Культурне будівництво в 20-х роках.

Культурне будівництво в УСРР у 20-х роках тісно пов'язане з політикою "українізації", Яку проводила КП(б)У в цей період. Під знаком "українізації" розвивався культурний процес в УСРР у 20-х роках. Інтенсивніше "українізація" запроваджувалася з 1925 p., коли було усунено з постів секретарів ЦК КП(б)У Є.Квірінгата Д.Лебедя. Головну роль в "українізації" відігравав народний секретаріат освіти, зокрема його керівники О.Шумський (1925-1927) та М.Скрипник (1927-1932). Завдяки їхнім заходам було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови, розвитку національної освіти та культури. Все службове листування та діловодство поступово переводилося на українську мову. Збільшилась кількість українців у державному й адміністративному апаратах. Більше половини книжок та майже 90 відсотків газет виходили українською мовою Активну роль у національно-культурному відродженні відігравав Українська автокефальна православна церква, створена в жовтні 1921 р., на чолі з митрополитом В.Липківським. Під впливом цих змін з еміграції повернулися М.Грушевський, С.Рудницький, А.Ліковський, П.Христюк, М.Чечель, М.Шраг та інші У 20-х роках вагомих результатів було досягнуто в справі ліквідації масової неписьменності. Рівень грамотності зріс за десятиліття з 24-х до 57 відсотків На хвилі "українізації" набувають поширення ідеї М.Хвильового. Він вів активну боротьбу проти російського шовінізму, партійної бюрократії і закликав українських діячів культури відмежувати від згубного впливу Москви. Група українських діячів культури у 1925р.створила організацію» вільна академія пролетарської літератури" на чолі з М.Хвильовим. Поети, прозаїки, драматурги, критики - вихідці із західноукраїнських земель, які з різних причин опинилися на території Радянської України, у 1925 р. об'єдналися в Спілку революційних письменників "Західна Україна". Крім того, у 20-х роках в УСРР діяли такі письменницькі організації, як "Плуг" ", "Молодняк", "Нова генерація", "Урбіно", "Ланка" та інші. Національно-культурний розвиток УСРР, політика "українізації" посилили позиції національного комунізму. Діяльність М.Хвильового, О.Шумського, М.Скрипника, М.Волобуєва об'єктивно була спрямована на захист суверенних прав УСРР. Це стривожило Москву, Позиції названих діячів були кваліфіковані як "ухили", і розпочалася кампанія по їх "нейтралізації". Щоб покласти край самостійницьким проявам в УСРР, всьому українському культурному процесові й "українізації", у вересні 1929 р. було заарештовано визначних діячів української науки, культури і автокефальної церкви. 20-ті роки стали періодом небаченого в радянських умовах українського національно-культурного піднесення. Причиною цього був перехід до нової економічної політики та політики "українізації".

30. Індустріалізація: мета, завдання, соціально-економічні наслідки.

Промисловий розвиток СРСР у середині 1920-х pp. досяг довоєнного (1913 p.), однак країна суттєво відставала від провідних західних країн: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що ХІУ з'їзд ВКП(б), який відбувся в грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію. Основними цілями індустріалізації в СРСР були: забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР;ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості;створення технічної бази для модернізації сільського господарства;розвиток нових галузей промисловості;зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств і структурою розміщення продуктивних сил. Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921—1928 pp.) На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загально державне значення. Із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо. У роки індустріалізації простежувалася нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У II та III п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання промислового будівництва та технічної реконструкції Однією з особливостей індустріалізації в Україні біло значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази. В Україні були віщі темпи витіснення приватного сектору в економіці, ніж у СРСР загалом. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в цілому по СРСР фактично відображалися і в Україні, хоча в республіці були і свої характерні особливості. У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. За роки перших п'ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничий клас і національна технічна інтелігенція. У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу.

31. Суцільна колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933 рр.

Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з’їзду корективи, суть яких полягала в ще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також „куркульства як класу”. Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти „лінії партії”, оголосили „ворогами народу” і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.) У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика „ліквідації куркульства як класу”, адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств. Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації – 200 тис. Разом з усіма членами сімей „куркулів” це становило 1,2–1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками. У 1932–1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося. У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44 %. В 1932 р. була прийнята постанова „Про охорону соціалістичної власності”, згідно з якою за „присвоєння” навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини. У республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 3,5–5 млн. чоловік. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

32. Утвердження тоталітарного режиму. Масові репресії.

Складовою ознакою сталінського режиму був масовий терор. З 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша у 1929—1931 pp., друга — у 1932—1934 pp., третя — у 1936—1938 pp. Першою жертвою масового терору стало селянство. Дотримуючись, як завжди, класового підходу Сталін розпочав кампанію "ліквідації куркульства як класу". Куркулями оголосили найбільш працьовитих господарів Водночас розпочалися переслідування, а згодом і фізичне знищення кращих сил української інтелігенції. Інтелігенція, власне, ніколи не була поза увагою сталінської каральної машини і наприкінці 20-х років потрапила під жахливий прес суцільних репресій, обвинувачень та арештів. Тоді ж було поставлено поза законом Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). 1932—1934 pp. супроводжувалися новою хвилею розправ з українською інтелігенцією. Розпочалося справжнє цькування письменника М. Хвильового, і він, не знаходячи пояснень того, що відбувалося в країні, покінчив життя самогубством. Тоді ж було ув'язнено сатирика О. Вишню. У грудні 1934 р. за "націоналізм" і "шкідництво" розстріляли письменників К. Буревія, О. Близька, Г. Косинку, І. Крушельницького, Д. Фальківського та інших. Не обминули репресії і художників та музикантів. Трагічна доля спіткала і першого театрального педагога, чудового режисера і театрознавця Леся Курбаса. Коса сталінського терору пройшлася і по викладацькому складу вищих навчальних закладів республіки. У 1933 р. головним чекістом України став В. Балицький. Маючи лише два класи початкової освіти, він з великим задоволенням нищив "українських націоналістів". Балицький взяв активну участь в організації постишевського масового терору в Україні. 1 грудня 1934 р. було вбито С. Кірова. Сталін не лише позбувся суперника, а й дістав підстави для розгортання терору, спрямованого проти міфічних "ворогів народу". Спільними зусиллями "вірні учні Сталіна" П. Постишев (з 1933 р. — генеральний секретар ЦК КП(б)У) і В. Балицький в Україні організували масовий постишевський терор, сфабрикували справи "Української військової організації", "Блоку українських націоналістичних партій". У 1935 р. знищили колишніх боротьбистів, відбулися процеси "Національно-терористичного центру", "Національно-терористичної групи професора М. Зерова" та ін. Так званий великий терор припадає на 1937—1938 pp. Він охопив увесь СРСР, усі нації і соціальні групи. Репресували не лише керівних осіб, а й рядових робітників, колгоспників, інтелігентів. Суспільство все глибше опускалося в прірву страху, відчаю, моральної деградації. Заарештованих піддавали тортурам. Не витримуючи їх, вони давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих У 1937—1938 pp. нищівного удару зазнали військові кадри: було репресовано близько 40 тис. офіцерів Червоної армії, розстріляно видатних воєнних спеціалістів, воєначальників, у тому числі з України — Й. Якіра, І. Гаркавого, І. Федька, Д. Шмідта та інших. Усе це стало причиною остаточного утвердження більшовицького тоталітаризму в Україні, яку зробили фактично безправною провінцією.

Згортання українізації.

На початку 30-х років сталінський режим почав згортати українізацію, повертаючись до великодержавницької асиміляторської політики, яку століттями проводила царська адміністрація. В Україну 1933 р. було прислано П. Постишева. З ним прибули тисячі партійних функіонерів з Росії, які зайняли керівні посади в республіці, витіснивши з них українців. Того ж року Й. Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яку тепер вважали націоналістичним контрреволюційним актом. Поступово зменшувалася кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри. Водночас у засобах масової інформації розпочалося прославляння російської культури, підкреслювалася велич російської мови і російського народу, фактично відновилася політика русифікації. У 1937 р. слово "українізація" остаточно зникло з партійних документів. У 1938 р. в усіх школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови. Все це призвело до падіння престижу української мови і культури, зводило їх до провінційного рівня.У 1938 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був уже М.Хрущов, було прийнято постанову Центрального Комітету, де йшлося про те, що навчальні заклади для національних меншин насаджують буржуазно-націоналістичну ідеологію, а тому подальшеіснування було визнано "недоцільним і шкідливим". Усі ці заклади закрили, а в 1939 р. було ліквідовано національні райони, національні сільські та містечкові ради.Перші масові депортації за національною ознакою почалися у 1935-1936 рр., жертвами їх стали поляки і німці. Мешканців німецьких поселень депортували як "агентуру гітлерівців". Поляків, зокрема тих, що мешкали у Мархлевському національному районі (на території нинішньої Житомирської області), виселили як "агентуру польського фашизму". Частково депортували також греків і кримських татар, що проживали на Чорноморському узбережжі. Монополізувавши право на істину, сталінське керівництво нав'язувало суспільству "єдино правильний" марксистсько-ленінський світогляд, надзвичайно убоге розуміння культури, звівши все к багатство й різноманітність її функцій до обслуговуванняполітичних цілей ВКП(б). Релігія стала об'єктом масових переслі-дувань, які здійснювалися під керівництвом Спілки войовничих Як безбожників. Виникла "нова мова" — куркулі - хтиві, дрібне мі-щанство - зрадницьке, капіталісти — акули. Світ поділявся на друзів і ворогів, а всі події у світі і в країні пропускалися крізь призму класової боротьби. Все це втовкмачувалося в голови суспільства за допомогою всюдисущого радіо, щоденної агітації, нового кіномистецтва. Україну заполонили агітпропи, які нав'язували лінію партії і мобілізовували народ на останні зусилля для досягення соціалізму. Все це негативно впливало на культурні процеси в Україні, збіднивши і спотворивши їх. Загалом культурні перетворення доби утвердження тоталітаризму відзначалися особливою заідеологізованістю. Владні структури у 30-х роках продовжували курс на ліквідацію неписьменності серед дорослих. За роки 2-ї п'ятирічки (1933-1937 рр.) лікнеп закінчили 1,5 млн. чол., а школи малописьменних - 1,7 млн. На 1939 р. масову неписьменність на території УРСР було майже подолано. Перепис населення, проведений усічні 1939 р., засвідчив, що лише 15% дорослих людей залишаються неписьменними. Однак, як зауважує Ф. Турченко, переоцінювати ці досягнення не варто. Критерії грамотності на ті часи були надто занижені. Прагнучи продемонструвати "переваги" соціалізму, свою особисту роль в його побудові, керівники органів народної освіти в багатьох районах до письменних відносили всіх, хто лише навчився розписуватися та засвоїв елементарну лічбу.