Колонізація Росією півдня України

· народна (самовільний переселенський рух);

· іноземна (уряд заселяв німцями, греками, болгарами);

· урядова (роздача земель).

На початок XIX ст. українські землі були розділені між двома імперіями:

· 80 % належало Російській (Лівобережна, Правобережна, Слобідська та Південна Україна);

· 20 % Австрійській (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття).

Поділ України російсько-австрійським кордоном, імперська політика гноблення негативно впливали на формування української нації.

На початок століття 9 українських губерній входили до складу трьох генерал-губернаторств – Малоросійського, Київського, Новоросійсько-Бесарабського.

За 100 років населення України збільшилося з 7,7 до 23,4 млн. Чоловік (і за рахунок міграції росіян, німців, сербів і т.д.).

Адміністративно-територіальний устрій, система податків, влада, економіка – все було уніфіковано під імперський російський стандарт і підпорядковано інтересам метрополії. На чолі імперій стояли генерал-губернатори з майже необмеженою владою. Тільки низові адміністративні одиниці (волості та уїзди) могли очолювати українці. Росія принесла на Україну власне судочинство на чужій мові. Українські школи знищувалися. Духовенство опинилось під московським патріархом. У 1840 р. Ліквідовується Литовський статут, міста втрачають Магдебургське право. Національна самобутність українців втрачається і українці починають думати, що, дійсно, їх мова “мужицька”, погана і починають призвичаюватися до всього російського.

 

Українська нація в основному розвивалася як нація хліборобська:

· 2/3 складало сільське населення;

· в промисловості, транспорті, торгівлі українці складали лише 10%;

· в науці, медицині, культурі, церкві – 0,5% (40% - росіяни, 25% - євреї).

 

Тому у соціальному плані українців початку XIX ст. можна розділити на:

· поміщиків (їм належало 70% землі);

· міщан (переважно поляки, росіяни, євреї);

· селян (поміщицькі – 60%, 99% - три дні панщини, державні, військові).

 

З 1817 р. за проектом військового міністра Аракчеєва створюються військові поселення. Їх створення позначене численними бунтами. Становище військових поселенців було б ще гіршим якби Аракчеєв не боровся з казнокрадством і присвоєнням державних коштів армійською верхівкою. У 20-30-ті рр. більшість військових поселень перевели на роботу по забезпеченню армії продовольством і становище поселенців стало набагато кращим ніж селян.

Існував так і не реалізований проект Аракчеєва: звільнити селян із землею шляхом їх викупу державою у поміщиків.

 

З початком XIX ст. як в Російській, так і в Австрійській імперіях відбуваються однакові процеси:

· переважання поміщицького землеволодіння з його прогресуючим занепадом;

· посилення експлуатації селянства і його соціальна диференціація;

· криза натурального господарства, його перехід на шлях капіталізму.

 

Основними формами експлуатації селян були відробіткова, рента продуктами і рента грошима.

Сільське господарство, яке було основою економіки Російської імперії, було відсталим. Машини та передові технології використовували одиниці поміщиків. Ручна праця, кріпацтво, відстала техніка, натуральний тип господарства зумовлюв али вкрай низьку продуктивність праці.

Однак суттєві зміни почалися:

· розповсюджуються нові культури (Україна стає центром по вирощенню цукрових буряків, льону, коноплі та тютюну);

· з'являються поміщицькі підприємства з переробки сільгоспсировини та її продажу;

· поглиблюється поділ праці;

· зростає кількість міського населення;

· розвиваються товарно-грошові відносини.

Сільське господарство повільно набирає рис товарного. Швидше капіталізація йшла на Півдні та Правобережжі, де були найбільші поміщицькі господарства. Грошова рента починає витісняти натуральну, що дає поштовх до розвитку торгівлі, грошового обігу взагалі.

Капіталізація сільського господарства йшла двома шляхами:

· пруським (повільний перехід до капіталістичного виробництва);

· американським (створення фермерських господарств).

На кінець XIX ст. Україна давала 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці, 10% кукурудзи.

 

Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинених аграрних районів Російської імперії. АЛЕ лише 15% підприємств України виготовляли готову продукцію, розвиток української економіки базувався на іноземному та російському капіталі, прибуток вивозився.

 

В промисловості переважали поміщицькі та державні мануфактури. В їх основі лежали примусова праця кріпаків та примітивна техніка.

Зростає кількість кустарних закладів, промислів та ремесел, мануфактурного та фабричного виробництва (у 3,6 разів до 1861 р.), але переважають дрібні підприємства. Головним чином розвиваються харчова та оброблювальна галузі.

У 40-х рр. мануфактурне виробництво переростає у капіталістичне із застосуванням вільнонайманої праці. Розвиваються вже галузі важкої промисловості – металургійна та машинобудівна.

На середину 50-х рр. в Україні діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводи.

 

У другій половині-кінці XIX ст.:

· завершився промисловий переворот;

· особливо швидкими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і металургійна промисловість (65% вугілля імперії, 50% чавуну, біля 50% заліза і сталі);

· розвивалося виробництво сільськогосподарських машин (біля половини вироблених в імперії);

· бурхливе будівництво залізниць (1/5 імперської протяжності, перша – Одеса/Балта);

· йшов процес урбанізації (Одеса, Київ, Харків, Катеринослав).

Зростає обсяг торгівлі, особливо через азово-чорноморські порти. Так, експорт цукру – 80% загальноімперського, вовни – 70%.

Чумацький промисел

До появи залізниць і пароплавства міжнародні й внутрішні перевози здійснювалися чумаками. Чумаками в Україні XVI-XIX ст. називали тих, хто займався торговельно-візницьким промислом. Чумакували переважно козаки і державні селяни, менше – кріпаки і селяни. Насамперед це транспортування і перепродаж солі та риби. Протягом року чумаки перевозили з Криму, Призов'я і Галичини по Україні на північ і в Росію понад 6 млн. пудів. Чумаки формували звичайно валки з кількох десятків возів. Чумацтво щезло в 70-80-ті рр. у зв'язку з розвитком залізниць і річкового пароплавства.

Зміни у класовій структурі:

· зумовлені розвитком капіталістичних відносин;

· з'являється буржуазія;

· зростає кількість найманих робітників (селяни, що розорилися, ремісники);

· росте кількість поміщиків, що ведуть товарне виробництво;

· відбувається процес утворення торгово-промислової буржуазії;

· йде розшарування селянства на заможних, середняків та малоземельних;

· одне із джерел збагачення селян – чумацтво.

Процес утворення капіталістичних класів – з 30-тих рр. по кінець XIX ст.

Все це вело до загострення соціальних відносин. За 60 перших років XIX ст. – 2400 селянських виступів, але слід критично ставитися до кількості та їх класифікації (більшість дрібних, пасивні форми протесту).

На кінець царювання Миколи I в Російській імперії нараховувалось 100 тисяч чиновників. Цареві доповідали, що тільки три генерал-губернатори не беруть хабарів, і то тільки тому, що один із них з декабристів (Муравйов), другий – син Радіщева, а третій і сам дуже багатий.

Невдача Росії в Кримській війні 1853-1856 рр. підштовхнула царизм до проведення реформ.

Причини реформ:

1. поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи (вибір: зверху чи знизу);

2. ріст соціальної напруги в суспільстві;

3. необхідність економічного розвитку.

1861 рік – скасування кріпосного права. Реформа пішла зверху, в інтересах поміщиків. За реформою селяни ставали вільними особисто, але право власності на землю залишалось за поміщиками.

СЕЛЯНАМ

Надавались права:	Але:
купувати нерухомість	паспорт видавався на рік
займатися торгівлею та промислами	не могли відмовлятися від наділу
заводити фабрики	земля їм продавалася за ціну вищу від ринкової
мати орган самоврядування	залишались тілесні покарання
обирати старосту
збирати сходи

 

Падіння кріпосного права було однією із найважливіших подій в історії Росії та поклало початок утвердження нового, капіталістичного ладу. Основою розвитку господарства стала система найманої праці, а кінцевою метою виробництва – одержання прибуткової вартості. Це і стало головним фактором прискореного розвитку промисловості та сільського господарства.

Опісля реформи:

· розорення маси селян – наплив до міст дешевої робочої сили;

· витіснення дворянського землеволодіння буржуазним;

· спеціалізація окремих районів;

· оренда стає головним засобом господарювання (здача земель поміщиками);

· прискорюється розшарування на селі;

· йде процес утворення робітничого класу.

З ліквідацією кріпацтва Росія вступила в епоху капіталізму. Уряд провів кілька назрілих буржуазних реформ:

· фінансову, 1862 р. (створення Державного банку, непрямі податки збирали не приватні особи, а заклади, вперше почали друкувати в пресі відомості про прибутки і витрати держави);

· воєнну, 1862-1874 рр. (введення загальної військової повинності, строк служби скорочувався з 25 років до 6-7, створені військові округи, збільшилась кількість військових закладів);

· судову, 1864 р. (запровадження публічного суду, проголошення незалежності суду від розпоряджень уряду і поліції, суд ставав гласним, суд присяжних, змагальний процес);

· земську, 1864 р. – найважливіша. Утворювалися земства як органи самоврядування.

 

Реформи знаменували собою перехід від феодалізму до капіталізму. Фабрично-заводська промисловість поглинала дрібнотоварне і мануфактурне виробництво. В 1869 р. в Україні було 3712 фабрик і заводів, а в 1900 – 5301.

У 60-90-х рр. в Україні побудовано понад 8 тисяч кілометрів залізниць, які зв'язували з центром Росії промислові українські центри.

Поряд із залізницями важливу роль відігравав і водний транспорт. Головною водною артерією був Дніпро. Річками України ходили 220 пароплавів і ще понад 200 були приписані до азовських і чорноморських портів.

Особливості капіталізму в Україні:

· Україна стає найбільш розвиненим економічно регіоном Російської імперії;

· Українці нечисленні у промисловому та торговому капіталі (росіяни, євреї);

· Швидкі темпи капіталізації виробництва;

· Засилля іноземного капіталу;

· Створення велетенських підприємств;

· Швидке переростання капіталізму в імперіалізм;

· Відсутність економічних і політичних прав у трудівників.