Розвиток полемічної літератури в Україні

Окрему увагу слід приділити полемічній літературі. Ця література відображала боротьбу українського народу проти католицької експансії уніатських процесів та відстоювання автентичних традицій національної культури.

Із середовища українського міщанства, православного духовенства, дрібної шляхти,вийшли письменники, які створили низку полемічних оповідань, спрямованих проти католицизму та уніатства.Розпочинається це явище із праці Петра Скарги, яка називалася «Про єдність церкви Божої»(1577). У цій праці обґрунтовується ідея єдиної церкви, яка повинна виникнути на основі католицької віри і яка повинна об’єднати східні народи. Саме як реакція на цю книгу виникає полемічна література. Полемічна література не є однорідною. В її розвитку можна виділити 2 етапи:

1. Консервативний (І.Вишенський, Х.Філалет,В.Суральський, Г.Смотрицький). Характерною рисою консервативного етапу було те, що полеміка велася у риторичному ключі(викриття вад, пороків, використовується лайка, щоб висвітлити негативні сторони католицьких священиків) та висувається ідея повернення до релігійних традицій Києво-Руської культури.

2. Модерний. Тут полеміка пов’язана з критичним переосмисленням філософсько-теоретичних засад богослов’я і теології, осмислення оновних символів християнської віри, догматів, зв’язку релігії із життям народу. Менше використовуються риторичні прийоми і присутні більш теоритичні основи. (Кирило Ставровецький «Зерцало богослов’я», Касіян Сакович, Інокентій Гізель).

Результатом дослідження є утвердження нової богословської догмати, поглиблення зв’язку православ’я із народною культурою.

Надзвичайно активним полміком був Іван Вишенський.До нас дійшло 20 його листів і послань.В них він засуджує прихильників унії і одночасно ганьбить православних священиків, шляхтичів і міщан за пристрасть до розкошів. Серед письменників, які брали участь у релігійній полеміці, був також Мелетій Смотрицький.Його твір «Тренос» написаний у формі плачу матері – православної церкви. Також визначним твором була «Палінодія, або Книга оборони» Захарії Копистенського.

Києво-Могилянська академія як центр освіти і науки в Україні

Виразником просвітницької культури в Україні стає Києво-Могилянська академія. 1632р. Київська братська школа завдяки зусиллям П.Могили набуває статусу колегії. У ній значно розширюється зміст та форми навчання, розширюється кількість предметів, підвищується рівень викладатського складу. Саме колегії було надано статус академії (1701р.). Також відомо, що колегіум визнавався академією польською владою вже в 1636р.

Навчання в академії тривало 13 років. Навчальний курс складався з 8 ординарних(обов’язкових) класів і більше 20 неординарних. Ординарні класи поділялись на 3 основні групи:

І – 4 граматичні класи (мови: латина, старослов’янська, давньогрецька,польська,німецька, знайомство з античною літературою)

ІІ - середні класи. Клас риторики і поетики. Загальна теорія мистецтва, а також мистецтво красномовства – риторика.

ІІІ – філософія та богослов’я. Природничі науки (математика,географія,астрономія, фізика,архітектура). Студенти здобували знання у галузі гуманітарних наук. Таких як: логіка, метафізика, теорія пізнання, етика, мовознавство,історія, психологія.

Тобто Могилянська академія була вищим навчальним закладом. Більше того, академія довго була єдиним вищим навчальним закладом у східнослов’янському культурному просторі. Діяльністю академії опікувалась українська шляхта, козацька старшина. Академії надавалась усіляка допомога. Особливу роль мала діяльність Мазепи. Щороку в академії навчалось більше 2 тис. студентів. Це були переважно діти української шляхти, козацької старшини, духовенства, заможних міщан. Нерідкими були випадки,коли до академії потрапляли і діти селян, бідної частини міського населення. Вчені: І.Гізель, Лазар Баранович, А.Радовський, Ф.Сафонович(історик), Семеон Волоцький, Єпіфаній Славинецький.

Вихованці-викладачі: Ф.Прокопович, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Г.Сковорода, Д.Туптало.

Академія підтримувала тісні контакти з європейськими університетами, в яких її учні досить часто продовжували навчання. Багато вихованців академії переїхали до Росії і працювали там. Наприклад, важливе значення мала діяльність Є.Славинецького, який створив греко-слов’яно-латинський лексикон і закладає основу мовної реформи в Росії. Також значення мав С.Полоцький, який заснував у Москві (1687р.) слов’яно-греко-латинську академію. С.Яворський (1700р.) стає митрополитом, очолює синод, Ф.Прокопович, який стає помічником Петра І. Г.Кониський, який стає членом моськовського синоду і білоруським архієписком.

Окрім освіти активно розвивається мистецтво. В Києво-Могилянській академії отримує розвиток такий напрямок як бароко. Вихованці академії стали відомими архітекторами і співтворцями барокової архітектури, ставали відомиими письменниками і поетами, започатковуючи літературну традицію бароко.

Випускниками академії були композитори,музиканти, які закладали традицію барокової музики. Хоча бароко розвивалось не лише в академії. Цей напрямок виникає в західноєвропейській культурі кінця ХVIст. як альтернатива мистецьким напрямкам Відродження.

Діяльність Ф.Прокоповича

Єлеазар Прокопович народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму.

Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. 1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у базиліянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я.

28 жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства.

1704 року повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить епітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім'я Феофана в пам'ять про свого дядька.

З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим.

1711 року його беруть у складі почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов'я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря.

1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга.

1718 року призначений єпископом псковським і нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент» 1720.

1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон.

1725 року Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом синоду, фактичним главою Російської православної церкви. Він бере участь в організації Російської Академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемір та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії.