Сталінська модернізація: індустріалізація, колективізація, культурна революція.

1. Перехід до форсованої індустріалізації

Темпи зростання народного господарства в роки непу не задовольнили керівництво. Після смерті В. Леніна Й. Сталін перетворився на одноособового лідера партії й держави. На зміну ленінському гаслу про початок світової комуністичної революції було прийняте гасло перетворення країни на військовий табір в умовах капіталістичного оточення й підготовки нападу імперіалістів на Радянський Союз.

1929 року на Пленумі ЦК ВКП(б) ухвалено рішення: «Будь-якою ціною прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості». Широким масам комуністів Й. Сталін заявляв: «Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 40 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть».

У грудні 1925 року відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс країни на індустріалізацію. У грудні 1927 року XV з'їзд партії підкреслив необхідність прискорення індустріалізації народного господарства. Одночасно була розпочата перша п'ятирічка (1928-1932 pp.).

Під час сталінської індустріалізації ставилися завдання:

• перетворити аграрну країну на могутню індустріальну державу;

• здобути техніко-економічну незалежність СРСР;

• забезпечити всебічну обороноздатність Радянського Союзу, перетворити його на наймогутнішу державу світу.

Здійснюючи індустріалізацію, радянський уряд не міг сподіватися на зовнішню допомогу, тому джерелами індустріалізації в СРСР стали:

• пріоритетне фінансування галузей важкої промисловості за рахунок легкої та харчової;

• продаж сільськогосподарської продукції та сировини й одержання валютних надходжень для індустріалізації;

• усебічне застосування командно-адміністративних важелів управління народним господарством і державою;

• використання безкоштовної праці в'язнів сталінських таборів (пізніше ГУЛАГу);

• розгортання соціалістичного змагання в усіх галузях народного господарства.

В умовах індустріалізації відбулася зміна ринкових методів управління економікою доби непу на командно-бюрократичні. Урядові діячі заявляли: «Спочатку завод, а потім місто, спочатку — верстати, вугілля, нафта, а потім будемо піклуватися про життя й школи».

Ігноруючи економічні закони розвитку народного господарства, комуністи вдавалися до «підхльостування» країни, як висловлювався сам И. Сталін. Безладне втручання в планові показники назвали «сталінським стрибком». Сам кремлівський керівник коригував затверджені народногосподарські показники. Наприклад, Й. Сталін збільшив планову цифру виплавки чавуну до 17 млн. т (замість 10 млн. т за планом), виробництва тракторів — до 170 тис. (планувалося 55 тис), виробництва автомашин — до 200 тис. (планувалося 100 тис). На 100% збільшувалися завдання для працівників кольорової металургії та сільськогосподарського машинобудування.

«Підхльостування» економіки дорого обійшлося країні. Темпи розвитку індустрії знизилися з 23,7% у 1928-1929 pp. до 5% у 1933 році. Сталінське керівництво звичайно не збиралося переймати на себе провини за прорахунки в індустріальному розвитку. Часті аварії на виробництві, псування техніки, каліцтво й загибель людей через «штурмівщину» на виробництві пояснювалися народу як «диверсії», «саботаж», «контрреволюційна троцькістська діяльність».

Йосип Сталін (Джугашвілі) (1878-1953)

Політичний діяч, Герой Радянського Союзу (1943 p.), генералісімус (1945 р.). У 1894 р. закінчив Горійське духовне училище. Навчався в Тифліській семінарії, з якої був виключений. Після 1903 р. приєднався до більшовиків. 1906-1907 pp. здійснював експропріації на Закавказзі. У 20-х pp. очолив ВКП(б) і встановив у країні тоталітарний режим. Проводив політику прискореної індустріалізації та насильницької колективізації. Ініціатор масового терору. У роки Великої Вітчизняної війни — голова Державного комітету оборони, верховний головнокомандувач.

Довідка.

ГУЛАГ (російською — Главное управление лагерей) — Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) СРСР, створене 1934 року. Під час правління Й. Сталіна тут була зосереджена науково-дослідна робота для військових потреб, утримувалася вся інтелігенція СРСР, яка вважалася ненадійною; безкоштовним трудом ув'язнених збудовані Дніпрогес, Біломорсько-Балтійський канал, Комсомольськ-на-Амурі та інші міста.

Трудові звершення робітничого класу України

20 січня 1929 року газета «Правда» надрукувала статтю В. Леніна «Як організувати змагання». Після цього комітети спрямували свою діяльність на організацію соціалістичного змагання, яке оформилося у вигляді різноманітних виробничих рухів: «Громадського буксиру» — для доведення відсталих бригад до передових; «Зустрічного плану» — для збільшення показників державного плану, бригад зразкової праці та ударних бригад.

У травні 1932 року вибійник з Горлівки Микита Ізотов, добре оволодівши новою технікою, виконав 10 змінних норм за одну зміну. Свій досвід він став передавати молодим робітникам. Цей рух набув широкого розмаху по всій республіці та СРСР у цілому й одержав назву ізотівського.

У серпні 1935 року молодий донбаський шахтар Олексій Стаханов видобув за одну зміну 102 т вугілля, чим перевищив норму в 14 разів. Республіку й усю країну охопив стаханівський рух.

Сталевар з Маріуполя Макар Мазай у жовтні 1936 року виступив зачинателем швидкісного сталеваріння. Широке визнання здобуло ім'я машиніста Петра Кривоноса, який став ініціатором швидкісного руху потягів.

Стаханівський рух прийшов і на українське село. Радянські газети прославляли здобутки жіночої тракторної бригади Паші Ангеліної з Донеччини, ланкових Ганни Кошової та Марії Демченко з Київщини, які досягали високих урожаїв цукрових буряків.

Наслідки індустріалізації для України

Попри велику кількість суперечливих моментів, індустріалізація мала разючі наслідки:

• 1940 року промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 року;

• обсяг виробництва продукції в машинобудуванні та металообробці зріс тільки за першу п'ятирічку в 4,5 разів;

• Радянська Україна перетворилася з аграрної на індустріально-аграрну республіку;

• з 1,5 тис. нових підприємств, які будувалися в роки першої п'ятирічки, 400 були зведені в Україні (серед них такі гіганти, як Дніпрогес, «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроалюмінійбуд», «Краммашбуд», Харківський тракторний завод);

• серед реконструйованих підприємств відновили свою роботу Луганський паровозобудівний завод, металургійні заводи в Дніпропетровську, Комунарську, Дніпродзержинську, Макіївці.

Водночас досить яскраво окреслилися деформації в народному господарстві, викликані серйозними прорахунками в проведенні індустріалізації:

• від самого почату перших п'ятирічок був установлений пріоритет виробництва засобів виробництва (група А) над виробництвом предметів споживання (група Б), що призводило до занепаду легкої та харчової промисловості і низького життєвого рівня народу;

• у результаті індустріалізації, економіко-географічне розміщення важливих промислових центрів зберегло свою нерівномірність, як і за часів царської Росії. Традиційно розвивалися Донбас та Придніпров'я, а Правобережжя й далі відставало в розвитку продуктивних сил;

• наслідком індустріалізації стала потужна урбанізація. Кількість міських жителів збільшувалася за рахунок мешканців села, але українські міста виявилися до цього не готовими. Різке збільшення міського населення призвело до загострення житлової та продовольчої проблем, а отже, і загального падіння життєвого рівня народу;

• індустріальні гіганти перших п'ятирічок підпорядковувалися не республіканським, а союзним наркоматам. Це зумовлювало подальшу втрату Україною економічного суверенітету;

• у ході індустріалізації в п'ятирічні плани суб'єктивно вносилися різноманітні корективи, які шкодили республіканській економіці. Уже в другій і третій п'ятирічках капіталовкладення в економіку України різко знизилися. 3 4,5 тис. промислових підприємств, які були побудовані за роки другої п'ятирічки, в Україні постало тільки 100. Крім цього, українську економіку зорієнтували на видобуток сировини, а не на виробництво готової продукції й розвиток підприємств завершеного циклу;

• за роки перших п'ятирічок народне господарство України було повністю одержавлене, останні залишки непу ліквідовані, а замість ринкових відносин була створена командно-адміністративна економіка.

2. У 1929—1933 р. відбувся другий сталінський комуністичний штурм, спрямований тепер на перетворення багатомільйонного селянства із власників засобів виробництва на найману робочу силу шляхом колективізації сільського господарства. На відміну від сталінської політики індустріалізації країни, сталінська модель колективізації села була ще драматичнішою й радикальнішою. Вона супроводжувалася такою жорстокістю і страхіттям, що її можна назвати, як пише О. Субтельний, не інакше, як війною сталінського режиму проти селянства. Це справді найжахливіша сторінка української історії.

Більшовики завжди доводили, що без ліквідації приватної власності на землю і перетворення дрібних одноосібних селянських господарств на колективні побудова соціалізму неможлива. Адже обдирати до нитки можна лише колгоспника — людину, яка не має своєї власності. Саме тому Сталін і культивував колективні господарства, бо з їхньою допомогою можна примусити селян працювати безплатно. І тому ще в перші роки радянської влади розпочалося створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів. У жовтні 1927 р. вони об'єднували трохи більше 1 % селянських господарств.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 p., яка, за твердженням Сталіна, була викликана саботажем селян. У тій ситуації вождь вирішує, що для "стрибка" в індустріалізацію необхідно встановити над селянством жорсткий економічний і політичний контроль. Відтак без всякої попередньої підготовки в листопаді 1929 р. він наказує розпочати рішучу кампанію "суцільної колективізації". Вона мала на меті забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, тобто полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет.

Українці, які в усі часи свято шанували землю і волю, чинили опір колективізації. Тому й сталінський режим здійснював на їхніх землях свою політику значно швидшими темпами, ніж в інших республіках. Колективізація в Україні мала була завершитися восени 1931 р., у крайньому разі — навесні 1932 р. Для успішного здійснення суцільної колективізації вирішили знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, котрі чинили опір колективізації. їх розстрілювали або масово вивозили до таборів примусової праці на Північ чи до Сибіру. Близько 200 тис. селянських родин в Україні підпало під розкуркулювання, а більш як один мільйон українських селян під час колективізації було знищено. Усього ж у період колективізації в СРСР загинуло більше людей, ніж під час Першої світової війни в усіх країнах, які брали в ній участь. Такою була ціна втілення в життя сталінського гасла "ліквідації куркульства як класу" й тези про загострення класової боротьби.

Отже, наслідки колективізації по-сталінськи були жахливими. Примусові методи, накладена на колгоспи безрозмірна продрозкладка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації продуктивних сил села. Рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося остаточно перевищити лише в 50-х роках. Сумним наслідком суцільної колективізації стала ліквідація економічної самостійності селянства. Фактично відбулося нове закріпачення селян, знищення найбільш вправної і працьовитої верстви селянства; у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря.

Поневолення останнього відносно незалежного класу — селянства — сприяло остаточному утвердженню вже не тоталітарного режиму, а тоталітарно-бюрократичного ладу. Контроль держави за громадянами став всеохоплюючим.

Другий комуністичний штурм, як і перший, призвів до повної дезорганізації народного господарства, що досягла найвищої точки в 1933 p., а також до замаскованої громадянської війни. Ця війна набула своєрідної форми полювання тоталітарної держави на "ворогів народу". Це була справжня війна, бо чисельність жертв у ній вимірювалася мільйонами.

Одним із найжахливіших наслідків сталінської колективізації став голодомор 1932—1933 pp. Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років,, історія України не знає. І якби не суспільні зміни, які сталися з розпадом СРСР та зі здобуттям Україною незалежності, ми і досі жили б здогадками про страшні події 33-го, що ніде не зафіксовано офіційними джерелами, а передавалося про них лише з уст в уста свідками того геноциду, яких з кожним роком ставало дедалі менше і менше.

Так, ми знали про це. Однак не було офіційного тлумачення причин жахливого голодомору та його наслідків, про що й досі намагаються не говорити деякі комуністи. Вони посилаються на недорід, на "перекручення" політики партії на що сталося, і наслідки трагедії українського народу.

Справжню правду про те, що сталося в Україні під "мудрим" керівництвом більшовиків задля побудови світлого майбутнього, сповістили нарешті архівні документи, відкриті перед ученими в 1989 р. через 56 років повного замовчування. Ці документи засвідчують, що безпосередньою причиною голодомору 1932—1933 pp. в Україні було примусове, із широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики. Голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, як стверджували деякі радянські історики, а його було організовано штучно. На XVII. з'їзді ВКП(б) тодішній нарком оборони СРСР К. Ворошилов заявив: "Ми пішли на голод свідомо, бо нам потрібен був хліб". А хліб же був. У 1930 р. Україна одержала непоганий урожай, якого вистачило б і державі, і селянинові. Та це не входило в плани партії. І вона кілька разів міняла в бік збільшення плани хлібоздачі. Якщо в 1930 р. Україна мала здати 310 млн. пудів хліба, то в 1931 р. — аж 477. Наприкінці 1932 р. з'ясувалося, що держава вигребла з України все, що могла, і в українському селі склалося важке становище з продуктами харчування. Весною в десятках сільських районів розпочався справжній голод. Проте, незважаючи на голод, сталінське керівництво посилювало тиск на партійні й державні органи України з метою збільшення поставок хліба. У жовтні 1932 р. з цією метою Сталін направив у республіку хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково "заготовила" в Україні 105 млн. пудів зерна. Адже із селянських комор забиралося все до останньої зернини. Заради чого?

Сталін та його оточення брехали, заявляючи, що СРСР загрожують вороги світового імперіалізму. Насправді було навпаки. Капіталізм на той час сам переживав гостру економічну кризу 1928—1933 pp. і йому було не до нас. Більше того, у торгівлі з СРСР він шукав вихід з економічного глухого кута. Брехали стверджуючи, що хліб потрібен, щоб нагодувати робітників та воїнів Червоної Армії. Але тоді ж засіки Батьківщини і без того ламалися від зерна. Воно гнило. Його вивозили для перегонки на спиртогорілочні заводи. Жодного з них в Україні не було зупинено. Навколо від голоду вимирали цілі райони, а зерно перероблялося на горілку. Немає пояснень й іншому страшному факту. Навіть у найголодніші роки Радянський Союз продовжував торгувати хлібом із закордоном. Зобов'язання перед іноземними партнерами виконувалися свято. У 1933 р. у Західну Європу вивезли близько 10 млн. центнерів зерна, а за рік до цього — більш як 18 млн. центнерів. З Одеського порту за кордон відправлялися каравани суден з дешевим борошном. І на тих мішках усі читали цинічні написи: "Излишки УССР".

Документально доведено, що керівництво України не змогло протистояти диктату з центру, і фактично проводило політику, яка обернулася для українського народу численними жертвами. У листопаді 1932 р. ЦК КП(б)У та Раднарком УСРР ухвалили постанову, в якій головну установку в хлібозаготівлях давали на посилення адміністративно-репресивних методів. Терміново було створено роз'їзні судові сесії, спеціальні комісії. До хлібозаготівель залучалися органи юстиції, прокуратури, держбезпеки. До сіл входили регулярні війська і підрозділи ДПУ, які силою відбирали в селян останнє зерно. Керівництво республіки вдалося навіть до вилучення насіннєвих, фуражних та продовольчих фондів за рахунок хлібозаготівель, що відіграло фатальну роль для населення України. Архівні матеріали підтверджують трагічну картину смерті від голоду й епідемії, особливо з березня 1933 р. Голод сягнув піка. Смерть стала звичною. Щодня гинуло від голоду більш як 25 тис. чоловік. Люди сприймали смерть як порятунок від тяжких мук, а часом, і як порятунок від тих людей, які залишалися ще живими, але голодними. Сталося найтрагічніше — канібалізм, коли люди почали їсти один одного. Причому людоїдство стало масовим. Типовим явищем була голодна дистрофія, важкі шлункові захворювання, викликані вживанням в їжу нехарчових продуктів. У селах лютував тиф.

Але й цього Сталіну було замало. Він виношував плани виселення всіх українців і довго потім жалкував, що йому так і не вдалося втілити їх у життя. За свідченням М. Хрущова, Сталін страшенно засмутився тим, що неможливо виселити весь український народ, бо не було ні місця для його поселення, ні потрібної кількості транспорту, щоб його вивезти.

Сталін та його оточення знали всю правду про голодомор і робили все, щоб його приховати. Мовчали засоби масової інформації. Радянський уряд відкидав пропозиції про допомогу з-за кордону, стверджуючи, що вигадки про голод навмисно поширюють вороги СРСР. Під час голодомору кордони України було оточено військами, щоб люди не могли врятуватися і повідомити про голод. Мало того, всі газети того часу розписували щасливе життя радянських селян, було дано вказівку спростовувати будь-які повідомлення про голод в СРСР, опубліковані на Заході. І радянські дипломати заявляли, що в Радянському Союзі "немає ні канібалів, ні кардиналів".

Викачування зерна з голодної України вимагало залізної дисципліни і цілковитої покори. Тому за вказівкою Сталіна 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли закон "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності", за яким колгоспне майно вважалося недоторканним, а порушення цього проголошувалося державним злочином. У народі закон дістав трохи іншу назву — "закон про колоски", або "закон про п'ять колосків". Навряд чи світова історія знає більш підступний, антигуманний, антилюдський офіційний документ: голодні діти з 12-річного віку, яких упіймали на хлібному полі із жменькою колосків, підлягали покаранню ув'язненням до 10 років, а дорослих за таку провину навіть присуджували до розстрілу. Усього за цим законом було засуджено 55 тис. чоловік. З них до вищої кари — 2110. Заборонялося не лише збирати колоски в полі та гриби в лісі, а й ловити рибу в річці. Документи засвідчують, що народний суд засудив чотирьох чоловік до 10 років ув'язнення за те, що вони збирали в лісі дикі груші. Улітку 1933 р. сталінська операція "Голод", яка тривала 8 місяців і охопила населення чисельністю 15 млн. чоловік, завершилася. Які ж її наслідки? Зазначимо, що називають різні цифри загиблих — від 7 до 15 млн. Це дані по всій країні, адже голод охопив не лише Україну, а також і Північний Кавказ, Крим, Курщи-ну, Нижнє Поволжя, Казахстан, тобто регіони, де масово проживали українці — переселенці з дореволюційних часів. В усіх інших суміжних з Україною областях голоду не було. Щодо жертв голодомору в Україні, то називають цифру 5— 7,5 млн. чоловік. Достовірну цифру назвати важко, бо з 1934 р. відділи ЗАГСу було передано до відання НКВС, статистика не вела обліку жертв голодомору. Сталін заборонив публікувати будь-які матеріали на цю тему. У 1937 p., коли статистичний перепис виявив страхітливі дані смертності, організаторів перепису розстріляли. Цифра 6—7 млн. чоловік мабуть найбільше достовірна.

Отже, голодомор в Україні став справжньою трагедією народу. Усі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося в 1932—1933 pp. на українській землі, найродючішій у світі.

Голод в Україні — найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини.

3. «Культурна революція». Перетворення в галузі культури, які мали здійснити більшовики, Ленін ототожнював з культурною революцією. На його думку, ця революція мала залучити народні маси до активної історичної творчості.

Це були лише добрі побажання. Насправді тоталітарна держава вимагала від людини не активної життєвої позиції, а сліпої покори. Їй потрібні були виконавці — «гвинтики». Керівні діячі партії з великою підозрою ставилися до освіченого прошарку населення, який у Росії звикли називати інтелігенцією, хоча самі вони (за деякими винятками) належали до інтелектуальної еліти дореволюційного суспільства.

У культурній політиці державної партії чудові декларації не збігалися з суворою практикою. Декларувалося, наприклад, що кожній людині повинні бути доступні інтелектуальні багатства, нагромаджені людством протягом віків. Однак сама партія надто вибірково ставилася до використання цих багатств. Ідеологізація культурного життя дійшла до крайніх меж і найвульгарніших форм. За межами дозволеного опинилися цілі культурні шари. Творче життя митців було настільки регламентованим, що інколи втрачало ознаки творчості. Методичному переслідуванню піддавалося релігійне життя людини. Йшов активний розпродаж культурної спадщини за кордон, оскільки уряд завжди потребував валюти. Під час реконструкції міст холоднокровно знищувалися унікальні храми, що стояли віками.

Разом з тим держава турбувалася про розвиток масової культури. В цій сфері було досягнуто безсумнівних успіхів. Йдеться, зокрема, про поліпшення елементарної грамотності народу. Перший перепис 1897 р. засвідчив, що в Україні, вміли читати й писати лише 27,9 % населення. На початку XX ст. становище майже не змінилося. Наслідуючи російський приклад, РНК УСРР у травні 1921 р. прийняла декрет, за яким усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років зобов'язувалося навчатися грамоти. Поряд з наркомосом УСРР та підвідомчими йому школами й культосвітніми закладами до справи лікнепу залучалися комсомольські й профспілкові організації, комнезами, кооперація, червоноармійські частини. Всю роботу координувала Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Активістів лікнепу називали культармійцями. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні вже 85,3 % письменних у віці від 9 до 50років.

Найважливішою проблемою загальноосвітньої школи вважалося переведення її на рідну мову учнів. Попри нестачу вчительських кадрів і підручників, будівництво національної школи просувалося досить успішно. 1925 р. в Києві діяло понад 90 шкіл: 49 російських, 35 українських, 7 єврейських, 2 польські, а також татарська, німецька, вірменська і навіть арабська.

Не менш важливою проблемою було залучення до навчання всіх дітей відповідного віку. Навіть у 1927/28 навчальному році близько 30 % дітей шкільного віку ще залишалося поза Школою. Впровадження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Доводилося одночасно розв'язувати проблеми створення підручників, будівництва шкільних приміщень, підготовки кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, загальним навчанням було охоплено 98 % дітей віком до 10 років, а 95 % випускників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте більшу частину того навчального року в сільській місцевості лютував голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.

Різноманітність форм навчання зійшла нанівець. З 1932 р. запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи: початкова (І — IV класи), неповна середня (І —VII) і середня (І — X). Стандартизація торкнулася і навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії з 1938 р. став сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)».

У другій п'ятирічці (1933 — 1937) збільшилося будівництво шкіл, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою було охоплено вже близько третини учнів. Понад 80 % дітей навчалося в українських школах. З 1938 р. почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.

Дореволюційна інтелігенція за своєю чисельністю не могла задовольнити потреб народного господарства і культури. До того ж значна її частина емігрувала, а ті, хто залишився, працювали у вкрай несприятливих умовах і поступово були майже повністю винищені за стандартними звинуваченнями у «шкідництві». їхнє місце зайняли «висуванці» з робітничого класу й селянства. Найчастіше вони не могли задовільно впоратися з покладеними на них функціями. З початку 30-х pp. зросли масштаби підготовки фахівців за скороченою програмою через робітфаки, вузи й технікуми. За першу і другу п'ятирічки українські навчальні заклади підготували майже таку саму кількість фахівців, яка була в усій дореволюційній Росії. Однак їм не вистачало загальної культури, освіченості, достатньої теоретичної підготовки і практичного досвіду.

Для запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х pp. було утворено відповідні спілки (письменників, художників, композиторів тощо). За їх допомогою тоталітарна держава придушувала в зародку будь-яке відхилення від регламентованої лінії поведінки. Масовий «відстріл» інтелігенції тяжко позначився на духовному житті народу, загальному рівні економіки й культури, функціонуванні народного господарства і, зрештою, на обороноздатності. При зовнішній повазі до національних форм культури тоталітаризм виявляв неабияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого «соціалістичного реалізму».