою Протон 25-тонний російський модуль ЗОРЯ – перший сегмент Міжнародної космічної станції. Практично ситуація є такою, що з території Казахстану запущено космічний об’єкт Російської Федерації. Тим самим за чинним міжнародним космічним правом як Російська Федерація, так і Казахстан (незважаючи на те, що останній на той час не підписав жодного з універсальних договорів з космосу) мали статус «запускаючих держав» з усіма наслідками, що з цього випливають.

На практиці запуск космічного об’єкта може здійснюватися неурядовою організацією, однак, відповідальність буде покладатися на одну з держав, що входять до складу цієї організації або здійснюють юрисдикцію над членами цієї організації та можуть бути ідентифіковані відповідно до ст. VIІ Договору про космос 1967 р. або п. а) ст. І Конвенції про реєстрацію 1975 р.

Як приклад можна послатися на створену підприємствами України, Норвегії, Росії та США у 1998 році транснаціональну компанію «Сі Лонч» («Морський старт») для запуску в космос супутників українськими РН Зеніт з океанської платформи. Морський плавучий космодром складається зі стартової платформи «Одіссей» і складально-командного судна «Сі Лонч». запускаючими державами відповідно до норм МКП є Україна, Норвегія, РФ, США.

У зв’язку з активізацією приватнопідприємницької діяльності із запуску космічних об’єктів варто мати на увазі положення ст. VI Договору про космос 1967 року, відповідно до якого діяльність неурядових юридичних осіб у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, повинна провадитися з дозволу і під постійним спостереженням відповідної держави-учасниці Договору.

До сказаного варто додати, що запускаюча держава несе міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічним об’єктом. У зв’язку з цим постає питання про те, хто є запускаючою державою у випадку приватнопідприємницької діяльності компанії «Сі Лонч» із запуску космічних об’єктів з океанської платформи.

Оскільки компанія «Сі Лонч» зареєстрована на Кайманових островах, що є колонією Великої Британії, то Велику Британію з повною підставою можна вважати запускаючою державою. Питання про поширення закону Великої Британії про космічний простір 1986 року, що регулює приватнопідприємницьку діяльність із запуску космічних об’єктів, на Кайманові острови є внутрішньою справою Великої Британії, що не впливає на її міжнародно-правовий статус запускаючої держави.

Оскільки стартова платформа «Одіссей» і складально-командне судно «Сі Лонч» плавають під прапором Панами, то остання також формально є запускаючою державою.

Під запускаючою державою може розумітися також будь-яка міжнародна міжурядова організація, що здійснює космічну діяльність, якщо ця організація заявляє, що вона бере на себе права й обов’язки, передбачені Конвенцією про міжнародну відповідальність 1972 року, і якщо більшість держав-членів цієї організації є учасниками Конвенції та Договору про космос 1967 року.

З такими заявами на сьогоднішній день виступили тільки дві міжнародні міжурядові організації: Європейське космічне агентство і Європейська організація супутникового зв’язку ЄВТЕЛСАТ.

 

Завдання для самоперевірки та контролю засвоєння знань

 

1. Ознайомтесь з рекомендованою до цієї теми літературою.

2. Сформулюйте поняття «космічний об’єкт» і порівняйте з визначенням «об’єкт космічної діяльності» із Закону України «Про космічну діяльність».

3. Охарактеризуйте основні правові наслідки акту реєстрації космічного об’єкта.

4. Систематизуйте основні проблеми МКП із визначенням «запускаюча держава» при новітніх системах запуску.

підсумки

 

Необхідно зрозуміти:

1. Космічний об’єкт як технічний пристрій (апарат), використання якого регулюється нормами національного права, лише за певних умов (запуску в космічний простір або спорудженні в ньому) стає об’єктом міжнародного космічного права.

2. Під поняттям «складова частина» космічного об’єкта в угодах про космос розуміють апаратуру, джерело енергії і все устаткування, необхідне для нормального функціонування зазначеного об’єкта, що відокремилися від цього об’єкта, а також залишки космічного об’єкта, що розпався..

3. космічне сміття – не функціонуючий штучний космічний об’єкт, включаючи його фрагменти і частини, нездатний відновити свою діяльність.

4. У діючому міжнародному космічному праві космічні об’єкти військового призначення не виділяються в особливу правову категорію. У цьому виявляється специфічна особливість міжнародного космічного права в порівнянні з міжнародним морським і повітряним правом, в яких, відповідно, військові кораблі і військові літаки користуються особливим правовим режимом, відмінним від правового режиму торговельних судів і літаків цивільної авіації.

Слід запам’ятати:

1. Саме з моменту запуску космічного об’єкта або спорудження такого об’єкта в космічному просторі, включаючи небесні тіла, виникають пов’язані з ним міжнародні правовідносини, що продовжуються до його приземлення або згоряння при входженні в щільні шари атмосфери.

2. головною метою реєстрації космічного об’єкта є фіксація правового зв’язку між об’єктом, запущеним у космічний простір, і державою, що запускає, у реєстр якої об’єкт занесений для збереження юрисдикції і контролю цієї держави над таким об’єктом.

3. Реєстрація космічного об’єкта має значення для встановлення, яка держава або міжнародна організація несуть відповідальність за конкретну космічну діяльність і можливу відповідальність за збиток, заподіяний таким об’єктом.

4. При запуску космічного об’єкта декількома запускаючими державами вони спільно визначають, яка з них зареєструє цей об’єкт. Держави, що запускають, мають укласти між собою угоду з питань про юрисдикцію та контроль над космічним об’єктом і будь-яким його екіпажем.

5. У зв’язку зі створенням Міжнародної космічної станції перед державами-учасницями виникла дилема: вважати МКС космічним об’єктом, а її елементи «складовими частинами» цього об’єкта або розглядати її як сукупність різних космічних об’єктів, що підлягають окремій реєстрації. Питання було вирішено в міжурядовій Угоді про міжнародну космічну станцію 1998 року. Згідно зі ст. 5 цієї Угоди кожен партнер реєструє як космічні об’єкти надані їм орбітальні елементи МКС.

Треба вміти:

1. Розрізняти дві групи космічних об’єктів, які поділяються: а) залежно від місця діяльності; б) від наявності або відсутності екіпажу на борту.

2. Класифікувати пілотовані космічні об’єкти у залежності від цільового призначення і місця діяльності.

3. Пояснити в чому полягає основна відмінність правового статусу космічних об’єктів, їх складових частин або засобів доставки та космічного сміття.

Рекомендована література

1. Дмитрієв А., Муравйов В. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

2. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник (за ред. В. Буткевича. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

3. Словарь международного космического права / Под ред. В. Верещетина. – М.: МО, 1992.

4. Яковенко А. Прогрессивное развитие международного космического права. Актуальные проблемы. – М.: МО, 1999.

5. Космічне право України: Збірник нац. і міжнар. правових актів. – Вид. 5-те, перероб. і допов. / Відп. ред. Е. Кузнєцов, Н. Малишева. – К.: Атіка, 2007.