Назрівання революційної кризи в Російській імперії.

Українські січові стрільці.

Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради (між-партійної політичної організації, яка представляла галицьких українців у Австрії в роки війни) та Бойової управи УСС (організаційно-координаційного центру легіону УСС) до новітнього українського війська зголосилися близько ЗО тис. добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді обмежило чисельність легіону до 2,5 тисяч. Ядро легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них І.Балюк, Д.Вітовський, С.Горук, Г.Коссак, Л.Лепкий, О.Назарук та ін. Першим офіційним командантом {командиром) легіону був М.Галущинський, директор Рогатинської гімназії. Протягом 1914 — першої пол. 1915 p. легіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Кар-патах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку (29кв. — 2трав1915), де Українські січові стрільці вкрили себе невмирущою славою, але зазнали значних втрат: 42 вбитими, 76 пораненими, 35 потрапило до полону У 1915 — 1917 pp. легіон УСС вів кровопролитні битви на подільській землі. Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоні, поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Поставивши своєю основною метою виборення української державності, Українські січові стрільці усвідомлювали, що реалізація цього потребує ретельної і цілеспрямованої підготовки. Тому в легіоні діяв ряд громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати стрільців, головним чином стрілецьких новобранців, з їхніми завданнями у війні, підвищувати освітній рівень, готувати до післявоєнної громадської діяльності. Насамперед слід відзначити бібліотеку, «етапну гімназію», а також Пресову Кватиру, у складі якої плідно працювали А.Баб'юк (М.Трчан), А.Лотоцький, О.Назарук, Ю.Шкрумеляк, Л.Лепкий, М.Гайворонський, Р.Купчинський, О.Курилас та інші талановиті письменники, журналісти, композитори, актори, художники. Зусиллями митців налагоджено випуск альманаху «Червона Калина», сатиричних журналів «Самохотник», «Самопал», видано кілька книг тощо. Вже з 1914 р. передова частина стрілецтва вела роз'яснювальну роботу серед українців у місцях свого постою, залучала їх до спільних маніфестацій, допомагала в створенні різноманітних національних інституцій, зокрема, читалень, товариств «Просвіти», господарських осередків, організовувала курси ліквідації неграмотності тощо. Свідченням того, що Українські січові стрільці працювали і на перспективу, була їхня участь в організації та підтримці українського шкільництва. Зокрема, протягом 1916 — поч. 1917 pp. близько двох десятків стрільців під керівництвом сотника Д.Вітовського та четарів М.Саєвича і М.Гаврилка організували на Волині до 100 українських шкіл, працювали в них учителями і навіть видавали підручники для волинської дітвори. Бойовий шлях УСС був наступним:- кінець серпня 1914 р. – формування першої (Д. Вітовський) і другої (Є. Коник) сотні у Львові;- 27-28 вересня 1914 р. – перші бої січовиків на Ужоцькому і Верецькому перевалах - 29 квітня – 2 травня 1915 – бій на г. Маківка;- 30 травня- 1 червня 1915 р. – бій під Болеховом; - кінець червня 1915 р. – бій за Галич;- 10 жовтня-3 листопада – семиковецький бій на р. Стріпа;- вересень 1916 р. – розгром УСС під Бережанами (г. Лисоня);- червень-липень 1917 р. – бій під Конюхами;- липень 1917 р. – похід до р. Збруч.

Брестський договір. Останні дні Центральної Ради.

На початку грудня 1917 р. з ініціативи більшовиків розпочалися переговори між Росією й Німеччиною та її союзниками в Брест-Литовську. Ці переговори поставили Центральну Раду в складну ситуацію. Ніким не визнана Україна, яка на політичних картах була зображена як частина Росії, могла стати звичайним трофеєм переможців Німеччини й Австро-Угорщини, що здавна на неї зазіхали.За цих обставин уряд УНР звернувся до всіх держав з нотою, в якій заявив, що не визнає права РНК виступати на переговорах від імені народів усієї Росії й вестиме переговори з Німеччиною та її союзниками самостійно. Представники німецького командування на переговорах погодилися на це. Дала згоду і делегація Радянської Росії на чолі з Л. Троцьким. Можна виокремити щонайменше три головні причини укладення УНР мирного договору з Німеччиною та її союзниками.1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 — на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням до неї трьох російських більшовицьких армій (М.Муравйова, Р.Берзіка та І.Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії.2. Укладення Росією у Бересті перемир'я з центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і цивільного населення, змушені були із запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру.3. Спроби Центральної Ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані останньою. 29 грудня 1917 р. делегація УНР була визнана на Брест-Литовській мирній конференції єдиним представником України на переговорах. 27 січня (9 лютого) 1918 р., коли Центральна Рада вже покидала Київ, українська делегація підписала Берестейський договір.За умовами договору, УНР зобов'язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 пудів м'яса та ін.; кордони УНР встановлювались на довоєнних кордонах Росії; кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу населення. Німеччина і Австро-Угорщина дали згоду на.передачу (більшої частини Холмщини і Підляшшя до складу УНР. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв’язків УНР з централі ними державами.

Гетьманський переворот.

З приходом військ Центрального блоку ситуація в УНР поліпшилася не набагато. Почалося вилучення провіанту, насамперед хліба. При цьому вони стали брутально втручатись у внутрішньоукраїнські справи, запровадили свої польові суди над громадянами УНР, навіть спробували заарештувати двох українських міністрів. Німці, дбаючи насамперед про свої інтереси, вирішили підтримати представника цих сил–генерала Павла Скоропадського. 29 квітня 1918 р..-Центральна Рада прийняла конституцію УНР. Це була перша Конституція суверенної і самостійної Української держави. Однак через кілька годин після прийняття Конституції будинок Центральної Ради на вул. Володимирській захопили німецькі війська. 29 квітня в приміщенні київського цирку відбувався з'їзд хліборобів, на який прибуло більше 6 тис. делегатів з 8 губерній УкраїниПісля однієї з промов прозвучала пропозиція оголосити Скоропадського гетьманом У ніч з 29 на 30 квітня прихильники гетьмана оволоділи приміщеннями генеральних секретарств у військових та внутрішніх справах, а також Державним банком. Після перевороту 29 квітня УНР стала називатися Українською державою. Її очолив гетьман-диктатор, який скасував усі закони УНР і розпустив усі її органи. Сильним місцем у політиці Скоропадського була спроба посилити історичну державну традицію України, пов'язавши її з козацькою добою та Гетьманщиною, прагнення зібрати в єдиній державі всі етнічні українські землі, свідченням чого є енергійна діяльність гетьманського представника в Підляшші. Скоропадський був непоганим адміністратором і воєначальником, який, на відміну від Грушевського та Винниченка, став рішуче добиватися впровадження в дію нових законів. Він оголосив непорушним право приватної власності, при ньому на певний час було зупинено розвал економіки, намітилися позитивні тенденції у розвитку економіки й торгівлі, банківської справи. Україна, як і Дон та Кубань, була тоді чи не єдиним досить ситим куточком у всій Центральній та Східній Європі. Розбудовувалися флот, поліція, зміцнювалася національна валюта Української держави, яку почали визнавати у світі як державу незалежну. Так вчинив навіть уряд «червоної» Росії — РСФРР Водночас при Скоропадському значно посилилася залежність України від Німеччини. Командування німецьких військ (генерали Айнгорн та Гренер) втручалося у внутрішні справи України, німецькі вояки, не зупиняючись перед насильством, здійснювали реквізиції хліба тощо.

Акт злуки УНР і ЗУНР.

5 листопада УНРада надіслала свою делегацію на чолі з О. Назаруком і В. Шухевичем до Києва для переговорів з гетьманом П. Ско­ропадським. Після початку антигетьманського повстання перего­вори про об'єднання проводилися з Директорією УНР. У Фастові 1 грудня було укладено "передвступний договір" про "злуку обох Українських держав в одну державну одиницю"; 3 січня 1919 р. УНРада на своєму першому засіданні у Станіславові затвердила "передвступний договір", прийняла ухвалу про Злуку і доручила уряду - Державному Секретаріату ЗУНР завершити офіційне укладення договору в Києві. Для участі в Урочистому акті об'єднання було затверджено представницьку делегацію на чолі із заступником президента УНРади Л. Бачинським. 22 січня 1919р. Директорія УНР видала Універсал, у якому оповістила про злиття в єдину державу - Українську Народну Республіку - Галичини, Буковини, Угорської Русі та Наддніпрянської України. Того ж дня на Софійському майдані в урочистій обстановці проголошено Злуку українських земель та утворення Єдиної незалежної соборної укра­їнської держави. В урочистостях брала участь делегація УНРади ЗУНР у складі 36 осіб. Трудовий Конгрес України у Києві 23 січня 1919 р. затвердив об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. ЗУНР дістала офіційну назву – Західна область УНР. До складу Директорії УНР було введено Президента УНРади Є. Петрушевича. Але через воєнний стан практичне злиття двох державних організмів відкладалося на майбутнє–до скликання Всеукраїнських установчих зборів. ЗУНР зберегла свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу і обсяг їхньої компетенції ЗО ЗУНР продовжувала діяти як окреме державне утворення і у внутрішніх справах, і на міжнародній арені. Влада Директорії УНР і надалі обмежувалася землями на схід від Збруча. Певним чином координувалась лише військова діяльність обох урядів. Незважаючи на заяви про Злуку, розбіжності у стратегії та орієнтаціях керівників УНР і ЗУНР поглиблювалися. Це серйозно послаблювало реальне значення акту 22 січня 1919 р., який, однак, залишився символом споконвічного прагнення українського народу до возз'єднання в єдиній державі.

21. Польсько-українська війна 1918 - 1919 р.

До нової Української держави єврейське та німецьке населення поставились лояльно, а поляки розпочали воєнні дії проти української влади. Одночасно румунські війська перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада зайняли Чернівці, а згодом всю Північну Буковину.21 листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з кінця грудня УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станіславові.У січні-травні 1919 р., незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини. У середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію. Але наприкінці лютого 1919 р. успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької мирної конференції, яка для переговорів з урядом ЗО УНР про умови перемир'я з Польщею вислала місію у складі: голова — генерал Бертелемі (Франція), члени – полковник А.Віярд (Велика Британія), професор Лорд (США) і полковник Стабіле (Італія). Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40 % Східної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.13 травня 1919 р. Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії, яку очолював генерал Л.Бота, були прийняті українською стороною. Проте умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були відкинуті польським урядом. В цих умовах 15 травня 1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута сформована і озброєна у Франції 80-тисячна польська армія генерала Ю. Галлера, яка призначалась лише для боротьби проти більшовиків.На початку червня 1919 року польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. У зв'язку з критичним становищем ЗО УНР 9 червня 1919 р. уряд С.Голубовича склав свої повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, який отримав титул диктатора ЗО УНР. Для виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган–Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем було призначено генерала О.Грекова.7-28 червня 1919 р. УГА під командуванням О. Грекова провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції.16-18 липня 1919 р. УГА відступила за р. Збруч. Територію ЗО УНР окупували польські війська.

22. Наступ Добровольчої армії Денікіна на Україну. Війська УНР і ЗУНР у боротьбі з денікінцями.

Політика, яку проводили більшовики «воєнного комунізму» викликала невдоволення у всіх соціал.верствах укр. С-тва, особливо селянства. В Укр..наростали масові виступи проти більшовиків. Цією ситуацією скористався А.Денікін, який був головнокомандувачем білої гвардії, що сформувалася на Дону (Кубані)–ця армія була добровольчою. Головний удар Денікіна був спрямований на Москву. Проте лівий фланг наступав на Лівобережну Україну. Вже на поч..травня вони підійшли до Луганська. Треб зазначити, що в цей час армія Денікіна отримала матеріальну підтримку Антанти. Враховуючи брак зброї, боєприпасів у Червоної Армії, білогвардійці дістали перевагу, якою і скористалися. До всього, в стані більшовиків постійно вникали незгоди стосовно ведення бойових дій. Створивши перевагу в силах, Денікін 4 травня захопив Луганськ, а через кілька тижнів усю територію Донбасу. У червні білогвардійці зайняли Харків, потім Катеринослав. Форсувавши Дніпро і захопивши Черкаси, денікінці повели наступ на Право­бережжі. В кінці серпня уряд X. Раковського залишив Київ. Спроби військ Червоної армії зупинити білогвардійців на території України не вдалися. Навесні 1919 р. війська С. Петлюри під тиском Червоної армії змушені були залишити Жмеринку і Проскурів. Близько місяця Петлюра тримався в Рівному. У червні головний отаман доклав великих зусиль, щоб реформувати армію, перетворити її з напівпартизанської в регулярну. Реформа піднесла боєздатність армії і Петлюра вирішив скористатися послабленням більшовицької амії, щоб повернутися в Центральну Україну. 17 лип.1919р. УГА під тиском польських військ залишили Сх..Галичину і переправилась через р. Збруч. УГА за згодою урядів УНР і ЗУНР приєднувалися до армії Петлюри для спільної б-би за незалежність України. 11 серпня 1919 року було утворено Штаб Головного отамана, який очолив генерал-поручик М. Юнаков. Протиріччя в новоствореному об’єднанні виявилися майже одразу: якщо лідер ЗУНР Є. Петрушевич для боротьби з Польщею та радянською Росією ладен був укласти угоду з Денікіним, то С Петлюра саме в Денікіні бачив основного ворога, для перемоги якого згоден був на союз із радянською стороною. Такі політичні погляди заважали визначенню напрямку головного удару. Укладений компроміс — УГА веде наступ на Київ, а формування УНР — на Одесу, був помилковим. Він розпочався наприкінці липня 1919 p., спочатку розгортався досить успішно — протягом серпня вони захопили Вінницю, Житомир Бердичів та ін. Відкрився шлях на Київ. 30 серпня, не зустрічаючи протидії, передові частини УГА вступили до столиці і розпочали підготовку до параду, який мав відбутися наступного дня. Проте вже вдосвіта 31 серпня кіннота Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова вдерлася до міста. Денікінці, незважаючи на свою нечисленність, діяли зухвало, рішуче і таки встановили контроль над значною територією Києва. Українські частини мали наказ не вступати в протистояння з денікінцями, а невдовзі галицький генерал А. Кравс підписав угоду, відповідно до якої українські формування залишали Київ і відступали на лінію Ігнатівка— Васильків. Ця помилка стала фатальною для українських армій, які опинилися у своєрідному «трикутнику смерті»: між радянськими військами, білогвардійською Добровольчою армією та збройними формуваннями Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. Ситуація стала критичною, коли восени 1919 року серед бійців поширилася епідемія тифу. За цих обставин командуючий УГА М. Тарнавський, намагаючись зберегти рештки своєї армії для подальшої боротьби проти Польщі, розпочав переговори з денікінцями. Укладена б листопада 1919 року угода переводила збройні формування УГА під командування білих. У цей час майже в безнадійному становищі перебувала й армія УНР. Командування прийняло рішення про її поділ на дві частини — одна мусила перейти до Польщі, друга — на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком ставила собі за мету перейти до партизанських методів боротьби і здійснити рейд по тилах денікінської та Червоної армій. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Він тривав від грудня 1919 р. до травня 1920 р. У ході Зимового походу пройдено 2500 км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920 року проривом через Фронт 14 радянської армії у райони, зайняті поляками. Отже, збройні формування ЗУНР та УНР виявилися аутсайдерами під час жорсткої боротьби в другій половині 1919 р. за контроль над Україною.

Україна і створення СРСР.

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений об´єктивними чинниками. Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об´єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв´язки, Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об´єднані, утворився «воєнно-політичний союз». Значну роль у зміцненні та посиленні об´єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів. І етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії» Литви і Білорусії» Об´єднання створювалося лише «на час соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об´єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, за якими залишався статус незалежних держав. II етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.)–формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 року представники Росії Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921—1922 pp., посилювався. З ініціативи української делегації На IV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Громадянський та інші кодекси РСФРР було поширено на всі радянські республіки. У цей час виникає значне тертя між центром і Україною на економічному ґрунті. ситуація вимагала суттєвого корегування процесу консолідації, чіткішого уявлення майбутньої моделі об´єднання. Тому не дивно, що майже водночас підняли питання про необхідність удосконалення договірних відносин республік з РСФРР ЦК Компартії України та Білорусії (весна 1922 p.). Проте ініціатива українців та білорусів своїм наслідком мала протилежний бажаному результат, оскільки створена для розв´язання цієї проблеми комісія на чолі з В. Куйбишевим (за винятком X. Раковського) в цілому прихильно поставилася до сталінського проекту «автономізації», суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, їх входження до складу РСФРР на правах автономних утворень, трансформування органів державного управління Російської Федерації у загальнодержавні. Ленін категорично виступив проти сталінської моделі об´єднання республік, запропонувавши покласти в основу державного союзу принцип федерації. Авторитет його, хоча і хворого та фактично усунутого від справ у партії та державі, був беззаперечним, і тому жовтневий (1922) пленум ЦК РКП(б) прийняв форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. III етап (грудень 1922 травень 1925 р.) утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 30 грудня 1922 року І з´їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). У цей період процес ліквідації суверенітету України вступив у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 року відбувся II з´їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв´язок. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з´їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Згортання українізації.

На початку 30-х років сталінський режим почав згортати українізацію, повертаючись до великодержавницької асиміляторської політики, яку століттями проводила царська адміністрація. В Україну 1933 р. було прислано П. Постишева. З ним прибули тисячі партійних функіонерів з Росії, які зайняли керівні посади в республіці, витіснивши з них українців. Того ж року Й. Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яку тепер вважали націоналістичним контрреволюційним актом. Поступово зменшувалася кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри. Водночас у засобах масової інформації розпочалося прославляння російської культури, підкреслювалася велич російської мови і російського народу, фактично відновилася політика русифікації. У 1937 р. слово "українізація" остаточно зникло з партійних документів. У 1938 р. в усіх школах було запроваджено обов'язкове вивчення російської мови. Все це призвело до падіння престижу української мови і культури, зводило їх до провінційного рівня.У 1938 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був уже М.Хрущов, було прийнято постанову Центрального Комітету, де йшлося про те, що навчальні заклади для національних меншин насаджують буржуазно-націоналістичну ідеологію, а тому подальшеіснування було визнано "недоцільним і шкідливим". Усі ці заклади закрили, а в 1939 р. було ліквідовано національні райони, національні сільські та містечкові ради.Перші масові депортації за національною ознакою почалися у 1935-1936 рр., жертвами їх стали поляки і німці. Мешканців німецьких поселень депортували як "агентуру гітлерівців". Поляків, зокрема тих, що мешкали у Мархлевському національному районі (на території нинішньої Житомирської області), виселили як "агентуру польського фашизму". Частково депортували також греків і кримських татар, що проживали на Чорноморському узбережжі. Монополізувавши право на істину, сталінське керівництво нав'язувало суспільству "єдино правильний" марксистсько-ленінський світогляд, надзвичайно убоге розуміння культури, звівши все к багатство й різноманітність її функцій до обслуговуванняполітичних цілей ВКП(б). Релігія стала об'єктом масових переслі-дувань, які здійснювалися під керівництвом Спілки войовничих Як безбожників. Виникла "нова мова" — куркулі - хтиві, дрібне мі-щанство - зрадницьке, капіталісти — акули. Світ поділявся на друзів і ворогів, а всі події у світі і в країні пропускалися крізь призму класової боротьби. Все це втовкмачувалося в голови суспільства за допомогою всюдисущого радіо, щоденної агітації, нового кіномистецтва. Україну заполонили агітпропи, які нав'язували лінію партії і мобілізовували народ на останні зусилля для досягення соціалізму. Все це негативно впливало на культурні процеси в Україні, збіднивши і спотворивши їх. Загалом культурні перетворення доби утвердження тоталітаризму відзначалися особливою заідеологізованістю. Владні структури у 30-х роках продовжували курс на ліквідацію неписьменності серед дорослих. За роки 2-ї п'ятирічки (1933-1937 рр.) лікнеп закінчили 1,5 млн. чол., а школи малописьменних - 1,7 млн. На 1939 р. масову неписьменність на території УРСР було майже подолано. Перепис населення, проведений усічні 1939 р., засвідчив, що лише 15% дорослих людей залишаються неписьменними. Однак, як зауважує Ф. Турченко, переоцінювати ці досягнення не варто. Критерії грамотності на ті часи були надто занижені. Прагнучи продемонструвати "переваги" соціалізму, свою особисту роль в його побудові, керівники органів народної освіти в багатьох районах до письменних відносили всіх, хто лише навчився розписуватися та засвоїв елементарну лічбу.

Карпатська Україна.

11 жовтня 1938 р. чеська влада офіційно проголосила автономію Підкарпатської Русі. Тоді ж було затверджено перший уряд Карпаторуської держави. Головою уряду став лідер "Авто-номного земледільського союзу" Андрій Бродій, якого вже через два тижні заарештували як угорського агента. Прем'єром 28 жовтня було призначено Августина Волошина.Тим часом уряд угорського диктатора Міклоша Горті висунув свої претензії на частину Закарпаття та Словаччини. 2 листопада 1938 р. відбувся Віденський арбітраж, на якому міністри іноземних справ Німеччини та Італії оголосили рішення про передання Угорщині Південної Словаччини та частини Закарпатської України з містами Ужгород, Берегове та Мукачево. Після цього столицю Карпатської України, як називалася тепер автономна держава, було перенесено з Ужгорода до Хуста.Для захисту кордонів і боротьби з угорськими диверсійними групами було створено власні збройні сили - Карпатська Січ.Події в Закарпатті викликали гострий конфлікт в ОУН. Мельниківський провід заборонив членам організації втручатися в справи Карпатської України. Проте група членів крайової екзеку-тиви ОУН не підкорилася цьому рішенню І виїхала в Закарпаття. З їхньою допомогою створювалися збройні сили Карпатської України - організація національної оборони - Карпатська Січ. До Генерального штабу Карпатської Січі увійшли оунівці Михайло Колодзінський, Роман Шухевич, Зенон Коссак.

20 січня 1939 р. А.Волошин дав дозвіл створити політичну партію " Українське національне об'єднання". Всі інші політичні партії, крім проурядового УНО, було заборонено. Вибори відбулися 12 лютого 1939 р. Під час виборів панувало політичне піднесення серед населення. Одні села поголовно голосували за УНО, інші віддали голоси проти.Відкриття Сейму уряд Чехословаччини постійно відкладав–дозволив його провести 15 березня 1939 р.Ще напередодні його відкриття (14 березня) А. Волошин проголосив самостійність Карпатської України. Засіданням Сейму, що відбулося 15 березня 1939 р.,на них було прийнято державницької ваги документи - про незалежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України. Таємним голосуванням обрано президента. Ним став А. Волошин.Прийнята Конституція визначила назву держави–Карпатська Україна, державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська), державний герб - ведмідь на лівому червоному півколі й чотири сині та три жовті смуги у правому півколі й тризуб із хрестом на середині, стяг - жовто-блакитний, гімн - "Ще не вмерла України..." Прем'єр-міністром нового уряду створеної держави було призначено Ю. Ревая.У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. німецькі війська вдерлися на територію Чехословаччини. Водночас Угорщина за згодою Гітлера почала загарбання Закарпаття. А. Волошин, який орієнтувався на Німеччину, звернувся до її керівників з проханням прийняти нову державу під свій протекторат. Але німецький консул Гофман передав урядові Волошина пораду імперського уряду не чинити опору угорським військам.16 березня після запеклих боїв угорці зайняли Хуст. Відступивши з міста, українці продовжували опір.

У кінці березня 1939 р. А. Волошин і частина уряду на чолі з Ю. Реваєм виїхала до Румунії в еміграцію.

42.Українське питання в європейській політиці на початку Другої світової війни.

Напередодні Другої світової війни роз'єднані українські землі належали чотирьом державам - СРСР, Польщі, Румунії, Чехосло-ваччині (від березня 1939 р. - Угорщині). Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а "українську карту"–важливим козирем у великій дипломатичній грі.Суттєві' зміни у становищі західноукраїнських земель мали відбутися у зв'язку з підписанням 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад. У таємному протоколі, доданому до нього (т. зв. пакт Ріббентропа-Молотова) передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна, Західна Білорусія, Прибалтійські республіки мали увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони. Пакт Молотова-Ріббентропа, будучи актом свавільного поділу Європи на "сфери впливу" між СРСР і Німеччиною, фактично розв'язував руки Адольфові Гітлеру для початку Другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу "збирання" українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було явищем прогресивним. Безпосереднім наслідком радянсько-німецьких домовленостей була збройна агресія 1 вересня 1939 р. Німеччини протПольщі, якупідтримали її союзники Англія і Франція. Так вибухнула Другасвітова

Українські січові стрільці.

Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов легіон Українських січових стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради (між-партійної політичної організації, яка представляла галицьких українців у Австрії в роки війни) та Бойової управи УСС (організаційно-координаційного центру легіону УСС) до новітнього українського війська зголосилися близько ЗО тис. добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді обмежило чисельність легіону до 2,5 тисяч. Ядро легіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них І.Балюк, Д.Вітовський, С.Горук, Г.Коссак, Л.Лепкий, О.Назарук та ін. Першим офіційним командантом {командиром) легіону був М.Галущинський, директор Рогатинської гімназії. Протягом 1914 — першої пол. 1915 p. легіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Кар-патах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку (29кв. — 2трав1915), де Українські січові стрільці вкрили себе невмирущою славою, але зазнали значних втрат: 42 вбитими, 76 пораненими, 35 потрапило до полону У 1915 — 1917 pp. легіон УСС вів кровопролитні битви на подільській землі. Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоні, поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Поставивши своєю основною метою виборення української державності, Українські січові стрільці усвідомлювали, що реалізація цього потребує ретельної і цілеспрямованої підготовки. Тому в легіоні діяв ряд громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати стрільців, головним чином стрілецьких новобранців, з їхніми завданнями у війні, підвищувати освітній рівень, готувати до післявоєнної громадської діяльності. Насамперед слід відзначити бібліотеку, «етапну гімназію», а також Пресову Кватиру, у складі якої плідно працювали А.Баб'юк (М.Трчан), А.Лотоцький, О.Назарук, Ю.Шкрумеляк, Л.Лепкий, М.Гайворонський, Р.Купчинський, О.Курилас та інші талановиті письменники, журналісти, композитори, актори, художники. Зусиллями митців налагоджено випуск альманаху «Червона Калина», сатиричних журналів «Самохотник», «Самопал»