Адміністративно-політичне становище українських земель у складі Російської та Австрійської імперій в ХІХ ст..

На початку XIX ст. українські землі, які входили до Росії, були повністю інтегровані у політичну та економічну систему імперії, тут було встановлено російський адміністративно-територіальний поділ на губернії і повіти.

Визначальною особливістю господарського розвитку був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи. Найбільш яскраво це виявилося в розвиткові товарно-грошових відносин, проникненні капіталістичних відносин у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури. Наслідками цього процесу стали зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Починається технічний переворот у промисловості. Прискорюється процес створення та розвитку фабрично-заводського виробництва.

Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, яка забезпечувала 80 % виробництва цукру в Росії. Особлива роль у цьому належала сім’ї промисловців-цукрозаводчиків Симиренків. У 1843 р. Платон Симиренко побудував у селі Ташлик під Смілою перший в Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод на повній закордонній технології. В 1848 р. він спорудив у Млієві цукрозавод-гігант і машинобудівні підприємства, які випускали не лише технологічне обладнання для цукроварень та сільськогосподарські машини, але й на яких побудували два перших металевих пароплави, які і в роки шовіністичного свавілля не побоялись назвати „Українець“ та „Ярослав“. Друге місце належало суконній промисловості. Високими темпами розвиваються військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі. Нові явища та процеси поступово, хоч і не так динамічно, як у промисловості, поширюються на сільське господарство, інші галузі економіки. Активізується зовнішня торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український експорт складав 60 % загальноросійського. Торговельні зв’язки підтримувалися з Німеччиною, Францією, Австрією, Чехією, Угорщиною.

У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного укладу загострювались соціальні протиріччя, посилювалася антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві, відмова платити оброк, непокора властям, втечі – в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797–1825 рр. в Україні сталося 104 масових антиурядових виступи кріпаків.

Найзначнішими на Правобережній Україні були виступи селян у 24 селах і містечках Черкаського повіту на Київщині в 1803 р. У 1819 р. відбулося заворушення серед військових поселенців Чугуєва (Харківщина). У 1824 р. неврожай і голод спричинили селянські виступи на Катеринославщині. На початку 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині, що охопило декілька сіл повіту. Селяни оголосили себе вільними, почали захоплювати поміщицьке майно, арештовувати поміщиків. Влада жорстоко розправилася з повсталими.

Особливої гостроти селянський антикріпосницький рух набув у першій третині XIX ст. на Поділлі, охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив його У. Кармалюк. Його ім’я ще за життя стало легендою. Кілька разів Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу. Загалом вона тривала майже 25 років. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Однак це не зупинило антикріпосницький рух в Україні.

Особливо широкого розмаху він набрав на Правобережній Україні у зв’язку з проведенням інвентарної реформи 1847–1848 рр. та під впливом революційних подій 1848 р. в Європі.

Щоб не допустити непередбачуваного соціального вибуху царизм змушений був вдатися до проведення косметичних реформ. 19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра II було проголошено скасування кріпосного права. Це був початок аграрної реформи в Росії, її перший етап.

Згідно з реформою ліквідувалася особиста залежність селян від поміщиків. Селяни дістали право укладати торговельні угоди, вільно займатися промислом чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати на службу, до навчальних закладів, мати власне рухоме й нерухоме майно, вільно ним розпоряджатися та успадковувати за законом. Отримали вони й громадянські права.

Але шлях від проголошення прав і свобод до їх реалізації був далеко не простим. За отримані земельні наділи, що, як правило, були меншими, ніж попередні (крім Правобережної України), і найгіршими, селяни повинні були заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей вони мусили брати їх у борг у держави, а потім сплачувати з відсотками одержану позику протягом 49 років. Отож, селянин потрапляв у залежність і від поміщика, і від держави. Разом із тим викупні операції давали поміщикам великі капітали, які вони тепер могли використати для переведення своїх господарств на ринкові, капіталістичні рейки. Суттєво змінювалася система взаємовідносин між поміщиком і селянином: поміщик позбавлявся права встановлювати додаткові повинності, тепер він мав справу не з окремим селянином, а з усім „миром”, тобто з селом. Запроваджувалася загальноросійська система селянського управління: сільські громади, об’єднані у волості, та кругова порука за сплату податків.

Другим етапом аграрної реформи стало прийняття у 1866 р. закону про державних селян, які в Україні складали понад третину всього селянства. У власність державних селян перейшли ті земельні ділянки, що були в їх користуванні до реформи, але не більше 8 десятин у малоземельних губерніях і 15 – у багатоземельних. У більшості українських губерній земельні наділи державних селян були вдвічі більші від середнього наділу кріпаків, а платежі були визначені для них порівняно менші. Найбільш сприятливі умови для господарської діяльності отримали колоністи степової України, які мали великі наділи і користувалися низкою економічних пільг, що дозволяло їм утримувати господарства фермерського типу.

З 1906 по 1911 р. з ініціативи голови Ради Міністрів Росії П. Столипіна здійснювався третій етап аграрної реформи. Вона передбачала:

– знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів;

– ліквідацію аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії;

– заснування т. зв. іпотеки, селянських поземельних банків, в яких селяни під заставу землі могли брати кредити для облаштування господарства.

В Україні ця реформа мала найбільший успіх – з общини вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала і найбільшу кількість переселенців до Сибіру і на Далекий Схід (близько 1 млн. осіб).

Отже, аграрна реформа, незважаючи на її половинчастість і недосконалість сприяла розвитку капіталістичних відносин на селі, зростанню продуктивності сільськогосподарського виробництва. Зросли посівні площі, валовий збір зерна, товарність сільського господарства.

Зміни в економічному житті поставили на порядок денний реформування адміністративно-політичного управління, зокрема місцевого самоврядування.

У 1864 р. були створені виборні органи влади у масштабах губерній та повітів – земські установи. Вони займалися питаннями господарського та культурного характеру, в тому числі будівництва шляхів місцевого значення, охорони здоров’я, освіти тощо. Земства були не тільки виборними, а й загальностановими: до їхнього складу входили представники дворянства, буржуазії та селянства. Контроль за діяльністю земств здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які мали право „вето” на будь-яке рішення земств. Одночасно було проведено реформування виборчої системи: вибори проходили по трьох куріях на основі майнового цензу.

У 1870 р. здійснюється перехід і до міського самоврядування. В містах України створюються міські думи, компетенція яких була аналогічною компетенції земств. Вибори до них проводились лише власниками нерухомого майна, що сплачували податки. дума обирала виконавчий орган – міську управу, яку очолював голова.

Значна увага була також приділена реформуванню судової системи (1864 р.). Проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів призначав уряд, і зняти їх з посади міг тільки суд. Запроваджувався загальностановий суд, тобто єдиний для всього населення. Суди стали відкритими. На судові засідання допускалися представники преси й публіка. Утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, захист – адвокат (присяжний повірений). Встановлено кілька судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата. Для розгляду особливо важливих справ створено Верховний кримінальний суд.

Чималі зміни відбулися у сфері освіти. Освіта, в тому числі університетська, ставала доступнішою. Університети набули більшої автономії. Помітна увага приділялася поширенню знань серед населення, виданню підручників, народних книжок, організації шкіл. Для дорослих відкрилися освітні курси по неділях, через що такі школи й називалися недільними.

Важливе значення мала військова реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна військова повинність, починаючи з 21-річного віку. Замість 25 років рекрутської служби перебування в армії і на флоті скорочувалось до 6-7 років. Для осіб з освітою встановлювались менші строки служби. Вводились правила звільнення від військової повинності (відстрочки). Реформуванню підлягала й організація та побудова армії. Уся територія імперії поділялась на військові округи. Українські землі увійшли до складу Київського, Одеського і Харківського округів.

У 1862 р. було реформовано фінансову систему. Управління грошовим господарством стало централізованим, зросла роль міністерства фінансів. Було створено Державний банк і мережу приватних банків.

Значення реформ адміністративно-політичного управління 60–70-х років XIX ст. полягає в тому, що, незважаючи на свою обмеженість та непослідовність, вони прискорили перебудову життя Російської імперії на нових капіталістичних засадах, у т. ч. й на Україні.

Реформи 60–70-х років ХIХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку економічного, політичного та духовного розвитку Російської імперії. Значно прискорилися, зокрема, процеси господарського розвитку на принципах ринкових відносин. Це добре видно на прикладі українських земель. В Україні у 1869 р. вже налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1900 р. – 5301 промислове підприємство. Швидкими темпами розвивався залізничний транспорт. Протягом 1866–1879 рр. в Україні було прокладено 4,5 тис. верст залізничних колій. Вантажообіг здійснювався в ці роки в основному механізованим транспортом, що значно підвищувало його роль у господарському житті країни. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила одну п’яту всієї залізничної мережі Росії.

Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало зростання морського торгового флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, яку в другій половині XIX ст. навіть називали „пшеничним містом”, бо саме через неї тоді експортувалася значна частина загальноросійського виробництва пшениці. Взагалі Одеса набула великої ваги як транзитний пункт у зовнішній торгівлі всієї імперії.

На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості: кам’яновугільна, залізорудна, металургійна. Протягом 1861– 1900 рр. видобуток кам’яного вугілля в Донбасі зріс з 10 млн. до 672 млн. пудів. У 1900 р. він становив 68% загальноросійського видобутку. За 30 років (з 1870 по 1900) видобуток залізної руди у Кривому Розі зріс у 158 разів (з 1,3 млн. до 210 млн. пудів). Уже тоді Україна давала понад 57% видобутку залізної руди в Росії. У 80–90-х роках у Катеринославській та Херсонській губерніях було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Тоді ж виробництво чавуну в Україні становило 52% загальноросійської виплавки.

Важливою ознакою утвердження ринкової системи відносин, у тому числі в Україні, було пожвавлення зарубіжного інвестування економіки. Наприклад, з 1888 по 1894 рр. за допомогою бельгійського, французького, англійського та американського капіталу в гірничій промисловості України було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн. крб.

У систему нових відносин поступово втягувалося сільське господарство України. З 1863 по 1902 р. до ринкового обігу тут надійшло понад 25,6 млн. десятин приватних земель. Характерно, що землю купували не тільки поміщики-дворяни, а й представники інших соціальних верств – купців, духовенства, міщан та селян. Значна частина поміщицьких земель була продана заможним селянам, які з 1877 по 1905 р. придбали її близько 4,5 мли десятин, збільшивши своє землеволодіння вчетверо. В сільському господарстві дедалі ширше застосовувалася машинна техніка. Південь України став головним районом виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні – зерна, тютюну і частково цукру.

Розвиток капіталізму в економіці України справляв вплив і на інші сфери суспільства. Зокрема змінювалася його структура, співвідношення між міським і сільським населенням тощо.

У Східній Україні промисловість і сільське господарство розвивалося досить високими темпами. Важливими центрами промислового розвитку стали Донбас та Придніпров’я. Виникли нові промислові міста – Юзівка, пролетаризувалися старі – Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса. Сотні тисяч переселенців із Росії в пошуках кращої долі йшли на південь та схід України. Значною була частка іноземного капіталу в металургійній, машинобудівній, гірничій промисловості. На півдні України виникали значні промислові об’єднання, пов’язані з розвитком металургійного, цукрового, машинобудівного, вугільного, рудного, суднобудівного виробництв тощо. Серйозні зміни відбувалися у фінансово-кредитній справі. Постійно розширювалася мережа банків. Швидкими темпами формувався новий клас – буржуазія. З’являлися відомі далеко за межами України промисловці, фінансисти. Один із них – Михайло Терещенко – не тільки перетворив цукровиробництво на одну з найбільш важливих галузей сільського господарства, став відомим банкіром і промисловцем, а й виділяв чималі кошти па розвиток української культури. І в цьому плані він не був одиноким.

Нарощували виробництво традиційні для України галузі промисловості по переробці сільськогосподарської продукції – цукрова, винокурна, мукомельна. На кін. XIX ст. Україна давала 85% загальноросійського виробництва цукру.

Йшов процес зростання міст. Якщо до реформи 1861 р. лише Одеса мала понад 100 тис. жителів, то на кін. XIX ст. було вже чотири великих міста: Одеса (більше 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.). У цих містах було сконцентровано 35 % усього міського населення України.

Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство.

Перехід на капіталістичну систему господарювання сприяв піднесенню сільськогосподарського виробництва. На кін. XIX ст. Україна давала 43 % світового врожаю ячменю, 20 % – пшениці, 10 % – кукурудзи. Але в самій Україні, яка мала статус „європейської житниці”, українець в середньому споживав хліба менше, ніж жителі розвинутих європейських країн.

Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинутих аграрних та індустріальних районів Російської імперії. Але при цьому її розвиток мав ряд особливостей:

– по-перше, лише 15 % підприємств України виготовляли готову продукцію, а всі інші постачали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Вартість російських готових товарів була високою, а ціни на українську сировину – низькими (див. табл. 3);

– по-друге, розвиток української економіки базувався не на місцевому національному капіталі, а капіталі, що надходив ззовні – з-за кордону і з Росії. Більша частина прибутків іноземців вивозилася. Україна позбавлялася потенційних прибутків і підпорядковувалася інтересам іноземного капіталу.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. Її населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті – мадяризації, на Буковині – румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу „королівства Галіції та Лодомерії” з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський, частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Перші дві парові машини в Галичині з’явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці Західної України.

Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на Закарпатті та в Галичині.

Промисловість хоч і робила певні кроки вперед, проте залишалася відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими. Важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинуто недостатньо. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава і на поч. XX ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу) та харчова промисловість.

У промисловості домінував іноземний капітал: австрійський, німецький, англійський, французький.

Повільно йшов процес зростання міст. Найбільшим містом був Львів, де чисельність населення зросла з 70 тис. (1 857 р.) до 200 тис. (1910 р.).

На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичних відносин. Разом із тим тут були і свої особливості.

На початку XX ст. у промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття помітне місце відіграють промислові об’єднання та акціонерні товариства, динамізується процес концентрації виробництва: з 1902 по 1910 р. кількість робітників Галичини збільшилася на третину, а число підприємств зменшилося майже вдвічі. Однак великих фабрик і заводів з сотнями робітників тут були лише одиниці. Нові явища спостерігалися у сфері фінансів та кредиту, банківській справі. Розгортався кооперативний рух. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло 1500 різних кооперативів.

Стосовно сільського господарства, то тут ситуація суттєво відрізнялася від тієї, яка була характерною для промисловості та фінансів. Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90 % населення. Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, воно розвивалося переважно пруським шляхом. Кількість сільської буржуазії становила 11 % в Галичині та 8 % – на Буковині. Деякі зміни в сільському господарстві краю відбулися лише після скасування в 1848 році кріпосного права.

Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії: західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин.

У зв’язку з цим, з кінця XIX ст. почалась масова еміграція західноукраїнських селян до Канади, США, Бразилії, Аргентини, а також в Росію та на Балкани. До Першої світової війни із західноукраїнських земель Австро-Угорщини виїхало і поселилося за кордоном близько одного мільйона чоловік. Отже, порівняно з Наддніпрянщиною, економіка Західної України була відсталою і носила яскраво виражений колоніальний характер.