Становище українських земель в період правління гетьмана І. Мазепи (1687-1708 рр.). Полтавська катастрофа.

У різні періоди історії України доброчинна діяльність відзначалася своїми характерними особливостями. Значний розвиток меценатської діяльності припадає на епоху Козаччини Гетьманщини. Вагомий внесок в духовно-культурну спадщину вніс гетьман Іван Степанович Мазепа (1687-1708).

У роки правління І. Мазепи відбувається докорінна зміна владної політики щодо питань культури. Гетьман як її симпатик з розумінням ставиться до проблем духовної сфери. Фактично в перший рік свого правління він очолює процеси церковної реформації в Гетьманщині, сприяє пом'якшенню дії акту приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, виступає захисником українських церковників у дискусії щодо трактування релігійних постулатів. Наступний його вирішальний крок – розпочин у 1690-х роках реалізації великомасштабної програми відродження духовних пам'яток, занепалих монастирських закладів, будівництва новітніх соборів, церков, освітніх закладів. Під особистим патронатом І. Мазепи здійснюються великі будівельні роботи в Києві, який за його гетьманування став символічним «другим Єрусалимом», духовною столицею України1.

У 1687-1708 рр. практично всі існуючі монастирі завдяки турботам гетьмана збільшили свої доходи від гетьманських надань. Велика частина з них отримала у володіння додаткові села. Гетьманський уряд ретельно відстежував процеси сплати податків обивателям, карав сотників за самовільне захоплення монастирських земель, угідь. Ці заходи дали можливість не тільки поліпшити самозабезпечення монастирських закладів, а й акумулювати значні суми на оновлення їхніх іконостасів, дзвонів, дзвіниць та церковних приміщень.

За особистою ініціативою гетьмана відкриті Домницький, Пустинно- Микільський, а з його відома - Кам'янський, Успенський, Вознесенський, Петропавлівський, Корсунський, Онуфріївський, Золотоніський, Канівський, Ірданський, Чигиринський, Данилівський, Жаботинський, Каташинський, Миколаївський, Любенський монастирі1. В даній роботі зазначається перелік меценатських надань гетьмана, фінансового забезпечення будівництв, здійснюваних під його патронатом. Важливим та принциповим моментом при цьому є той факт, що І. Мазепа реалізував ці заходи як державний діяч, а не як приватний розпорядник коштів. Це було його державною політикою.Після поразки повстання 1709 р. російська імперська зневажливо-осудна оцінка І. Мазепи майже на три століття затінила образ дбайливого ктитора в усіх офіційних інформаційних носіях про добу 1687-1709 рр. Перші спроби розібратися в неоднозначній постаті гетьмана давали в основному канву його головних віх життя: шлях до гетьманства, прихід до влади, участь у військових походах, зрада Петру I. При цьому першопрохідці-дослідники, зіткнувшись з великим масивом донесень, свідчень, доносів, міфів, зазвичай брали з них ті факти, які показували керманича України загалом у негативному світлі. Це відповідало тодішній ідеології1.

36. Гетьман П. Орлик та його "Конституція".

Після смерті І.Мазепи 5 квітня 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового гетьмана, найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Пилип Орлик очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі і уряд в екзилі (еміграції).

Пилип Орлик (1672-1742) походив з давнього чеського роду. Його батько загинув у війні з турками. Навчався в єзуїтській колегії у Вільно. Доля закинула його в Україну, і він своє життя присвятив їй. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Був освіченою людиною, знав кілька європейських мов. Займав посади в Генеральній Військовій Канцелярії, згодом став генеральним писарем і найближчим радником гетьмана Мазепи.

Під час козацької ради 5 квітня було прийнято написаний ним документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького" (пізніше цей документ отримав назву "Конституція Пилипа Орлика", або "Бендерська Конституція"). Основу "Пактів і конституції" становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних гетьманських статей, які грунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу.

Документ складався зі вступу й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; територія України визначалася Зборівським договором 1649 р.; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.

Таким чином, проголосивши фактично Україну незалежною республікою, "Конституція Пилипа Орлика" стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі. Жодна з країн на той час не мала подібних документів.

Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад.

Подальші дії Пилипа Орлика спрямовані на створення антимосковської коаліції. Він укладає угоду з кримським ханом Девлет-Гіреєм, шведським королем Карлом XII, Польщею. Угоди передбачали спільне визволення Гетьманщини й Слобожанщини. До цієї коаліції приєдналась Туреччина, яка 20 листопада 1710 р. оголосила війну Московській державі. За спільним планом союзників передбачалось здійснити військову експедицію по звільненню Правобережної України. Об'єднані сили кримського хана, поляків і козаків на чолі з Орликом мали примусити московські війська відійти з Правобережжя. Завершити операцію повинна була турецька армія.

Проте плани Орлика не здійснилися. Петро І з великим військом перейшов Дніпро і примусив П. Орлика з татарськими військами відступити.

 

Московська армія вирушила через українські землі на Молдавію, де її володар підняв антитурецьке повстання. Вступивши на територію Правобережної України, царські війська за наказом Петра нищили українські міста й села, катували місцеве населення, десятки тисяч людей переганяли в Лівобережну Україну. 8—9 липня 1711 р. відбулася вирішальна битва над Прутом. Армія Петра І була оточена турецьким військом, і їй загрожувала капітуляція. Петро І вирвався з оточення, лише дякуючи підкупу та великим політичним поступкам. Він відмовився від своїх зазіхань на Правобережну Україну і Чорноморське узбережжя.

5 березня 1712 року вийшов фірман (указ) султана, згідно з яким на Правобережну Україну й Запорозьку Січ поширювалася влада П. Орлика. Наступного місяця Туреччина підписала угоду з Московією щодо Лівобережної України: Лівобережжя з Києвом та його околицями лишалося за Московською державою.

Ратифікація Прутського договору в такому вигляді стала тяжким ударом для Орлика та його сподвижників. Адже Україна залишалася знову розділеною. Влада ж Орлика над Правобережною Україною, отримана згідно з султанським указом, через непоступливість Польщі була надто примарною. А в квітні 1714 р. між Туреччиною й Польщею було укладено договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею.

Таким чином, сподівання Орлика щодо швидкого звільнення України виявилися нездійсненними. У червні 1714 р. Орлик виїхав з Бендер у подорож до країн Європи. Він намагається сколотити нову антимосковську коаліцію.

На запрошення Карла XII Пилип Орлик з частиною старшини переїхав до Швеції. У 1720 р. перебрався до Німеччини, а згодом до Франції. З 1722 р. змушений переїхати на територію Туреччини, де й прожив 20 останніх років. Усі його дипломатичні зусилля виявились марними. Поява нової держави на карті Європи не входила в плани тодішніх володарів Європи.

Ключові дати

1710 р. - прийняття Конституції П. Орлика

37. Обмеження прав України в період гетьманування І. Скоропадського (1708-1721 рр.) та правління першої "Малоросійської колегії".

Після об'єднання І.Мазепи зі шведським королем Петро І наказав старшині, яка залишилася на його боці, обрати нового гетьмана. Ним став старий і безвольний Іван Скоропадський (1708—1722). Раніше він служив у військовій канцелярії, виконував різні дипломатичні доручення, за правління Мазепи досяг посад генерального бунчужного, генерального осавула, стародубського полковника. Після обрання новий гетьман звернувся до московського царя з «Просительними статтями» — проханням про підтвердження прав і вольностей Гетьманщини. У відповідь були прислані т. зв. Решетилівські статті, які ще більше посилювали залежність України від Москви: 1) гетьманові без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати і відбирати маєтності; 2) встановлювався російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська, старшинського адміністративного апарату тощо; 3) українське військо мало знаходитися під командуванням російських генералів, а гармати, забрані царськими воєводами у Батурині, залишалися за росіянами як військовий трофей. Водночас із відповіддю гетьманові цар призначив при ньому свого наглядача — міністра Ізмайлова, який мав право втручатися у міжнародні, майнові, управлінські справи Гетьманщини, стежив за гетьманом і старшиною. Гетьманську резиденцію було перенесено з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону. Тут мали стояти два російські полки, які перебували у розпорядженні царського міністра. / На долю гетьмана Скоропадського випало важке завдання порятунку автономних прав України, які Москва намірилася звести нанівець. Адже після полтавської катастрофи Петро І поводився у Гетьманщині як у завойованій країні. Царська політика супроти України (аналогічно поводили себе і всі наступні самодержавні імператори Росії, з більшою чи меншою жорстокістю і фанатичною впертістю) передбачала такі основні заходи.

1. Руйнування основ української державності. Формально залишаючи попередній устрій Гетьманщини, царський уряд намагався підпорядкувати собі всю владу в Україні, ігноруючи основні права останньої, її гетьмана та уряд. Він штучно підігрівав антагоністичні протиріччя між гетьманом і полковниками, старшиною і народом; призначав на важливі посади чужинців; підтримував тих українців, які лояльно ставилися до його політики. Царська система підриву влади українського гетьмана яскраво відображена в листі князя Голіцина до канцлера Головкіна: «Задля нашої безпеки на Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже немає такої влади, як Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з доносами... Треба, щоб в усіх полках були полковники, незгодні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті».

2. Фізичне виснаження України. Десятки тисяч українців спроваджувалися царським урядом на тяжкі примусові роботи — копання каналів навколо Ладозького озера, будівництво на фінських болотах нової російської столиці Санкт-Петербурга, спорудження фортифікаційних укріплень понад Каспійським морем тощо.

Вони змушені були воювати в Білорусі, Литві, Ліфляндії і Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього, як правило, залучалися фізично здорові й економічно забезпечені козаки та міщани. З них додому поверталося 30 — 60 %, інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Така політика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу, адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей.

3. Руйнування України як самостійного економічного організму і поступове перетворення її в російську колонію. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялося займатися торгівлею не тільки з закордоном, а навіть із Запоріжжям. За порушення таких указів жорстоко карали і засилали до Сибіру. Вводилася державна монополія на багато товарів. Широко практикувалося перекуповування різноманітних товарів лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою визначались торги, ярмарки, особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці., З 1719 р. товари з України експортували тільки через Ригу та Архангельськ — під російським контролем. Ціни на експортовану українську продукцію встановлював російський уряд. Отже, фактично була скасована вільна українська торгівля.

Українську економіку дуже виснажували постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чол.), яких утримували здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю Ї722 р. надійшло 45,5 тис. крб.. 1723 р. — 85,9 тис, а вже 1724 — 241,3 тис. крб. Тривожним симптомом було масове роздавання великих земельних маєтків, конфіскованих у прихильників Мазепи, ряду російських генералів та вельмож, що прагнули впровадити в Україні такі кріпацькі порядки, які вже давно існували в Росії. Значно підривала українську економіку політика московського уряду щодо збуту в Україні «лихих» мідних грошей, щоб срібні й золоті монети залишались по можливості в обігу в Росії й зосереджувалися у державній скарбниці.

4. Обмеження української культури. Цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т.д.), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі інші книги, крім церковних, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до «інородців» державної цензури. За наказом Петра І з Києва за кордон було вислано всіх студентів Києво-Могилянської академії, які були родом з українських земель Речі Посполитої, внаслідок чого з майже 1000 студентів там залишилося всього 161. Посилювалася залежність української церкви від московської патріархії, що викликало невдоволення і протест не тільки серед українського духовенства, а й серед мирян. Починаючи з 1721 p., навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з «московських».

Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722 —1727) — центрального органу російської колоніальної адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці Глухові й складалася із 6 російських урядовців, прокурора та канцеляристів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. На неї покладалося ряд функцій, реалізація котрих фактично позбавляла гетьмана і тієї решти влади, яку він ще мав: 1) Малоросійська колегія мала наглядати за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, встановленням і стягненням податків до царської казни, провіанту для російської армії та її розквартируванням в Україні; 2) контролювала роботу Генеральної військової канцелярії, роздачу земельних володінь офіцерам і старшинам; 3) була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному військовому суді, полкових і місцевих судах Гетьманщини.

Декларативно Малоросійська колегія мала піклуватися про український народ. Насправді ж вона позбавляла гетьмана навіть тієї влади, яка в нього до цього часу залишалася. Цьому органові підпорядковувалися адміністративні й судові установи Гетьманщини, тож фактично всі Малоросійського приказу справи розв'язував не гетьман, а президент колегії.

Протягом свого правління І. Скоропадський намагався протестувати проти колоніальної політики царського уряду та відстоювати залишки автономії Гетьманщини, однак, позбавлений реальної влади, він не міг впливати на становище в Україні. Гетьман спробував протистояти цареві, але це виявилося марним. І. Скоропадський не витримав такого удару й незабаром, 3 липня 1722 року, помер.

За кілька днів після поховання І. Скоропадського козацька старшина звернулася до Петра І з проханням обрати новим гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. На той час цар був у поході, і розв'язання питання відклалося. Реальна влада в Гетьманщині перейшла до Малоросійської колегії, яка до того часу вже:

• втручалася в місцеве самоврядування;

• збільшувала податки;

• відала судовими справами.

11 липня 1 722 року Петро І своїм указом доручив правління Гетьманщиною наказному гетьманові Павлу Полуботкові, який був надзвичайно енергійною людиною та відзначався твердою вдачею. Він мав великий авторитет серед козаків і старшини, які по праву вважали його захисником прав українського народу.

Боротьба між двома владами. Між гетьманом та його прибічниками, з одного боку, і Малоросійською колегією — з другого, виникли гострі суперечки. У Глухові утворилося ніби два уряди: один — Генеральна військова канцелярія на чолі з П. Полуботком, другий — Малоросійська колегія, очолювана С. Вельяміновим. Сучасники згадували, що голова Малоросійської колегії дуже брутально поводився з українцями. Наприклад, гнівно кричав на П. Полуботка: «Що твоя служба проти моєї? Ти бачиш, що я — бригадир і президент, а ти переді мною — ніщо», а старшині відверто закидав: «Зігну я вас так, що й інші тріснуть, ваші давнини скасувати звелено, а з вами по-новому поводитися».

У цій складній ситуації П. Полуботок уступив у відкриту боротьбу з Малоросійською колегією. Він активно підтримував домагання української старшини відновити гетьманство повною мірою та ліквідувати Малоросійську колегію, яка, втручаючись у фінансові, судові та військові справи Гетьманщини, поступово перебирала на себе все адміністративне правління на Лівобережжі. Рішучі протести козацької старшини проти колоніальної політики російської адміністрації в Україні були підтримані всім українським суспільством. Звичайно, активні спроби П. Полуботка обмежити владу Малоросійської колегії та протистояти заходам президента колегії С. Вельямінова викликали незадоволення російського уряду.