Події на Лівобережжі та Правобережжі в 1660-1670 рр. Гетьман

Петро Дорошенко

 

Невдоволення козацтва пропольською політикою Виговського призвело до повернення до влади у 1659 р. Ю.Хмельницького (Юрка Хмельниченка), який не мав необхідних для цього здібностей ні політика, ні дипломата, ні полководця. Молодий гетьман, маючи слабку волю, не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати владу і швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угруповань. Займаючи то промосковську, то пропольську позицію, він сприяв поглибленню хаосу на Україні. Різні старшинські угруповання, прагнучи збагатитись, посилили між собою боротьбу, яка призводила до занепаду господарства. На тлі розбрату, що підігрівався поляками, московітами, татарами і турками, на Україні одночасно проголошуються по декілька гетьманів. Поряд з Ю.Хмельницьким на Лівобережжі стає гетьманом Яким Сомко. Незабаром замість Ю.Хмельницького гетьманом на Правобережжі обирається Павло Тетеря. Одночасно на Лівобережжі на Чорній раді обирається Іван Брюховецький. Тетеря займав пропольську лінію, а Брюховецький – промосковську. У своїх листах до московського царя він називав себе «Івашкою», «подножком Вашої Величності» і підписав у 1665 р. «Московські статті», згідно з якими передбачалося перебування московських воєвод і залог в усіх великих містах; передача збору податків до рук вєвод; проведення виборів гетьмана лише в присутності царського представника; заборона ведення гетьманом самостійної зовнішньої політики тощо. На схожі обмеження української автономії погоджувалися й наступні лівобрежні гетьмани.

Між лівобережними й правобережними гетьманами постійно точилася війна, від чого страждав український народ. Цією ворожнечею користувалися поляки, татари і московіти, ще більше руйнуючи Гетьманщину. Масами гинули люди. Розпочався важкий для України період, який прозвали «Руїною». Руїна – це період в історії України від середини 1660-х до кінця 1680-х рр. Він характеризується розколом України на дві частини, братовбивчою громадянською війною, іноземною інтервенцією, зрадою національних інтересів частиною старшини, економічним і культурним занепадом, руйнацією козацької держави, яку створив Б.Хмельницький.

Спробу об’єднати Лівобережжя зПравобережжям і вивести Україну з руїни намагався здійснити Петро Дорошенко, обраний гетьманом Правобережжя в серпні 1665 р. Дорошенко міцно тримав владу в своїх руках, щиро хотів об’єднати Україну і досягти її суверенітету. Скориставшись падінням популярності лівобережного гетьмана І.Брюховецького, у 1668 р. П.Дорошенко здійснив похід на Лівобережжя. В результаті Іван Брюховецький був вбитий людьми з його власного оточення, а правобережний гетьман оволодів і Лівобережжям. Однак не маючи можливості особисто перебувати тут увесь час, П.Дорошенко довірив управління Лівобережжям Д.Многогрішному як наказному гетьману. Цим не забарила скористатися Москва, яка не симпатизувала Дорошенку. За підтримки московських дипломатів Д.Многогрішний був обраний гетьманом Лівобережної України. Україна знову була поділена на дві частини.

Не дала позитивних результатів і зовнішня політика Дорошенка, який вважав, що утворити Українську державу можна було лише маючи в союзниках іншу державу. Тому спочатку він зробив спробу побудувати її під верховенством польського короля, але незабаром переконався, що ця ідея не підтримується більшістю українського населення. Потім зробив спробу домогтися цього в союзі Москвою, але, як виявилося, та не хотіла бачити Україну під владою самостійного й сильного правителя. Крім того, після смерті польського короля Яна Казиміра в якості одного з реальних претендентів на польську корону розглядався російський цар. У Москві виношували план створення конфедерації Московської держави і Речі Посполитої. За цих обставин між Москвою і Польщею на початку 1667 р. був підписаний Андрусівський договір про перемир’я на 13,5 років. Цей договір мав негативні наслідки для України. Єдина, хоча й формально, гетьманська держава розколювалась на дві частини: Правобережжя відходило до Польщі, а Лівобережжя з Києвом (на два роки) – до Московії. Договір утворював великі перешкоди на шляху до об’єднання всіх українських земель.

Тоді Дорошенко провів переговори з Кримом і Туреччиною про їх підтримку. Українське військо Дорошенка і стотисячна турецька армія на чолі з султаном Мегмедом ІV здобули перемогу над поляками в 1672 р. Польський король Михайло Корибут-Вишневецький змушений був підписати з турками Бучацьку угоду, за якою Польща визнавала незалежність Української держави. Але водночас Поділля переходило до Туреччини. Був створений плацдарм для турецької окупації всієї Правобережної України. Отже, всі намагання Дорошенка, одного з найбільш видатних тоді осіб, не дали позитивних наслідків. Поступово втрачаючи підтримку народу, П.Дорошенко склав булаву в 1676 р. на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича.

 

 

7.4. Гетьмани Лівобережної України Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович. Кінець Руїни

 

Політика гетьмана Д.Многогрішного, який отримав булаву за підтримки Москви, дедалі більше викликала розчарування як з боку його московських покровителів, так і з боку козацтва, козацької старшини, зокрема. Московський уряд небезпідставно підозрював Многогрішного у спробах зближення з Польщею. Козацькі старшини ставили в провину гетьману обмеження їхніх привілеїв та користолюбство гетьмана, більшість козаків звинувачували гетьмана у порушенні козацьких традицій, клановому характері його правління. Кінець-кінцем, у справи України втручається Московська влада. Многогрішний був заарештований і відправлений у заслання. Новим гетьманом за підтримки Москви був обраний Іван Самойлович.

І.Самойлович виявив здатність управляти країною, зумів припинити свавілля старшини, міцно утримував під своїм контролем Запорозьку Січ, за допомогою запорожців разом з кошовим отаманом Іваном Сірком багато чого робив для захисту українських кордонів від набігів татар. За його правління поступово почали відроджуватися зруйновані в роки Руїни села й містечкии, сільське господарство й ремісництво, відновлювалася торгівля. Однак одночасно посилювався нагляд з боку представників московської влади. І.Самойлович не хотів і не міг протидіяти прагненням царського уряду тримати Україну під своїм контролем. За ініціативою гетьмана українська православна церква була підпорядкована Московському патріархові.

Територія Гетьманщини наприкінці XVII ст. охоплювала Лівобережну Україну та Київ з навколишньою місцевістю. Козацька держава ділилась на полки, їх було 10, а в Слобідській Україні – 5. Формально Гетьманщина мала статус широкої автономії, але за нею наглядав із Москви Малоросійський приказ. Хоча п’ять слобідських полків очолювала полкова і сотенна старшина, але політично-адміністративну владу в Слобожанщині в основному здійснював від імені царського уряду воєвода Бєлгорода. Певну автономію мала Запорозька Січ, яка відіграла велику роль у захисті південних кордонів від набігів кримських татар.

Особливо успішними були дії запорожців, коли їх очолював славетний кошовий отаман Іван Сірко. За своє життя він провів близько ста воєнних походів, під час яких карав нападників і визволяв полонених. Татари боялися його і називали «шайтаном». Видатний художник Ілля Репін присвятив І. Сірку одну з найкращих своїх картин – «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Московська влада ревізувала автономні устої Гетьманщини. Не тільки гетьмана, але й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, підтримуючи намагання козацької старшини стати спадково-привілейованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила її від податків на утримання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян.

Водночас Україна залишалася ареною зіткнення геополітичних інтересів Польщі, Туреччини, Криму і Московської держави, часто була театром воєнних дій, які вони вели між собою в 60-80-ті рр. XVII ст. Врешті-решт між зазначеними державами були укладені мирні договори, що поділили Україну. Так, за Бахчисарайським миром 1681 р. між Москвою і Туреччиною за останньою зберігся протекторат над Поділлям, а південь між Дніпром і Бугом остався «нічийним». За «Вічним миром» 1686 р. Польща зберегла за собою Правобережжя, Москва – Лівобережжя з Києвом.

Цим договором суттєво ускладнилося становище гетьмана Івана Самойловича. Та ще й сам гетьман зробив чимало помилкових кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Будучи безмежно самовладним, він безпідставно призначав на посади полковників найближчих своїх родичів. Все це привело до старшинської змови й напружених стосунків гетьмана з московською владою.

Приводом для усунення І.Самойловича став невдалий похід московського війська на чолі з фаворитом цариці Софії боярином Василем Голіциним проти Кримського ханства. У невдачі полководця винним призначили Самойловича: мовляв, це він допоміг татарам та й взагалі йому неможна довіряти. Причому не останню роль в інтригах проти гетьмана відіграв його найближчий сподвижник – генеральний осавул Іван Мазепа. Самойловича та його синів катували, позбавили маєтків на користь царя й козацького війська, заслали в Сибір. У 1687 р. новим гетьманом було обрано Івана Степановича Мазепу.

Отже, внаслідок перемоги у Визвольній війні виникла Українська гетьманська держава з новими суспільними і економічними відносинами і породила в українців надії на вільний подальший розвиток країни. Проте наступні події призвели до глибокої кризи, викликаної як недостатнім досвідом народу в державному будівництві, так і гострою міжусобною боротьбою між окремими старшинськими угрупованнями, їхніми зрадами національних інтересів, так і ворожими діями сусідніх держав, що скористалися загостренням внутрішніх антагонізмів. У цій боротьбі за часів Руїни Україна зазнала не тільки незліченних людських і матеріальних втрат, але навіть частково поступилася здобутками революції Хмельницького. Проте боротьба за суверенність української держави залишила в найширших колах народу глибокий слід.

 

Контрольні запитання

1. Як розвивались події після Переяславської Ради?

2. Яке історичне значення діяльності Б. Хмельницького?

3. Які особливості характеризують Руїну?

4. У чому причини невдалого правління І.Виговського, П.Тетері?

5. Які причини виникнення розбрату в Гетьманщині?

6. Коли був укладений Гадяцький договір? Охарактеризуйте його зміст.

7. Яку політику проводив Ю. Хмельницький?

8. Якими були наслідки Андрусівського перемир'я для України?

9. Яку зовнішню політику проводив П.Дорошенко?

10. У чому суть політики царизму щодо України?

11. Які основні причини невдачі боротьби українського народу за незалежність України?

Теми рефератів

1. Політика українських гетьманів в період Руїни.

2. Боротьба Петра Дорошенка за створення незалежної Української держави.

3. Гетьман Ю. Хмельницький: політичний портрет.

4. Запорозька Січ в роки Руїни. І.Сірко.

5. Гетьман І.Самойлович: політичний портрет.

6. Політика Москви, Польщі, Туреччини відносно України в роки Руїни.

 

VIII. Україна у XVIII ст.

 

Ключові слова: національна аристократія, самоврядування, деспот, кріпосник, конституція, колегія, шовіністична політика, державний бюджет, намісництво, губернія, повіт, волость, колонізація, анархія, централізація, уніфікація, русифікація, Новоросія, Катеринослав..

 

XVIII ст. в історії України було надзвичайно суперечливим. З одного боку, вона стає складовою частиною Російської імперії, на яку перетворилася колишня Московія; вона втрачає останні ознаки своєї автономії, яким були гетьманське врядування, Запорозька Січ, полковий устрій; відбувається прогресуюче обмеження українських прав та вольностей; посилюються тенденції русифікації, посилюється експлуатація людських та матеріальних ресурсів українських земель, відбувається офіційне закріпачення селянства. Але водночас перетворення Росії на одну з найсильніших держав у Європі призвело до формування в основному кордонів сучасної України. Внаслідок поразки Туреччини в двох російсько-турецьких війнах Росія приєднала велику територію (Новоросію) навколо Азовського і Чорного морів, включаючи Крим. В результаті участі Росії в трьох поділах Речі Посполитої відбулося об’єднання Лівобережної України з Правобережжям.

Гетьманування Івана Мазепи

 

У 1687 р. гетьманом України було обрано І. Мазепу, вихідця з української шляхти. Він змолоду побував за кордоном, служив при польському королі, потім у гетьманів Дорошенка і Самойловича. Мазепа відзначався освіченістю, вмів подобатись людям. У своїй внутрішній політиці Мазепа спирався на старшину, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою відстоювати самоврядування. Водночас він обмежував прагнення старшини до необмеженого посилення експлуатації селянства, встановивши максимальну панщину у два дні на тиждень. Свою гетьманську владу рішуче захищав від посягань запорожців і старшини, а свою резиденцію в Батурині і хуторі Гончарівці устаткував з великим шиком.

Розквіт України Мазепа пов'язував з розвитком виробництва, освіти, культури. За часів його гетьманування (1687-1708 рр.) в Україні збільшилось виробництво полотна, канатів, поширились посіви окремих технічних культур, культивувались нові овочі і фрукти. Багато міст прикрасилось новими церквами і будинками, Києво-Могилянська колегія отримала статус академії (1701 р.), для неї були збудовані нові корпуси.

Мазепа остаточно відмовився від орієнтації на Польщу, Крим, Туреччину, бо вважав боротьбу проти Московської держави безнадійною. Довгий час він всіляко допомагав царю Петру І в усіх його справах. Зокрема, надсилав проти турків і татар козацькі полки. Коли Москва розв'язала війну проти Швеції за вихід до Балтійського моря, Мазепа прислав на допомогу російській армії декілька козацьких загонів. Потім за наказом царя посилав тисячі українців на будівництво нової російської столиці Санкт-Петербурга. В боях, а також на важких канальних роботах, від морозів, поганого харчування, хвороб щорічно гинули десятки тисяч козаків. Проте нехтування людським життям для досягнення своєї мети були характерними для Петра І. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютної влади, він розглядав і Україну як знаряддя для здійснення своїх імперських планів. Цар вимагав від гетьмана не тільки все нових і нових людей, але обклав український народ величезними податками, що посилювало розорення Гетьманщини. А в політичному плані Петро проводив курс на знищення самоврядування і повне підпорядкування України московській владі. В усьому цьому Петро І отримував беззастережну підтримку І.Мазепи, який отримував від царя все нові й нові нагороду, одним з перших в Росії був нагороджений орденом Андрія Первозванного, найвищим орденом імперії; став однією з найбагатших людей у Росії та Європі.

Однак роль слухняного виконавця волі царя дедалі все більше не ставала обтяжливою для гетьмана, ця роль, очевидно, ніяк не відповідала його великим амбіціям. І коли І.Мазепа переконався в тому, що політика царя веде до послаблення його особистої влади, то почав шукати вихід із становища, що склалося. Вважаючи, що лише поразка Москви в Північній війні (1700-1721 рр.) і його допомога шведському королю Карлу ХІІ нададуть йому таку змогу, гетьман став на шлях зради царю і встановлення союзу зі шведським королем.

Переговори гетьмана зі шведами велись у глибокій таємниці, коли Україна фактично була окупована царськими військами. Тому Мазепа не зумів підготувати ні більшість козаків, ні взагалі українське суспільство до виступу проти Петра І та свого переходу на бік Карла XII. До того ж, правду кажучи, І.Мазепа не користувався великою популярністю серед більшості козацтва й усього українського народу. Як наслідок за ним пішла лише частка запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. У 1708 р. гетьман з малим козацьким військом відкрито виступив проти Москви і пішов на з'єднання зі шведським військом, що надійшло на Україну. За це Петро І наказав піддати Мазепу анафемі, і його майже 300 років проклинали в усіх православних російських церквах.

У червні 1709 р. під Полтавою стався вирішальний бій між військами Петра І і Карла XII, внаслідок якого шведський король і гетьман втекли з рештками розгромленої армії вмежі володінь Туреччини. Незабаром Мазепа помер у Бендерах (Молдавія). Козаки і старшина, що були в еміграції, обрали гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика. Він докладав чимало сил, щоб звільнити Україну за допомогою Туреччини і татар. Він навіть намагався створити союз коаліцію європейських держав проти Росії. Ним була складена так звана Конституція прав і вільностей Війська Запорізького, за якою були визначені правові засади української держави як республіки, де влада належала гетьману й верхівці козацької старшини.

Після переходу Мазепи на бік шведів за наказом Петра І старшина «обрала» гетьманом Івана Скоропадського, до якого цар приставив своїх спостерігачів. Резиденція Мазепи у м. Батурин і хутір Гончарівка були зруйновані, а більшість їх населення була винищена. У травні 1709 р. була ліквідована Запорозька Січ (Чортомлицька). Пізніше біля Перекопського перешийка в Олешківських пісках поруч з Кримом запорожці, яким вдалося втікти від розправи, заснували Олешківську Січ.

 

 

8.2. Ліквідація українського самоврядування та Запорозької Січі

 

Отримавши перемогу, Петро І відмовився відновити договір України з Росією (так звані Березневі статті) і надалі став обмежувати українське самоврядування. За підписаними Скоропадським в 1709 р. Решетилівськими статтями закріплювалось право царських урядовців втручатися в справи українського місцевого управління, контролювати збір податків і витрат коштів. У 1714 р. Петро І відібрав у гетьмана і старшини право призначати полковників, а в 1715 р. запровадив і новий порядок призначення сотників. В 1722 р. була створена так звана «Малоросійська колегія», що фактично управляла Україною. Після смерті І. Скоропадського цар взагалі вирішив не обирати нового гетьмана. Замість обрання гетьмана відбулося призначення наказним гетьмана (тобто виконувача його обов’язки) Павла Полуботка. Однак той не догодив царю своїми скаргами на дії царських чиновників в Україні, через що у 1724 р. був викликаний у Санкт-Петербург, заарештований і закатований у Петропавлівській фортеці.

Після смерті Петра І в січні 1725 р. політика царизму щодо обмеження автономних прав України продовжувалася. До 1727 р. гетьмана не було. Потім, лише заради підтримки з боку козацької верхівки в умовах боротьби за владу в імперії, російський уряд дав дозвіл на обрання гетьмана, яким став миргородський полковник Данило Апостол. Поїхавши в1728 р. в Петербург, Д.Апостол просив відновити Березневі статті Б.Хмельницького. У відповідь були ухвалені «Решительные пункты», що пропонували гетьману керувати Україною за допомогою російських чиновників.

Д.Апостол взявся впорядковувати внутрішні справи України. Він вперше встановив державний бюджет, провів генеральне слідство по маєтності, встановив порядок апеляції судових рішень, звернув увагу на розвиток торгівлі, сприяв поверненню запорожців зОлешківської Січі на батьківщину. Вже після смерті Апостола (січень 1734 р.) запорожці заснували так звану Нову Січ на р. Підпільній (біля Нікополя) і влітку 1734 р. отримали від Росії повну амністію і козацькі клейноди. Але після смерті Апостола нового гетьмана не обирали 16 років. Управляло Україною новостворене «Правління гетьманського уряду» у складі трьох старшин і трьох російських чиновників, хоча самого гетьмана не було. Це правління підпорядковувалось Сенату.

Новим і останнім гетьманом України у 1750 р. був обраний за рекомендацією цариці Єлизавети Петрівни (дочки Петра І) Кирило Розумовський, який був молодшим братом Олексія, некоронованого чоловіка цариці. Під його владу була віддана і Запорізька Січ. Але гетьман, часто і подовгу буваючи в Петербурзі, мало займався українськими справами. Свого наставника і вихователя Г. Теплова К.Розумовський зробив правителем гетьманської канцелярії і поклав на нього всі справи. Фактично ж в Україні, поки гетьман жив в Петербурзі, всім верховодила старшина. Єдине, що він зробив, так це судова реформа, за якою вводилися місцеві суди замість полкових. Найвищою інстанцією став Генеральний суд. Фактично все судочинство було віддано до рук старшини, що зміцнило її привілейоване становище. Посилились також кріпосницькі порядки. Юридичне кріпосне право на Україні було оформлене в 1783 р.

У 1764 р., за наполяганням цариці Катерини II, Розумовський склав гетьманство. Гетьманщина була поділена на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, пізніше були створені Катеринославське і Харківське, а в 1796 р. Україну перетворили в Малоросійську губернію з однотипними, як і в усій Російській імперії, структурами управління та судочинства. Переміни порядків народна маса зустріла з пасивною покірливістю, так як давно вже була усунута від усякої участі в політичному житті. Так само поставилась і маса козацької старшини, бо переміна політико-адміністративного устрою не зачіпала її привілейованого становища. Указом Катерини ІІ в 1785 р. вона одержала права російського дворянства.

Поступово Запорізька Січ втрачала своє військове значення як захисник південних кордонів імперії, а особливо статусом своєї організації і умонастроєм вона не вписувалась в політичну, соціальну, економічну, адміністративну і загальнодержавну систему царської влади. Тому в 1775 р. за наказом Катерини II Запорізька Січ була ліквідована. Кошового отамана П. Калнишевського заслали на Соловки в Білому морі, а писаря І.Глобу, суддю П. Головатого та іншу старшину – до Сибіру. Частина козаків втекла на низов’я Дунаю і утворила там за згодою султана Задунайську Січ. З тих, що залишились на Україні, спочатку було створено «Військо вірних козаків» на чолі з кошовим отаманом С.Білим, що отримав звання полковника. Потім у 1787 р. воно дістало назву «Бузького війська», згодом це військо перейменували в «Чорноморське», а в 1792 -1793 рр. його переселили на Кубанські землі, де українські козаки, як і на Запоріжжі, створили 38 куренів. Козаки жили за старими звичаями і воювали з горцями Кавказу.