Становище України в останні роки сталінського керівництва (1945- 1953рр.).

Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Післявоєнна УРСР у багатьох важливих аспектах виявилася відмінною від довоєнної. Значно розширилися кордони, зросла її політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився етнічний склад населення і вперше за багато століть усі українці знаходилися в межах однієї держави. Україна, яка зазнала найбільших втрат у війні, стала однією з держав-засновниць ООН та членом багатьох міжнародних організацій.

Проте маючи всі зовнішні атрибути суверенної республіки, котра на федеративних засадах входила до Радянського Союзу, вона фактично залишалася частиною унітарної надцентралізованої держави, керівництво якої прагнуло до соціально-політичної та культурної уніфікації підконтрольних їй територій, до так званої єдності братньої сім'ї народів.

Важливою складовою переходу до мирного життя стало відновлення радянських органів державної влади. Функції законодавчого органу республіки здійснювала Верховна Рада УРСР, вибори якої відбулись у грудні 1947 р. На місцях відновлювалися низові ланки державного управління - місцеві ради. Сталінський режим, забезпечуючи схвалення радами політичної лінії ВКП(б), використовував їх для узаконення своєї, по суті, необмеженої влади.

У листопаді 1949 р. були внесені зміни до державних символів республіки, які, однак, не відображали історичних традицій українського народу.

Найважливішим завданням того періоду була відбудова народного господарства, для чого був прийнятий четвертий п'ятирічний план (1946-1950). Передбачалося за п'ять років перевершити довоєнний рівень валового випуску продукції та відновлення виробничих потужностей. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів "перетворення природи", які передбачали будівництво в Україні величезної греблі на Дніпрі, створення великих лісосмуг у степах для боротьби з посухами.

План і надалі базувався на довоєнній моделі розвитку народного господарства з її традиційними радянсько-плановими компонентами, орієнтацією на важку промисловість, на кількісні показники, "вал". Абсолютно виключалися ринкові елементи, приватна власність, конкуренція, співпраця та інтеграція з розвинутими країнами світу. Натомість передбачалися планово-командний тиск держави на трудящих, різниця цін на промислову та сільськогосподарську продукцію (як завжди не на користь останньої). Всі вказівки диктувалися, доводилися зверху, ставилася вимога їх безумовного виконання, а невиконання завдань підлягало осуду та суворої відповідальності.

Найскладніша ситуація склалась у сільському господарстві - цій хронічно хворій галузі радянської економіки. Значні втрати під час війни, другорядне значення у соціалістичному плануванні, згубна державна політика, несприятливі погодні умови призвели до надзвичайно тяжкого явища - голоду 1946-1947 років, що особливо ускладнив відновлення економічного післявоєнного життя. Але, незважаючи на явні хронічні проблеми колгоспної системи, радянське керівництво відновило політику колективізації (особливо в Західній Україні) й ще активніше проводило її.

У 1947 р. проведено грошову реформу, яка привела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні їх суми. Особливо боляче реформа вдарила по селянству, сільській інтелігенції. В умовах відсутності установ Ощадбанку в сільській місцевості, обмін грошей, що зберігались у населення, здійснювався з розрахунку 1:10.

Скасування карткової системи у 1947 р. призвело до значного зростання цін на продукти. Нові ціни більше ніж у три рази перевищили довоєнний рівень, тоді як зарплата загалом збільшилася лише наполовину.

В цілому четверта п'ятирічка, позначена відновленням лінії індустріалізації, дала дивовижні та неоднозначні результати. У 1946-1950 pp. на розвиток важкої промисловості спрямовано 88 % державних капіталовкладень, що дало до 1950 р. збільшення на 15 % промислового виробництва у порівнянні з 1940 роком. У Західній Україні, де до війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво зросло на 230 %. У 50-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи.

Проте таке стрімке зростання промисловості відбувалося за рахунок нехтування випуску товарів народного споживання І не привело до підвищення життєвого рівня населення. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Купити у той час пару взуття, одяг чи навіть буханець хліба було проблемою.

Важливе значення надавалося керівництвом СРСР інтенсивній радянізації всіх сторін соціально-економічного і культурного життя Західної України. У грудні 1945 року ЦК КП(б)У створив спеціальний відділ по західних областях, згодом підрозділи такої спрямованості були організовані в галузевих наркоматах, інших органах державного управління республіки. Питаннями західних областей відав один із заступників голови Уряду, а в наркоматах один із заступників наркома. Ця проблема постійно перебувала на контролі владних структур. Плани розміщення відповідних галузей, розвитку продуктивних сил краю розглядались і вирішувалися в Уряді, Держплані, різних наркоматах. Необхідно зазначити такий момент кадрової політики радянського уряду в Західній Україні - майже всі ключові посади займали вихідці з інших регіонів. У 1946 р. лише 13 відсотків номенклатурних посад у західних областях обіймали місцеві мешканці.

Така надзвичайно швидка індустріалізація Західної України мала на меті не лише створення нового промислового центру України, а й зміну традиційної структури населення краю, збільшення у ньому питомої ваги тих елементів, які б могли служити надійною соціальною базою радянської влади.

 

77. Хрущовська ""відлига" на Україні (1953-1964 рр.). «Шестидесятники».

Хрущовська "відлига" — неофіційна публіцистична назва періоду в історії СРСР після смерті Й. Сталіна (з 1953 по 1964-й рр.). Вислів "відлига" походить від назви повісті Іллі Еренбурга. Поняття "Хрущовська "відлига" пов’язане з перебуванням на посту першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова (1953–1964 рр.) Цей період характеризувався зменшенням політичних репресій, вибірковою реабілітацією засуджених та репресованих у сталінські часи, частковою лібералізацією політичного життя, незначним послабленням тоталітарної влади.

Після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. М. Хрущов, який очолив комуністичну партію, взяв курс на реформування сталінського режиму. Зі зміцненням влади М. Хрущова "відлига" почала асоціюватись із засудженням культу особи Й. Сталіна. На XX з’їзді КПРС в 1956 р. М. Хрущов виголосив доповідь з критикою культу особи Й. Сталіна і сталінських репресій. У зовнішній політиці СРСР було проголошено курс на "мирне співіснування" з країнами Заходу. Новий курс підтримала партійна верхівка та службова номенклатура. У ці роки в системі ГУЛАГ у спалахують повстання в’язнів під антисталінськими лозунгами (Норильське, Воркутинське, Кенгірське повстання). Припинилась підготовка нових політичних процесів, почалася ліквідація ГУЛАГу. Чимало політв’язнів в СРСР, в т. ч. з України звільнили з місць ув’язнення та реабілітували. В цей час незначно послабилась цензура, перш за все у мистецтві та літературі. Водночас у 1954–1956 рр. відбулась низка процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками (Кирило Осьмак, Василь Охримович та ін.).

У 1954 р. до складу УРСР увійшов Крим, господарство якого після масової депортації кримсько-татарського народу перебувало в занепаді.

Період "відлиги" тривав недовго. Після масових антикомуністичних виступів 1953 р. у НДР, в Польщі у 1956 р. та після придушення Угорського повстання 1956 р. партійне керівництво СРСР, налякане можливою лібералізацією політичного режиму, почало активний спротив процесам десталінізації. Президія ЦК КПРС 19 грудня 1956 р. затвердила лист ЦК КПРС "Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів". Як наслідок – зросла кількість засуджених за "контрреволюційні злочини". У 1958 р. почала діяти постанова про "добровільний" вибір батьками мови навчання у сфері освіти.

У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. В цей період з’явився рух "шестидесятників", який став індикатором початку кризових явищ тоталітарної системи в СРСР. Проте все ще будь-яке інакомислення жорстоко каралося. Зокрема, у травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив українського письменника Левка Лук'яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1. і ст. 64 КК УРСР. Звинувачення побудували на підставі першого проекту програми Української робітничо-селянської спілки. Письменника звинуватили в тому, що він "з 1957 р. виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму". Окрім Л. Лук’яненка суд виніс вироки іншим представникам національно свідомої інтелігенції – І. Кандибі (до 15 р.), С. Віруну (до 11 р.), В. Луцькову, О. Любовичу, І. Кіпішу та Й. Боровницькому (до 10 р. ув'язнення для кожного). Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл Л. Лук’яненка на 15 років позбавлення волі. Інші отримали терміни від 7 до 15 років позбавлення волі.

Загалом політика Хрущова була непродуманою і суперечливою. Внаслідок експериментів у сільському господарстві почалася продовольча криза. Освоєння близько 16 млн га незайманих земель Казахстану й Сибіру, здійснюване в основному в УРСР, спричинило вичерпання ресурсів з України. Компартійна верхівка на жовтневому пленумі ЦК КПРС у 1964 р. усунула М. Хрущова від влади.

Попри часткову десталінізацію командно-адміністративна система зберегла свою сутність. Посилилося переслідувалася віруючих, масово знищувалися церкви, відновились репресії представників інтелігенції, зазнавали цькувань колишні політв’язні. У часи Хрущова Україна з її великими ресурсами та потужною паливно-енергетичною базою стала сировинним придатком радянської політичної та економічної системи.

Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр.Тютюнник, Б.Олійник, В.Дончик, Василь Симоненко, Микола Холодний, Ліна Костенко,В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчогосамовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції«розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст. Одним із тих, хто закладав фундамент шестидесятництва в Україні став доцент факультету журналістики Матвій Шестопал, так як серед його учнів були В.Чорновіл, Б.Олійник, В.Симоненко, В.Крищенко, Б.Рогоза, М.Шудря, В.Мицик та багато інших патріотично налаштованих особистостей.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

 

78. Кризові явища у соціально-економічному житті України в роки брежнєвського "застою”. Прихід до влади в УСРР В. Щербицького і наступ на національно-демократичні сили.

У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС першим секретарем ЦК КПРС обрали Леоніда Брежнєва.Під час його керівництва у державному правлінні ще більше посилилась роль партапарату. Відповідно до Конституції СРСР 1977 р. КПРС проголошувалась "керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи", що означало компартійну монополію на владу в країні.

"Ера" Л. Брежнєва стала періодом застою, остаточного загнивання командно-адміністративної системи сталінського зразка. Хрущовські реформи були скасовані. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи), яка не виправдала себе, змінила випробувана — централізована. Загальносоюзним міністерствам знову підпорядковувалася більшість підприємств. Освіта, наука, культура і медицина фінансувались за залишковим принципом. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку.

Ліквідація раднаргоспів і перехід до централізовано-галузевого управління обмежили повноваження республіки та її керівництва. Всупереч деклараціям про захист української мови і культури проводилася ліквідація українських шкіл, відбувалася цілеспрямована русифікація України.

Національно-визвольний рух активізувався у 2-й пол. 1960-х рр., коли у відповідь на утиски офіційних властей почали прилюдно звучати протести проти порушення прав громадян. Усім інакомислячим інкримінувалась антирадянська націоналістична агітація. Однією з форм захисту демократії, духовних цінностей та національної культури українського народу став рух дисидентів (В. Симоненко, В. Стус, Л. Костенко, І. Дзюба, Є. Сверстюк, В.Чорновіл, М. Осадчий, А. Горська та інші). Дисиденти критикували тоталітарні порядки, вимагали повної реабілітації репресованих, розширення громадянських, релігійних і національних прав. Ці люди боролися з режимом шляхом організації масових заходів, написання листів-протестів до керівних органів УРСР та СРСР, звернень на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн, видання і розповсюдження самвидаву, розповсюдження листівок, акцій солідарності з іншими народами, що зазнали утисків від тоталітарної системи.

У 1970-1972 рр. у Львові почав виходити журнал "Український вісник", заснований В. Чорноволом. У ньому друкувалася інформація про порушення свободи слова, прав особистості та нації, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії в Україні, про акції протесту.

Новий етап арештів і розправ з інакомислячими розпочався з початком секретарювання в КПУ висуванця Л. Брежнєва – В. Щербицького, який прийшов на зміну П. Шелесту в 1972 р. Особливою активністю у боротьбі з дисидентами відзначалися секретар ЦК КПУ з ідеології В. Маланчук та голова КДБ України В. Федорчук.

ати майже всім ув’язненим дисидентам волю.

За часів керівництва В. Щербицького в республіці стала відчуватися чергова хвиля русифікації. З ініціативи Л. Брежнєва в цей час активно пропагується теза про злиття в недалекому майбутньому націй і народностей СРСР у єдину «радянську націю» під егідою російського народу. Величезна армія суспільствознавців, преса, радіо, телебачення напружено працювали на обґрунтування й пропаганду цієї ідеї.
Російська мова, як засіб міжнаціонального спілкування, витісняла українську з освіти, науки, культури. Викладачі російської мови та літератури в середніх школах мали більшу платню, ніж викладачі української. У містах переважна більшість шкіл були російські або лише російські. Діловодство на республіканському рівні велося російською мовою. Певні категорії вихідців з Росії (зокрема військовослужбовці) мали значні пільги на позачергове отримання житла в містах України. Усе це сприяло тому, що українська мова витіснялася навіть з побутового рівня.
У період перебування В. Щербицького на чолі Компартії України у квітні 1978 року була прийнята нова Конституція УРСР. Вона була майже копією Конституції СРСР 1977 року. Обидва Основні закони ще більше обмежили права України. Декларовані в них лібералізація політичної системи, демократичні свободи, державний суверенітет аж до можливості виходу із СРСР не заважали керівництву КПРС застосовувати на практиці добре перевірену в попередній період тоталітарну форму правління. Спроби певної частини населення скористатися своїми конституційними правами жорстоко переслідувалися владою. Щоб законодавчо закріпити партійний диктат, у Конституції СРСР та Основних законах союзних республік містилася спеціальна шоста стаття, яка проголошувала КПРС керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи. Це означало повне всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого не було навіть у сталінській Конституції 1936 року.
Досить довго обіймаючи високу посаду першого секретаря ЦК КПУ, Щербицький намагався якомога ефективніше розвивати національну промисловість, сільське господарство, науку. У часи послаблення московського диктату, особливо наприкінці 70-х pp., він рішуче захищав інтереси України.
Водночас В. Щербицький не протистояв антиукраїнським акціям Москви, не зупинив процесів русифікації, які охопили Україну. Не зовсім справедливе твердження, що він повністю йшов у фарватері московської політики. Проте вирватися з цього кола В. Щербицький так і не зумів, хоч було цілком очевидним, що він ніколи не був сліпим виконавцем чужої політичної волі, завжди мав і захищав свої погляди на те чи інше питання.
Тяжким гріхом В. Щербицького перед народом України стала аварія на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року. Цю електростанцію збудовано на небезпечному піщаному ґрунті, усупереч протестам вітчизняних науковців. Під тиском М. Горбачова він не повідомив народ своєчасно про страшну небезпеку в перші дні після аварії, не вжив рішучих заходів для термінової евакуації населення з небезпечної для життя людей зони, свідомо замовчував об'єктивну інформацію про катастрофічні наслідки аварії для України.