Останні гетьмани: Д. Апостол і К. Розумовський

Після смерті Петра І (1725 р.) російські імператори намагалися обмежити україн­ське самоврядування. Але із зміною імпера­торів і міжнародної ситуації політика «за­лізної руки» щодо України інколи дещо по­м'якшувалася.

Так, у 1727 р. царський уряд, врахову­ючи можливість війни з Туреччиною, ви­рішив відновити посаду гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727-1734 рр.).

За короткий час гетьман навів порядок у фінансах, насамперед у податковій системі, сформував державний бюджет у розмірі 144 тис. крб. річних і в розвитку економіки зробив став­ку на підприємливу буржуазну верству суспіль­ства.

Рядом універсалів гетьман оберігав українсь­ких купців від конкуренції іноземних, у тому числі й російських. Було організовано креди­тування купців, відстрочено сплату за вексе­лями, підготовлено проект вільної торгівлі в Гетьманщині.

У 1729-1730 рр. власті провели генеральне слідство про маєтності, яке виявило неконтрольоване роздавання сіл у приватне володін­ня й катастрофічне зменшення кількості осо­бисто вільних селян. Незаконно одержані старшиною, шляхтою, монастирями, містами і російськими чиновни­ками села й хутори поверталися до свого попе­реднього статусу. В зв'язку з цим значна части­на селян поліпшила своє матеріальне й соціаль­не становище. Була зроблена спроба покінчити із землеволодінням російських вель­мож і чиновників. Гетьман видав старшині спеціальний універсал, щоб вона спонукала російських землевласників спродувати свої маєтки в Україні за прийнятною ціною.

Апостол добився передання судових справ у відання місцевих судів. Генеральному суду поверталися функції вищої судової інстанції, хоч нею фактично продовжував залишатися російський монарх. Тим самим підривалась незалежність українського судочинства й по­силювалася влада центру. Гетьман планував створити новий єдиний кодекс законів для всієї Гетьманщини.

Після смерті Д. Апостола російський уряд 16 років не дозволяв обирати гетьмана. У 1750 р. за рішенням імператриці Єлизаве­ти Петрівни (1741-1762 рр.) було обрано останнього гетьмана козацької України Ки­рила Розумовського (1750-1764 рр.).

Цей крок імператриця зробила під впливом стар­шого брата Кирила Розумовського - Олек­сія. Його, простого козака, за гарний спів взяли до придворної капели, де на нього звер­нула увагу Єлизавета. Олексій Розумовський став ЇЇ фаворитом, а з 1 742 р. - чоловіком. К.Розумовський докладав багато зусиль для розширення автономного управління Української держави, добивався спадко­вості гетьманства. Але в умовах централіс­тичних прагнень Російської імперії подаль­ший розвиток української автономії був не­можливим.

ОСТАТОЧНЕ СКАСУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

· У 1762 р. престол зайняла Катерина II прибічниця централізму, яка рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України:

· у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках Малоросійської колегії;

· у 1775 р. знищено Запорізьку Січ. ЇЇ землі були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорізьких козаків склалася по-різному: 25 тис, козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. за­порожців отримали політичний притулок в Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775-1828 рр.), значна кількість запорож­ців отримала статус селян;

· у 1781-82 рр. ліквідовано поділ Укра­їни на полки і створено губернії;

· у 1783р. запроваджено кріпосне пра­во в Україні.

 

Цього ж року було ліквідоване українське козацтво як стан. Замість ко­зацьких полків створювалися полки ро­сійської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а приблизно 10 тис. за­можних козаків отриманій грамоти дворян і офіцерські чини в російській армії.

Лівобережжя з часів Руїни і до кінця XVIII ст. Було центром українського життя. Козацький устрій набув тут закінчених форм. Лінія гетьманів: визнавати московську зверхність, зберігаючи залишки автономії. Повстання Мазепи послабило Україну. Але Москва також змінювала свою позицію – двічі відновлювала гетьманство. Лівобережжя зберігало досить широку автономію. Після скасування Гетьманщини на Лівобережжі більше ніж деінде збереглись український побут, культура і державні традиції.

МІСІЯ ВАСИЛЯ КАПНІСТА

У відповідь на наступ царизму на українську державність, скасування її автономії серед пат­ріотично налаштованої української старшини виникла думка вдатися до іноземної інтервенції. Речником цій групи виступив відомий на той час громадський діяч і літератор Василь Капніст. У І 791 р. він таємно їздив до Берліна, де просив допомоги у Прусії проти московського абсо­лютизму. Однак ця спроба виявилася невдалою.

Українському народу через несприят­ливі політичні умови, через недостатню внутрішню консолідацію не вдалося збе­регти свою державність. Але збереглася на Україні державно-національна традиція, ідея незалежної собор­ної української держачи, і цілі покоління боролися і вмирали за цю ідею.

ПРИЄДНАННЯ ДО РОСІЇ ПІВДНЯ УКРАЇНИ ТА КРИМУ

В результаті перемоги Росії в російсько-турецьких війнах у 1783 р. Кримське хан­ство було ліквідоване, і всі його території ввійшли до складу Російської імперії. По­чалася активна колонізація південних зе­мель України, які отримали назву Новоросії. Прагнучи якомога швидше заселити і освоїти ці землі, уряд Катерини II сприяв переселенню сюди сербів, німців, молда­ван, вірмен, греків та інших народів. Ук­раїнці та росіяни на кін. XVIII ст. складали 80% переселенців зазначених областей.

Виникли нові міста - Олександрівськ (Запоріжжя, 1770), Херсон (1778), Севасто­поль (1783), Катеринослав (1787), Мико­лаїв (1789), Одеса (1794).

Вихід до Чорного моря, освоєння Пів­дня сприяли економічному розвитку Росії та України. Україна поступово перетво­рюється на житницю Європи.

УНІФІКАЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ПОДІЛУ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

· У 1802 р. російський уряд ліквідував Ма­лоросійську губернію і натомість створив Чернігівську та Полтавську.

· Новоросійську губернію було поділено на Катеринослав­ську, Таврійську і Миколаївську (з 1803 р. Херсонську).

· У 1828 р. вони, а також Бесара­бія увійшли до складу Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторства.

· У боротьбі зпольським визвольним рухом царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-гу­бернаторство у складі Київської, Волинської і Подільської губерній.

· Через три роки Слобідсько - Українську губернію було ре­формовано в Харківську.

Отже, підросійська Україна була поділена на дев'ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку XX ст. Значна кількість українців компактно проживала поза межами них губерній у сусідніх повітах Курської, Воронезької, Бєлгородської губерній та на Кубані.

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ

Польща відновлювала на Право­бережжі порядки, які існували до повстання Б.Хмельницького. Зростали земельні володіння польських магнатів (40 магнатських родин володіли 80% території Правобережжя), посилюва­лося соціальне гноблення українського се­лянства (в деяких маєтках панщина стано­вила 5-6 днів). Відновлювалося пересліду­вання православ'я.

У1699 р. польський сейм скасував на Правобережжі козацький устрій. Козаки були оголошені поза законом, за винят­ком невеликої кількості козаків, що най­малися на службу до польських магнатів (надвірні козаки).

Визвольна боротьба на чолі з С.Палієм

Посилення польського гноблення викли­кало хвилю повстань. З 1700 по 1704 рр. точилася визвольна боротьба правобережного козацтва на чолі з фастівським полков­ником Семеном Палієм. Повстанці звільни­ли від шляхти Київщину, Черкащину, По­ділля. Цей рух був придушений спільними польсько-російськими зусиллями. Петро І пожертвував інтересами населення Право­бережжя, щоб зберегти союз із Польщею у війні проти Швеції. За його наказом участь у боротьбі з повстанцями взяли лівобережні полки І. Мазепи.

Гайдамацький рух

У наступні роки на Правобережжі поши­рився рух гайдамаків (від тюркського «гай-де» - гнати, чинити свавілля).

Стара польська й вітчизняна дореволюційна література подавала гайдамаків переважно як бандитів і грабіжників. Не виправдовуючи жорстокостей гайдамаків (їхні супротивники поводилися не краще), сучасна історіографія вбачає у них насамперед борців проти соціального гноблення й культурно-національного поневолення, проти унії, покатоличення українського народу.

Гайдамацькі загони об'єднували передовсім селянство та неімуше запорозьке козацтво, міщан-ремісників. Вони розгортали свою діяльність звичайно навесні, руйнуючи й спопеляючи панські садиби, костьоли, уніатські церкви й мо­настирі, нападаючи на орендарів, лихварів. Гайдамацький рух об'єктивно ставив антифеодальні й національно-визвольні цілі. Загони очолювали, як правило, запорозькі козаки, котрі здобули військовий досвід.

Поступово гайдамацький рух поширився з Правобережної України на Західну, зливаючись у передгір'ях Карпат з опришківством. Для боротьби з гайдамаками українські та польські пани створювали загони надвірних козаків, які нерідко приєднувалися до тих-таки гайдамаків. Локальні й порізнені виступи гайдамаків переросли у великі народні повстання проти посилення кріпосницького й національного гноблення, насильницького насадження осоружної народові церковної унії. Перше таке повстання спалахнуло 1734 р. Одним з Його проводирів на Поділлі був сотник надвірних козаків Верлан, що оголосив себе полковником

Гайдамаки вірили, що православна Росія підтримує їх виступи поширювали чутки, начебто мають царський указ, який дозволяє їм знищувати шляхту, католицьке й уніатське духівництво. Гайдамаки сподівалися, що Росія прийме Правобережну Україну в підданство. Однак їх надії не справдились.

Наступне велике повстання гайдамаків сталося 1750 р. й охопило Київщину та Поділля. Його придушило польське військо за допомогою уряду Катерини II, котра побоюювалась, що «бунт» перекинеться на Лівобережну Україну.

Стихійні, погано організовані й порізнені гайдамацькі повс­тання об'єктивно розхитували Річ Посполиту й сприяли об'єднанню Правобережної України з Лівобережною, що настало 1793 р.

У другій пол. XVIII ст. гайдамацький рух переріс у народне-визвольне повстання, яке отримало назву Коліївщина.

У 1768 р. його очолив Максим Залізняк - запорізький ко­зак, син селян й на-кріпак а із с. Медведівка на Черкащині. На бік повстання перейшов уманський сотник Іван Гонта. Коліївщина охопила Київщину, Брацлавщину, По­ділля, Волинь. Тяжкі форми польського гноблення обумовили жорстокість гайда­маків, криваві розправи з польським на­селенням.

Коліївщина була спрямована проти польського гноблення, на ліквідацію панівної верстви суспільства, великої земельної власності.

Царський уряд, наляканий величезним розмахом повстання, допоміг Польщі у його придушенні.

Гайдамаччина надовго залишилася в народній пам'яті, відіграла велику роль в ослабленні феодально-кріпосницької сис­теми, польського панування, у розвитку ви­звольної боротьби українського народу.

Рух опришків

У західноукра­їнських землях (Галичина, Закар­паття, Буковина) соціальний про­тест проявився в русі опришків.

Вони громили й утискували шляхту, орендарів, багатіїв, католицьких та уніатських свя­щеників і ченців. Уперше опришків галицького походження згадує документ 1529 р. Вони базувалися в основному у Кар­патських горах. Мали підтримку з боку місцевого населення. До загонів сходилися кріпаки-втікачі, міські ремісники, слуги та інша біднота. Звичайно опришки починали свої дії навесні й продовжували їх до осені. Виступали невеликими за­гонами, застосовуючи партизанську тактику несподіваних нападів. Прекрасно знали місцевість. Намагалися уникнути боїв з регулярним військом.

Найбільшого розмаху набув рух опришків у роки Визвольної війни Б. Хмельнийького, штурмували магнатські й навіть королівські замки, допомагали козакам. Так, 1653 р. пліч-о-пліч з полками українського гетьмана воював проти польсько-шляхетського війська 2-тис. загін опришків під проводом Харачка. Вони взаємодіяли з гайдамаками у XVIII ст., особливо під час великих повстань, що охоплювали Правобережну Й Західну Україну. Після загарбання Австрією Галичини й Буковини (1772—1774) опришки не складали зброї. Протягом 1-ї пол. XIX ст. в Галичині, на Закарпатті й Буковині діяло понад 50 їхніх загонів. Останнім відомим ватажком опришків був М. Драгомирук, прилюдно страчений у Коломиї в сер XIX ст.

Найбільш відо­мим ватажком опришків був Олекса Довбуш – з 1738 по 1745рік.

Його порівнюють з Робін Гудом, бо, гра­буючи багатих, все награбоване добро роз­давав бідним.

Рух опришків був придушений австрій­ським урядом лише у першій пол. XIX ст.

Поділи Речі Посполитої

У другій пол. XVIII ст. Річ Посполита переживала період глибокої економічної і політичної кризи, викликаної анархією в державному управлінні, міжусобними війнами. Цим скористалися сусідні держа­ви - Австрія, Росія та Прусія, які розділили між собою землі Речі Посполитої, внаслі­док чого польсько-литовська держава при­пинила своє існування.

На долі українських земель три поділи Речі Посполитої позначилися таким чи­ном:

· за першим поділом 1772 р. до Австрії відійшла Галичина;

· за другим поділом 1793р. до Росії віді­йшло Правобережжя (Київщина, Ви­линь, Поділля);

· за третім поділом 1795р, до Росії віді­йшла Волинь (Берестейщина).

З переходом Правобережної України під владу Росії тут у 1797 р. було створе­но Київську, Волинську та Подільську гу­бернії.

До Австрійської Імперії була приєдна­на в 1775 р. Буковина, яка перебувала до цього часу в складі Османської імперії. Під безпосереднім контролем Габсбургів пере­бувало і Угорське королівство разом з українським Закарпаттям. З 1867 р. Австрійська імперія отримала назву Авст­ро-Угорщини.

Таким чином, на кін. XVIII ст. україн­ські землі опинилися в складі двох вели­ких імперій - Російської та Австрійської. В історії України почався новий період.

 

Тема: Українські землі під владою Російської та Австрійської імперії наприкінці у XVIII – другій половині XIX ст.

План:

1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі іноземних держав. Криза кріпосництва і розвиток капіталістичних відносин. Початок промислового перевороту. Місце України в зовнішній торгівлі Російської імперії.

2. Початковий етап національного відродження. Становлення української інтелігенції. Діяльність декабристів в Україні. Вплив польського повстання 1830 - 1831 років на національне життя в Україні. Кирило-Мефодіївське братство. Т. Шевченко.

3. Участь України в зовнішньополітичних акціях Російської імперії (російсько-турецька війна 1806-1812, приєднання Бессарабії до Росії, війна з наполеонівською Францією 1812 року).

4. Характер політики австрійського уряду щодо українців. Продовження реформ Марії-Терези Йосифом II, їх роль у розвитку національно-культурного життя Галичини та Буковини. Суспільно-політичний рух. «Руська трійця». Буржуазна революція 1848 року. Скасування кріпосного права. Головна Руська Рада.

Фактологічний зміст: Включення українських земель до складу Російської та Австрійської імперії. Адміністративно-територіальний поділ українських земель. Промисловий переворот та зародження ринкової економіки. Розвиток національного руху. Поширення на Україну російського та польського суспільних рухів. Повстання під проводом У. Кармелюка, реформи Марії Терезії та Йосифа II та українські землі, діяльність «Руської трійці». Діяльність Головної руської ради (ГРР).

Основні дати: 1798 р. - вихід друком «Енеїди» Івана Котляревського; 1816 р. - Товариство галицьких греко-католицьких священників; 1833-1837 рр. - діяльність «Руської трійці»; 1848 р. -скасування панщини в Галичині; грудень 1825 - січень 1826 рр. - повстання Чернігівського полку; 1830-1831 рр. - Польське повстання; 1846-1847 рр. - діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

Персоналії: І. Котляревський, М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак, Т. Шевченко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, Л. Кобилиця, І. Могильницький.

Глосарій теми: «промисловий переворот», «нація», «національне відродження», «національна ідея», «декабристи», «масонство»

Основні уміння та навички:

знаходити на картосхемі українські губернії у складі Російської імперії.

Характеризувати політику Російської імперії щодо України, початок національного відродження, форми соціального протесту українського населення, поширення на Україну російського та польського суспільних рухів, програмні засади та діяльність Кирило-Мефодіївського братства, економічний розвиток і соціальні відносини. Початок національного відродження, форми соціального протесту населення.

Визначати причини та значення антикріпосницького руху в українських земля у складі Російської імперії, діяльності Кирило-Мефодіївського братства, наслідки та значення подій 1848-1849 рр., причини та значення антикріпосницького руху в західноукраїнських землях.

Література:

1. Бойко О. Д. Історія України. К: ВЦ «Академія», 2012. - 656 с.

2. Історія України: Навчальний посібник / Під загальною ред. В. А. Смолія. - К: Альтернатива, 2009. – 424 с.

3. Кульчицький С.В., Лебедєва Ю.Г. Видав. Київ, «Генеза», 2012. -253 с.

4. Світлична В.В. Видав. Харків, «Каравела», 2012 – 396 с.

 

На кінець XVIII ст. склалася нова міжнародна обстановка, яка торкалася безпосередньо України – щезли дві держави, які протягом століть впливали на українську історію. Це Кримське ханство і Річ Посполита.

Поділи Речі Посполитої

· 1772 р. (Австрії Галичина, Поділля, частина Волині);

· 1774 р. Росія приєднує Крим і Причорномор'є;

· 1775 р. Австрії відходить Буковина;

· 1793 р. (Росія дістає Правобережну Україну);

· 1795 р. (Росії відходить Берестейщина).