Викриття культу особи Й. Сталіна (десталінізація). Лібералізація суспільно-політичного життя на Україні в другій половині 50-х – на початку 60-х років.

Шістдесятництво.

Після смерті Й. Сталіна у 1953 р. почався частковий відхід від сталі­нізму. Однак він не змінив тоталітарної суті суспільного ладу в СРСР. Критика на адресу Сталіна була непослідовною. Разом з тим у керівництва партії визрі­вало розуміння того, що без певної демократизації суспільного життя немож­ливе оновлення країни, її економічний розвиток, підтримання високого рівня воєнної могутності. Три десятиліття після смерті Сталіна в історії України можна умовно поділити на два періоди - час «відлиги» М. Хрущова (друга половина 50-х - початок 60-х рр.) і час політичної та ідеологічної реакції часів Л. Брежнєва. Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільс­тва. Цей процес був складним і суперечливим, але в цілому сприяв громадському пробудженню, національному відродженню в Україні. Серед різних категорій насе­лення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З'явилися нові періодичні видання, зокрема журнали «Прапор» (1956), «Радянське літературо­знавство» (1957), відновився вихід журналу «Всесвіт» (1958). У цей час були ство­рені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури. Українська сільсь­когосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки - Спілка журналіс­тів України (1957) та спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання «Українського історичного журналу» та першої «Української Радянської Енциклопедії». Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мово­знавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії україн­ської літератури та літературної мови, «Антології української поезії» та ін. Критика культу особи поклала край «сталініані» в мистецтві УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна і скульптури, при­свячені «вождю всіх народів». Лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення для розвитку української літератури. У цей час були написані «Зачарована Десна» і «Поема про море» О. Довженка, «Гомоніла Україна» П. Панча і «Вир» Гр. Тютюнника, «Людина і зброя», «Тронка» О. Гончара та «Правда і кривда» М. Стельмаха. Припинилися нападки на письменників. На розвиток української культури та громадське життя в Україні того ча­су помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які одержали назву «шестидесятників». Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерід­ко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користува­лися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукописах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або, інакше ка­жучи, український «самвидав». Серед зачинателів руху «шестидесятників» були Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали націо­нально-культурне відродження України. Великий інтерес читачів викликали збірки поезій Л. Костенко «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961). У 1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка «Тиша і грім», що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. У 1953 р. Д. Павличко дебютував збіркою «Любов і ненависть». Широкий відгук 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча «Соняшник» та М. Вінграновського «Атомні прелюди». До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні стереотипи, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. У плеяді митців-шестидесятників - поети Б. Олійник, В. Коротич, І.Калинець, В.Стус, прозаїки Гр. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін. На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури україн­ської мови, організована Київським університетом та Інститутом мово­знавства АН УРСР. Особливий інтерес учасники конференції виявили до питань загального стану української мови. У багатьох виступах засуджува­лась теорія двомовності націй і зазначалося, що у кожного народу є тільки одна рідна мова, ставились питання про поширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. Засуджувалась позиція мовознавців, які проповідували необхідність ліквідації національних мов і переходу радянських письменників на російську мову. Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб в усіх вищих навчальних закладах, техніку­мах, училищах, курсах навчання велось українською мовою; в усіх дошкіль­них, установах, де є діти українського населення, виховання проводилось україн­ською мовою; в усіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, в торгівлі всі справи велись українською мовою; інститути, і видавни­цтва видавали наукові твори здебільшого українською мовою; кіностудії творили кінофільми українською мовою, а фільми інших республік перекладалися на укра­їнську мову тощо. Проблеми розвитку рідної мови порушувались у численних публікаціях, що з'являлися в періодичних виданнях. Однак питання, які хвилю­вали громадськість, залишилися практично нерозв'язаними, а іноді відверто ігнорувалися керівництвом республіки. Це привело до того, що діяльність шістдесятників набирала все вираз­нішого національного спрямування. Партійні і каральні органи розпочали їх переслідувати: звільняли з роботи, влаштовували провокації, забороняли друкува­ти твори. Ситуацію загострила загадкова смерть молодого поета В. Симоненка (13 грудня 1963 р.). Тоді ж в Україні постійно утворювались нелегальні організа­ції, які ставили собі за мету відстоювати національні інтереси українців. За офі­ційними даними, протягом 1954-1959 рр. було розкрито 183 антирадянські групи з; 1879 учасниками, протягом 1958-1962 рр. - 46 таких груп із 245 учасниками. " Переважна більшість таких груп були нечисленні й існували недовго, їх учасни­ками переважно була молодь. Вони вивішували жовто-блакитні прапори, поши­рювали листівки. Створений 3. Попадюком «Український національно-визволь­ний фронт» своєю основною метою бачив самостійну Україну. Новим явищем опозиційного руху було утворення групи, яка хотіла ви­користати легальні методи боротьби. У 1958 р. на Львівщині Л. Лук'яненко та» І. Кандиба утворили Українську робітничо-селянську спілку. Її мета - домогтися виходу України зі складу СРСР. Таку можливість було задекларовано Конституці­ями СРСР і УРСР. У січні 1961 р. Спілку було викрито. Л. Лук'яненка як керівни­ка було засуджено за зраду Батьківщини до розстрілу. Пізніше вирок було заміне­но на 15-річне ув'язнення та 10-річне заслання. Об'єднана партія визволення України, що існувала у 1953-1959 рр., Український національний комітет та інші організації відстоювали вимоги подібні до вимог Української робітничо-селянської спілки. На початку 1960-х рр. в Україні відбувся ряд судових процесів над незгідними з політикою КПРС, зокрема у 1961 р. над групою Г. Гайового у Донецьку. Такі ж процеси відбулися у Рівному, Тернополі, Чернівцях, Запоріжжі, Луганську, Києві. Новим наступом на українство став підпал у Київській Публічній бібліо­теці 24 травня 1964 р., коли згорів увесь український відділ - 600 тисяч руко­писів, рідкісних книг. У середині 1960-х років українська опозиція формує політичні вимо­ги. Поштовхом до цього була хвиля арештів у серпні-вересні 1965 р. Було заарештовано і. Світличного, братів Горинів, М. Косіва, С. Караванського, П. Заливаху. Репресії обрушились і на одного з лідерів українського руху гене­рала П. Григоренка. На захист переслідуваних виступили представники україн­ської інтелігенції: М. Стельмах, А. Малишко, Г. Майборода, О. Антонов, С. Па-раджанов. Восени 1965 р. під чає демонстрації фільму «Тіні забутих предків» 1. Дзюба, В. Чорновіл та В. Стус закликали виступити проти арештів. І. Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка містила програму культурних і політичних вимог українців, закликала, використовую­чи цитати Леніна, Маркса, Енгельса, партійне керівництво повернутись до проголошених Леніним принщіпів національної політики. Ця книга стала програмою українського дисидентського руху.