Козацька проблема в речі посполитій. Козацькі повстання кінця хvі – першої третини хvіі ст. Діяльність П. Сагайдачного.

Щодо відносин Сагайдачного з польським урядом, то вони були далеко не простими. Гетьман як справжній політик у вирішенні гострих питань виявляв велику гнучкість, мав схильність до компромісів і не раз ішов на переговори з Варшавою. Водночас, спираючись на козацтво (як реєстрове, так і запорозьке), він міг дозволити собі ведення цілком самостійної лінії. Всупереч категоричним заборонам урядових кіл гетьман часто організовував походи проти Кримського ханства й Оттоманської Порти, підтримував вигідні для нього вимоги козацтва і т. п. Не слід заперечувати і того факту, що протягом 1615 - 1616 рр. П. Сагайдачний, незважаючи на грізні сеймові постанови, сам очолював виступи різних прошарків населення в Україні. Хіба не симптоматичним є твердження польського сейму (вересень 1616 р.), що козаки «самі встановлюють собі право, самі обирають урядовців та ватажків і нібито створюють у Великій Речі Посполитій другу республіку». Про наростання хвилі народного руху свідчать і інші факти. Як зазначається у численних актових книгах, козацькими загонами 1618 р. були «сплюндровані» величезні обшири України, Полісся й Литви. Ма­буть, немає необхідності пов'язувати подальше поглиблення соціальної та національно-релігійної конфронтації у суспільстві виключно з особою П. Сагайдачного (це було б і хибно, і неісторично). Проте ігнорувати наявність такого зв'язку ми також не вправі. Наприклад, добре відомо, що гетьман одразу ж після укладення принизливої для козаків Роставицької угоди (1619 р.) почав підготовку до її денонсації, що викликало нове піднесення патріотичних почуттів серед народу.

За подіями в Україні наприкінці XVI ст. утвердилась назва козацькі війни. Це були перші організовані виступи козаків проти польського панування за свої станові права. У цих війнах козацтво виступало як організована сила, здатна до управління звільненими територіями. У війнах воно заявило про себе як про самостійну силу в міжнародних відносинах. Війни охопили територію Київщини, Брацлавщини, Волині. Одне із найбільших козацьких повстань розгорнулося на Київщині у 1591-1593 pp. під проводом Криштофа (Христофора) Косинського. Згодом повстання охопило Брацлавщину та Волинь. Воно було спрямоване проти магнатів і шляхти, а також панування Речі Посполитої в Україні. Разом із реєстровими козаками виступили запорожці, їх підтримали селяни. Повстанці в грудні 1591 р. оволоділи фортецею і містом Білою Церквою, захопили артилерію і військові припаси. Невдовзі визволили Трипілля і Переяслав, а також багато сіл. У червні 1592 р. повстанці взяли в облогу Київський замок. Під м. П’яткою 2-9 лютого 1593 р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом на чолі з князем Острозьким. Повстанці зазнали поразки. Косинський повернувся на Запоріжжя. Улітку 1593 р. 2-тисячне козацьке військо вирушило із Січі й незабаром взяло в облогу Черкаси. Під час переговорів К. Косинського підступно вбили. Козаки відступили на Запоріжжя. Але вже восени того ж року вони розпочали похід на Київ. 4-тисячне повстанське військо оточило Київ і почало облогу. Та взяти місто не вдавалося: саме в цей час татарська орда кримського хана зруйнувала Запорозьку Січ, козаки повернулися на Запоріжжя. У 1594-1596 pp. повстання проти польсько-шляхетського свавілля очолив Северин Наливайко. Зібравши кількатисячне військо з місцевих селян і міщан, Наливайко здійснив успішний похід у Молдову проти турецько-татарських загарбників. Під проводом Наливайка 16 жовтня 1594 р. повстанці захопили місто Брацлав. З’єднавшись із загоном запорожців під проводом Григорія Лободи, вони вирушили в похід і оволоділи містом Бар. Хвиля народних повстань поширилась на Брацлавщину і Волинь. Наприкінці року повстанці здобули Луцьк. Навесні 1595 р. Наливайко з частиною війська рушив у Білорусь, де визволив від литовців ряд міст і сіл. Уся Білорусія палала у вогні повстань. Друга частина війська під командуванням Г. Лободи діяла на Подніпров’ї. Хвилі народних повстань піднялися на Київщині. З квітня 1596 р. поблизу Білої Церкви в урочищі Гострий Камінь відбулася битва з урядовими військами, в якій повстанці зазнали втрат. 16 травня 1596 р. каральне військо «Оточило повстанський табір в урочищі Солониця поблизу Лубен. Два тижні повстанці ів тяжких умовах оборонялися від переважаючих сил противника. З великими зусиллями «польське військо розгромило повстанців 11 квітня 1597 р. Наливайка було страчено у «Варшаві. Козацькі війни і селянські повстання потерпіли поразку. Причини поразки: козаки виступали лише за свої вузькі станові інтереси; відсутність координації дій між селянами і козаками; малочисельність повстанців; боротьба відразу на два фронти: проти татар і поляків.

Надзвичайно важливою датою в історії польсько-українських відносин XVII століття є 1648 рік, адже початок козацького повстання, якому судилося перерости в Національну революцію, розпочав нову епоху в житті як українського, так і польського суспільств. Здобутки української історіографії в царині дослідження різних аспектів Української революції XVII ст. є достатньо вагомими. Проте, на сьогоднішній день поза увагою дослідників продовжує залишатися ряд проблем, пов’язаних з висвітленням ролі еліти Речі Посполитої у розв’язанні “української проблеми”. Внаслідок цього нез’ясованим є коло питань, які торкаються висвітлення політики різних угруповань в її складі щодо козацької України. В межах даної статті зроблено спробу проаналізувати ставлення представників “мирного” угруповання щодо подій спочатку козацького повстання, а з літа – національно-визвольної боротьби на теренах України, та розроблення ними варіантів розв’язання “козацької проблеми” протягом червня-серпня 1648 року. Починаючи з другої половини травня 1648 року, внутрішньополітичне становище Речі Посполитої значно погіршилося, що було зумовлено як поразками польських військ під Жовтими Водами й Корсунем, так і смертю 20 травня* короля Владислава IV. Розпочався період “міжкоролів’я”, під час якого влада зосередилася в руках канцлера Єжи Оссолінського і примаса Мацея Лубенського. Вони активно шукали виходу із важкої політичної ситуації. Зважаючи на швидкі темпи розвитку національно-визвольної боротьби на теренах України, воєводи й старости отримали від Лубенського та Оссолінського вказівку запобігати виступам “свавільних людей”, а в разі необхідності – карати їх[1]. Полковникові королівської гвардії Самуїлові Осинському було дано розпорядження підготуватися до виступу на захист Речі Посполитої. У воєводствах почали формуватися підрозділи жовнірів[2]. 1 червня до Варшави надійшло повідомлення про поразку польського війська під Жовтими Водами. Враховуючи такий розвиток подій, Є.Оссолінський порадив М.Лубенському негайно зібрати сенаторів із найближчих воєводств для обговорення питань зміцнення оборони країни. Через три дні канцлер отримав звістку про катастрофу під Корсунем[3]. Вона приголомшила правлячі кола Польської Корони, оскільки, як відзначав А.Кисіль, “вітчизна наша, непереможна перед могутністю турецького султана і багатьох інших монархів, переможена одним козаком (Б.Хмельницьким – Авт.) – зрадником, який вступив в змову з частиною невірних”[4]. Поразки польських військ змусили брацлавського воєводу переосмислити свої попередні оцінки подій, зокрема щодо справи укладення українсько-татарського військового союзу. Так, якщо раніше він не вірив у можливість укладення угоди між козаками й татарами, то тепер, переконавшись в її дієвості, уже в листі до гнєзненського архиєпископа М. Лубенського від 31 травня писав: “союз внутрішнього ворога (повсталого козацтва – Авт.) з невірними такий страшний, що навряд чи зможе Річ Посполита протидіяти йому власними силами”[5]. Також відзначав, що, передбачаючи “все те, що зараз сталося”, він “всіма силами переконував... пана каштеляна краківського” (М.Потоцького – Авт.) в тому, що необхідно, “допускаючи для них (козаків – Авт.) виключення з правил, поводитися з ними лагідніше”. Проте, до його думки “не шукати одного козака (Б.Хмельницького – Авт.) в дніпровських плавнях” не прислухалися. Зважаючи на небезпечну для Речі Посполитої ситуацію, канцлер і примас зробили все можливе, щоб уже 9 червня скликана нарада сенаторів і різних урядовців розпочала свою роботу. В результаті обговорень приймається рішення про необхідність пришвидшити процедуру обрання нового короля та закликати шляхту Речі Посполитої формувати військові підрозділи й готуватися до посполитого рушення[7]. Відзначимо, що такі ухвали, підтримані Є.Оссолінським та М.Лубенським, зумовлювалися вкрай негативним розвитком подій. Відтак, для перших осіб країни, завданням яких (в умовах безкоролів’я) було забезпечення безпеки держави, це були цілком логічні дії. Проте, крім енергійних кроків, спрямованих на створення нової армії, для чого потрібен був час, М.Лубенський і Є.Оссолінський вирішили вдатися до переговорів з українським гетьманом. Адже, крім браку часу, необхідного на формування війська, велике занепокоєння в урядовців викликали відомості про наміри Б.Хмельницького поновити Українську державу й проголосити себе її правителем. Так, А.Кисіль повідомляв, що гетьман “створює нове князівство”, а Київ проголосив “своєю столицею”[8]. І оскільки, повторимо, армія не могла бути сформована протягом найближчих тижнів, канцлер і примас, побоюючись наступу Б.Хмельницького та реалізації, в разі успіху, його задумів, звернулися до А.Киселя з проханням розпочати переговори. Так, 5 червня Є.Оссолінський запропонував Киселеві спробувати “частково самому особисто, частково через духовенство, вплинути на впертість цього зрадника (Б.Хмельницького – Авт.), щоб він народ свій не штовхав в неволю до поганих (татар – Авт.), запевнивши всіх цих бунтівників від імені Речі Посполитої, що їм це (повстання – Авт.) буде пробачене і що після того, як вони виправляться (підкоряться – Авт.), будуть задоволені всі їх справедливі претензії”. Через три дні до Киселя звернувся примас, який просив його “іменем Речі Посполитої взяти на себе проведення заходів”, необхідних для того, аби розірвати небезпечний “для вітчизни і для самого Хмельницького союз (з татарами – Авт.), і, як можна вміліше, за допомогою тонкої хитрості, чи то шляхом впливу на поганих, чи то роз’яснюючи Хмельницькому через спеціальне до нього посольство, зокрема з духовних осіб”, яку він “стягнув біду на нашу спільну вітчизну і всіх християн”. Воєводі також надавалися повноваження повідомити, що “Річ Посполита і майбутній король готові при амністії задовольнити вимоги його і всього війська відносно несправедливостей, яких вони колись зазнали”, лише б тільки гетьман “стримав запорозькі і татарські війська від подальших набігів”[10]. Примас підкреслював, що “такі заворушення краще всього заспокоїти вчасно, ще в зародку”[11]. Хоча події кінця травня – початку червня 1648 р. аж ніяк не можна вважати “зародком повстання”. Загалом, вищезазначені кроки канцлера, примаса і брацлавського воєводи свідчили про початок формування в середовищі еліти Речі Посполитої “мирного” угруповання, політика якого відзначалася поміркованістю та зводилася до переговорів з гетьманом і козацькою старшиною. На думку польського дослідника З.Вуйціка, з позицій інтересів Речі Посполитої це була політика здорового глузду і реалізму. А.Кисіль, ще не отримавши вищезазначених повноважень, десь 2 чи 3 червня направив до Б.Хмельницького свого посланця – монаха православного Гощинського монастиря Петронія Ласка з листом, в якому, називаючи Богдана “давнім приятелем”, переконував його припинити воєнні дії, відправити додому татар і вирядити до Варшави посольство, виклавши “причини замішання (повстання – Авт.)”[13]. Воєвода зазначав, що хоче домогтися замирення, “бо ми всі християни”, і підкреслював – “я перший внутрішньої війни не бажаю”[14]. Ініціативу А.Киселя, спрямовану на розв’язання “козацької проблеми” мирним шляхом, підтримав краківський воєвода Станіслав Любомирський, який “щиро бажав, щоб злість ворогів була підкорена швидше м’якими, ніж сильними (силовими – Авт.) засобами, і щоб з обох сторін більше не проливалася кров”. Важливо з’ясувати позицію української сторони щодо мирних пропозицій польського керівництва. Так, прибуття до табору Б.Хмельницького 10 червня П.Ласка з пропозиціями А.Киселя та їх наступне обговорення засвідчили існування суперечностей у позиціях старшини та низів українського війська. Загалом, за свідченнями самого П.Ласка, “листа прийняли з вдячністю,...додавши тільки, щоб все це не робилося заради зради, так як вони мають свідчення, що збираються війська (польські – Авт.), а воєвода обіцяє мир і пробачення провин Річчю Посполитою”[16]. Ознайомившись із змістом листа брацлавського воєводи, старшини, в основній своїй масі, виявили готовність пристати до його пропозицій. Б.Хмельницький вирішив винести це питання на козацьку раду. Як зазначають В.Смолій та В.Степанков, вона відбувалася у вкрай напруженій обстановці: козацькі маси найрішучіше виступали проти припинення наступу й переговорів із Річчю Посполитою[17]. Як писав пізніше Кисіль, “піднявся величезний шум і чернь кричала, щоб йому (Ласку) відрубали голову”[18]. “Чернь” не вірила “в жодний і безпечний мир” і знайшла підтримку з боку тієї частини старшини, яка теж закликала до продовження походу[19]. В таких умовах не вдалося ухвалити жодного рішення, тому обговорення пропозицій А.Киселя відклали на день. Нарешті, 12 червня, коли відновилася робота ради, Б.Хмельницький спромігся переконати присутніх в доцільності прислухатися до пропозицій воєводи припинити наступ та “відправити послів до Речі Посполитої”[20]. Після завершення ради гетьман вирішив відправити листа А.Киселеві, в якому повідомляв про прийняті ухвали та просив “клопотатися перед його королівською милістю, а також всією Річчю Посполитою, щоб ми, згідно з давніми нашими правами та військовими вільностями, недоторканими залишатися могли”[21]. Як бачимо, існувала перспектива розв’язання “козацької проблеми” шляхом переговорів. Виникає інше питання: наскільки вона була реальною і чи могла бути реалізованою правлячою верхівкою Корони? На початку переговорного процесу все свідчило про те, що можливість розв’язати конфлікт мирним шляхом існує. Так, 16 червня А.Кисіль одержав від Ласка гетьманського листа, про що відразу повідомив примаса Корони. Воєвода вважав за доцільне продовжити переговори з Б.Хмельницьким, а тому “вдень і вночі просив інформації, як далі поступати”[22], тобто звертався з проханням надати йому відповідні повноваження. Його миротворча ініціатива була підтримана насамперед канцлером, який “гаряче просив... продовжити переговори з Хмельницьким (хоча й висловлював сумніви з приводу того, “чи стане він (Б.Хмельницький – Авт.) прихильно приймати переговори”)”[23]. 23 червня листа від Киселя отримав М.Лубенський, який уже наступного дня скликав нараду сенаторів. Зважаючи на те, що війська в необхідній кількості могли вирушити в Україну лише через дев’ять тижнів, сенатори схвалили ініціативу Киселя та вповноважили його на подальші переговори, обіцяючи найближчим часом виробити рішення, які б передбачали залишення Війська Запорозького “при давніх вільностях”[24]. Водночас сенатори застерігали магнатів від наближення до обозу Хмельницького, що могло б зірвати переговори, та просили не перешкоджати рухові козацьких послів до Варшави. Проте, не варто ідеалізувати наміри представників “мирного” угруповання в ході переговорів розв’язати “козацьку проблему”, оскільки існували інші причини, які “заохочували” до них. Так, в листі до М.Остророга від 8 липня Є. Оссолінський закликав не хвилюватися з приводу цих переговорів, оскільки вони розпочалися тільки тому, що військові дії в даний час “можуть привести до загибелі вітчизну”[26]. Як відзначав папський нунцій Д.Торрес, це був вірний і потрібний для Речі Посполитої крок канцлера, оскільки “цей час (час переговорів – Авт.) може виявитися лише корисним для врятування королівства, яке тим часом може зібрати вчасно людей для захисту”. Справді, як свідчать джерела, канцлер докладав чимало зусиль для формування війська, підрозділи якого відправлялися в Україну. Так, в листі до брацлавського воєводи від 16 червня він повідомляв, що незабаром “два великопольських воєводства відправляють 3 тисячі пушкарів рейтарів, драгунів і гусарів; одне Мазовецьке воєводство – 18 сотень (1800) такого ж війська, Сандомирське воєводство – тисячу, Серадзьке – 300”[28]. За таким же прикладом формували свої війська і “інші воєводства”[29]. Такі дії канцлера дають підстави говорити про те, що він, будучи лідером “мирного” угруповання, не заперечував проти застосування сили для розгрому повстання, як тільки будуть сприятливі умови для цього. Одночасно вживалися заходи для розриву союзу Б.Хмельницького з Іслам-Гіреєм III. Зокрема, 30 червня Оссолінський звернувся до прем’єр-міністра Франції кардинала Джуліо Мазаріні з проханням повідомити про події в Речі Посполитій свого короля, щоб він використав “свій авторитет в Оттоманській Порті і в її міністрів”, і добився, аби “Порта припинила б ворожі дії татар проти нашого королівства”[30]. Також канцлер написав листа до великого візира Порти Ахмеда-паші, в якому звинувачував хана в порушенні миру між Річчю Посполитою й Туреччиною[31]. При цьому для підтримки позицій Корони перед султаном було залучено молдавського господаря Василя Лупу, який у листі до візира відзначав, що Річ Посполита, яка “через ворожість кримського хана, який з бунтом козацьким з’єднався”, зазнала величезних збитків, “вголос волає, що кримський хан ламає пакти, на які присягнули оттоманський імператор і Річ Посполита”. Тому він радив візиру, “аби чим швидше татар від козаків відірвали... й у суворій дисципліні їх тримали”[32]. Ахмед-паша, пам’ятаючи нещодавні плани турецької війни Владислава IV і повіривши В.Лупу, що Польська Корона “дуже великі війська збирає”, відіслав наказ Іслам-Гіреєві припинити надання допомоги Хмельницькому. Крім осудження спільних дій татар з козаками, з польської сторони лунали і обіцянки обговорити питання про виплату Кримському ханству упоминків[34]. Зрозуміло, їх метою було позбавлення козацтва союзників, а відтак і можливості продовження боротьби. Такий сценарій, розроблений представниками польської правлячої еліти по досягненню розриву українсько-татарського військового союзу, дозволяє нам не погодитися з думкою польської дослідниці С.Охманн, яка зазначає, що тактика представників “мирної” партії полягала лише в прагненні різними поступками залучити на свій бік козаків і домогтися розгрому татар[35]. Як бачимо, були винятки з такого “правила”, оскільки, залежно від умов, в яких доводилося діяти представникам останньої, їх тактика зазнавала певних змін і коректив. Повернемося до переговорів. Дізнавшись про наближення українського посольства до Варшави, 26 червня скликана нарада сенаторів вирішила зустріти його доброзичливо. 7 липня послів прийняв королівський секретар Іоан Гембицький, якому передали листи від Б.Хмельницького[36]. Обговоривши козацькі вимоги, 8 липня рада сенаторів звернулася до старшини з листом, повідомляючи, що без волі сейму не може розв’язати “козацької проблеми”. Наступного дня з листами до Війська Запорозького звернулися примас і канцлер, які визнали зловживання старост і урядовців (як причини повстання – Авт.), водночас дорікали козакам за союз з татарами та вимагали звільнення полонених і “вгамування свавільних куп”. Отже, розгляд прохань українського посольства переносили на засідання сейму, який розпочав свою роботу 16 липня. Під час його діяльності представники “мирного” угруповання продовжували відстоювати думку про необхідність досягнення згоди з Військом Запорозьким[38]. 22 липня українських послів (заслухавши їх перед цим) відпустили до Війська Запорозького, зазначивши при цьому, що “Річ Посполита обіцяє якнайшвидше відіслати комісарів, які розберуться у ваших кривдах”[39]. Для переговорів з козацькою старшиною сейм обрав спеціальну комісію. Варто відзначити, що Є.Оссолінський домігся цілковитого успіху в боротьбі за визначення її складу, зокрема у виборі голови – А.Киселя. До складу комісії ввійшли: перемишльський підкоморій Францішек Дубравський, мозирський підкоморій Теодор Михайло Обухович і познанський підстолій Адам Сельський[40]. Як відзначає польський дослідник Я.Качмарчик, всі вони, а особливо А.Кисіль, поділяли погляди канцлера й вірили в можливість досягнення порозуміння з Хмельницьким. В процесі обговорення змісту інструкції на переговори литовський канцлер А.С.Радзивіл звернув увагу присутніх на необхідність подбати про збереження територіальної цілісності Речі Посполитої, пам’ятаючи приклади Голландії та Неаполітанського повстання. Цю думку підтримав Є.Оссолінський, який закликав протидіяти можливим домаганням Війська Запорозького відірвати “від тіла Речі Посполитої провінції чи якогось володіння”. Такі застереження робилися з єдиною метою – не допустити утворення автономної козацької України. На нашу ж думку, визнання за козацьким регіоном права хоча б на автономію відкрило б шлях для вироблення тих чи інших принципів її перебування в структурі Речі Посполитої і дало б можливість (в умовах першої половини 1648 р., коли ще не було сформульовано ідеї створення незалежної української держави) уникнути виснажливої і кровопролитної війни. Нарешті, 29 липня, після тривалого обговорення, комісарам було видано інструкції, аналіз змісту яких дозволяє з’ясувати сутність поступок козацькій старшині та Війську Запорозькому, на які могли погодитись лідери “мирного” угруповання, котрим доводилося водночас очолювати на той час Річ Посполиту. Так, комісари “повинні були намагатися укласти з козаками такий договір, який був підписаний на Кумейківській комісії”. Але, якщо б “не вдалося досягти таких результатів, тоді комісари повинні були наполягати на Переяславській угоді”. Існувала також чітка вимога, яка передбачала недопущення за будь-яких обставин втрати влади Корони над козацькими володіннями – “козаки повинні були жити розкидано в наданих їм містах і колишніх полкових резиденціях, щоб їх не було в шляхетських і церковних маєтностях”. До компетенції членів комісії входила також можливість розгляду ними козацьких скарг: козакам потрібно було повернути “все, що у них відібрано насильно і не по праву”. Важливо з’ясувати також умови (“пункти спокути”), висунуті перед Військом Запорозьким і прийняття яких мали домагатися комісари. Насамперед, козаки повинні були звільнити “усіх полонених, які тільки у них знаходяться”, повернути захоплену артилерію, відмовитися “від всіх договорів, які були укладені між ними і ордою”, зберегти в недоторканності Кодак, видати “ватажків цих безладів, котрим комісари частково там, для прикладу, призначать покарання, частково залишать для покарання тут, в Варшаві”. Крім того, козаки повинні були присягнути на вірність “тільки Речі Посполитій” та не приєднуватися “ні до якого союзу, як зовнішнього, так і внутрішнього”. Загалом, комісарам надавалася влада діяти щодо козаків “як тільки зможуть поступити”, аби тільки “якомога швидше припинити війну”. Як бачимо, такі вимоги означали не що інше, як бажання керівництва Речі Посполитої повернути козацтво до стану, в якому воно було до 1648 року. Проте, вважаємо, що, враховуючи розмах національно-визвольної боротьби на теренах козацької України станом на липень-серпень, це зробити було уже неможливо. Відтак, подібні прагнення польської сторони (ще й на основі таких вимог) були позбавлені будь-якого реалізму, навіть якщо вони висловлювалися діячами “мирного” угруповання. 2 серпня А.Кисіль разом з комісарами покинули Варшаву та вирушили до табору українського гетьмана. По мірі просування територією України в брацлавського воєводи почали виникати побоювання з приводу того, чи відбудуться переговори взагалі. Вони були спричинені фактами масового влиття до українського війська селян і міщан та розширення масштабів боротьби. Враховуючи це, 9 серпня в листі до канцлера А.Кисіль висловлював сумніви в тому, “чи захоче Хмельницький і чи допустить його плебс (який різко виступав проти переговорів з Річчю Посполитою) мати переговори зі мною, чи ні”. Серйозною перешкодою для переговорного процесу стала також і “нещирість” представників політичної еліти Корони, враховуючи, що це не було таємницею для українського гетьмана. Так, 8 серпня в листі до хотмизького воєводи Семена Болховського Б.Хмельницький відзначав, що поляки “до нас присилают о мир просячи, але ми їм до конца не вірим, яко хитрим людєм, бо вони нас так миром і присягою своєю не раз зражают... Там оттул (звідти – Авт.), с Пулщі пишут до нас, просячи о мир і о вгоду (згоду – Авт.), а тут по ближних городах, где наша Рус православниї християне живут, імаючи стинают і розмаїтиї муки задают і попув духовних наших на паль збивают... ”. Виходячи з цього, гетьман сумнівався, щоб “за таким їх ділом муг бити мир межи нами...”. Проте, 19 серпня А.Кисіль отримав листа Б.Хмельницького, в якому він повідомляв про свою згоду зустрітися для переговорів “під Костянтиновим, де зблизька ми порадимося і домовимося між собою]. Не гаючи часу, воєвода разом з комісарами вирішив якомога швидше дістатися до місця зустрічі. Повідомивши про це канцлера, він просив, “щоб військо наше від всяких роз’їздів утрималося і не дражнило Хмельницького”[52]. Здавалося, переговорам уже ніщо не завадить і вони обов’язково відбудуться, що залишало надію на можливість вирішення “козацької проблеми” мирним шляхом. Але сталося так, що така “зовнішня” згода з обох боків не засвідчувала переконливого “внутрішнього” прагнення до миру. Крім того, не варто забувати, з якими вимогами їхали польські комісари. Чи могли вони бути прийнятні для української сторони? І, навпаки, нагадаємо, що вагомою перепоною для переговорів була також позиція “черні”, яка виступала проти того, щоб “укласти мир”. Тим більше, що гетьман не міг не рахуватися з такими настроями поспільства, яке, за словами А.Кисіля, “створило друге й третє військо, набагато більше від війська Хмельницького, і вже тоді не плебс виявився в підпорядкуванні Хмельницького, а Хмельницький став залежним від величезного згромадження. Проти переговорів та будь-яких поступок українцям виступало чимало сенаторів і магнатів, які не вважали за доцільне “втихомирити” козаків “проханнями чи переговорами. Виходячи з цього, А.Кисіль, як голова комісії, мав усі підстави згодом констатувати, що “комісії ніхто не хотів сприяти”[56]. За таких обставин на початку вересня переговори між польським і українськими урядами припиняються і стає зрозуміло, що воєнного зіткнення не уникнути. Отже, говорячи про діяльність представників “мирного” угруповання та про їх конкретні кроки на шляху пошуку варіантів розв’язання “козацької проблеми” протягом червня-серпня 1648 р., відзначимо: по-перше, не варто переоцінювати “миротворчу” діяльність представників зазначеного угруповання в плані поступок Війську Запорозькому, оскільки його лідери не відкидали можливості, за сприятливих умов, застосування сили для розгрому повстанців; по-друге, декларування ідеї віднайдення варіанту вирішення польсько-українського конфлікту (саме такого формату він набирає влітку 1648 р.) шляхом переговорів часто свідчило не про щирість та істинність подібних намірів, а, навпаки, приховувало дещо іншу мету – наприклад, використати час переговорів для формування боєздатного війська з подальшим його практичним застосуванням; по-третє, факт зриву переговорного процесу між польським та українським урядами на початку вересня 1648 р. свідчив не стільки про невдачу “мирного” угруповання (враховуючи відсутність палкого бажання до миру), скільки про успіх їхніх радикальних опонентів з партії “непримиренних”.