Фашистський окупаційний режим в Україні. Злочини фашистів на окупованій території.

22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим і найважли­вішим об'єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану «Ост». Згідно з ним передбачалося знищити та депортувати в Сибір 31 млн насе­лення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн німців. На окупованих українських землях упроваджувались заходи для лікві­дації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режи­мом. Львівська, Станіславська, Тернопільська та Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», який було приєднано до Краківського генерального губер­наторства. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. Утворе­но 20.08.1941 р. рейхскомісаріат «Україна» у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська та Запорізька області). Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. Там була утво­рена окрема адміністративна одиниця - «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Пів­денним Бугом із центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку разом із Півні­чними Буковиною та Бессарабією передано Румунії. Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеці­ально створене міністерство А. Розенберга і численний адміністративний апа­рат із чіткою структурою. Рейхскомісаріати ділилися на генеральні комісаріати, а ті, у свою чергу, - на генеральні округи, відтак на округи, яким підпорядко­вувались райони, повіти. Усі адміністративні одиниці очолювали німецькі ко­місари, які опиралися на відділення поліції безпеки (Сіпо) і гестапо (СД). Керівні посади в усіх ланках, як правило, посідали німці. Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону - міських та волосних упра­вах, староствах. Із них формувалась «допоміжна українська поліція», яка за­ймалася громадським порядком. Будь-яка політична діяльність українцям була суворо заборонена. Тіль­ки в генеральному губернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) у Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем. Комітет був єдиною українською суспільно-громадською установою, яку визнала німецька влада. Діяльність УЦК поширювалася на всі сфери українського життя. окрім політичного. Найголовнішим його завданням була громадська опіка в ши­рокому значенні слова (допомога дітям, хворим, інвалідам, біженцям, боротьба з голодом тощо), а також просвітницька робота.'За підтримки УЦК на Лемківщині, Холмщині, інших українських етнічних землях, що опинилися у складі генераль­ної губернії, відкривались українські школи, освітні товариства, кооперативи, церкви. Подібні структури, створені у Львові та Києві, були невдовзі ліквідовані. Згідно із планами Гітлера, економіка окупованих територій ставила­ся на службу рейху. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими промисловими магнатами. Окупанти нещадно грабували села, перетворивши колгоспи і радгоспи в «общинні господарства» і запровадивши в них кріпацький режим. Берлін на­магався негайно перетворити українські землі на німецьку колонію, надійний продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу державної полі­тики. Жодних законів на захист населення окупованої України не існувало. Керівник рейхс комісаріату «Україна» Еріх Кох заявив своїм підлеглим у вересні 1941 року: «Наше завдання полягає в тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки, і в цьому ми не звертатимемо жодної уваги на почуття українців чи на права власності. Від вас я чекаю якнайсуворішого ставлення до місцевого населення». Той же Е. Кох у 1942 р. про політичне становище в Україні висловився однозначно: «Наше завдання полягає в тому, щоб примусити українців працю­вати для Німеччини, а не в тому, щоб українці почувалися щасливими». На початку 1942 р. Берлін дав вказівки розгорнути вербування та вивіз укра­їнців до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Із семи мільйонів іноземних робітників у Німеччині третину становили українці, так звані «остарбайтери». Щоб приду­шити опір, німці вдалися до тактики масового терору. У ході каральних захо­дів було знищено 215 сіл. А всього в Україні, вбито й закатовано 5,5 млн ци вільного населення і 2,5 млн військовополонених. 150 концентраційних табо­рів, розташованих в Україні були перетворені на «фабрики смерті». Спираючись на хибну людиноненависницьку расову теорію, нацисти здійснювали політику «голокосту» - поголовного винищення єврейського населення, яке залишилось на окупованих територіях. У 50-ти містах і містеч­ках України були створені «ґето» - ізольовані частини міста, куди поселялись лише євреї. Окрім того, єврейське населення було ув'язнено у 180 концтаборах. Ізолювавши євреїв, німецькі фашисти розпочали їх масове винищення. Спеціальні каральні загони ліквідували близько 850 тисяч євреїв, у т. ч. старих, жінок, дітей. Символом голокосту в Україні стала околиця Києва - Бабин Яр, де відбувалися масові розстріли євреїв. Тисячі українців, ризикуючи своїм життям і життям своїх рідних, пере­ховували протягом усієї окупації єврейських дітей і цілі єврейські сім'ї. Десят­ки єврейських сімей урятував від знищення митрополит Андрей Шептицький. Восени 1942 р. на Волзі в районі Сталінграда розгорнулася найбільша від початку Другої світової війни битва. 19 листопада війська Південно-Західного фронту і правого крила Донського фронту пішли в контрнаступ на південний захід. Назустріч їм із півдня рухалися війська Сталінградського фронту. Шоста німецька армія під командуванням фельдмаршала Паулюса та війська союзни­ків Німеччини - італійська та румунська дивізії - потрапили в оточення. 2 лютого оточені німецькі війська здалися. Перемога під Сталінгра-дом змінила становище на фронті на користь Радянського Союзу. Захопи­вши стратегічну ініціативу, Червона Армія утримувала її до кінця війни. Головні зусилля радянських військ були зосереджені на півдні. Сталін вимагав якнайшвидше звільнити Донбас. Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання гітлерівців із терито­рії України. Першим населеним пунктом, звільненим від німецьких військ, було село Півнівка Міловського району Луганської області. 5.07.1943р. розпочалася Курська битва. У результаті важких боїв кращі танкові дивізії Німеччини були знищені. Створилися сприятливі умови для наступальних операцій Червоної Армії на усіх фронтах, у тому числі й в Україні. У серпні силами Степового та Воронезького фронтів була проведена Ха-рківсько-Бєлгородська операція. 311 серпня у цьому районі розгорілися жорс­токі бої. У ніч на 23 серпня 1943 р. розпочався вирішальний штурм Харкова, а вранці місто було звільнене від окупантів. 8 вересня гітлерівські війська залишили центр Донбасу місто Донецьк. На кінець вересня 1943 р. війська Південного і Південно-Західного фронтів, звільнивши від противника Донбас, вийшли на рубіж Новомосковськ - Запо­ріжжя - ріка Молочна. Важкі бої точилися і північніше цього рубежу. 20 вересня німців вибили із Сум, 21-го- з Чернігова, 23-го- з Полтави. Червона Армія вийшла до Дніпра в районі Прип'яті. У ці ж дні, переслідуючи противника, радянські війська відкинули його за Дніпро на ділянці від Дніпропетровська до Запоріж­жя. У ході кровопролитних боїв 6 листопада було визволено столицю Укра­їни Київ, куди невдовзі перебазувалися з Харкова Раднарком і ЦК КП(б)У. Із початку 1944 р. СРСР вступив у завершальний етап війни. Перед армією ставилося завдання остаточного витіснення військ противника з території СРСР, повного розгрому Німеччини та й союзників. У результаті наступальних дій 1-го і 2-го Українських фронтів широкий виступ лінії фронту у районі Канева - Корсуня-Шевченківського було блоко­вано з півночі й півдня. В оточенні опинилося близько 80 тис. гітлерівців. Їхнє становище було безнадійним. 8 лютого радянське командування пред'явило їм ультиматум про негайну капітуляцію. Після відмови німців здатися війська почали операцію зі знищення оточених. Було вбито і поранено 55 тис. солдат і офіцерів, 18 тис. потрапили у полон. Січнево-лютневий наступ 1944 р. на Правобережжі завершився роз­громом противника на південній ділянці правого берега Дніпра військами 3-го і 4-го Українських фронтів. 8 лютого гітлерівці залишили Нікополь, а 22-го - Кривий Ріг. 13 березня німці залишили Херсон, 20-го - Вінницю, 25-го - Про­скурів; 26-го березня 1944 р. війська 2-го Українського фронту, наступаю­чи на Яссько-Кишинівському напрямку, форсували спочатку Південний Буг, а потім - Дністер і вийшли на кордон СРСР із Румунією, який проля­гав уздовж р. Прут. Улітку 1944 р. становище Німеччини значно погіршилося. 6 червня 1944 р. американо-англійські війська відкрили другий фронт у Європі, який відтягнув 60 німецьких дивізій. Радянські війська 13-18 липня прорвали оборону противника, вийшли на підступи до Львова, оточили в районі Бродів 8 його дивізій і до кінця липня знищили їх. Продовжуючи наступ, частини 1-го Українського фронту 27 липня вибили німців зі Львова і Станіслава. 4-й Український фронт 6 серпня оволодів Дрогобичем, 7-го - Самбором і Бориславом. Останній населений пункт УРСР у її довоєнних межах - село Лаво-чиє Дрогобицької області - визволили від гітлерівців 8 жовтня 1944 р. Що ж до Закарпатської України, яка до війни не входила до складу СРСР, то війська 4-го Українського фронту завершили її очищення від гітлерівців 28 жовтня 1944 р. Ця дата і відзначається тепер як день остаточного визво­лення України від німецько-фашистської окупації