Правовий режим геостаціонарної орбіти

Геостаціонарна орбіта (ГСО, від грецького гео, Землята statio, нерухомий) – траєкторія руху ШСЗ у навколоземному просторі в площині екватора на відстані приблизно 36 тис. км над поверхнею Світового океану.

При розташуванні на ГСО космічного апарата він обертається синхронно зі своєю прямокутною проекцією на поверхню Землі, тобто забезпечується стала пряма видимість (а значить, і сталий радіозв’язок) з борту КА наперед визначеної ділянки на земній поверхні, що приблизно становить третину від усієї поверхні земної кулі. Отже, три ШСЗ на такій орбіті, розташовані рівномірно один відносно іншого (через 120⁰), забезпечують глобальний зв’язок за виключенням полярних районів планети.

За такого розташування супутників глобальної системи зв’язку чи безпосереднього телевізійного мовлення[5] приймальні антени на Землі не повинні мати функцію відслідковування джерела сигналу. Особливо цінним є те, що сигнали при цьому можуть прийматись на стаціонарні та, навіть, вбудовані в приймачі антени.

Аналізуючи ці та інші особливості ГСО, важко перебільшити виняткове значення цієї орбіти для створення та експлуатації сучасних телекомунікаційних систем. Унікальні експлуатаційні властивості передавачів або ретрансляторів сигналів, запущених на ГСО у складі космічних об’єктів, визначають підвищений попит на місця розташування телекомунікаційних супутників. З іншого боку, взаємне розташування таких об’єктів не може бути як завгодно щільним, по-перше, для запобігання зіткнень КА на орбіті[6], та, по-друге, через необхідність нейтралізації явища радіоінтерференції, за якого унеможливлюється безперешкодне транслювання програм сигналами з джерел, які мають одну частоту випромінення і розташовані в одному й тому ж місці космічного простору або неподалік[7].

Окремо підкреслимо, що діяльність щодо використання ГСО неподільна з використанням радіочастот, необхідних для керування КА під час його запуску, забезпечення функціонування КА на геостаціонарній орбіті, передачі на Землю корисної інформації, та ін.

Саме цими обставинами пояснюється підвищена увага світового співтовариства до проблем правового регулювання режиму ГСО, розподілу місць для розміщення на ній телекомунікаційних ШСЗ і виділення частот для їх обслуговування. За рекомендаціями Комітету ООН з космосу з перших намагань людини опанувати супутниковий зв’язок зазначені проблеми знаходяться в компетенції Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ).

Приймаючи до уваги, що радіочастотний спектр і ГСО є хоча й невичерпними, але обмеженими природними ресурсами і повинні тому використовуватися найбільш ефективно та ощадливо, Конференція МСЕ 1971 року відкинула принцип «хто прийшов першим, той першим і отримав» і встановила правила забезпечення космічного зв’язку, за якими: реєстрація в МСЕ частот та їх використання не є пріоритетними для будь-якої країни або групи країн і не повинна складати перешкоди створенню космічних систем іншими країнами; будь-яка країна або група країн, що зареєстрували в МСЕ частоти для своїх служб космічного зв’язку, повинні запровадити усі практично здійсненні заходи для забезпечення використання іншими країнами або групами країн нових космічних систем.

У 1973 році на Повноважній Конференції МСЕ орбіта геостаціонарних супутників та частоти, які надаються для її використання, були оголошені обмеженим природним ресурсом, який повинен використовуватися ефективно та ощадливо відповідно з потребами та технічними можливостями держав на засадах Регламенту радіозв’язку. При цьому в МСЕ до питань регулювання діяльності щодо використання ГСО почали застосовувати фактично ті самі механізми, які склалися в сфері регулювання діяльності держав у галузі радіозв’язку взагалі.

Проте обмеженість унікального природного ресурсу та побоювання ряду країн, що розвиваються, стосовно експансії в космосі з боку розвинених країн, у тому числі й в напрямку використання ресурсу ГСО виключно в своїх інтересах призвели до проведення в Колумбії конференції екваторіальних країн і прийняття Боготської декларації (1977 р.). В цій декларації Еквадор, Заїр, Індонезія, Колумбія, Кенія, Конго, Уганда оприлюднили претензії на «свої» сегменти ГСО, що відповідають їх територіям по екватору.

Однак ці домагання світовою спільнотою було відкинуто, як такі, що суперечать принципу непривласнення будь-якої частини космічного простору. Оскільки декларація не знайшла підтримки інших держав, Еквадор, Кенія, Колумбія та Індонезія в 1984 році внесли до КВКП робочий документ а, згодом, і проект резолюції, в яких вже не згадується про суверенітет над відповідними сегментами ГСО, а йдеться про встановлення преференційних прав, які мають аналоги у вигляді прав на виключні економічні зони в морському праві, тобто, про встановлення для цього унікального сектору космічного простору режиму sui generis (особливого роду), що забезпечував би раціональне використання цього простору на благо усіх країн світу.

Разом з тим МСЕ в своєму Статуті від 22 грудня 1992 року зафіксував таке положення: «При використанні ділянки частот для радіозв’язку члени Союзу повинні враховувати те, що радіочастоти та орбіта геостаціонарних супутників є обмеженими природними ресурсами, які належить використовувати раціонально, ефективно та ощадливо, відповідно до положень Регламенту радіозв’язку, щоб забезпечити справедливий доступ до цієї орбіти і відповідних частот різним країнам з урахуванням особливих потреб країн, що розвиваються, і географічного розташування деяких країн».

При розгляді проблем раціонального і справедливого використання ГСО) було досягнуто загальне розуміння того, що ця орбіта є обмеженим природним ресурсом, а також, що цей ресурс має використовуватися на благо всього людства, і всім країнам має забезпечуватися справедливий доступ до ГСО.

Водночас, серйозну стурбованість держав світової спільноти у 80-ті рр. минулого століття викликала свого часу інша проблема – проблема «паперових супутників», яка полягала в прогресуючій тенденції заявок на місця на ГСО не для розташування на них ШСЗ, а для перетворення виділених місць в предмет купівлі-продажу.

Зазначена проблема викликала відповідні заходи з боку МСЕ, яка удосконалила наприкінці 90-рр. існуючі на той час процедури заявлення позицій на ГСО з метою недопущення цих заявлень для «паперових супутників».

Наразі Юридичний підкомітет намагається узгодити різноманітні точки зору держав-членів на те, як конкретно мають вирішуватися питання використання і доступу до цього ресурсу. Ці точки зору включають часто такі взаємовиключні положення як: а) для регулювання доступу і використання геостаціонарної орбіти має бути встановлений правовий режим sui generis, щоб забезпечити захист прав країн, що розвиваються, і країн, що внаслідок обмеженості фінансових або технічних ресурсів поки не змогли розмістити супутники зв’язку на цій орбіті; б) варто розглянути можливість забезпечення справедливого доступу до орбіти або преференційних прав на її, особливо для держав, які мають географічну близькість до площини ГСО; в) правове регулювання доступу до ГСО має бути щільно пов’язане зі свободою використання космічного простору; г) відповідальність щодо забезпечення справедливого доступу до геостаціонарної орбіти покладається на МСЕ, що є єдиним правомочним органом з координації та регулювання спектра радіочастот і д) будь-яка преференційна вимога щодо ГСО або її резервування вважається формою привласнення космічного простору, і тому заборонена на підставі положень Договору про космос.

В останні роки було подано різноманітні пропозиції і робочі документи з метою наблизити Юридичний підкомітет до консенсусу з цього питання. Проте, незважаючи на активну дискусію, що продовжується, дотепер зберігається явний поділ позицій держав з питання про справедливе урегулювання порядку використання ГСО.