Значення творчості Сковороди для розвитку української культури

Григорій Сковорода змінив основи багатьох наук в Україні. Його просвітницька діяльність сприяла відкриттю першого (в Харкові) на Україні університету. У своїх творах, які наче підсумували найвищі здобутки давньої української літератури, Сковорода оспівував красу природи України, її працьовитих людей, їх прагнення до волі і щастя, висміяв панівну верхівку за її паразитизм і знущання з народу, проголосив людину та її волю – найвищою цінністю. Сковорода розвинув ідею гуманізму, вніс в нашу літературу нові теми й образи. Його сатира підготувала ґрунт для появи політичної сатири Шевченка. Сковорода – перший з українських письменників по-новому поставився до народної творчості, розірвавши ланцюг заборон, який сковував митців. Народна мудрість стала основою в трактуванні письменником-філософом багатьох процесів суспільного життя.З творчої спадщини ГригоріяСковороди залишились збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», книга«Байки харківські», філософські трактати й притчі. Особливість творів Сковородиполягає в тому, що в ліричних поезіях він філософ, а у філософських працях —лірик.
Ліричний герой збірки «Садбожественних пісень» — у пошуках правди, добра, щастя. Він, як і автор, великийнародолюбець, гуманіст, кличе до єднання людини з природою. Найкращим поетичнимтвором вважається вірш «Всякому місту — звичай і права», в якому Сковорода окремовиділив усіх тих, хто потребує засудження: здирники, бюрократи, пияки, розпусники,підлабузники, ледарі, пани, купці, лихварі, чиновники та юристи, які зловживаютьсвоїм становищем. Але Григорій Сковорода — не лишеталановитий поет-лірик, а й видатний байкар. Він створив ЗО прозових байок,оцінених Іваном Франком як у «десять разів глибші і краще розказані, ніж Саадієві(Сааді — великий перський поет), написані гарною, подекуди граціозною мовою».Відтворити істину й висловити критичне ставлення до суспільних явищ — таке, надумку Сковороди,.завдання й призначення байки. Значначастина байок присвячена темі «сродної праці». Кожна людина, на думку Сковороди,наділена певним даром. Треба вчитись розпізнати його. Дехто, знехтувавшиприродними задатками, вибирає для себе прибутковий фах, але цим шкодить собі йсуспільству. «Не змагай до того, що не дано від природи»,— повчав він. Саме цядумка покладена в основу байки «Бджола і Шершень».

Вияви класицизму в Україні

2-а половина ХІХ ст. має місце Класицизм. Це є протилежність, антипод Бароко. За змістом цей мистецький напрямок виражав раціоналістичну традицію західноєвропейського просітництва.

Засновник – Ніколя Буало, який обґрунтовує цей стиль у трактаті «Поетичне мистецтво». Для класицизму характерно:

1. використання зразків, канонів античного мистецтва;

2. домінування раціональної складової у структурі художнього образу(правильні геометричні форми в архітектурі, математичні розрахунки в музичних творах ¾ноти, ½...)

3. Чітка регламентація тем, сюжетів, зображально-виражальних засобів мистецького твору. Ефект фундаментальності, домінування спокою над рухом, низький р-нь декоративності.

Але в укр. Культурі цей напрямок майже не приживається, оскільки не відповідав потребам національного руху і не виражав емоційну складову. Класицизм розвивається представниками інших культур. В архітектурі: Вінченсо Беретті.

Елементи класицизму проникають в літературу та музику (як винятки). Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель. Глухівська музична школа. Опери(Березовського «Демофан»). Вони привносять класицизм у жанр церковного стилю.

В Україні класицизм не зміг у силу несприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (очевидно, під впливом низового бароко). Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича, поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтиках» XVIII ст., поемі «Енеїда» Івана Котляревського, травестійній оді «Пісні Гараська» Петра Гулака-Артемовського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.

Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ'яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З «високих» жанрів на зламі XVIII—XIX століть була поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів світських і церковних можновладців.

Класицизм в Україні, на відміну від інших національних літератур, народився та існував без боротьби з бароковою літературою. У другій половині XVIII століття, коли Україна стає російською провінцією і втрачає національні літературні й культурні центри (зокрема Київську Академію), бароко зникає саме собою. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри — травестія, байка, комедія, народне оповідання. Такий перехід від білінгвічного бароко (церковнослов'янська й українська мови) стає для України справжнім літературним ренесансом.

У Києві чудовим зразком класицизму є Червоний корпус Київського університету, збудований у 1837-1843 рр. за проектом В.Беретті

Живопис в Україні 18ст.

Український живопис розвивався. Одним з найвідоміших художників того часу був Дмитро Левицький. Пензлю цього видатного маляра належить близько 160 портретів: портрет Дідро, Лещинського, Капніста.

В Україні працювало чимало обдарованих майстрів, які оздоблювали палаци, будинки, церкви(Антропов,Левицький). Багато з них змушені були переїхати до Росії. Основними жанрами були: іконопис, фреска, портрет.Найпопулярнішою стала школа Києво-Печерської лаври. Іконописні зображення відходять від канодів, портрети зображають риси релізму.Збагачуються художні засоби: використовуються світлові та колористичні ефекти.

Розвивається світське малювання, особливо портретне. Серед портретистів були видатні майстри. Еліта українського суспільства: митрополити, гетьмани, полковники та їхні дружини, визначні міщани мали свої портрети, хто гірший, хто ліпший, великі, на весь зріст, а маленькі - для медальйонів. Портрети прикрашали будинки, їх покладали до трун; портрети відображалися на іконах, як жертводавців, так і тих, за спомин яких давали до церкви ікону. Портрети цікаві з різних поглядів: багато з них мають психологічні риси й допомагають уявити собі особу, портрет якої подається. Цікаві портрети і з побутового погляду: на них бачимо одяг, іноді датований; бачимо поступову заміну української ноші західною (портрети Мазепи, Данила Апостола - в лицарських латах), К. Розумовського, Г. Полетики - в цивільних убраннях.

У 1757році в Петербурзі засновано Академію мистецтв, серед перших вихованців якої були українці: А. Лосенко, Г. Сребреницький, І. Саблуков та інші. Між центрами мистецтва України і Росії існував тісний зв'язок: Саблуков в 70 - ті роки керував художніми класами Харківського колегіуму. Дмитро Левицький (1735 - 1822), син видатного київського гравера Григорія Левицького, поїхав до Петербурга разом із російським художником Антроповим, який працював у Києві над розписом Андріївської церкви в 50 - ті роки, і став знаменитим російським майстром.

Мистецтво було пов'язано і з релігією. Так, розписи іконостасів - провідна, найбільш парадна сфера малярства у 18ст. Особливо характерним і природним явищем староукраїнської культури є іконостас Спасо - Преображенської лаври в Сорочинцах, критиром якої був Данило Апостол. Він створений в святкових рисах: святковий настрій створюють барви та їх комбінація.

Поряд з професійним мистецтвом, що обслуговувало високі сфери життя, існувало і народне мистецтво. Мабуть, найхарактернішою постаттю періоду, улюбленою в різних сюжетах і позах, був "козак Мамай", - народна картина, яка була майже в кожній хаті. Цей образ - зародки романтизму, який (романтизм) потім перемістився у високе мистецтво.

 

Музична культура 18 ст.

Надзвичайно важливе значення в українській музичній культурі XVIII століття відіграла створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола 1730 року Глухівська співоча школа, вихованцями якої стали Дмитро Бортнянський, Максим Березовський та Артемій Ведель. Після закінчення Глухівськї школи Бортнянський та Березовський продовжували своє навчання в італійських музичних школах, що були центрами тогочасної європейської музики. У школі навчали гри на різних музичних інструментах, готували співаків для Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751 — 1825), який був реформатором цер­ковного співу, диригентом. Навчався в Італії. Написав опе­ри "Креонт", "Алкід", "Квінт Фабій".

Поєднання традицій партесного співу і сучасних технік європейського письма обумовило унікальність творчості цих композиторів. Ставши придворним капельмейстером у Петерзбурзі, а з 1796 року — керівником придворної капели, складеної майже винятково з вихованців Глухівської співацької школи, Бортнянський значно вплинув і на розвиток російської музичної культури. Він був також першим композитором у Російській імперії, музичні твори якого почали виходити друком.

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хо­ровий спів. До здобутків інструментальної музики XVIII ст. належить "Концертна симфонія" Д. Бортнянського та "Українська симфонія" Є. Ванжури.

На початку 18 ст. спостерігається поширення козацьких маршових пісень. (Маруся Чурай «Засвіт встали козаченьки»). Поширились серед населення канти і псалми – побутовий багатоголосий пісенний жанр. Триває розвиток паресних співів. Почалась розвиватись музична теорія (композитор Дилецький створив «Музичну грамматику»). Виникли цехи музикантів, що обслуговували урочисті церемонії, розваги. В 2 пол 18 ст. розвивався музичний фольклор. Поширені стали народні ансамблі, кобзарське мистецтво (найвідоміший кобзар – Остап Вересай). Зародилась українська симфонічна музика). Гулак-Артемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Далеко за межами України відомими були Ведель («Вірую») та Березовський («На ріках вавилонських»)

 

Творчість І.Котляревського

Творча спадщина І. Котляревського — це поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо». Але найвідомішим твором письменника стала, безперечно, поема «Енеїда». Так, «Енеїда» була популярною завжди. Ще за життя поета вона розходилась по Україні в рукописних списках. Першу ластівку нової літератури Україна прийняла із захопленням.
Над «Енеїдою» Котляревський працював близько ЗО років (з перервами). Три перші частини вийшли з друку в 1798 p., четверта — в 1809 p., п'ята в 1822 p.; повністю твір завершено в 1825—1826 pp., а видано в 1842р. після смерті письменника. Для написання поеми автор скористався досвідом своїх попередників. Близькими до обраного ним жанру були різдвяні та великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-сатиричні сцени яких нагадують окремі картини «Енеїди», її стиль, гумор. У роки написання «Енеїди» Котляревському, безумовно, були відомі бурлескні поеми російських письменників М. Осипова, М. Чулкова, комедії М. Фонвізіна, В. Капніста. Проте все це були впливи побічні. Головні джерела «Енеїди» — реальна дійсність того часу та усна народна творчість. Слід згадати, що незадовго до написання «Енеїди», у 1775 році, за наказом Катерини II Запорозьку Січ було зруйновано. Тож зображення Котляревським козаків в образах відважних троянців було спробою нагадати українцям про героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків. Тому письменник усвідомлював, що писати такий твір мертвою книжною мовою неможливо, і скористався «мужичою», тобто народною мовою. «Педанти,— зазначав сучасник письменника,— здивувались і — замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув — вони почали сміятися». Правда, народну мову зустрічаємо в нашій літературі й до Котляревського: в інтермедіях, сатиричних віршах, але там народна мова була засобом пародії, низького стилю, бо для «високих» літературних жанрів її вважали непридатною. Але письменник довів, що це не так. Ще одним досягненням Котляревського стала його п'єса «Наталка Полтавка». Причина її написання була дуже проста: ставши директором полтавського театру, І. Котляревський був невдо-волений репертуаром. Тому, на відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п'єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування. На появу «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» безперечний вплив мали російська драматургія XVIII ст. (Фонвізін, Капніст, Княжнін, Плавильщиков та ін.) і театральне життя. Великою мірою п'єси Котляревського були пов'язані і з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями XVIII ст., з російською комічною оперою XVIII ст. та фольклорно-пісенною стихією так широко представленою у цих творах.
У своїх п'єсах письменник близько підходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам. Це, зокрема, яскраво відбилося у помислах і вчинках Тетерваковського, Макогоненка та інших персонажів.