Національно-культурне становище українців в 20-30-х роках




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Національно-культурне становище українців в 20-30-х роках



Найбільш повного піднесення набуває вже у 20-их – 30-их ХХ ст.

Розпочинається завершальний етап укр. відродження.

Чинником відродження у 20-их – 30-их стає НЕП, яка приносить певну лібералізацію в управлінні суспільним життям. Політика українізації, яка проводиться з ініціативи радянського керівництва 1923-1933р. Як свідчить історичний досвід, українізація стала пошуком радянської влади спільної мови з вітчизняною інтелігенцією та суспільством, оскільки на перших етапах свого існування радянська влада усвідомлювала свою культурну посередність і відчувала певну міжнародну ізоляцію.

Завданнями політики українізації були перш за все популяризації радянської влади;

Впровадження ідеологічних елементів у систему освіти, науки та мистецтва.

Ця політика мала результативний характер. Результатами стали :

1. впровадження української мови у систему освіти, науки, держ. управління.

2. розвиток укр. літератури , що стало поглибленням національного відродження

Але одночасно були й інші результати :

а) освіта, наука, мистецтво переводилися на ідеологічну основу;

б) вдалося сформулювати довіру та захоплення інтелігенцією ідеями соціалізму, романтикою революції, побудови комуністичного суспільства;

в) українізація найбільшою мірою реалізувалася у сфері творчості та мистецтва.

Феномен мистецького авангарду (передовий). Цим терміном позначають один з етапів розвитку модернізму, який характеризується пошуком принципово нових мистецьких форм, створенням нової естетичної концепції, прагненням побудувати сучасне мистецтво, яке б відображало актуальні потреби суспільства.

Основними напрямками авангарду є :

а) кубізм -

б) футуризм

в) фовізм

г) сюрреалізм

ґ) спектралізм -

д) супремантизм

е) електроорганізм

Авангард потрапляє в усі галузі мистецької діяльності. Найбільш помітним це явище стає в літературі. У 20-их роках письменники, поети відображували своє захоплення романтикою революції, формуванням нового етапу суспільного життя, ідеями інтернаціоналізму тощо.

На початку 20 ст. поглиблення розвитку набуває авангардне мистецтво та модернізм в цілому. На початку 20 ст. мистецтво остаточно пориває з реалізмом, формуючи новий художній метод, який отримує назву «модернізм». Цей термін означає «сучасний», тобто це такий напрямок в мистецтві, якому різко протиставляється традиційна естетика і мистецтво сучасності. Модернізм представляє собою напрямок, для якого характерний пошук нових композиційних художньо-образних, зображально-виражальних форм, також в основу цього напрямку покладено ідея мистецького вираження суб’єктивних, екзестинційних, ірраціональних, інтуїтивних станів свідомості митця. Тобто суб’єкт стає вихідною точною модернізму. Традиційне мистецтво орієнтоване на відображення реальності.Модернізм сповідує концепцію чистого мистецтва, тобто мистецтва як діяльності, що має самодостатній характер, оскільки саме вона, на думку модерністів, і є формою пізнання світу і самопізнання. Результатом пошуків нових засобів стає виникнення багатьох напрямків, кожен з яких по-своєму реалізує основні завдання модернізму. До основних напрямків модернізму відносять: експресіонізм, імпресіонізм, символізм, футуризм, кубізм, фовізм, супрематизм, абстракціонізм. Такі напрямки як футуризм, кубізм, супрематизм спрямовані на мистецьке відображення техногенного розвитку урбанізованого світу, спрямовані на пошук принципово нових композиційних кольорових виражальних форм. Абстракціонізм, фовізм, сюрреалізм більшою мірою спрямовані на обґрунтуванні ідеї примітивізації мистецтва, його реконструкції як символу реконструкції світу. В українській культурі модернізм розвивається в усіх мистецьких напрямках: архітектура (конструктивізм), скульптура (набуває футуристичного спрямування – кубізм, кубофутуризм), живопис (представлене в усіх напрямках), театральне мистецтво («Березіль» Леся Курбаса), література (організації «Плуг», «Гарт», «Ваплліте»), кіномистецтво (Довженко).Найбільш повної реалізації модернізм набуває вже в 20-30 рр. 20 ст. , хоча розпочинається він в 10-х рр.Цей невеликий період став часом активного духовного розвитку, що характеризувався розвитком освіти, науки, мистецтва.

Виразниками літературного авангарду стали літературно-мистецькі організації, які об’єднали талановитих митців того часу.

У 1922р. – Спілка селянських письменників «Плуг». Головко, П.Панч, О.Копиленко.

1923р. – Спілка пролетарських письменників «Гарт». Еллан-Блакитний, М.Йогансен, В.Сосюра, П.Тичина...

1925(здається) – ВАПЛІТЕ. М.Хвильовий. М.Куліш, М.Бажан, Ю.Смолич, Г.Епік, М.Йогансен...

У 20-их роках також виникає об’єднання футуристів, яке очолює Семенко. Все потрібно забути з нового листка, викинути музеї на сміття, «Кобзар» на смітник. Це не просто заперечення, а усвідомлення необхідності нових форм.

Об’єднання неокласиків. М.Зеров. (Історико-філолог. ф-т), Драйхмара, М.Рильськи й, Филипович, Леонтович.

 

Театр. Особливого розквіту набуває театр Леся Курбаса – «Березоль». Стає центром принципово нових постановок.

Суттєво впливає на архітектуру – домінуючий напрям – конструктивізм.

Ознаками цього стилю стала функціональність, економічність, раціоналізм. Використання нових матеріалів. Київський залізничний вокзал, комплекс адмін. Споруд держпрому у Харкові [Серафімов, Фельєр, Кравець]. Київська кінофабрика [Риков].

Вагомий внесок О.Довженка, який остаточно пориває із театральними елементами у кіно; принцип рухомої камери; новий жанр – поетичне кіно.

Згортання отримало назву «Розстріляне відродження».

СТИЛЬ МОДЕРН В МИСТЕЦТВІ.

На початку 20 ст. поглиблення розвитку набуває авангардне мистецтво та модернізм в цілому. На початку 20 ст. мистецтво остаточно пориває з реалізмом, формуючи новий художній метод, який отримує назву «модернізм». Цей термін означає «сучасний», тобто це такий напрямок в мистецтві, якому різко протиставляється традиційна естетика і мистецтво сучасності. Модернізм представляє собою напрямок, для якого характерний пошук нових композиційних художньо-образних, зображально-виражальних форм, також в основу цього напрямку покладено ідея мистецького вираження суб’єктивних, екзестинційних, ірраціональних, інтуїтивних станів свідомості митця. Тобто суб’єкт стає вихідною точною модернізму. Традиційне мистецтво орієнтоване на відображення реальності.Модернізм сповідує концепцію чистого мистецтва, тобто мистецтва як діяльності, що має самодостатній характер, оскільки саме вона, на думку модерністів, і є формою пізнання світу і самопізнання. Результатом пошуків нових засобів стає виникнення багатьох напрямків, кожен з яких по-своєму реалізує основні завдання модернізму. До основних напрямків модернізму відносять: експресіонізм, імпресіонізм, символізм, футуризм, кубізм, фовізм, супрематизм, абстракціонізм. Такі напрямки як футуризм, кубізм, супрематизм спрямовані на мистецьке відображення техногенного розвитку урбанізованого світу, спрямовані на пошук принципово нових композиційних кольорових виражальних форм. Абстракціонізм, фовізм, сюрреалізм більшою мірою спрямовані на обґрунтуванні ідеї примітивізації мистецтва, його реконструкції як символу реконструкції світу. В українській культурі модернізм розвивається в усіх мистецьких напрямках: архітектура (конструктивізм), скульптура (набуває футуристичного спрямування – кубізм, кубофутуризм), живопис (представлене в усіх напрямках), театральне мистецтво («Березіль» Леся Курбаса), література (організації «Плуг», «Гарт», «Ваплліте»), кіномистецтво (Довженко).Найбільш повної реалізації модернізм набуває вже в 20-30 рр. 20 ст. , хоча розпочинається він в 10-х рр.Цей невеликий період став часом активного духовного розвитку, що характеризувався розвитком освіти, науки, мистецтва.

Образотворче мистецтво.

Одним з перших провісників авангарду стає фовізм – напрямок, який спрямований на відображення мистецького образу суб’єктивного переживання художника на основі кольорового впливу. О.Богомазов («Міст»). Виникнення нових кольорів, відхід від стандартних барв.

Кубофутуризм – напрямок, який спрямований на геометричну деконструкцію образів реальності, проникнення в сутність реальності. Спрямований на зображення реальності крізь призму науки. Малевич – започатковує напрям.Архипенко(«Жінка перед люстерком»). О.Екстер («Мости Парижа»). Бурлюй («Зображення голови»).

Сюрреалі́зм ( надреалізм ) — один із найбільш поширених напрямів у сучасному мистецтві й літературі. Надреалізм — літературний і мистецький напрям, що виник після Першої світової війни, на початку 20 століття головним чином у Франції. Засновником сюрреалізму був французький письменник Андре Бретон . Філософськими засадами сюрреалізму є суб'єктивно-ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фрейдизму, східні містико-релігійні вчення. Сюрреалісти закликали звільнити людське «Я» від «пут» матеріалізму, логіки. Сюрреалізм заперечує прийняті суспільні форми сучасного життя, технічної цивілізації, культури, моральних засад, під впливом Зігмунда Фройда пропаґує психічний анархізм, автоматизм вислову. В українській поезії риси сюрреалізму мали вірші Василя Хмелюка, частково Богдана-Ігора Антонича, з 1950-их pоках найсильніші в поезії і прозі Емми Андієвської (творення «надреальної» мови), Юрія Тарнавського і письменників молодого покоління. У мистецтві основною прикметою сюрреалізму є відірваність від реальних речей і нелогічні сполучення предметів. З українських митців риси сюрреалізму мають твори Михайла Андрієнка, скульптура пізнього Олександра Архипенка (геометричні форми, що уподібнюють постаті), рухомі скульптури (мобілі) К. Мілонадіса, картини В. Бачинського, С. Лади і кераміка С. Ґеруляк.

Спектральна музика або спектралізм - напрямок академічної музики (переважно інструментальної), що характеризується опорою звуковисотної організації музичного тексту на дані спектрального аналізу звуку. Іншими словами, техніка спектральної композиції полягає в тому, що окремі звуки розподіляються між інструментами оркестру відповідно до законів розміщення обертонів. Пальмівський спектралізм характерний імпульсивністю почуттів, динамікою змісту і форми картин, напругою кольорової насиченості та протиставлень. Його “кольоропис” залишив по собі пам'ять в українському живописі ХХ століття.

Супремати́зм — напрям модерного мистецтва, безпредметність, абстрактний геометризм, що виник на початку ХХ століття. Зачинателем вважається К. Малевич. Напрям вийшов від кубізму і футуризму, він знайшов застосування в урбаністиці, плакаті і графіці.В Україні супрематизм пропагувала «Нова Генерація» (В. Єрмілов й ін.). У Галичині він відбився у деяких творах П. Ковжуна (екслібрис С. Гординського). Супрематизм, за Малевичем, - це остаточний розрив живопису із зображенням реального світу.

Експресіоні́зм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Мав своїх прихильників в мистецтві Франції, Австрії, Польщі, німецькомовної Швейцарії.

Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій.

В творах одних майстрів експресіонізм приводив до надзвичайного загострення трагічного світосприйняття , у інших — до художніх утопій, елітарності, замкненого середовища, котре сприймалося острівцем порятунку духовних та гуманістичних цінностей. Цей конфлікт призводив до радикальності художніх рішень, до бунтівного протиставлення і розриву з академічними традиціями.

Протиріччя самого експресіонізму, надміру агресивні форми його, що відразу впадали у око, викликали несприйняття як консервативної публіки, так і радикальних політичних систем - фашизму в Німеччині, Італії, комунізму в СРСР.

· зацікавленість глибинними психічними процесами;

· заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

· оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

· суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

· бунт проти сталих академічних форм в образотворчому мистецтві при збереженні головних жанрів ( портрет, батальний жанр, побутова картина, міфологічний чи релігійний образ, пейзаж, навіть натюрморт )

В літературі України

В літературі український експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового(зокрема твір "Я (Романтика)"), Івана Дніпровського, Юрія Липи, Тодося Осьмачки.

 

УКРАЇНІЗАЦІЯ

Завданнями українізації були перш за все популяризація радянської влади в середовищі інтелігенції і широких народних мас. По-друге, це впровадження ідеологічних елементів у систему освіти, науки та мистецтва. Як свідчить історія, ця політика була результативною. Результатами політика українізації стали впровадження укрмови в систему освіти, науки, діловодства, державного управління. По-друге, це розвиток української літератури, вітчизняного мистецтва в цілому, що свідчило про поглиблення національного відродження, але одночасно мали місце і інші результати, серед яких слід зазначити, що освіта, наука, мистецтво переводились на ідеологічну основу, в межах цих галузей починають функціонувати елементи радянської ідеології. Також більшовикам вдалося сформувати довіру та захоплення вітчизняною інтелігенцією ідеями соціалізму, романтикою революції, побудови комуністичного суспільства. Тобто творча інтелігенція починає довіряти радянській владі.

20-30 рр все-таки ще більшою мірою характеризуються піднесенням. Результати політики українізації найбільшою мірою реалізувались в творчо-мистецькій сфері, оскільки політична складова перестає піддаватися сумніву. Одним з найвагоміших явищ, який репрезентує відродження в українській культурі стає феномен українського мистецького авангарду.

 

РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції. Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»). Представники інтелігенції що належать до «розстріляного відродження» умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій. Першу групу — безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, худжники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму. Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен). До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.

ШІСТДЕСЯТНИКИ

Це були люди різних професій: студенти, робітники, поети, прозаїки, перекладачі, молоді науковці, які були об’єднані певною життєвою позицією. Суть цієї позиції полягала в небайдужості до тих проблем, які виникли перед тогочасним українським суспільством. Також ця позиція полягала в інтересі до історичного минулого України, в намаганнях змінити долю українців на краще. Умовно все покоління 60ників можна поділити на 2 великі групи, перша прагнула, крім культурних, політичних змін, була налаштована на політичну боротьбу проти системи (дисиденти); друга група 60ників залишалась політично нейтральною, вбачала головним завданням розвиток духовної культури, на керівних посадах в сфері культури вони справді багато робили для розвитку тодішнього стану культури. До найвідоміших постатей 60ників відносять: Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Алла Горська, Віктор Зарецький та ін. Починаючи з 1959 року зусиллями 60ників утворюється ряд підпільних організацій культурного і політичного спрямування, завданням яких були консолідація творчої молоді, розповсюдження самвидавної літератури, проведення мистецьких і політичних заходів поза ідеологією. Найбільш відомими серед таких організацій вважаються: клуб творчої молоді «Супутник» (кінець 1959 року, засновується зусиллями студентів театрального інституту і консерваторії, провідні діячі – Лесь Танюк, Віктор Зарецький), тут діяла художня секція, де молоді художники мали можливість ознайомитися з досягненнями західноєвропейського мистецтва, вивчали історію національного мистецтва. Також зусиллями організації було зібрано матеріали про репресії 30-х рр., члени цього клубу активно подорожують Україною, влаштовують творчі вечори, розповсюджують самвидав тощо. В 1962 році виникає обєднання творчої молоді в Львові «Пролісок», ідейним лідером якого стає Михайло Косів. Діяльність була схожою до «Супутника», була наукова секція. Представники: філолог Михайло Осадчий, поети Ігори Калинець, Ірина Стасів і т.д. В 1 пол. 60-х рр. такі організації виникають в таких містах, як Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса.

В 1963 році Київським університетом спільно з інститутом мовознавства академії наук УРСР була організована конференція з питань культури та української мови, яка налічувала більше 800 учасників. . Подія дійсно мала великий суспільний резонанс і символізувала певні зміни в суспільній свідомості





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.85.57.0 (0.01 с.)