Російсько-турецькі війни ХVІІІ ст. Завоювання Криму та Півдня України.

Наступний етап українського освоєння Криму пов’язаний з боротьбою Російської імперії другої половини

XVIII століття, яку вона вела з метою захоплення Кримського півострова, що завершилася в 1783 році анексією Кримського ханства. Однією з головних причин завоювання Кримського півострова було прагнення російського уряду ліквідувати останню перешкоду на шляху до повної та більш інтенсивної колонізації південноукраїнських степів і всього Північного Причорномор’я 6.

Через призму колонізації степових просторів південної України, очевидно, можна розглядати і ліквідацію російським урядом в 1775 році Запорозької Січі, в сфері інтересів якої перебували найкращі землі та угіддя колишнього українсько - кримського порубіжжя.

Внесок українців в кримську кампанію Російської імперії 1769-1783 років важко переоцінити. Разом з російськими полками активну участь у військових діях під час російсько-турецької війни 1769-1774 років взяли формування запорозьких козаків, які мали багатий досвід ведення бойових дій проти турків та татар, а також новоутворені в Новоросійській губернії, що заселялася значною мірою українським населенням, Самарський гусарський, Єлисаветградський та Дніпровський пікінерні полки. 7 тисяч запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом П. Калнишевським воювали в складі авангарду князя А. Прозоровського під Очаковом, Кінбурном та Хаджибеєм, а запорозька флотилія діяла на Дунаї. Про заслуги запорожців свідчили бойові нагороди: П. Калнишевський отримав золоту медаль з діамантами, ще 1 тисяча козаків – срібні медалі. Новоросійська губернія, яка була найближчою до театру воєнних дій, фактично несла утримання російських військ та прикордонних форпостів. В 1770 році було розпочато будівництво порубіжної Дніпровської лінії, яка простягалася від сучасного Бердянська р. Бердою та Кінськими Водами до Дніпра. Зведення цієї лінії також лягало на плечі нових поселенців, більше того, вона проходила запорозькими володіннями7.

В липні 1774 р. поблизу болгарського села Кучук-Кайнарджи між Туреччиною та Росією було укладено мирний договір. Кримське ханство визнавалося Портою незалежною державою, натомість посилювався російський вплив8.

Кучук-Кайнарджийський мирний договір став переломним моментом в кримській кампанії Росії – фактично вона отримувала карт бланш до повного завоювання Криму.

Проте, участь українців у підготовці завоювання та приєднанні Кримського ханства до Російської імперії не обмежувалася лише військовим аспектом. Вихідцям з України належав вагомий інтелектуальний внесок в політико-ідеологічне обґрунтування приєднання Криму до Росії.

Очевидно, що найбільш відомим в цьому сенсі українцем був О. Безбородько, виходець з середовища козацької старшини Лівобережної України. Статс-секретар імператриці Катерини ІІ, член Колегії іноземних справ і майбутній канцлер Російської імперії (в часи імператора Павла І), він був одним з ідеологів, поряд з Г. Потьомкіним, приєднання Криму до імперії.

Кримською проблемою О. Безбородько зацікавився, ймовірно, після російсько-турецької війни 1769-1774 років. Принаймні, так можна думати, оскільки вже 1776 року з’явилася його історична записка “Картина или краткое известие о Российских с татарами войнах и делах, наченшихся в половине десятаго века и почти безпрерывно чрез восемьсот лет продолжающихся”. Про грунтовний підхід автора до кримського питання свідчить, насамперед, мотивація створення цього документу. У вступному слові, зокрема, вказувалося наступне: “Татарский народ столько с нами по делам своим связан, что почти непростительно не иметь о нем надлежащего сведения, как людям в штатских знатных чинах находящимся, так и военных”. Зміст записки складає огляд русько-татарських відносин протягом X–XVI ІІ століть через призму деструктивної ролі Кримського ханства в історії України та Росії з виробленням шляхів остаточної ліквідації кримської загрози9.

А вже 1777 року в своїх пропозиціях члену Колегії іноземних справ Бакуніну, Безбородько прямо вказував, що “независимость Татар в Крыму ненадежна для нас и что надобно помышлять о присвоении сего полуострова”10 Таким чином, О. Безбородько став одним з провідних ідеологів вирішення кримського питання шляхом анексії Кримського ханства.

В кінці вересня 1780 року, коли Петербург активізував свої дипломатичні дії на кримському напрямку, Безбородько подав на розгляд імператриці записку, відому під назвою “Мемориала по делам политическим”. Серед пріоритетних ідей цієї своєрідної зовнішньополітичної доктрини була констатація необхідності для Росії здобуття Криму. “Россия, -вказував О. Безбородько, - не имеет надобности желать других приобретений, как 1, Очаков с частию земли между Бугом и Днестром; 2, Крымского полуострова…”, причому приводом до анексії Криму могла стати обставина, “буде бы, паче чаяния, тамошнее правление по смерти нынешняго хана, или по каким либо непредвидимым замешательствам нашлось для нас невыгодным и вредным…”11.

Крім цього, записка Безбородька містила й інші плани щодо витіснення турків з Європи та реставрації, на базі турецьких володінь, Грецької імперії на чолі з представником російського імператорського дому (планувалося, що ним стане онук Катерини ІІ Костянтин Павлович)12.

Ця програма завоювань, ініціатором розробки та автором якої був О. Безбородько, увійшла в історіографію під назвою “грецького проекту”13. Останній фактично заклав підвалини зовнішньої політики Росії на два століття вперед14.

Проект Безбородька, за словами М. Григоровича, мав надзвичайно великий вплив на імператрицю. Свідченням цього стало зарахування О. Безбородька 24 листопада того ж 1780 року до Колегії іноземних справ в званні “полномочнаго для всех негоциаций” та приведення в чин генерал-майора15.

Втім, О. Безбородько був автором не лише цього документу. Менш відомим, проте історично засвідченим фактом є належність авторству Безбородька й маніфеста про приєднання Криму до Російської імперії від 8 квітня 1783 року16, хоча в російській, та й радянській історіографії, як правило, увага акцентується на провідній ролі в ідеологічно-політичному обгрунтуванні та дипломатичній підготовці анексії Криму саме Г. Потьомкіна, якому часто помилково приписується й авторство згаданого маніфесту.

О. Безбородько, на якого було покладено справу відносин Росії зі Сходом17, справив помітний вплив на розвиток російсько-турецьких стосунків кінця 1770-х – початку 1790-х років, пріоритетне місце в яких належало кримському питанню. Незважаючи на анексію Росією Кримського ханства, Оттоманська Порта не полишала надій на повернення колишнього васала в орбіту власних інтересів в Чорноморському регіоні, що стало одним з факторів напруженості у відносинах двох імперій. Забігаючи наперед, принагідно зазначимо, що в основу маніфесту Катерини ІІ про війну з Туреччиною лягла записка Безбородька “О причинах разрыва мира России с Турциею”18. Як свідчить цей документ, саме кримська проблема була головною причиною російсько-турецької війни 1787-1791 років.

Приєднання Криму до Російської імперії в 1783 році відкрило нові перспективи для українського освоєння цього регіону.

Після анексії півострову перед російським урядом постала проблема зміцнення тут своїх позицій. Цього вимагало як військово-стратегічне становище Криму, так і перспективи його торговельно-економічного розвитку. Проте на першому етапі інкорпорації Криму до імперії пріоритетними все ж були завдання перетворення півострова в російський плацдарм на Чорному морі, зокрема й для кавказької кампанії, що наприкінці XVIII століття набирала обертів. Тому нагальним було забезпечення внутрішньокримської стабільності та безпеки. Проте, як показали наступні події, розраховувати на лояльне ставлення до нової влади місцевого кримськотатарського населення, внаслідок історичних, політичних та ментально-релігійних факторів, не доводилося, про що засвідчила масова еміграція татар до турецьких володінь. Небезпідставно російська адміністрація не довіряла й тій частині місцевого населення, яка залишилася на півострові, зважаючи на її явні або ж приховані протурецькі симпатії.

Виходячи з цього, необхідною передумовою подальшого входження Криму до імперії була необхідність форсованої колонізації півострова лояльним населенням, оскільки в результаті тривалого російсько-турецького протистояння 70-х – початку 80-х років та наступного переселення татарського населення до Туреччини, регіон залишався практично напівбезлюдним. Основу колонізаційних ресурсів, на думку російського уряду, мали скласти росіяни та українці.

Ставка на українську колонізацію Криму була свідомою і невипадковою.

Власне, ще до анексії Криму, наприкінці 1770-х років, в російському урядовому середовищі з’явився анонімний проект під назвою “Рассуждение одного Российскаго Патриота о бывших с Татарами делах и войнах, и способах служащих к прекращению оных навсегда”, який передбачав перетворення півострову в імперську територію19. Згідно цього плану, після “звільнення” Криму від татарського населення, наступним пріоритетом мала стати його колонізація російським та українським елементом: “Потом спросить волницу из донских казаков и из малороссиян, кто в Крыму жить пожелает, где отвести им также удобные места для хлебопашества, или для рыбной ловли, куда конечно доволно ахотников наитится может”20.

Очевидно, в російському уряді небезпідставно сподівалися, що після ліквідації 1775 року Запорозької Січі принаймні частина запорожців, зважаючи на їх власний досвід колонізації степового порубіжжя південноукраїнських земель, переселяться до Криму.

Таким чином, після приєднання Криму у 1783 році, головна мотивація цього рішенння російського уряду полягала в тому, що, по-перше, Кримський півострів був географічно близьким і потенційно єдиним цілим з етнічними українськими землями і, по-друге, випливала з тієї реальності, що український елемент був найбільш інкорпорованим до імперської соціально – політичної структури, отже лояльним і прогнозованим.

Очевидно, згадане рішення пояснювалося й тією обставиною, що фактично з перших днів здобуття Криму півострів розглядався Катеринославським генерал-губернатором Г. Потьомкіним як невід’ємна складова частина свого генерал-губернаторства, що охоплювало весь південь і схід території сучасної України21.

Це засвідчив і указ про створення Таврійської області від 2 лютого 1784 року. До заснування власної губернії Таврійська область в адміністративно-територіальному відношенні підпорядковувалася управлінню Катерино-славського і Таврійського генерал-губернатора князя Г. Потьомкіна. А згідно указу від 8 лютого 1784 року, Таврійська область поділялася на сім повітів: Сімферопольський, Левкопольський, Євпаторійський, Перекопський, Дніпров-ський, Мелітопольський та Фанагорійський22. З них перші чотири повіти складали власне Кримський півострів, а два – Дніпровський та Мелітопольський – фактично стали ланкою, що зв’язувала Крим з південно-східним українським адміністративно-територіальним комплексом.

Таким чином, як ми бачимо, протягом 1783-1784 років на законодавчому рівні були закладені політичні та соціально-економічні передумови для української колонізації Криму.

Заселення Криму новими поселенцями, насамперед, українцями та росіянами, розпочалося практично після його анексії Російською імперією. Досить активно півострів заселявся протягом усього розглядуваного періоду. Дещо уповільнила процеси колонізації Таврійської області російсько-турецька війна, що розпочалася 1787 року. В лютому 1788 року Сенат своїм указом приписав генерал-губернаторам і відповідним адміністраціям внутрішніх губерній Російської імперії “по настоящим военным обстоятельствам … преселение поселян казеннаго ведомства разных губерний внутренних к тамошней границе прилежащих в южныя пограничныя губернии до будущаго повеления приостановить”23.

Переважаючий український елемент в колонізаційних процесах на Кримському півострові, як і взагалі Південної України, засвідчується численними архівними джерелами. Зокрема, детальні архівні матеріали про українське заселення вказаного регіону зосереджені в Державному архіві АР Крим, у фонді Таврійського обласного правління (фонд 799), до компетенції якого належали питання переселення до Таврійської області та виселення за її межі, зарахування до дворянського, міщанського стану тощо.

Як свідчать документи, переважна частина, особливо перших, поселенців були вихідцями саме з українських територій Російської імперії. Пояснюється це й тією обставиною, що заселення новоприєднаних південних територій українським населенням заохочувалося російським урядом. Зокрема, в 1787 році всім генерал-губернаторам було дане розпорядження дозволяти державним селянам з малоросійських губерній поселятися в Новоросійському краї24.

Українські поселенці переселялися до Криму та материко-вих повітів Таврійської області з Київського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Херсонського та Катеринославсь-кого намісництв25. Таким чином, мали місце процеси засе-лення Криму українським населенням, причому не лише в адміністративно-територіальному відношенні, але й в етнічному. Це підтверджується, зокрема, тією обставиною, що часто в справах фонду переселенці фігурують під назвою українців, більше того, це засвідчують і типові українські прізвища поселян26. Скажімо, в 1790 році заявили про своє бажання переселитися до Таврійської області зі своїми родинами козаки, жителі Глинського повіту Чернігівського намісництва з сіл Хоминця, Бубнів, Нової Греблі, Ярошівки, Волошинівки та Чеберяків брати Демешки, М. Рибошапка, М. Новохацький, В. Чупрун, К. Ющенко, А. Мірошник, Я. Валко, брати Івасенки, П. Савченко, М. Басараб, П. Шепель та інші, всього 44 родини27.

Заселення Таврії відбувалося також і з сусіднього Катеринославського намісництва. Так, згідно розпорядження Катеринославського і Таврійського генерал-губернатора Г. Потьомкіна, навесні 1788 року в урочище Голінкой Таврійської області були переселені військові поселяни слободи Чонгарської та села Тонконогівки Катеринославського намісництва, відповідно 459 та 175 осіб обох статей. На новому місці поселенцям відводилося по 15 десятин землі на кожну особу та надавалися пільги на 10 років від сплати податків, крім того, приписувалося “для ободрения и первоначалного их обзаведения снабдить каждой двор по дватцати рублей, и позволить им в пользу их продать свои домы и протчее строение” на старому помешканні28.

Українське заселення півострову ширилося не лише з підросійської Лівобережної України, але й з українських земель, що перебували під владою Речі Посполитої, частина яких дещо пізніше, в результаті так званих другого та третього поділів Польщі 1793 та 1795 років, відійшла до Російської імперії, тобто з Правобережжя.

Відразу зауважимо, що в документах переселенці з цих територій, як правило, фігурують під назвою поляків29. Проте, в даному випадку термін “поляки”, очевидно, потрібно трактувати не як етнонім, а саме як державну приналежність, підданство. В цьому переконує і аналіз джерел. Географія попереднього місця проживання та прізвища переселенців дають підстави стверджувати, що йдеться, насамперед, про українське населення, що переселялося до Таврійської області, зокрема й до Криму. Задля переконливості наведемо назви кількох справ: “Дело жителя местечка Торговица в Польше Никиты Герасимова о приписке на поселение в слободу Мангуш Таврической области” (1787 рік)30 та “Дело о зачислении вывезенного действительным статским советником Каховским из Польши жителя Ивана Мироненко в дворовые его хутора при г. Симферополе ” (1788 рік)31. “Польське” містечко Торговиця, що згадується в джерелі, сьогодні насправді є однойменним селом на Івано-Франківщині, більше того, на перший погляд нібито російське прізвище поселянина, як видається, є лише фіксацією російськомовної форми українського “Герасимів”, оскільки форма прізвищ із закінченням на -ів є типовою для західноукраїнського регіону (наприклад, Данилів, Петрів, Яковлів, Семків тощо).

В іншій справі на етнічність переселенця однозначно вказує його характерне українське прізвище.

При цьому необхідно зазначити, що переселялися не лише одноосібно, але й чисельними групами. Так, в 1787-1788 роках на “дачі” правителя потьомкінської канцелярії В. Попова при р. Тавель (так зване Тавельське помістя Попова, поблизу Сімферополя) поселилося близько сотні вихідців з “Польської області”, переважну частину яких складали українці 32.

Таким чином, документи фонду “Таврическое областное правление” переконливо засвідчують факт домінування українського елементу в заселенні Криму кінця XVIII століття.

Як свідчать архівні справи, соціальна структура кримських поселян відзначалася строкатістю. В розглядуваний період півострів заселявся казенними поселянами, відставними солдатами, козаками та міщанами, церковнослужителями, представниками релігійних сект (зокрема, старообрядцями) тощо. В цьому відношенні варто підкреслити, що українські козаки, міщани та вільнопоселяни були серед перших переселенців до Таврійської області.

Назвемо лише декілька справ, які є показовими і свідчать про активне заселення півострова українським населенням Російської імперії: “Дело по прошению мещан г. Нежина Черниговского наместичества Троицкого, Бурсука, Кривенко и казака Ренченко о приписке их в Симферопольские мещане”, “Дело о разрешении вольному жителю деревни Егилец Григорию Терещенко проживать в Таврической области и выдаче ему вида на жительство”, “ Дело по прошению казака Павла Лободы о причислении его к симферопольскому мещанству”, “Дело по прошению казаков, жителей Черниговского наместничества о переселении их в Таврическую область”, “Дело по прошению мещанина г. Нежина Черниговского наместничества Николая Советовского о причислении его в симферопольское мещанство” тощо33.

Необхідно зазначити про значну частину військового елементу в соціальній структурі заселенців півострова. Як правило, це були відставні нижні військові чини, котрих російський уряд розпочав поселяти в Криму одразу по його анексії34. Підкреслимо, що й тут український фактор відіграв помітну роль. Так, наприклад, після приєднання Кримського ханства до Російської імперії, на півострові перебували українські козаки, переважна частина яких в 1784 р. повернулася додому, а окремі залишилися в Криму; крім того в 1787 році на півострові були поселені відставники з Кубанського корпусу, який комплектувався значною мірою українським елементом35. В середині 1790-х років козакам Чорноморського війська для їх поселення були відведені землі на території Таврійської області36. А 1795 року окремі козаки, що проживали в Таврійській області, отримали дозвіл переселитися на надану Війську Чорноморському землю на Кубані37.

Поселялися в Криму також звільнені з штатів намісницьких та губернських установ чиновники. Наприклад, ордером від 19 квітня 1787 року Катеринославський і Таврійський генерал-губернатор Г. Потьомкін приписував правителю Таврійської області В. Каховському “сходственно с их желанием, знанием и состоянием разпределить… в приказные штатные места” області, Київського намісництва губернських реєстраторів, канцеляристів та підканцеля-ристів, всього близько 20 осіб38.

Соціальна структура новопоселенців Таврійської області була представлена також церковнослужителями з внутрішніх губерній, котрі опинилися поза штатом приходів, та представниками різноманітних “ розкольницьких” релігійних громад. Щодо останніх Катеринославський і Таврійський генерал-губернатор покладав великі сподівання. На думку Г. Потьомкіна, поселення “ розкольників” в новоприєднаному краї мало б низку переваг загальнодержавного значення: обрусіння завойованих територій Північного Причорномор’я, перетворення “ розкольників” у вірнопідданих і, у перспективі, повернення їх у лоно Російської православної церкви, зрештою, унеможливлення поширення єресі на нових місцях поселення, серед неросійського та нехристиянського населення39.

Серед цього контингенту заселенців Таврійської області значну частку складали старообрядці з Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв. Зокрема, в 1787 році в Тавриді їх було поселено 223 особи40.

Очевидно, з метою русифікації краю переселялися російською владою до Таврійської області і згадані вище церковнослужителі. Проте, характерною ознакою цих переселень була та обставина, що церковники - вихідці з українських територій складали в цій масі незначну кількість. Так, серед переселених 1787 року до Таврії “заштатных церковников” в кількості понад 4 тисячі осіб, частка служителів українського походження складала лише близько 7 відсотків41

Необхідно зауважити, що окрім легального, законодавчо врегульованого переселення (указами від 1781 та 1783 років42), що здійснювалося в адміністративному порядку, мало місце і стихійне заселення Криму кріпосними втікачами43. З огляду на географічну близькість Криму значну частку в цій міграційній масі складали вихідці з українських територій.

Як свідчать відношення правлінь Катеринославського та Київського намісництв до Таврійського обласного правління за 1793 і 1794 роки з проханням розшукати і повернути втікачів, до кордонів Таврії кріпосні селяни втікали цілими родинами (інколи понад сто). Втім, як правило, адміністрація області, зацікавлена в збільшенні чисельності населення підвідомчої території, відписувала, що втікачів знайти не вдалося. Проте, потрібно зазначити, що на кінець XVIII століття основні потоки втікачів все ж спрямовувалися в область Війська Чорноморського на Кубань і лише незначна частина їх осідала в Таврії44.

Аналізуючи українські аспекти колонізації та входження Криму до Російської імперії, варто вказати на значний внесок українців в розбудову Чорноморського флоту.

Провідна роль у суднобудуванні на Чорному морі, за словами В. Сергійчука, з кінця XVIII століття належала українським містам Херсону та Миколаєву. Основний тягар у розвитку цієї справи ліг на плечі колишніх запорожців та вихідців з сусідніх губерній, що підтверджується документами. Так, згідно реєстру переселених до Херсону в 1779-1780 роках, основу колективу суднобудівників склали саме українці45.

Побудовані влітку 1783 року в Херсоні 74-х гарматний корабель “Слава Екатерины ” та 50-и гарматний фрегат “Святой Георгий”, заклали основу Чорноморського флоту, започаткованого в Севастополі, який постав на місці татарського поселення Ахтіар46.

Більше того, можна говорити про Україну як базу Чорноморського флоту47. Зокрема, в 1789 році з Харківського намісництва були направлені робітники для потреб Чорноморського флоту та учні для навчання навігаційній справі в Херсоні48. В середині 1790-х років обмундирування для адміралтейства Чорноморського флоту мало бути заготовлено Київським намісництвом; на території останнього заготовлявся для флоту також ліс, який сплавлявся Дніпром на чорноморські верфі49.

Перші кораблі в Ахтіарській затоці складалися з Дніпровської та Азовської флотилій під керівництвом запорожців. У 1788 році Катеринославський і Таврійський генерал - губернатор Г. Потьомкін повідомляв, що під час здобуття чорноморського узбережжя Чорноморський флот складався з 200 гребних суден, в кожному з яких було по 60 запорожців під керівництвом їх отамана Сидора Білого50.

Крім того, під час війни 1787-1791 років з Туреччиною активно діяло Військо Чорноморських козаків, створене ще 1784 року як Бузьке козацьке військо під проводом полковника Антона Головатого, колишнього запорозького військового судді. Заслугою його було здобуття турецьких фортець на о.Березані, а також Очакова, Кінбурна та Хаджибея51

Розглядаючи процеси колонізації Криму кінця XVIII століття, необхідно вказати й на переважаючу питому частку українського елементу в структурі чиновницького апарату державних установ Таврійської області. За підрахунками кримського дослідника Д. Прохорова, який проаналізував національний склад кримського чиновництва, в штатах обласних установ Криму в 1783-1796 роках українці обіймали близько 30 відсотків усіх посад, випередивши за цими показниками представників відповідно татарської та російської національних груп, а також греків52.

Власне, це було закономірно, адже українці як найбільш інкорпорована до соціально-політичної структури Російської імперії національна група, були й найбільш підготовленими до такої діяльності. Тому в умовах браку кадрів для комплектації штатів Таврійської області вони активно заміщували вакантні посади.

Таким чином, розглянувши процеси колонізації Криму кінця XVIII століття, можемо констатувати провідну роль українського елементу в заселенні та освоєнні Криму, а також у його входженні до політичної, соціальної та адміністративно-територіальної структури Російської імперії.