Перспективи повної демілітаризації космічного простору

Розглядаючи комплекс проблем правового врегулювання відносин суб’єктів космічної діяльності, необхідно підкреслити, що з перших кроків людини в космос ці проблеми були актуальні як для окремих учасників цієї діяльності, так і всієї світової спільноти в цілому.

Проте становлення МКП, яке відбувалося в перші два десятиліття космічної єри, було далеко не безхмарним, що пояснювалося кількома причинами: військово-політичною конфронтацією країн Заходу-Сходу (в роки «холодної» війни), позицією провідних космічних держав світу СРСР і США з пріоритетності розробки та прийняття основних міжнародних актів з питань космічної діяльності, невеликим ще досвідом використання космічної техніки для практичних потреб, обмеженим колом країн світу в якості учасників космічної діяльності тощо. Тільки після підписання Московського договору 1963 року про заборону випробувань ядерної зброї в трьох сферах узгодження позицій провідних космічних держав набули конкретних обрисів, чому, зокрема, сприяло й схвалення наприкінці цього ж року ГА ООН Декларації правових принципів діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, прийняття якої окремі фахівці з міжнародного права вважають «...як найвизначну подію в процесі розвитку космічного права…». Положення Декларації містять системно викладені принципи міжнародного космічного права, і серед них чільне місце відведено саме принципу мирного використання космічного простору.

Однак, для набуття обов’язковості ці основоположні правила поведінки суб’єктів космічної діяльності необхідно було прийняти на рівні міжнародного договору. Що й сталося трохи пізніше, коли зазначені принципи стали підґрунтям для розроблення та прийняття Договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року – основного міжнародно-правового акту з питань космічної діяльності.

Встановивши міжнародно-правові засади космічної діяльності, Договір про космос 1967 року сформулював суттєві обмеження в сфері воєнного використання космічного простору. Якщо Московський договір 1963 року встановив мораторій на ядерні випробування в космосі, то Договір про космос 1967 року вже зобов’язує держави-учасниці «не виводити на орбіту Землі будь-які об’єкти з ядерною зброєю або іншими видами зброї масового знищення......і не розміщувати таку зброю в космічному просторі будь-яким іншим чином» (ст. IV).

І все ж проблема безпеки в космосі до цього часу є надзвичайно актуальною, про що свідчать матеріали Третьої конференції ООН з космосу. Питанням убезпечення космічної діяльності, проблемі демілітаризації космосу було присвячено велику увагу і в національних доповідях більшості делегацій, і в звітах регіональних підготовчих конференцій, і, зокрема, в підсумковому зверненні делегацій Конференції до народів Землі «Космос на зламі тисячоліть: Віденська декларація про космічну діяльність та розвиток людського суспільства», Звіті про роботу та Рекомендаціях Конференції.

Особливо треба підкреслити висловлену з високої трибуни ЮНІСПЕЙС-ІІІ стурбованість країн «групи 77» стосовно продовження використання космосу для діяльності, що має відношення до військової. За цими занепокоєннями стоять воєнні дії 90‑х років з широким використанням космічних засобів, в першу чергу, останні операції в Іраку, в Югославії та тенденції започаткування нової революції у військовій справі, наріжним каменем якої є створення принципово нових, високоефективних інформаційних систем, розвідувально-ударних комплексів великої дальності, бойових безпілотних засобів, а також наміри розповсюдження майбутніх воєнних дій на інформаційну сферу та космічний простір. З цього питання розгорнулася гостра дискусія, в якій, зрозуміло, головними опонентами позиції «групи 77» виступили представники США та низки інших держав-членів НАТО. Як основний аргумент своєї позиції останні використали відповідність засад сучасної воєнної діяльності в космосі чинним нормам міжнародного космічного права.

І дійсно, воєнно-космічна діяльність сьогодення досить слабо регламентується міжнародним правом, у тому числі міжнародним космічним правом. До «неврегульованих» (тобто, не заборонених) міжнародним правом видів космічної діяльності з воєнною метою треба віднести використання військових космічних систем зв’язку, навігації та метеорологічного забезпечення, розміщення в космосі звичайних видів зброї, а також використання розвідувальних супутників для здійснення воєнних дій.

Проблему демілітаризації космосу на різних рівнях (багатосторонньому, регіональному, двосторонньому) світове співтовариство майже три десятиліття намагається вирішити за рахунок: заборони випробувань і розгортання протисупутникової зброї та систем протиракетної оборони (Договір з ПРО 1972 року), доповнення існуючих договорів з космосу (пропозиції Італії 1979 року), заборони розробки, випробувань і розгортання протисупутникових засобів (ПСЗ) і ліквідації існуючих ПСЗ (пропозиції Індії 1987 року), поправок до Договору 1967 року (Венесуельський документ 1988 року та пропозиції Перу 1989 року), заборони розміщення в космосі зброї будь-якого виду та заборони застосування сили в космічному просторі та з космосу відносно Землі (пропозиції СРСР 1981 і 1983 рр.), забезпечення «імунітету» штучних супутників Землі (пропозиції Австралії, Аргентини, Болгарії, Великої Британії, Індонезії, Канади, Нідерландів, Пакистану, Польщі, Угорщини, Франції, ФРН, Шрі-Ланки, Японії та ін.).

Однак, ще й сьогодні, на жаль, військові інтереси є одним з вирішальних чинників розвитку космічної діяльності.

Активно використовуються супутники різноманітного призначення (раннього оповіщення, зв’язку, збору інформації, контролю та навігації) в цілях підвищення ефективності наземних збройних сил. Супутники такого роду не є зброєю у власному розумінні цього слова: вони не створюють загрози прямого нападу з космосу або в космосі.

Більш того, ці ШСЗ сприяють підтриманню стабільності у міжнародних відносинах. І саме тому розвідувальні ШСЗ, що використовуються для контролю за виконанням угод з обмеження озброєнь, володіють так званим «міжнародним імунітетом» як національні засоби контролю за дотриманням цих угод. Аналогічним захистом користуються супутники раннього оповіщення. За допомогою космічних засобів зв’язку організується більш надійний оперативний зв'язок державних діячів у напружених міжнародних ситуаціях. Це допомагає порозумінню на найвищому рівні міжнародних відносин і зменшує вірогідність прийняття неадекватних відповідних рішень в критичних воєнно-політичних ситуаціях.

Діяльність зазначених ШСЗ і супутникових систем на їх основі міцним вузлом пов’язана з наземними збройними силами держав. В міру обмеження озброєнь на Землі діяльність таких супутникових систем буде скорочуватися або трансформуватися на їх використання в мирних цілях.

Наразі зусилля світової спільноти спрямовані на міжнародно-правову заборону випробувань і розгортання в космічному просторі протисупутникової зброї, здатної виводити з ладу супутникові системи держав, що обслуговують наземні збройні сили.

Таким чином, не забороняючи суворо використовувати космічний простір у воєнних цілях (принцип виключно мирного використання цього простору розповсюджено тією ж статтею тільки на Місяць та інші небесні тіла), Договір про космос 1967 року, однак, тільки обмежує можливі обсяги запусків у космос ракетно-космічної техніки військового призначення. Тобто, положення (заклики) щодо використання космічного простору в мирних цілях, які наведено і в Декларації принципів, і в Договорі про космос, «є не більш як прагненням, завданням на майбутнє, а не чинним юридичним принципом. Затвердження в майбутньому такого принципу буде рівнозначно забороні в космічному просторі будь-якої військової діяльності».

Останніми роками проблему повної демілітаризації космосу порушують в основному в рамках Конференції з роззброєння.